Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Стан світової культури Середніх віків
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Стан світової культури Середніх віків

Культура і мистецтво Візантії. Середні віки в Європі. Арабо-ісламська культура. Українська культура Княжої доби

Культура Візантії. Нова релігія – християнство – запанувала в ІV ст. в усій Римській імперії, в тому числі й у Візантії, колишнього грецького міста-поліса, яка стала наймогутнішою державою раннього середньовіччя. Бог здобув вічну хвалу за терпіння в ім’я спасіння людей. Раціональність античного гуманізму змінилася на екстатичне осягнення таємниці Бога, а світ постав як еманація Бога, а не самоцінна сутність. Традиції античного мислення збереглася (Августин) поряд з вірою в неможливість раціонального осягнення божественного.

Ранньохристиянська культура охоплює територію від Італії до Месопотамії і Єгипту. Мистецтво Візантії ввібрало безпосередні впливи імператорського Риму, а своїми коренями сягає до Греції, Передньої Азії, Сирії, Єгипту. З Персії візантійці спровадили пишний двірський церемоніал, коштовні тканини, оздоблені візерунками фантастичних звірів.

З Палестини – будівництво пам’яток про святі місця, надгробних каплиць, з Азії – бані над храмами, з Єгипту – традицію монашої аскези, з Олександрії – рукописи і коштовності зі слонової кістки. Спочатку Константинополь був виразно елліністичним містом. Всюди стояли античні скульптури. В ньому орнаментальність Сходу і елліністичні традиції переплавлені в своєрідну власну систему: “Храм – це земне Небо”.

В той час коли Західна Європа перебувала впродовж 1 т н.е. під пануванням варварів, в Константинополі настає найвищий розквіт культури і мистецтва в добу Юстиніана (527-565). Він розширив імперію до Африки та Іспанії, зміцнив внутрішній політичний устрій і право. В архітектурі побутують два типи храмів:

  • ротонда;
  • базиліка.

Ротонди з античними елементи купола і колонади споруджували над гробами мучеників і захисників віри, над місцями хрещення. Саркофаги з останками святих, оздоблені рельєфами, спочатку з сценами битв, пізніше з картинками життя Христа, мали зберігати їхні тіла до другого Пришестя. Базиліки будувалися для згромадження вірних в єдиній Церкві. Базиліки з нефами прямокутної форми закінчувалися круглою частиною під банею, зверненою на схід.

Найвищим зразком візантійської базиліки є храм Айя Софія (№6), споруджений за повелінням імператора Юстиніана 537 р. грецькими будівничими Антеміосом та Ізидором. Багате внутрішнє оздоблення – мозаїки, орнаменти, освітлення з 40 вікнами та свічками – відтінює стриманість зовнішнього вигляду базиліки, як багата внутрішня душа християнина вивищується над тлінним тілом.

Людина скромна ззовні, насичена багатим внутрішнім життям. Найвищого злету ранньохристиянське мистецтво досягло за імператора Юстиніана (VI ст.). для оздоблення використовували мармур, золото, срібло. Виробляли золоті і срібні хрести, чаші, ковші, тарелі, зі слонової кістки – трон цісаря. Феномен візантійської мозаїки (Сан Вітале, Равенна, №1), (мавзолей в Равенні, У ст., №3) відзначається кольоровими плямами на золотому тлі поверхонь різної конфігурації. Мозаїки, “кам’яний живопис”, викликають стан екстазу “іншого світу”.

В ній бачимо вираз духовності, втрату матеріальності, аскетизм облич, схематизація простору. Домінує одуховленість очей, підкреслено сакральну сутність зображених постатей – в них більше духу, ніж тіла (в цьому відмінність від античних мистецьких ідеалів). Мозаїчні зображення ангелів з Нікеї (№8). Фрески з Кастельсепріо – Народження Христа (№9).

Образ Христа в найранішій християнській традиції – це скромний Учитель серед рибалок і учнів, а в пізніших зображеннях – Небесний володар Пантократор з рисами земного царя, що віддзеркалило орієнтальні філософські засади суспільства з всемогутнім володарем на чолі.

Історіографію розвинув літописець Прокопій VІ ст., зі своїм ясним викладом фактів, інколи пояснюючи події Божим вмішуванням чи давньогрецьким фатумом. Хроніст Малалас описує події зі східним красномовством.

В добу іконоборства (VІІ-VІІІ ст.) іконоборці заперечували можливість зображення Бога, і почали оздоблювати храми хрестами і рослинними орнаментами (грона винограду як символ вина – Ісусової крові). Після відновлення ікон (лише як зображень, а не сутності Бога) з творів мистецтва зникає поетичний екстаз (який був притаманний у співі Романа-солодкоспівця і мозаїках Софії), і настає доба догмату.

Відновлення візантійського мистецтва настає у ІХ-ХІ ст., за часів філософа Михайла Пселлоса. Іконопис яєчною темперою (Володимирська Богоматір, перед 1155 р.). Виникає новий тип святині – базиліка Базилевса з п’ятьома банями (цей тип прийнявся також на Русі). Візантійська архітектурна традиція втілена в соборі св. Марка у Венеції (1095), яку збудували грецькі будівничі. Середньовізантійське настінне малярство проникнуте ідеєю та символами ієрархії Бога, ангелів, євангелістів, святих.

Столиця Константинополь витворила особливу, відмінну від провінції літературну мову. Музика Візантії найяскравіше представлена у церкві. Системою ладів було Осьмигласся). Псалмодія походила від канторів, з заключними орнаментаціями. Стихири (спочатку тропарі) розвивали початковий напів ірмос у тропах (повторах, вели до орнаментальної декоративності пісенного походження. Гімн – це хвалебна пісня Господові, походить від сирійської пісенності. Гимни-кондаки Романа Солодкопівця з 24 рядків, орнаментовані. Гимни Іоанна Дамаскіна (VІІІ ст). (Октоїх – згруповані по гласах (яких є 8: 4 автентичні, 4 плагальні) гимни.

Третє піднесення Візантії в добі Палеологів (1261-1453). Григорій Паламас і гесихасти виступають проти мертвої букви догм, закликають до містичної традиції осягнення Бога єднанням, до чистоти грецької мови (Мануель Філес). Мозаїки і фрески церкви монастиря Хора на теми драматичних євангельських подій. Барви з яскравих стають м’якими рожевими, ясноблакитними і блідофіолетовими. Під навалою турків візантійці емігрували, переважно на Кріт і в інші краї: Феофан Грек – до Росії, а Доменіко Теотокопулі (Ель Греко) до Іспанії.

Візантія існувала близько тисячі років (У- ХV ст.) Візантійці суворо наслідували канони в мистецтві, обрядах і ритуалах, і звідси його холодність. Митці не спостерігали реальність, а базувалися на описах з Біблії, звідси ілюстративна умовність зображень (Індікоплеустус). Візантійці зберегли в мозаїці піднесений дух античності, поєднали форму з кольором, романтизували античне мистецтво, внесли в нього екзальтоване почуття і пристрасть.

Східне візантійське християнство основано на елліно-римському ґрунті. Віра вважалася колективним богоосягненням, а проекція божественного утворює земне. Звідси погляд на земний світ як умовність, лише віддзеркалення Божого, зневага до матеріального. У східному християнстві присутній оптимізм Божого буття людини, сповнений світла і надії, соборність (вирішення проблем загальною згодою, а не правовим шляхом).

Остаточний розлом Церкви відбувся 1054 р., а приготував його багатовіковий окремішний розвиток західного і східного обрядів. Християнська догматика на Сході спиралася на філософії Стародавньої Греції, зокрема неоплатоністичній, в той час коли на Заході більшого значення мав спосіб мислення римлян. Якщо на Сході найважливішою була проблема осягнення сутності Бога, зокрема засобами контемпляції, то на Заході раніше почали займатися ставленням людини до Бога, питаннями етики і активної діяльності людини в спільноті., тверезий і критичний погляд на реальність, намагання погодити істину одкровення з раціоналістичним тлумаченням світу.

Картина світу у західноєвропейській думці доби середньовіччя

Занепад елліністичного римського світу був спричинений передовсім трьома найголовнішими чинниками:

  • внутрішньою гниллю і безхарактерністю, викликаних безтямною мішаниною рас, невільництвом, сваволею пануючих та деморалізацією всіх сфер,
  • здобуттям міцних позицій християнством,
  • нападами варварів.

Іван Франко писав, що християнство справило великий і доброчинний вплив на моральне відродження людей. Воно, без сумніву, дало стародавньому світові, що задихався у безтямній розкоші, або потопав у чорній зневірі і розпуці, вищу мету життя, вказало йому новий світ ідей і вірувань, давало його душі зовсім іншу силу й іншу волю, ніж могли йому дати наскрізь матеріалістичні філософи епікурейської та цинічної школи і навіть ніж давали метафізичні спекуляції неоплатоніків. Супроти всіх тих філософів, опертих на розумі, підшитих скептицизмом, критикою та матеріалізмом, християнство давало щось зовсім нове, нечуваний підйом чуття, непоборну дисципліну догми, принади раю і страховища пекла.

Перекладаючи мету життя з цього світу в загробний, воно навчало людину панувати над собою, іти прямолінійно, не оглядаючися ні на що, концентрувати всі свої змагання до одної точки. Серед того розніженого, знудженого дармоїдством, загидженого пануванням або пригнобленого вічним страхом і непевністю і в тім страху забобонного, хиткого та безрадного людства, християнство творило сильну фалангу людей сміливих, безоглядних, готових на всякі жертви і на всякі терпіння, відданих одній високій цілі, доктринерів і ентузіастів, терпимих до іновірців. Ще були великі зерна відродження людства у первісному християнстві.

Одночасно у відношенні до тогочасної греко-римської культури, держави, науки, мистецтва і літератури християнство, без сумніву, було реакцією, було темною ворожою силою. Воюючи з багатобожжям, воно виступало вороже проти всяких його слідів у літературі, мистецтві, науці і житті., воно прокляло поганські храми, богів, ідолів (мистецьких образів), театр, літературу. Воно нищило навіть власні літературні твори перших років християнства: з найдавніших письменників християнської церкви трьох перших віків лишилися нам або мізерні уривки, або дуже підозрілі фальсифікати.

Християнська етика була явним протиставленням поганської, а особливо римської. Коли поганство вимагало від громадянина передовсім послуху властям, то християнин безмірно важливішим вважав послух богу, був певний, що всяка влада походить від бога, а не від волевиявлення громадян. Світ і природа, що для давнього грека й римлянина були джерелом усього життя, всієї краси, всієї радості, в очах християнина – це минущі тіні, ілюзії, диявольська мана, джерело зла, гріха та спокуси.

Християнські світоглядні універсалії займали виключне місце у культурі Західно- і Східно-християнського культурного світу впродовж У- ХV ст. Бог –позадосвідне, за межами емпіричного знання, надчуттєве, духовне, потойбічне. Лише силою Духа можна “взяти в шори” “дракона” в самому собі. Перемоги здобуваються не силою, а величчю духу. Добро, а не фізична сила здобуває перемогу над злом. Чуттєве і земне протиставляються надчуттєвому, потойбічному, небесному. Земне є відображенням ідеального буття, “горнього світу”. Душа людини належить вічності, а тіло – часові.

Геоцентризм вважає Бога єдиним регулятивним принципом буття. Наукове знання відзначалося універсалізмом – трактати охоплювали все знання: від Землі до Неба і від Адама до кінця світу. Символ був засобом проникнення свідомості в надчуттєве, абстрактне, зримим знаком незримого буття (ікона, слово Боже, архітектура храму, його бані і вежі як символи ієрархічної вертикалі). У свідомості панувала лінійна модель часу – від створення світу до його кінця. Антроморфізація готичного храму символізувала своїми лініями спрямованими до неба і вітражами безтілесність, подібно як у східному храмі – лет куполів у світлі верхніх вікон.

Рим вважався призначеним Богом для панування над світом. Коріння цього призначення у давньоримських легендах про Трою і Енея, і ці легенди були в основі історичних уявлень. Англійці нібито походять від Енеєвого сина Брутта, звідси назва британці. Христос зображався в образі феодала, апостоли – васалів, учні – дружинників. Християнство породило і війни й незгоди за таке або інше розуміння бога, трійці, первородного гріха, природи Сина Божого, поганська наука йшла в забуття як незгідна з одиноким джерелом правди – Святим письмом. Другою руйнівною силою , що знищила стародавній світ і принесла середні віки, були напади варварів, германських племен з півночі.

Отже, обличчя середніх віків у Європі, політичне, культурне й господарське життя формували останки старого римського світу, християнство і те нове, що принесли германські племена. Ці племена принесли феодальну систему володіння землею – вся земля є власністю короля, який міг надавати її разом з людьми своїм довіреним та заслуженим людям, а кожен з них у свою чергу міг роздавати менші частини свого наділу своїм підвладним. Феодалізм роздроблює суспільство на більші або менші атоми, одинокий зв’язок, що тримає ті атоми разом – це чисто ідеальний зв’язок ідеєю васальської вірності. Історія середніх віків – це вічне хитання між ідеалом васальської вірності і егоїстичними поривами, які дуже часто перемагають і викликають війни, революції і потрясіння, які зрештою призводять до виникнення новочасних монархій.

У цивільному соціальному житті побутує дихотомія сеньйор – васал. Деспотії жорстко розмежовували центр і провінцію, як і жорсткою була земна ієрархія: феодал – васали – колони. Папство і цісарство – це два обличчя верховної влади Риму над світом, і між ними точиться безперервна, багатостолітня боротьба. Германські наїзники сприйняли християнство від Риму, яке на той час там стало панівною релігією, але буйна душа варвара потребувала зовнішнього гальма для приборкання своєї дикості, і такими світськими урівноважуючими опорами став князь, король, цісар, а релігійною видимою регулюючою опорою став Папа римський.

Щодо буденного життя середніх віків, то люди перш за все мусили дбати, щоб зберегти своє життя, щоб заробити на хліб – хто працею на полі, в ремеслі, а хто грабунком та вбивством. На інші речі їм не ставало часу.

Це часи періодичного голоду та пошестей. Під час безперервних заколотів люди шукають захисту в замках та укріплених містах; на місцях, не захищених укріпленнями, не оплатиться будувати порядних хат, і селяни живуть у нужденних ліп’янках, у печерах або в ямах, викопаних у землі, ночують разом з своєю худобою в тісноті, темноті, бруді.

Але й пани і міщани живуть не краще: у замку живуть сотні або й тисячі озброєних вояків з кіньми й джурами, вони сплять купами на помості покоїв, забавляються в дні, свобідні від війни, безконечними обідами та п’янством, наїдаються сяк чи так печеного м’яса та випивають дзбанами, іноді коновками погано приготовленого пива, меду або вина, доходять по-п’яному до сварок, які часто доводили до розливу крові, часто до каліцтва або вбивства тут-таки у їдальні. Розмова за столом, навіть у присутності володарів дідам, ведеться цинічно, грубо. Навіть пісні менестрелів та декламовані там вірші повні брутальних слів. Найлютіші забави – це лови нва великого звіра і турніри, при них рідко обходилося без розливу крові, без каліцтва та вбивств.

У містах точиться безперервна боротьба між родами патриціїв, із-за кровної помсти, із-за нових виборів, із-за брутального жарту чи вияву зневаги. Вулиці загороджуються ланцюгами, з усіх домів стріляють, доми ворожих фамілій облягають, підпалюють і руйнують, кожна дільниця міста виглядає як табір ворожої партії. Вражає страшенний бруд, вулиці не мощені, скрізь бездонні калюжі, нечистоти випливають на вулицю, вікна в помешканнях маленькі та рідкі, кімнати темні, долівки переважно вкриті соломою, меблі рідкі та нужденні. Одіж незугарна, мішкувата; навіть дами з вищих станів не миються по цілому тижневі.

Відповідно до побутової була низькою і духовна культура. Читати і писати вміли рідко навіть королі, книжка рідкий гість і дуже дорога. Комунікація ускладнена, дороги з рогачками та небезпеками, люди майже не пересуваються, у дальшу дорогу їдуть лише з озброєною дружиною; новини (разом з доданими чутками) доходять через роки. Внаслідок чуток і домислів події набувають чудесного колориту. Відсутня судова, правоохоронна система, бюрократія, адміністративний апарат, кожен дбав за свою безпеку як міг, шукав захисту у свого старшого пана.

Для кожного стану чи корпорації було своє судочинство і своє звичаєве право або привілеї, а не спільні для держави закони. Землевласник одержував з рук вищого феодала право необмеженої влади над підвладними. Король був залежний від васалів при наведенні порядку силою, кликав їх на допомогу разом з їхніми дружинами. Князівські походи значилися рядом пожеж, екзекуцій, руйнувань замків і пограбуваннями міст. Це були часи безперервних суперечок за межі, права, привілеї, вічного нормування і вічного безладдя.

Серед цього хаосу, на тлі натурального сільського і ремісничого замкового промислу, починають формуватися міста – осередки нового ладу. Тут за міськими мурами, під військовою охороною, люди вперше можуть мати інші крім виживання потреби. Жадоба зиску спонукає горожан до морської торгівлі, а лицарі стають покупцями дорогих заморських прикрас і дібр, таким чином міста розповсюджують замилування до пишноти. Виборюють привілеї на торги і ярмарки, на вільні робітні, свободу від мит, карбування грошей. З міст до замків і сіл йдуть товари і новини з далеких країн, нові звичаї і культурні потреби. Якщо феодальний лад – це війни, грабунок, родовитість, то нові принципи, що зароджуються в містах – це цінність праці, особистих якостей, знання і вмілості, праці для спільноти. Виникають корпорації рівноправних з їх духом змагальності за честь корпорації. Так починається новочасна демократія.

Не було в середні віки науки в сучасному розумінні. Одиноким духовним інтересом було змагання до спасіння душі. Навіть вчена людина не мала перспективи часу й обставин: люди вірили, що римська імперія триває непорушно і була такою ж як сучасне їм феодальне суспільство, Христос уявлявся в образі доброго феодального князя (герцога), апостоли – його воєводи, а учні – дружина, Александр Великий, Еней і Вергілій уявлялися середньовічними лицарями. В сприйнятті історії побутувало поняття чуда, найістинніша історія – це Біблія, апокрифічні легенди. У природі люди бачили лише чудесне, незвичайне фантастичне, знання черпали не з дійсності, а з старих писань, і книг отців церкви, з Плінія. Теологія – найголовніша наука – вчила про бога, ангелів, сатану, рай і пекло, будову всесвіту. Мета всього знання була наперед відома.

Все, що людина повинна і потребує знати, об’явлене богом у Святім письмі, інша мудрість – це дурнота перед богом. Пояснення Святого письма потрібні, але не занадто премудрі. Визнавалися також праведні і мудрі поганці Аристотель, Платон, Птоломей та Вергілій. Цитати з Біблії, отців церкви, давніх філософів мають непохитну повагу і повну доказову силу, далеко більшу, ніж свідчення наших чуттів, досвіду та обчислення. Це – геоцентричний і антропоцентричний світогляд.

Ідеї первісної святості, потім гріха, упадку людей, божої кари і відкуплення людей сином божим та його церквою творять ідейно-етичну основу цього світогляду. Хоча в ту добу чинилися страхітливі антиморальні вчинки, найважливішою темою була мораль. Всі людські вчинки розглядалися лише в аспекті моральності, а не доцільності і розумності чи корисності для особи чи спільноти. Категорії – вина, гріх, кара, ласка божа – були основними фундаментами людського мислення й почування і відбилися також у всьому світогляді, в розумінні будови світу та його призначення.

До самого ХІІІ ст. монастирі були одинокими осередками вченості. Духівництво спочатку було єдиним освіченим класом. Вчили латинської граматики, діалектики та поетики (тривіум). Короною наук була теологія, а філософія (уривки Аристотеля, Платона, Боецій) – її слугою. Два напрями мислення у схоластиці: реалізм (абстракти існують реально перед речами) і номіналізм (абстракти – лише назви і форми наших думок). У кінці ХІІІ ст. постають автономні університети в Салерні, Парижі, Павії, Падуб, Болоньї, Неаполі. Студенти організовані напів по-військовому, по націях, вони вилирають ректора, підлягають судові професорів або єпископа. Пізніше створюються професійні, лицарські, університетські корпорації.

Наприклад, вчені традиційно не допускали в лабораторії лицарів сили через небезпеку неправильного використання здобутків науки. Студенти давали клятву посилатися у наукових диспутах лише на слова вчителя, бо найвищий авторитет – у самому імені вченого. У пізнанні панує шлях дедукції, від віри – до доказів. Одинока істинна історія – це Біблія і апокрифічні легенди, історичний розвиток не від внутрішньої природи явищ, а від чуда. Теологія обґрунтовувала цілісність світобудови на основі Птоломеєвого вчення про Землю як нерухому кулю. Вважалося, що бог об’явив усе, що людям потрібно знати, у Святому письмі євреям, Христові, праведникам, пророкам. Наука повинна лише пояснювати об’явлене.

В цінностях надавалася перевага етичності над доцільністю і раціональністю. Споглядання важливіше від діяльності. Літературі властиві повчальність і класифікація. У методології панує поняття центру та ієрархії: Бог, Богоматір, святі, центр храму, центр килима, ієрархія розділів і підрозділів книги. Пануючий тип ієрархії: ченці – проповідники – миряни. В природничих знаннях спиралися не на емпірику, а фантазію і Писання. Схоластика стає раціональним способом доведення, а містика осягає речі єднанням з ними на хвилі розбудженого чуття і таким чином входить в безпосередній контакт з ними.

Підставою для містики були проповіді аскези, відречення від світу, заглиблення в одній думці – спасіння душі. Християнські догми про трійцю, про втілення і подвійну натуру сина Божого, про тайни євхаристії, про ненастанне спокутування людей демонами та про безпосереднє сусідство пекла з людським житлом давало сильні імпульси й теми для чуттєвого пробудження, для екстазу і бажання ввійти в безпосередній контакт з надприродними силами. Середні віки – це доба екстатиків, візіонерів, стигматиків та містиків.

Водночас, разом з емпірично вишукуваними спробами аскетів приводити свою психіку в жаданий стан – вироблялися початки психологічного самоаналізу. Молитви, каяття, спокути, сповіді утворили тонкий механізм виховання почуттів і вдосконалення, психологічного самоспостереження у середовищі чернецтва. Християнство стало педагогікою людства, яка удосконалювала людину зсередини.

Іконостас стає діаграмою смислової структури світу в картині світу людини вередньовіччя. У західній світоглядності середніх віків народжується індивідуалізм, підприємливість, віра в свої сили, воля до перемоги в земному житті, хоча праця продовжує розглядатися передовсім як засіб проти гріховності “стомлюватися, щоби не грішити”. Зисковна робота заборонялася духовним особам. Ремесло має годувати, а не збагачувати. Майстер повинен берегти таємниці ремесла. Треба бути благодійним: давати святим ченцям-злидарям милостиню. Заохочувалася безшлюбність: “Шлюб населяє землю, а безшлюбність – небо” (“Абеляр та Алоїза”).

Мистецтво європейського середньовіччя

Церква визначала культурну політику, критикуючи елліністичний естетизм, ”фальшиву принадність земних радощів”. Святий Ієронім здійснив переклад Біблії на латину. Августин Блаженний доніс зразки римської літератури до середніх віків. Фома Аквінський написав “Суму теологій”, де змальовано суму візій з потойбічного світу. Він підкреслював утилітарний ваплив мистецтва – священні співи не виганяють бісів, а створюють настрій у вірних. Мистецтво (“ремесло актора звеселяти”) потрібне в міру. Іоанн Златоустий (У ст.) вважав, що людина “захопившись мелодією, з радістю відмовиться від їжі, питва, сну…”.

Він виступив проти пізньоантичного естетизму як чуттєвого гурманства і вказував, що бідняк, подивившись блискучу виставу, роз’ятрює душу і з відразою сприйме своє буття. Августин Блаженний повчав, що “Писання нічого не наказує, крім любові, і нічого не засуджує, крім хтивості”. Мистецтво має бути морально-виховним для душі. Слід спростити техніку мистецтв, відмовитися від зайвих прикрас, відмінити язичницькі видовища. Етичні мотиви (іудейського походження) здобувають першість над естетичними (античність).

Об’єднанню християн повинен сприяти унісонний спів, який є символом єднання і примирення. Вишуканість у мистецтві не схвалюється як недоступна широкому загалові. Віртуозність співака, оратора, вибагливість кулінарії не моральні, не благочестиві. Мистецтво опускається до загальної зрозумілості, щоб задовільнити сприймачів різного рівня. Пізніше кристалізується думка, що нескінченність значень твору мистецтва або релігійного символу залежить від рівня й індивідуальності того, хто сприймає. “Дух святий вибудував у Святому письмі нескінченні смисли, тому інтерпретація одного тлумача не відміняє інтерпретації іншого тлумача” (Єрігена).

Доступність мистецтва вела до витворення однакового сприймання релігійної символіки та повторення символів як гіпнотичного посилення їх дії. Образний склад мистецтва і мова розвинулися до вищої експресивності, ніж в часи еллінізму, вони адекватно передають зрослий драматизм внутрішнього світу.

Походження християнського церковного співу дослідники знаходять у співочій культурі іудейства, імпровізаційності канторів синагог, музики еллінів як джерела мелосу, італійського фольклору, антифонного співу Месопотамії. Ще на зорі християнства перевагу здобула вокальна музика: “Ми потребуємо мирного слова, а не арф” (св. Климент Олександрійський, 200 р.). Велике місце спів займав у католицькій месі і 8х-денних службах. У церковній музиці західної церкви раннього середньовіччя виникає одноголосий унісонний спів – григоріанський хорал, який походив зі Східного Середземномор’я (VІІ ст., Рим, Мілан, Пуаьтьє, Руан, Мадрид). Це був спів чоловічого хору, це одночасно жанр і стиль, протяжна рецитація прози молитов – псалмодія – один з видів григоріанського хоралу, як і гімн, більш мелодично і ритмічно розвинутий. Цей стиль найбільш притаманний романському періодові.

Романський стиль бере назву від Священної Римської імперії германської нації, він повстав у кінці Х ст. під час панування короля, пізніше імператора Оттона І. Розквіт монастирів і їх діяльність, розвиток будівництво кам’яних споруд – фортець, замків (стояли на підвищенні, оточені ровами і насипами). В архітектурі суворість, гладкі стіни храмів (Оверні, Пуатьє, Нормандія, Бургундія). ХІ-ХІІ ст. збільшується вага розписів, скульптур. Мистецтво на вимогу церкви повинно не лише виховувати , а й застрашувати. Сцени Страшного суду, страстей Христових, апокаліпсису, диявола. Розквітає мистецтво переписування книг.

Героїчний епос романської доби – французька “Пісня про Роланда”, німецька “Пісня про Нібелунгів” (1200-10, поема з кам’яних плит з ясно-червоними квіточками, за словами Г. Гайне), вірменська “Давид Сасунський”.

Ґотика охоплює період 1150 – 1300 рр. В ХІ ст. у Франції частково під впливом іспанських арабів зароджується нова література, поряд з старофранцузькою мовою ок, постає лицарська поезія. Виникає культ лицаря з вихвалянням його войовничості, прагнення до слави на полі бою, зневаги до смерті, відданості, особистої гідності, а також культ прекрасної дами його серця (“Повість про Трістана та Ізольду”, “Ланселот”, “Парсіфаль”). Цю літературу плекають прованські трубадури Бернард із Вентадура, Бертран де Борн, північнофранцузькі трувери Адам де ля Ґалль. Головна тема поезії трубадурів – оспівування васального служіння дамі, проголошення права земного кохання на противагу релігійному аскетизмові.

У північнофранцузькій літературній творчості – оспівування легенд про короля Артура та лицарів круглого стола. Воювати і любити – таке гасло куртуазного роману, який виник і під впливом арабської культури, що проникла в Європу через Іспанію. Звичайною темою куртуазного роману є випробування вірності. Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Святість сім’ї для лицаря нічого не значить.

У витоках середньовічного театру карнавальні забави та свята на майданах, у ньому живуть за законами тимчасової карнавальної свободи. Навіть храмові свята супроводилися ярмарками за участю блазнів і мандрівних артистів. Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях типу анекдотів), у віршах вагантів (мандрівних студентів, кліриків). Театралізується меса, виникає церковна драма з життя і смерті і воскресіння Христа. Театр міраклю розповідав у драматичних формах про чуда святих.

Двори міських патриціїв в Італії ХІІІ ст. збирають митців, поетів, вчених і філософів (Болонія, Флоренція), і тут виникає новіий поетичний стиль пізнього італійського середньовіччя, в якому поєднано давніший провансальський культ жінки з абстракцією і містикою християнської традиції. Виникає схоластика разом з прагненням церкви поставити розум на службу вірі, разом з тим схоластика стимулювала розумовий розвиток людства. Виходять філософські праці Роджера Бекона. У Болоньї, Пармі, Монпельє, Оксфорді ХІІ-ХІІІ ст. виникають перші європейські університети.

У період готики в церковному співі з’являється жанр органум як перший зразок поліфонії, пізніше органум триплум, органум квадруплум (Леонін, Перотін). У світській музиці збереглося 300 пісень менестрелів: сірвенти (пісні хрестоносців), панги (плачі), тенсони(на задану тему), пасторети (пастуші) серени (серенади), альби (ранкові). Музику Німеччини представляють міннезінгери, які взорувалися на французьких зразках (Вальтер фон дер Фоґенсвейде, Вольфрам фон Ешенбах). Готика пов’язана з розвитком міст: ратуша, біржа, міський собор. Породження міської культури цехи ремісників (у Парижі 300 цехцв). Головним замовником творів мистецтва стає вже не церква, а міста, гільдії купців, цехові корпорації, король.

Основний тип будови – не монастирська церква, а міський собор. Базилікальна форма храму дістає нову конструкцію склепіння, основою якого є каркасна система з нервюрами, які сходяться у пучки на опорних стовпах. Особливо грандіозність створює висота з порівняно невеликою товщиною стовпів, візуальне витіснення стіни вітражами. Гладка поверхня стін закрита кам’яним мереживом, а скульптура почала вкривати майже весь храм, особливо у Франції, стаючи формою проповіді із Святого письма та повчальних сюжетів. Франція, Собор Паризької Богоматері на о. Іль де Франс, вважається колискою готики. Шартрський, Ам’єнський собори. Монастирі в абатстві Мон Сен Мішель. Замки мають на своїй території розкішні палаци – резиденції для розваг.

Німецька готика простіша, витягнута по вертикалі, однобаштові храми з дуже високим шпилем. Готика Англії (ХІІ – ХVІ ст.) виявилася і в монастирському соборі, оточеному полями і луками. Звідси горизонтальна конфігурація і наявність прибудов. Головний собор Англії Кентерберійський, собор Вестмінстерського абатства в Лондоні, згодом усипальниця великих людей Англії – близький до французької готики. Вестмінстерський королівський палац як зразок цивільної архітектури ХІV ст. в Іспанії в умовах боротьби з маврами виникає готика з елементами мавританського стилю (собори у Леоні, Толедо). Виникають собори в стилі мудехар з цегли, зі склепистим мавританським перекриттям у формі восьмикутної зірки.

В Італії готика не набула широкого поширення, лише її елементи – стрілчасті арки, “рози” основа – суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін інкрустована смугами різнокольорового мармуру (собор у Сієні). Зразок пізньої готики – Міланський собор (ХУ – ХVІ ст.); палац дожів у Венеції (1310 р. – ХVІ ст.)

Скульптури готичні – статичні, фронтальні пози, відокремлюються від стіни, стають круглими, навіть при статичності присутні пластичність, велич образів, іноді індивідуалізовані обличчя (св Ієронім, св. Георгій, св. Мартін – Шартр), скульптура Христа (“Прекрасний Бог”) в Ам’єнському соборі. У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, часом манірність, претензійність, надмірна витонченість, елементи натуралістичності.

Замість раніших фресок – домінують вітражі. Спочатку викладали шматочками різноколірними скла, згодом малювали по склу у свинцевій обвідці (Шартрська майстерня, 2660 кв.м площа вітражів у Шартрському соборі).

пам’ятки готики є в Нідерландах (ратуші в Брюгге, Брюсселі), Чехії (собор св Віта і Карлів міст у Празі), Австрії (собор св. Стефана), Польщі (Ва вельський собор під Краковом). В мистецтві готики, зокрема в архітектурі і багатоголосій музиці, панував конструктивний принцип творення, конотаційність змісту та присутні елементи таємничості задуму творця.

Пізньоготичний період (від 1300 до 1400, арс нова, що прийшла на зміну після арс антіка) відзначився драматичним жанром містерії (“Містерія Старого Заповіту”), пізніше мораліте (алегоричні персонажі) та розвитком світського театру фарсу (кінець ХУ ст.). У дальшому розвитку театру з фарсу розвинулися такі жанри як комедія дель арте, інтерлюдія, комедії Мольєра.

Культура середньовіччя, яка існувала тисячоліття, висунула нове коло ідей та образів, нові естетичні ідеали, нові художні прийоми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини Інтерес мистецтва до духовності був величезним. Мислителі й художники, прагнули гармонії, міркували про розумне влаштування світу, але виражали це специфічно. Більш абстрактно, ніж їх античні попередники.

Іслам. 13 століть тому виник іслам як релігія арабського світу. Ієрархія космосу уявлялася у формі піраміди. Аллах –це первинний розум. Чиста духовність, а не людиноподібний образ. У культурі ісламу присутня шана до знання і слова як виразу божественного. Духовне протиставлено матеріальному. Аллах – це зовнішнє поза особистісне начало. Лише посланець Аллаха Магомет звертається до людей.

Вічність Аллаха протиставлено тлінносі сущого світу, його примарності і незбагненності (звідси не часте зображення в мистецтві реальних предметів, а переважання орнаментів) потойбічне життя розуміється в усій фізичній повноті (духовні і чуттєві насолоди після смерті). Важливою є декоративність і символічність в мистецтві і літературі. Людина – це істота, що належить громаді, вона раб Аллаха і земних володарів. Самовдосконалення повинно привести до поміркованості, першість розуму, бо душа – це хаос. У мистецтві персонаж виступає передусім носієм емоцій, ритмів, настроїв. Підтримується соціальна мобільність, підприємництво, раціонально-вольова настанова щодо світу. Течія суфізму пропагувала відсторонення і самозаглиблення в єднанні з Аллахом. Бог вважається присутнім скрізь. І від цього музика і поезія просякнута пантеїстичністю.

На відміну від християнського світогляду людина в ісламі завжди нікчемна і не має в своїй душі Бога. Тому не може зближатися своїм духом до втілення в собі божественного начала. Немає особистості як самоцінності, нема первородного гріха, люди не потребують самокаяття в ім’я спасіння душі. Іслам займає одне з чільних місць серед релігійних і філософських доктрин в сучасному світі.

Використана література

1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.


21.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!