Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Стан світової та української культури ХІХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Стан світової та української культури ХІХ ст.

Від середини ХІХ ст. відбувається розгалуження стилів у всіх видах мистецтв. Тепер в одну добу співіснують різні стилі у кожному виді мистецтва (живописі, літературі, музиці, архітектурі тощо)

В архітектурі панує еклектика, звернення до стилю класицизму, ренесансу, елементів бароко. В образотворчому – живописі, скульптурі – класико-академізм, поряд з ним романтизм, реалізм. Як протиставна реакція на академізм виникає імпресіонізм. В музиці співіснують романтизм, неоромантизм, реалізм (опери Верді), імпресіонізм, веризм (натуралізм).

Реалізм як стиль і метод творчості – це художня система, обґрунтована теорією та естетично усвідомленим досвідом. Митці-реалісти звертаються до сучасності в усіх її проявах з опорою на точну науку. Чітка і зрозуміла мова замінила “музичну“ розпливчастість мови романтизму. Це пов’язано також і з підвищенням загального зацікавлення в суспільстві до точних наук.

Зокрема, праця Ч. Дарвіна “Про походження видів шляхом природного відбору” вплинула і на погляди в соціології (Іполіт Тен). Метод реалізму виник в результаті як стрімкого піднесення матеріального виробництва, так і поширення позитивізму у філософії. Реалізм існував у мистецтві й попередніх епох, античний реалізм (Гомер, Фідій), ренесансний реалізм (Рафаель, Шекспір), бароковий реалізм (Рембрандт, Рубенс).

Реалізм ХІХ ст. виник на основі мистецтва Караваджіо, Коро (У картинах Каміля Коро “Венеція”, “Перерване читання”, “Візок з сіном” – ясна, точна техніка, гармонія), голландських майстрів, Давіда, Констебла, Стендаля, Бальзака. Батьківщиною реалізму можна вважати Францію після революції 1848 р.

Одним з перших визначних реалістів-живописців був Ґюстав Курбе (1819-1877). Його картина “Похорон в Орнані” є класичним зразком реалізму в живописі. Тут відтворено цілу галерею портретів, картина вирізняється єдністю виразу деталей і цілості, поважним і суворим ритмом композиції, точною психологічною характеристикою персонажів, гармонією і поміркованістю барв, накладених соковитим штрихом.

Головна ідея реалізму Курбе – це віра в активні сили людини в земному житті. Ґ. Курбе застосував термін реалізм до творчості ХІХ ст.: Все життя стає сферою мистецтва, головно – критично зображена гидотність повсякденності, гола правда, аналітичний розгром мрії, об’єктивізм, конкретність, зрозумілість, заперечення можливості чисто “духовного осягнення”, фотографічність, деталізованість, стислий і ясний літературний опис.

Від попередньої доби Просвітництва реалісти успадкували віру ві історичний прогрес як прогрес розуму. Якщо романтики протиставили самотність людини – стихії могутньої історії, трагізм ідеальних поривів – убогій і ворожій дійсності, то письменники-реалісти намагалися усвідомити індивіда в контексті розвитку суспільства, критикували його вади і протиріччя.

Французькі художники-реалісти об’єдналися в групу “барбізонців” – Теодор Руссо, Шарль Добіньї, Жан-Франсуа Мілле. Вони намагалися об’єктивно відобразити рідну природу, світ праці людей (Ж.Ф.Мілле “Сіяч”, “Збирачки колосків”). На картинах Оноре Дом'є “Дон Кіхот”, “Різник”, “Спогади”, “Емігранти” – сатира, карикатура, алегорія, гротеск, трагічність.

Реалістичний напрям в поєднанні з романтичним представляє творчість Проспера Меріме драмою “Кармен”, на основі якої написана визначна реалістична опера композитора Жоржа Бізе. Найвідоміші твори літератури реалізму написали французи Оноре де Бальзак – “Людську комедію”, Стендаль – “Червоне і чорне”, “Пармський монастир”, Ґюстав Флобер – “Мадам Боварі”, “Саламбо”, Альфонс Доде – “Тартарен з Тараскона”, Ґі де Мопассан (романи і новели).

Англійський письменник-реаліст Чарльз Діккенс – автор романів “Пригоди Олівера Твіста”, “Ярмарок суєти”. Авторами реалістичної літератури є Шарль де Костер (Бельгія), Ганс Хрістіан Андерсен (Данія), Адам Міцкевич (Польща), Христо Ботєв (Болгарія), Шандор Петефі (Угорщина), Едгар По, Генрі Лонгфелло, Волт Вітмен, Марк Твен (США). Визначними драматургами-реалістами є Генрик Ібсен, Бернард Шоу (напрям “інтелектуального театру”, прийоми парадоксу, викриття аморальності соціальної несправедливості – “Будино вдівця”, “Людина і зброя”, “Учень диявола”, “Пігмаліон”), Ромен Роллан (реалізм поєднаний з неоромантизмом), Юхан Стріндберг (критичний реалізм поєднаний з символізмом).

Реалістів живила ідея віри в перемогу людини над природою. Прикладом є Ейфелева вежа як демонстрація можливостей нової техніки і повного використання можливостей нового матеріалу – заліза. ІІІ чверть ХІХ ст. принесла нові філософсько-естетичні ідеї: мистецтво мусить бути тісно пов’язаним з життям широких мас, а митець – борцем за справедливість. Реалізм боровся з романтизмом і академізмом, іноді помилково змішував мистецтво з наукою, критично ставився до необмеженої творчої уяви, визнавав пріоритет безпосередньо побаченого як предмета мистецтва. Людина подібно як і в ранньомодерних раціоналістів ставала психофізіологічною машиною. Реалізм накреслив відхід від символічних коренів мистецтва, призводив до гіперболіщзації змісту стосовно форми.

Л. Толстой вважав, що найважливіший герой в літературі – це правда. Російські художники-“передвижники” виразили критику зла, побут селян і міщан, популяризували мистецтво серед широких мас, започаткували течію народництва, широко впровадили жанровість (Максимов, Крамськой, Рєпін), історичний жанр (Суріков), пейзаж (Шишкін, Левітан, Васильєв). Російські письменники (Толстой, Чехов, Тургенєв, Достоєвський) і композитори реалізму (Мусоргський, Чайковський, Римський-Корсаков) зробили більший внесок у світову культуру, ніж російські живописці.

Відомий мексиканський художник-реаліст – Хосе Посада, його графічні роботи були предтечею авангардизму.

Музика ХІХ ст. реалістичного напряму мала великі здобутки в оперній творчості італійських композиторів Джузеппе Верді (“Отелло”, “Ріголетто”, “Травіата”, “Аїда”), Джакомо Пуччіні (“Тоска”, “Мадам Баттерфляй”).

Архітектура ХІХ ст. наслідувала давні стилі ренесансу, бароко, класицизму і змішувала їх, будували костьоли в неоготичному та неороманському стилі, у виставкових павільйонах відзеркалилися різнаціональні архітектурні традиції. Шарль Ґарньє спроектував і спорудив будинок Опери в Парижі є рисами парадності і помпезності. Ґотфрід Семпер автор Опери в Дрездені (1878), Музею у Відні в стилі неоренесансу за італійськими зразками. В цих будівлях переважає еклектика, надмірність матеріалу і оздоб.

Поява в останній третині ХІХ ст. суб’єктивізму в мистецтві стимулювала пошук альтернативи як академізмові, так і критичному реалізмові. Нею став імпресіонізм спочатку в живописі (Е, Мане, К. Моне, О, Ренуар, Е. Дега, К. Пісарро), у літературі, музиці (К. Дебюссі, М. Равель), театрі. Паралельно з пошуками імпресіоністів в образотворчому мистецтві розгортається неоімпресіонізм (Ж. Сера, П. Синьяк) і постімпресіонізм (П. Сезанн. П. Гоген, В. ван Гог, А. Тулуз-Лотрек).

Стилістика імпресіонізму виникла в руслі філософії позитивізму з ййого інтересом до конкретного факту, “феномена”, що веде до “оптичної” точності імпресіоністів. “Я малюю те, що зараз відчуваю”, – писав Пісарро, – “куточок природи, сприйнятий через темперамент”. Каритинам імпресіоністів притаманна безсюжетність, безісторичність; вони зображують мінливе, завжди нове. Художник не оспівує, не філософує, він просто малює, намагаючись спіймати сьогочасне враження.

Імпресіонізм виник у нову добу, коли революції минули, мистецтво вже не претендувало на участь в соціальних битвах. Митець прагнув власним поглядом побачити оточуючий світ, передати передусім свіжі враження.

Едуар Мане (1832-1883) –“Сніданок на траві”, “Бар у Фолі Бержер”, “Флейтист”. Клод Моне (1840-1926) – картина “Дикі маки”, сповнена гармонією світла і повітря. Каміль Пісарро (1831-1903) – гра кольорів у картині “Черврні дахи”. Огюст Ренуар (1841-1919) – гра світла в картині “Бал в Мулен де ля Ґаллет”. Скульптор Огюст Роден був автором скульптури “Громадяни Кале” з рисами імпресіонізму. Визначні композитори-імпресіоністи – Клод Дебюссі та Моріс Равель. Клод Дебюссі – автор симфонічних творів “Пообідній відпочинок фавна”, фортепіанних п”єс “Відображення”, “Затонулі собори”. М. Равель – автор знаменитого симфонічного “Болеро”.

Імпресіоністична стилістика породила напрям символізму в літературі. У поезії Поля Верлена (1844-1896 “Сумні пейзажі” душа ніби запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні змалювати її стан. Риси символізму присутні у творчості Метерлінка, Верхарна (Бельгія), Е.М. Рільке, пізнього Г. Ібсена, О. Уайльда. В романі О. Уайльда “Портрет Доріана Ґрея” – схиляння перед красою. Предмет художнього втілення – прекрасне, а не груба реальність.

Мистецтво, на думку символістів, формує реальність, воно не залежить від істини і моралі. Анатоль Франс (1844-1914) писав, що ми бачимо світ лише крізь наші почуття, які його деформують і його забарвлюють. Марсель Пруст (1871-1922), французький символіст, у романі “У пошуках втраченого часу” вводить поняття “інстинктивної пам’яті”: пригадане відчуття пригадує подію, спогад є істинним життям, яке вклинюється в сучасний момент. Роман – це фіксація вільного потоку спогадів.

В останній третині ХІХ ст. творять художники-постімпресіоністи – Поль СезаннЮ Вінсент Ван Гог, Поль Ґоген (в якого поєдналися імпресіонізм, символізм і примітивізм). Поль Сезанн (1839-1906) змалював світ споглядання, замріяності, він був передвісником кубізму (“Гора Сент-Віктуар”). Вінсент Ван Ґог (1853-1890) створив “Іриси”, “Поля в Оверні”. В його картинах – сум’яття, щемлива туга, олюднений світ речей, він передвісник експресіонізму.

Художник висловився, що “найкращі картини створені напам’ять”. Поряд з цими напрямками в мистецтві другої половини ХІХ ст. існували ідеї “мистецтва для мистецтва” (Теодор Ґотьє), близькі до неоромантизму, академічна стилістика (Пюві де Шаван, група “Салони” – Жюль Бретон, Жером, Бодрі, Кутюр). Мистецтво кінця ХІХ ст. відзначене нестійкою рівновагою панування з одного боку суб’єктивізму, посилення якого пізніше привело до символізму, експресіонізму, формалізму, авангардизму – і, з другого, посилення об’єктивізму привело до натуралізму, або повертається до неореалізму і неокласицизму.

В Україні другої половини ХІХ ст. реалізм виникає у творчості Т. Шевченка як еволюція його романтичного світобачення. Виникають осередки науки і освіти – Київський університет св. Володимира (1834), Новоросійський університет, Ніжинський педагогічний інститут. В той же час імперська влада видає укази щодо обмеження і заборони вживання української мови у друкованих виданнях (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). Історичну науку розвивають Михайло Драгоманов, Володимир Антонович (1838-1908), Іван Франко, Павло Житецький. Визначним мовознавцем був Олександр Потебня (“Мысль и речь”). Павло Чубинський представляв етнографічну науку. Філософ Памфіл Юркевич розроблє т. зв. “філософію серця” (розум – загальне, серце – неповторне й унікальне, особистісне. Серце породжує, розум розплановує).

Літературу реалізму представляють у 1870-90 рр. П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка, Я. Щоголів. В образотворчому мистецтві працюють художники-реалісти К. Трутовський, С. Васильківський (“Козацький пікет”), О. Сластьон (“Проводи на Січ”), К. Крижицький (“Хутір на Україні”), К. Устинович (“Шевченко на засланні”).

Український реалістичний театр “корифеїв” представляють М. Кропивницький, автор бл. 40 п’єс (“Дай серцю волю”), М. Старицький, автор історичних романів “Буря”, “Руїна”, інсценізацій прози інших авторів (“За двома зайцями”, “Тарас Бульба”, Циганка Аза”), І. Карпенко-Карий (Тобілевич) – автор драматичних творів “Бурлака”, “Наймичка”, Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Бондарівна”, Борис Грінченко (“Степовий гість”). У Львові з 1864 р. працює театр “Руська бесіда”, який очолював О. Бачинський.

У 1850-60 рр. і впродовж наступних десятиріч панівною стає народницька ідеологія. Діячі культури поширювали освіту широких народних мас, інтелігенція захоплювалась народними звичаями, фольклором, життям селян. Створюються в Києві україномовні і російськомовні недільні школи, громади, які поширювали культурно-патріотичні ідеї, мріяли про незалежну Україну, збирали історичні і фольклорні матеріали, вели освітню діяльність. До Київської громади українофілів належав і П.Чубинський, М. Лисенко, літературознавець П.Житецький, історик В. Антонович, Т. Рильський.

Під кінець ХІХ ст. зростає національна самосвідомість як вираз інтенсифікації становлення нації, що виявилася у спільності психічного складу етносу і національного характеру. Ця самосвідомість пройшла шлях від усвідомлення утопії панслов’янізму до реального усвідомлення несприятливого стану українства на території, поділеній між імперіями. Доба ХІХ ст. в культурі України може бути названа класичною, бо саме тоді остаточно сформувалися риси національного характеру і втілилися у видатних мистецьких зразках, що стало основою дальшого розвитку української духовної культури.

Використана література

1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.


19.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!