Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Історія культури як галузь культурології
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія культури як галузь культурології

Предмет історії культури і завдання. Сутність культури. Національна і світова культура. Філософські концепції культури. Культура і цивілізація. Типологія культури. Структура та функції культури. Художня культура

Предмет історії культури і завдання. Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток.

Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного фактора в українському суспільстві і зростання його національної самосвідомості є умовою збереження національно-державної консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

Сутність культури

Важливість сучасного переакцентування суспільно-гуманітарних наук на проблеми культури пояснюється відходом від застарілої парадигми розуміння і пояснення ходу історії виключно як зміни економічних формацій. І.Г. Гердер розумів розвиток культури як головний зміст історичного процесу. У сучасному розумінні історичні соціальні явища мають як економічне, так і культурне підґрунтя. Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших засобів надання смислу соціокультурній діяльності людини. Протестантизм не тільки стимулював нагромадження капіталу, високоефективне виробництво шляхом релігійної санкції трудової діяльності, релігійної етики накопичення і підприємництва, свідомої самоцінної праці як релігійного покликання і морального обов’язку само формування особистості “в ім’я Бога і прибутку”.

Культура походить від colo, colere – вирощування, обробіток землі. З 18 ст. – виховання, вирощування людини, “оброблення людської душі”, культура як приналежність рисам особистості – “культурність”, “культура праці”, культура поведінки, фізична культура. Сукупність матеріальних і духовних надбань людства, як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей(смислів), і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук смислу буття. Культура – все створене, відмінне від природи, хоча культура передбачає наявність природи і людини як біологічної істоти для свого існування, культура виступає засадою гармонійної єдності людини з природою.

Сучасні інтерпретації культури полягають на таких позиціях:

  • Культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який “надбудований” над незайманою природою.
  • Культура є системою спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом.
  • Людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої діяльності і стає людиною шляхом залучення до культури.

Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. В сучасній науці присутні такі основні концепції тлумачення поняття культури:

  • Соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як соціальне наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними інститутами спрямування культивування індивідуальних біологічних якостей;
  • Особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій – рушій розвитку культури; культура як сфера самореалізації людини і самоствердження і розвитку її сутності (культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі); поле , процес і результат самореалізації;
  • Аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе; реалізація і втілення в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот;
  • Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину;
  • Семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань , вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим ґрунтовніше людина знає знаки тим глибше розкриває людський досвід;
  • Діалогова концепція: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства);
  • Концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття; пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.

Різноманітність інтерпретації культури викликана дослідницькими настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія, етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.

На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного розвитку людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти, різних культур, формування цілісного уявлення про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.

Національна і світова культура

Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства.

Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність.

Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес.

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової.

Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та “провінційна”. Ще й донині має місце підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру.

Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.

Національна культура має у своїй основі особливості психології українського етносу. Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж історії, все ж зберегла найхарактерніші риси. Інваріант української ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу попри всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність української культури в часі і просторі базується на національному характері.

Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною і морально-етичною основою. Вона об’єктивована в артефактах мистецтва, психічний склад нації найбільше виявляється в мистецтві, зокрема у фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до усамітнення, релігійність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, любов до свободи, рухливість.на це вплинули природно-біологічні чинники, умови життя, виховання.

В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету – досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків.

Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи.

Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську мову.

Загальнолюдська культура об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння у суперечливому світі.Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова і національна культура перебувають в співвідносності рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.Спільною для багатьох дослідників є філософська засада про самоцінність кожної національної культури та її більшою чи меншою мірою спорідненість з культурами інших народів. Це дає можливість стверджувати, що толерантність – одна з важливих ознак української науки про культуру.

У наш час всепланетарних зв’язків вимагає , з одного боку засвоєння культурної спадщини свого народу в минулому і сучасності, а також розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а також вміти позбутися підтримуваних консервативною силою застарілих поглядів і традицій в культурі. Сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого викликаний критичним моментом історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю гуманітарної та екологічної катастрофи.

У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Філософські концепції культури

Існує різноманіття філософських концепцій культури від. В античності переважно поняття культура означало освіченість, гармонійну непрофесійну особистість як мету культури, природа була неперевершуваним зразком досконалості. В Стародавньому Римі філософія стає культивуванням розуму. Благодать, нескінченне самовдосконалення індивіда, діалог з універсальною системою моральних координат, втіленою в абсолюті як наближення до осягнення Бога – найвищий ідеал християнської версії культури середніх віків.

Ренесансна ідея культури – мистецтво і митець, які повинні перевершити в своїх талановитих творіннях природу, ідея людини-творця, яка творить світ, красу, саму себе. Культура – це не тільки зміна людиною природи, а й перетворення самої себе. Завдяки науковій революції Нового часу людство починає усвідомлювати себе тією силою, котра здатна протистояти природі. Культура стає поліпшенням природи, яка змінює життя і є протилежністю природі, певним рівнем упорядкованості і розвитку, тим, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна. У 18 ст. культура вважалася такою, що впроваджує смисл в історію. І.Ф. Шіллер вважав мистецтво засобом подолання суперечності цивілізаційного етапу культури – відновити цілісність людини, повноту духовного і фізичного життя людини.

Романтики поставили у центр філософії культури проблему творчості – генія і “духу народу”, який відбудовує необхідні йому форми культури. Досліджуючи “дух народу”, романтики збагатили науку великим масивом емпіричних фактів і створили конкретні науки про культуру – фольклористику, етнографію, порівняльне літературознвство і галузі мистецтвознавства. Гегель поєднує процес росту культури з діалектичним рухом так званого абсолютного духу. Ріст культури за Гегелем проходить три стації: мистецтво, релігія , філософія. У культурі народів первісного етапу людства переважали художні форми вираження духовного змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Марксизм вбачав причину зміни культурних типів суспільств у зміні економічних умов.

Основними філософськими концепціями в теорії культури є: Еволюціоністська, тобто лінійна спрямованість розвитку культури, зростання складності культурних явищ і впорядкування їх від простого до складного. Суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів, послідовність незворотних змін культурних феноменів (Г. Спенсер, Е. Тейлор, Л. Уайт).

Психологічна, виходить з вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей(З. Фройд). Єдиний за змістом психічний простір, який об’єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних індивідів, проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд образам пізнішої професійної культурної творчості людства. Культура є системою норм і заборон, що приборкують людську агресивність й деструктивність, пов’язані з дією природного потягу до задоволення.

Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість. Колективне несвідоме (К. Юнг)як загальнолюдський досвід пам’яті про минуле. Воно має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом і зберігається у вигляді архетипів, позбавлених предметності. Архетипи є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе в художній творчості.

Культура і цивілізація

У деяких випадках треба розрізняти поняття культура і цивілізація, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми. Термін цивілізація вживається:

  • для позначення етапу розвитку людського суспільства,
  • для характеристики будь-якого суспільства.

У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а на просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виділяють три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство, цивілізація.

В другому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як технологію з її сенсом, ціннісними засадами, що може як служити культурі, так і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виявлена досить чітко. Людина може бути цивілізованою, тобто освіченою, знаючою, але малокультурною, коли вона бездуховна.

У 18 ст. формується поняття цивілізації, що характеризує історично конкретні форми єдності культури як міри і способу розвитку універсальних сил людського роду з формами його соціальної організації (наприклад, єгипетська цивілізація – це певна система навичок, умінь, технологій у поєднанні з кастовою структурою суспільства і владою фараона, а також специфічним типом духовності, що містить міфологію, моральні норми,естетичні уявлення і т. ін.).

Криза культури вперше виявилася у творах Ж.Ж. Руссо, який відзначив суперечність між культурою (цивілізацією) і природним станом патріархального способу життя і прагнув встановити природну гармонію людини, її погодженість з самою собою. В сучасній науковій думці цивілізація постає тією частиною культури, яка є загальною для багатьох народів і виконує функцію їх об’єднання та інтернаціоналізації і універсалізації. Цивілізацією сучасні народи зближені, а культурою розрізнені. Цивілізація і культура як двоєдиний феномен сприяють як взаєморозумінню між народами, так і збереженню їх різноманітної краси.

О. Шпенглер вважав, що культура як організм і зовнішній вияв внутрішнього складу душі народу, має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначив у 1000 років, після чого вона втрачає свій творчий потенціал і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить, за Шпенглером, про виснаженість, занепад Європи.

За К.Юнгом, технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з “душею” природи. Як результат – падіння смаків, моралі, зникнення стимулів до творчості, наростання масових істерій. Запобігти цьому можна за допомогою свідомості, яка повинна осмислити без свідомі акти агресій і зробити вибір між добром і злом. Філософські праці великого мислителя ХХ ст. Альберта Швейцара пояснюють кризу культури тим, що культура суспільства ХХ ст. втратила етичні засади, масова культура наповнена ідеями насильства. Пояснення причин кризи Швейцар вбачає у невідповідності матеріального прогресу цивілізації етичному прогресові. Культура, яка відірвана від етики, позбавляється духу гуманізму. Він пов’язує відродження культури з творчою діяльністю окремих особистостей: етичні засади можна відродити в індивіді, що поверне людству взагалі гуманістичну за основами культуру забезпечить справжнє відродження.

Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудуваним певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе.

Структура культури

Структуру культури утворює:

  • усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію, філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини);
  • сама людина як представник певної соціальної верстви і рівень її культурності (суб’єкти і носії культури з характерними рисами національної ментальності і моралі);
  • комплекс зразків поведінки, що визначають спосіб життя людини (інституціональні стосунки).

Сучасна наука поділяє структурні частини культури передовсім за її носіями: світова і національна, міська і сільська, класова і етнічна, професійна і непрофесійна, молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини, масова і елітарна. Л. Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми: технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання), соціальну(стосунки між людьми і відповідні типи поведінки в економіці, політиці, моралі, війську, професійній діяльності), ідеологічну(знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія).У іншому структурному зрізі – співвідношення національного, інтернаціонального і (донедавна штучно підкреслюваного) класового в культурі. Штучне виділення класового поділу культури, що панувало в СРСР, призвело до нівелювання національного у розвитку культури. На основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми культури – матеріальну і духовну.

Матеріальна культура пов’язана виробництвом і задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей, духовна ж пов’язана ж з духовним виробництвом і формуванням і забезпеченням етичних і естетичних цінностей, смаків й інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона викликається духовними потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя, справедливість, світоглядом, ментальністю.

Духовна культура формується в процесі духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно прийнятних результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, суспільній думці, обрядах. До духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню і довго тривалість та незалежність, часто невіддільність від акту творчої діяльності (театральна вистава, лекція, виступ музиканта).

Оцінка їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться ідо матеріальної, і до духовної сфери: політична, економічна, екологічна, естетична культури. Отже, структура культури складає єдину систему з різних елементів, які взаємодіють між собою.

Культура в людському бутті виконує такі функції:

  • функція консолідації;
  • функція регуляції колективних форм життєдіяльності;
  • функція накопичення і трансляції і репродукції соціального досвіду;
  • функція адаптації до оточення;
  • функція комунікації.

Художня культура

Художня культура як складова духовної базується на засвоєнні світу через систему художніх образів, створених митцем - суб’єктом культури. Художня діяльність поєднує перетворюючу діяльність (створення художніх творів) з комунікативною та пізнавальною (реалізація процесів сприймання мистецьких цінностей).

Слід підкреслити самостійність існування ще однієї реальності – світу мистецтва, який наближує людину до її ідеалу. Художньо-образне освоєння світу має різноманітні способи творчості, модифікації, виявлені у видах мистецтва, які тепер частіше називають текстами культури – література, музика, живопис, архітектура, театр, скульптура, ужиткове й декоративне мистецтво. Мистецтво побутує у різних жанрах (поема, роман, симфонія, портрет).

Історично склалися різні творчі методи і стилі (готика, бароко, класицизм, романтизм). У художній культурі реалізується цілісне, об’ємне, найбільш гармонійне освоєння людиною світу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, емоційно, інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, до мистецьких цінностей, орієнтує на загальнолюдські ідеали.

Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в чому залежить від матеріальної основи історичної доби, бо вона є системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, тому залежить від інституцій, а також матеріального благополуччя людей.

Суспільний стан стимулює або стримує художню діяльність. Суб’єктами художньої культури є народ як ціле і його талановиті творці й інтелігенція. Народ - головний охоронець свого духу, ментальності, художнього досвіду,зразків, норм , традицій, мови. Митець творить унікальні художні цінності через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність таланту як складного переплетіння психологічного, духовного і фізичного, багатства внутрішнього світу особи з досконалістю художнього бачення світу і оригінальністю самовираження. Масштабність і значущість таланту полягає у прориві соціальної детермінованості, у виході за її межі, у наповненості загальнолюдським звучанням.

В художній культурі, в мистецтві, зокрема у фольклорі найбільше виявляється психічний склад нації як цілого. Він об’єктивується в артефактах мистецтва, які піддаються науковому дослідженню. Джерело проявів рис національного – в мистецтві, національному не лише за формою (як стверджували ідеологи марксизму), а передовсім в образах і нормах мислення. Мовна будова твору мистецтва віддзеркалює характерність специфіки національного мислення.

Культура містить у собі як стійкі, так і мінливі елементи. Ідеї, цінності, звичаї, обряди, зберігаються і передаються від покоління до покоління як традиції – наукові, релігійні, моральні, національні й духовні. Система традицій віддзеркалює цілісність, сталість суспільного організму і спадкоємність поколінь. Носіями спадкоємності є фольклор, писемність, предметні історичні пам’ятки, музеї, енциклопедії, бібліотеки.

Спадкоємність передбачає передовсім інтерпретацію культури минулих часів з позиції сучасності. Вертикальна спадкоємність – це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох. Культурний розвиток кожної епохи вбирає в себе одночасно існуючу культуру різних народів, регіонів і той зв’язок, який існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю.

Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, учений, художник і винахідник творять нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового містить в собі справжнє творче начало. В сучасному суспільстві, на відміну від традиційних суспільств, оновлення, новаторство є базисною цінністю.

Використана література

1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.


21.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!