Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Ґенеза первісної культури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Ґенеза первісної культури

Передумови виникнення людини як біологічної істоти. Періодизація і головні причини культурної еволюції людини. Підсумок першого етапу становлення первісної культури. Картина світу у світогляді первісних людей

Передумови виникнення людини як біологічної істоти. Виникнення мислення започатковує появу людини розумної близько 1 млн років тому пітекантроп (Гомо еректус). Час виникнення первісного суспільства – межа середнього і верхнього палеоліту (150-35/35-10 т рр. до н.е.). Сучасна людина остаточно сформувалася бл 40 тис рр. тому.

Ознаки “справжньої людини”: формується і морфологічно структурується мозок, закріплюється пряма хода, набувають розвитку кінцівки, особливо пальці рук, починається формування колективного досвіду пізнання світу. Формується мова, воля, суспільство. Ті істоти, які краще реагували на знаки (мову), які краще її освоїли, ті виживали. Означення мовою набували передовсім ті ситуації, дії , предмети, які мали переважне значення для виживання.

Відповідно, виживали ті особи, які краще орієнтувалися на мовні знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у походженні культурної еволюції головним є семіотичний процес (комунікація, означення, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Отже, з позиції теорії культурної еволюції основною причиною виникнення культури є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення нових форм, технологій, продуктів діяльності, передачі наступним поколінням шляхом навчання і наслідування, зберігання і передачі, селекції найактуальнішої інформації та її накопичення (а не заміна), яке пришвидшує еволюцію.

Характер інформації інший: не рефлекси і інстинкти, а знання нагромаджені оформляються в науку, мистецтво, мораль, матеріальні об’єкти. Результатом став:

  • розвиток мислення і усвідомлення причинності зв’язків;
  • організація спільноти.

Знаряддя, їх удосконалення, розвинули мораль: пріоритет вмілості над силою, тобто культурна еволюція. Культурна еволюція – не біологічна еволюція. Культурна еволюція притаманна лише людині і полягає у інших способах передачі інформації наступним поколінням.

Підсумок першого етапу первісної культури. Первісна культура існувала бл. 40 тис.років. Первісність становить сутність життя певних народів і в сучасному світі. Пам’ять про архаїчні пласти культури зберігається і в нас самих. У кризових ситуаціях людина повертається в первісні стани свого існування, коли нею керували родові й непідвладні особистості сили, і тоді жахаючі інстинкти виходять назовні у вчинках, настроях, поглядах. Світ дитинства багато в чому є світом первісності.

Заняття людей приводять до формування структури суспільства, знарядь, нових соціальних відносин, моралі.

Від привласнювального типу культура переходить до виробляючого типу, накопичує досвід, закріплюється передача інформації мовою, виникають сталі поселення.

Стан культури суспільства на зорі культурної еволюції мав такі ознаки:

  • освоєння передачі знарядь і досвіду наступним поколінням;
  • -формування примітивної комунікативної мови;
  • освоєння передачі норм поведінки табу;
  • виникнення міфології;
  • виникає перед магія.

Картина світу у світогляді первісних людей. Картина світу в уяві первісних людей нами не може бути реконструйована достатньо повно. Характер життя і звичаї були подібними у різних регіонах земної кулі, тому можна говорити про спільні тенденції та явища духовного життя первісних людей. Все ж на підставі порівняння зразків первісного мистецтва Європи і примітивів збережених дотепер первісних племен можна припустити, що давні європейці були набагато вітальніші.

Головною структурною віссю спільноти були родинні (по крові) відносини у племенах і родах і світ, який оточує людину – небо, земля, сонце, дерева, води, тварини – в уяві людини теж одна велика община, зв’язана родинними відносинами. Дійсність – живий організм, а людина – частка його, звідси перенесення внутрішніх рис індивіда на зовнішній світ. Все – одухотворене, живе за законами людського роду.

Первісні уявляли олюднення світу і ототожнення сил природи з людськими діями і об’єктами. Одушевлення грізних природних сил споріднювало їх з людиною, давало відчуття захищеності, оскільки уможливлювало домовляння з ними, їхнє улеслювання і залякування. У первісних доби палеоліту не було загальних понять. Подібність речей, на їхнє уявлення, походила від їх спорідненості. Зображення предмета означало володіння ним.

Процес життя у найранішій первісній свідомості (збирально-мисливська спільнота) – це хаос, пітьма, неструктурованість, несформованість (вода, безодня, провалля, що несуть загибель і з чого одночасно народжуються речі світу).

Космос – у пізнішому розвитку культури – це розчленованість, впорядкованість, структурованість, втілені в образах землі і неба, світла, гори, каменя. У процесі еволюції свідомості відбувається членування первісної світомоделі за бінарним принципом: верх – низ, праве – ліве, своє – чуже, чоловік – жінка; пізніше – за потрійним принципом: верх – середина – низ.

Це протиставлення передбачувало і самоусвідомлення себе – людину (середину). Відбулося горизонтальне членування цьогобічного світу на чотири сторони світу. Вертикальне членування світу передбачало сакральне, людське земне (профанне), що втілювалося у образі дерева, гори і стовпа, світове дерево як символ родючості, Богині-Матері. Символ знайшов втілення в пізніших орнаментальних вазонах, гілочках на вишивці, манжетах і комірцях сорочки як межах тілесної сфери людини (як внутрішньої сфери в зовнішніх оболонках структурованого світу).

Оселя – відокремлений від природи простір буття як внутрішня сфера буття людини. Ідоли як познаки центру у міфічному просторі, точка початку відліку цінностей. У наближенні до неї – зв’язок з родом, спільнотою як цілим. У віддаленні – розрив, небезпека. Нижній світ – сила предків, середній світ людей, верхній світ богів. Відчуття часу як повторення циклів можна спостерегти у кругових формах візерунків, колових календарях на керамічних посудинах трипільської культури: час зникає, розчиняється у вічному повторенні.

Саме це давало первісній людині відчуття впевненості, радісного повернення до вже знайомого, звичного, позбавляло від невідомого майбутнього. Людина була розчиненою в колективі роду і спрямовувала погляд в минуле, дотримувалася непохитного наслідування традиції колективу. Вигнання з колективу позбавляло відчуття належності цілому, віднімало сенс існування. Водночас позаперсональність світовідчуття позбавляла страху смерті, ніби продовжувала життя в іншому стані.

Міф виник як розвинута до вищого ступеня віра в одухотворення всієї природи і призначеність всіх речей. Міф – продукт тривалого формування, нашарування ідей різних епох, це історичні ідіоми. Міф не творив об’єктивну картину світу, але він надавав світові смислу і значення для людини, визначив цінності як первісні властивості речей. Образи міфу конкретні та чуттєво сприйнятні, наочні (наприклад, образ безглуздої ситуації подається як зображення людини, що сіла в калюжу).

Міфи мали упорядковувати світ, творити порядок із хаосу, тлумачити події, катаклізми, війни, епідемії, підказували норми поведінки на прикладах героїв, визначали добро і зло. Це – відбитки життя, як і обряди, людина бачила в них життєві прототипи і школу життя і вчинків. При частці надприродного міфи містять доступну думку про реальне. Напр., Персей, щоб не перетворитися на камінь, не дивився на Горгону Медузу, а стежить за її відображенням у мідному щиті.

Тільки з допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща сила лихого ока – таке повір’я широко відоме народам світу. Найдавніші міфи дійшли з Передньої Азії з 2 т рр. до н.е. (пізніше знайшли інше трактування у стародавніх греків). Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс (Енліль) за допомогою жорстокого бог Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім’я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини. Найчастіше міфи – це згустки багатовікових спостережень, фантастично витлумачених відповідно до розвитку людей.

Міф є суб’єктивним відображенням давньою свідомістю об’єктивних історичних реалій, які розшифровуються вченими. В міфах – не алегорії і метафори (внесені пізнішими сприймачами), а буквальне одухотворення природи. Якщо ескімоси називають зірки сузір’я Оріона “Ті, що загубилися”, то вони знають, що це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніж піднятися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Сонце і Місяць наділені життям, вони є природними, людськими істотами. Якщо у інків (Перу) були можливі шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.

Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів.

Наприклад, сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать і сваряться. І саме з п’яних очей вони і створили людину такою недосконалою. Створення світу у Книзі Буття африканського племені куба (Конго) – результат блювоти бога. Він вивергав сонце, місяць,зірки, людей, рослин, тощо. “Початок усіх речей”, або етіологічні міфи, пояснюють зміну пір року, особливості місцевості, повадки тварин – буквально все, аж до кількості яєць, які несе курка.

У стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклала з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов’язалися годувати своїх панів.

Лейтмотивом багатьох міфів є шанобливе ставлення до природи. Людина стає не лише часткою природи, а й її експлуататором, і таким чином вступає в суперечність з тим, що існує само по собі. Нерозумні дії людини розбуджують некеровані демонічні сили, як обвал, спричинений одним падаючим каменем. Створюється ілюзія живого грізного світу природи (“ми не віримо, ми боїмося”).

Вину людей перед природою треба нейтралізувати: жертвопринесення бика до вівтаря Зевса, на якому лежали принесені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. таким же намаганням уникнути неминучої кари за вбивство тварини є розмалювання шкіри мисливців.

Міф про потоп виник як боязнь розплати Бога за зрослу могутність землеробських цивілізацій Сходу, глобальне (на той час) вмішування людини у природні процеси, і тому ймовірна величезна повінь тих часів розглядалася як насланий богом потоп, що карає людство. Взагалі тема катастроф як розплата за людське зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втрутитися в об’єктивні процеси.

За міфом, людина повинна коритися певним правилам: не можна неухильно добиватися чогось заради користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного іманентного шляху розвитку. Міфи містять щось більш важливе, ніж взірці для наслідування (бо неможливо наслідувати інколи брудні вчинки героїв, які стоять поза судом і справедливістю, мораллю і не повинні дотримуватися людських норм життя). Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках?

Людина, яка живе у царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо, їй потрібен політ,який підносить над рутиною буття, великі пристрасті, непересічність свободу і самостійність, доступні лише богові або героєві. Демонізм істот міфу є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів – її не стосуються наші правила моралі.

З одного боку свобода богів відкривала людині інший світ, що підноситься над звичайним світом людини – а з іншого – вчила людей цінити свою, земну гідність, що ґрунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів і перепон. Міф спростовує панування людини над природою, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об’єктивного світу. Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати зворотної дії природного світу. Людський розум панує у великому світі лише відносно.

Можна зробити висновки про такі головні ознаки міфу. Міф не пояснює, а описує походження предметів. У міфі – сакральний, а не профанний (звичайний) час як першочас і взірець для всіх часів. У міфі втілений колективний, а не особистісний досвід. Міфічні символи – це єдність знака і предмета, сутності й імені, поєднаність реального з надприродним.

Релігійні вірування

Анімізм – це одухотворення природи, віра що душі предметів і духи панують над предметами і явищами. “Все, що існує, живе... лампа ходить, стіни будинків мають свою мову... шкури у в’язках розмовляють ночі... дерево тремтить і плаче під ударами сокири...” Вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа.

Духи впливають не лише на життя водойм і дібров, а й приязно чи вороже ставитись до людини. Тому людина намагається улестити їх жертвою. У перуанців зберігся звичай: прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов риби на півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин.

Остяки (на Обі) коли не ловилася риба, кидали у річку оленя з прив’язаним на шиї каменем. У новіші часи коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити священні води, на довгі роки “наставали погані часи”, аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.

Християнство пізніше заборонило офірувати жертву джерелам, та поклоніння воді збереглося до наших днів: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип’є з відра.

У Шотландії в доісторичні часи зрошували кров’ю людини закладання будівель, щоб духи землі не зруйнували вночі збудоване протягом дня. Замуровували живцем у стіну для її міцності при будові замка Лібенштейн купили за великі гроші у матері дитину і замурували. В Італії міст через Арту час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. слов’янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика і замурували.

Згодом людські жертви почали заміняти тваринами. У Греції є повір’я: перший, хто пройде повз закладений камінь під нову споруду, помре протягом того ж року. Тому мулярі замість людської жертви, забивають на першому камені ягня або чорного півня. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пускали першим по мосту півня (замість людської жертви).

Перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку. Не можна рятувати потопельників, бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу. У дереві бачили свідому істоту і тому поклонялися йому. На Суматрі малайці вірять, що часом старі дерева – це помешкання, або матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії дереву приносять пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. У Росії лісовому духові залишали на пеньку першу забиту дичину або шматочок хліба щоб уласкавити і мати удачу на полюванні.

Хто занедужав, повернувшись з лісу, мав віднести до лісу скоринку хліба і дрібку солі в чистій ганчірці і, полишивши там усе, з молитвою повертався додому, маючи надію на швидке видужання. Отже, душа є у всього сущого, а дух може існувати і сам по собі. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духа, здатного час від часу залишати тіло.

Анімізм проявляється у культі предків і церемонії похорону. Душа, або дух, який залишив тіло, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів – загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного існування, вони жадають допомогти природі ч вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам.

Звідси поховальні людські жертви на користь померлого: коли вмирав можновладець, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Е. Тейлор вважав, що “пити за здоров’я” сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих. Дикун приносив дарунки душам тварин і вибачався перед ними, коли мав забивати або полювати. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру. Первісні вірили у переселення душ і певність, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, отже, можливо що тварина – предок або улюблений друг.

Ідея кровородинних зв’язків відображена у тотемізмі (кровний або надприродний зв’язок походження і ототожнення роду зі звіром, рослиною або предметом). Плем’я поділялося на клани, члени яких були зв’язані між собою ім’ям якоїсь тварини (всі з роду жаби – родичі). Шлюби між членами клану були заборонені (така заборона називається екзогамія). Людина не їла м’яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити цю тварину для самозахисту, то завжди просила в неї вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

Табу були зв’язані з належністю до певного роду – заборони на їжу, одяг, амулет, забарвлення – не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. П. Лафарг вважав,що Адам, з’ївши яблуко, порушив табу і став представником іншого клану.

Магія (заміна подібного подібним і його вплив; різні варіанти магії для різних суспільних груп і представників [магією людина освоювала причинно-наслідкові зв’язки]), це віра у способи, за допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі: чаклуни негрів можуть ворожити на шапці відсутньої людини. Простий аналогічний або подібний зв’язок.

Певні дії викликають подібні до них наслідки: поливання водою з глечика – дощ, удар списом по зображенню тварини – добре полювання, а ворога – його загибель. Символічне умертвіння ворога призвело до того, що “ворог”, який дізнався про це, і справді невдовзі помер природною смертю. Якщо на когось упало дерево, то хтось інший його наслав. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали його на тріски.

В пізніші часи в Англії залишився закон, за яким віддавали Богові, тобто продавали на користь бідних не лише коня, що переїхав людину, а й колесо. Зв’язок аналогів, віра в наслання і в тому, що австралійці вивчають сліди комахи біля могили, щоб знати, в якому напрямі шукати чаклуна, від чаклунства якого людина померла. Чаклунів часто спалювали, перейшло в пізніші часи, коли випробовували чаклунів і відьом. Зв’язок аналогів у ворожіннях, тлумаченнях снів, хіромантії. Словесна магія – це віра в реальну силу слова.

Ритуали та обряди - це втілення вірувань і ціннісних смислів у дії на покращення дійсності. Ритуал мав за мету збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги, сакралізацію профанного хаотичного світу, вираження найскладніших смислів людської життєдіяльності мовою конкретних звуків, жестів, зображень. Його компоненти: очищення, процесуальна хода, жертва, трапеза.

Очищення сприяло звільненню від земного і буденного, відрив від профанного світу. Процесуальна хода - ідеальна модель життєвого шляху людини як її наближення до сакрального місця. Жертва, спочатку реальна, потім символічна, відтворювала космічний акт розчленування світу як основи його наступного творення (вбивство богами першоістоти). Трапеза символізувала багатство, повноту буття, єднання потойбічного і поцейбічного шляхом входження з їжею сакрального в профанне людське тіло. Зокрема, характерним був ритуал ініціації (прийняття особи як частки до колективу), новачкові треба було довести, що він гідна частка колективу.

Водночас ритуали і обряди – це форми художнього бачення, в яких поєднувалися елементи словесні, музичні, ритмічні, танцювальні, образотворчі, декоративні.

У первісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не були розчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєво необхідною, первісний мисливець прагнув впливати на результат полювання, але в кінцевому підсумку він пізнавав повніше світ. Зображення ніби давало владу над твариною чи предметом.

У нього виникали образи, які виражалися в малюнку, слові, звуках музики. Ланцюг уявлень і думок втілювався у зображуваному і водночас був спонукою до наступних дій. Наприклад, танець як відображення полювання, майже полювання (невіддільність зображення від зображуваного). Психіка первісної людини спочатку сприймала окремі предмети без контексту оточення – не було поняття стада тварин як цілості, а лише суми особин.

Першопочатки мистецтва народилися 40-30 т рр. до н.е. Наскельні малюнки первісності відкрив дослідник Сантуола 1879 р. в Іспанії. Існує теорія походження мистецтва з магії, або з інших не мистецьких сфер, як, наприклад: спостереження особливої форми каменя дивували, і спостерігач доопрацьовував форму, яка ставала зображенням конкретного предмета.

Магічні речі починали містити більше значення, ніж потрібно для самої магії, а мистецтво виникало як результат вибору суттєвого серед знаків предмета, їх упорядкування і ритмізація. Найдавніший живопис – це дві лані на стіні печери Шаффо у Франції, наскельні малюнки в ла Мадлен, “галерея” Альтаміри (Ласко, Іспанія).

В них – символізм поєднаний з реалізмом, початки узагальнень (малюнки як уява про полювання і одночасно ритуал підготовки). Тварини – об’єкти полювання. Фігурки – символи плодючості. Табу на портретні зображення, побутували зображення руки, як діяльної присутності, жінки як символу родючості.

У прамистецтві ще не було передавання традиції. Тому періоди мистецтва визначаються дослідниками не за часом створення артефактів, а за місцевістю. Період “оріньяк” – жіночі фігурки; період “солютр” – рельєфи; період “Мадлен”, коні і воли печери Ляско у Франції. У пізнішого часу малюнках людина починає зображувати себе, тобто відбувається самоусвідомлення власне людської сутності, відмінності людини від природи. Сцени битви, лише силуети постаті, спочатку мало динамічні, потім з’являється ритм і напруга пристрастей (наскальні з Африки – граційний танець трьох фігур).

Новий етап – мезоліт і неоліт 10-2 т рр. до н е. , це пізній кам’яний вік і вік бронзи. Потепління сприяло сталому розселенню, оселя стала центром життя, започатковується землеробство, хати стояли на палях серед озер.

Виникло гончарство, лозоплетіння, ткацтво. Настала т. зв.неолітична революція , освоєння бронзи, зміна стосунків призвела до зміни свідомості. Виникає рід і родовий лад, який відміняв первісну стадну дикість. З’являвся інститут вождів, патріархат, культ батька, який нібито допомагає своєму родові і племені і після смерті, отже, започатковується культ померлих.

Мистецтво первісного суспільства виконувало функцію ненасильницьки впроваджуваної в свідомість людини “необхідної моделі життя”, а також регулятора поведінки. Первісне мистецтво – це відбиток речей і взаємин, воскрешення життя і думок, почуттів. Сприйняття мистецтва вимагає “добудови” порівнянням з власним досвідом. Мистецтво ставало життям, відродженим у думці, почутті, стані.

На початках неоліту (6т рр. до н.е.) виникає гончарство, орнамент на посуді – це знак, символ, уява (а не реальність), початок абстрактного способу мислення. Скульптура – Матір – тварини – символи родючості. Кераміка, ткацтво як початок виробництва і початок матеріальної і духовної (форма) культури.

Доба неолітичної революції – це перехід до відтворюючого господарства і осілості, який спричинив дальший розвиток художнього мислення. Поява багатофігурних сцен полювання, танців, еволюція художнього мислення проявилася у зникненні натуралістичних багатокольорових розписів і переході до схематизації і умовності. В пластиці малих фігур реальність образів поступається місцем абстрагованому геометризмові.

У орнаменті вперше було осягнуто симетрію та композицію візерунка. Орнаментальні композиції відзначені силою ритму, ідеєю впорядкування світу: спіраль як символ зародження нового життя, хвилясті лінії як символ водного хаосу, грабельки – дощ, що єднає небо і землю, концентричні кола – сонце. Мистецтво творило сприйманий людиною новий світ, який протистояв хаотичній безодні Всесвіту.

Виникає піктографія – закріплення і передача інформації (схематичні малюнки) та ідеографія – зображення знаками слів і понять.

Архітектура у побуті – це круглі хатини або землянки. Культова архітектура – житло для померлих. Капища вшановували культ померлих, тут відбували обряди і церемонії. Мегалітична (“мега” – великий, “літос” – камінь) архітектура мала такі види:

  • менгіри, або вертикальні довгі і вузькі камені, в місцевості Бретань, тяглість 4 км);
  • дольмени, тобто поховальні гробниці з плит (місцевість Ню- Ґрендж);
  • кромлехи – кругові гігантські огорожі з каменю, на яких поставлені плити (Стоун-гендж, деякі дослідники вважають астрономічною обсерваторією).

Дольмени, місце перебування душі предків, також несли ознаку єдності і сили племені, прагнення до великості, до подолання опору каменю на честь померлих предків. Символічні кам’яні знаки – вертикалі менгірів – означали також відмінність людини від тварини, тобто вертикальність постави. Кромлехи – алея для поховального ходу. Форма кромлеха передає двоякий ритм: ритм цілеспрямованого походу і ритм кругового хороводного руху навколо вівтаря.

Виникає первісна архітектурна ідея: опори і навантаження. Вертикаль означала поєднання неба і землі, ворота символізували перехід в інший світ, духовне відродження. В епоху бронзи переважає монументальна архітектура – для культурних цілей, для поховань. А наприкінці існування первісного суспільства, в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.) на території сучасної Франції, Балканському півострові, у Закавказзі зводили вже фортеці, оборонні споруди, складені з великих кам’яних брил. Ці споруди належать і майбутньому.

Неолітична революція в художньому мисленні привела від конкретної барвистості зображення палеоліту – до абстракції і спрощеності однотонного малюнку і більшої узагальненості скульптурних фігурок. Замість безпосередності сприйняття і зображення навколишнього світу виникають спроби пошуку сутності, спільної для речей одного виду, “душі”. Послаблення образного мислення. Наприклад, слово небо означало і сферу, і дугу, і коло. Багатозначність виробу: гребінець+тварина+дощ. В орнаменті переплітаються лінії і повторюються зображення смуг, кола, змійки, трикутника (але відсутні рослинні орнаменти). Орнамент підкреслював і виділяв структуру предмета, або урізноманітнював її одностайність.

Родова спільнота перетривала в Африці, Океанії і Америці де-не-де аж до нашого часу.

Мистецтво первісної Європи, на думку дослідників, свідчить про більшу силу і зрівноваженість , витривалість і відпорність тих людей, ніж сучасних дикунів Африки, племен держави майя і ацтеків у Мексиці, інків у Перу, племен Океанії. Вони теж мають здобутки мистецтва, піраміди, святині, скульптуру, ужиткові речі, кераміку.

Культура відзначається різноманітністю форм, свіжістю мистецького погляду, вітальністю, чистотою і простотою, наївністю, первісним реалізмом. Не було митців-професіоналів. Первісній культурі властива незнання закономірностей об’єктивного світу і про саму себе, звідси притаманний культурі страх таємниці і предків, жорстокість жертвування , іноді людоїдство. Людина ще не вміла дивитися у вічі голій правді.

Прислів’я, приказки, загадки

Джерелом прислів’їв був або якийсь забутий нині звичай, або легенда, або тривале спостереження, або залишки старовинної магії та релігії. ”Встати з лівої ноги” – виник з асоціації ідей: праве - добро, ліве – зло. “Попіл летить назад в обличчя тому, хто його розкидав” (Західна Африка).

Загадки – складені на дивний манір питання, на які треба дати цілком серйозну відповідь. У давньогрецькому міфі Сфінкс – чудовисько з жіночою головою, тулубом лева і величезними крилами – оселився біля міста Фів і вимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку: “Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень – на двох, а ввечері – на трьох?” Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті сил і на старість (з посохом). З острова Самоа: ”Сива людина стоїть над огорожею і дістає до самого неба. Хто це?” (Дим з димаря). “Людина стоїть між двома зажерливими рибами” (Язик). Частина виховання, вправи для дітей.

Важливою особливістю прамузики є її радше магічне призначення, ніж як власне мистецтва. Це особливо помітно у великій різноманітності і звуковій палітрі використовуваних у магічних обрядах інструментів, у функції яких, крім звучання, важливою була сама фактура, колір, форма інструмента. У своїй двозначності як предмети і одночасно джерела звуку інструменти означали цілий світ древніх: Сонце і Місяць, жіночу і чоловічу плодовитість, урожай, дощ, вітер, потужні захисні амулети самого людського існування. На протязі тисячоліть свого існування та вдосконалення вони пройшли складний шлях від відлякуючих і зачаровуючих амулетів до власне музичних інструментів.

Слід відзначити переважання ударних інструментів у давніх людей над мелодичними, адже наймелодичнішим інструментом вже був власне людський голос. Музиколог Курт Закс поділяє давній спів на логогенний (примат слова), що переважно був обмежений двома звуками, та патогенний (породжений емоціями), що відзначався ширшим інтервальним обсягом. З часом і взаємопроникненням цих двох примітивних стилів утворився т.зв. мелогенний стиль.

Автор наводить приклад подібності співу давніх людей до співу сучасних трирічних дітей у їх коротких повторюваних мотивах обмеженого мелодичного діапазону.

Помітно найхарактерніше, що відрізняє примітиви від пізнішої музики: повторюваність в межах окремої п’єси, відсутність розвитку до кульмінації, виключне базування на переданні традицією, без намагання запису чи хоч би зачатків систематизації.

Основні ознаки первісної культури:

  • Синкретизм первісної культури: синкретизм свідомості (на початках не розрізняючої прекрасного і потворного, добра і зла).
  • Однорідність (гомогенність) неієрархованих цінностей (одинока цінність- виживання).
  • Первинність (безпрецедентність культурного досвіду).
  • “Культура заборон” – табу, найважливіших і єдиних засобів контролю стосунків, які стали фундаментом моралі, моральності і права.
  • Образність, а не абстрактність мислення, першість почуттів.

Місце первісної культури в історії культури. Відзначають три етапи культурної еволюції: дикість (збиральна, полювання, рибальство як форма господарства і матеріальної культури), варварство (раннє землеробство як господарча і матеріальна форма культури), цивілізація (розвинена аграрна, промислова, науково-технічна форми культури). У добу первісного суспільства послідовно існували такі форми господарчої культури:

  • культура збиральництва і мисливства;
  • культура раннього землеробства і скотарства.

Первісна культура існувала в епоху дикості, але залишила свій слід в майже усіх пізніших культурах у фольклорі, викопних рештках матеріальної культури. Її релікти збереглися у житті племен пізнішого часу, ізольованих від поступу цивілізації.

У добу первісності сформувались два основні шляхи розвитку землеробсько-скотарської культури. Перший, західний, характерний для населення Середземноморсько-Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону і Середньої Наддніпрянщини. Тут за умов достатньої кількості атмосферних опадів і родючості земель, господарство ґрунтується на системі автономних родин і сімейних формах, що в майбутньому призвело до індивідуалізму західного типу культури. На близькому Сході, в Індії, Китаї і Єгипті виникли колективні форми землеробства, удосконалилась соціальна організація, блокувалися приватизаційні тенденції, становилася “влада-власність”(можливість самореалізації людини лише шляхом прилучення до влади та просування по її щаблях, неможливість вибору, а поєднання влади з багатством).

Використана література

1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.


19.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!