Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Розвиток вітчизняної перукарської справи
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток вітчизняної перукарської справи

У період становлення вітчизняної перукарської справи (кінець XVII — початок XVIII ст.) перукарями в Росії були переважно майстри-кріпаки, яких віддавали на навчання іноземцям. У Росії вони називалися цирульниками, або ж «тупейними художниками»

Протягом XVIII ст. у столичних і повітових містах були відкриті цирульні. На вивісках таких закладів писали, що тут не тільки роблять зачіски, стрижуть і голять, але й ставлять п'явки, пускають кров.

З XV ст. на території України було поширене Магдебурзьке право, за яким ремісники однієї спеціальності об'єднувалися у цехи — своєрідні професійні спілки в межах міста. Цех як корпорація мав права, обов'язки та привілеї, закріплені у відповідних документах: «жалувана грамота», постанова міських властей, статут цеху. «Цехове право» давало ремісникам певну гарантію свободи діяльності. Статут регламентував види діяльності, кількість учнів у кожного майстра, ціни на вироби і послуги, розміри і види допомоги на випадок розорення чи хвороби, відрахування у державну скарбницю, правила поведінки та ін.

З другої половини XVII ст. історичний розвиток України був тісно пов'язаний із Росією, оскільки перша входила до складу Російської імперії. Проте Україна завжди зберігала свої особливості у культурі й мистецтві, зокрема мистецтві професійних перукарів.

На початку XVIII ст. цех майстрів, до якого входили київські цирульники, об'єднував кравців і перукарів. У 1767 р. цирульники створили власний цех. Вони працювали не тільки як майстри-перукарі, але й як медики. У пункті 10 статуту цеху цирульників було окремо зазначено: «Оное майстерство цирульницкое имеет состоять в том: бреить, кровь жильную й зашкурную пускать, раны гоить рубаные, пробитые й стреляные, а особливо в вырывании зуба й в излечивании французской й шолудней болезней...» Цехи були водночас і військовими організаціями, які брали участь в охороні й обороні міста. Вони виступали як окремі військові одиниці міського ополчення чи утримували своїх ополченців.

Так, київському цеху цирульників магістрат доручив утримувати міську артилерію. Цех мав свою атрибутику і символіку: емблеми із зображенням знарядь праці, прапори (корогви), цехову печатку, скриньку, в якій зберігалися документи та казна. Усі цехові організації міст об'єднувалися у братства.

Наприкінці XIX ст. в Європі було створено першу корпорацію «перукарів, голярів, майстрів постижерної справи». Корпорація складалася із власників численних дамських і чоловічих перукарень. Такі професійні об'єднання стали виникати в усіх містах Європи, включаючи Російську імперію.

У цей же час у Парижі та Барселоні почали проводити конкурси краси й перукарського мистецтва, в яких брали участь і російські перукарі. Так, Іван Андреєв на конкурсах 1888 і 1900 років (Париж) за свої прості й елегантні моделі отримав ряд винагород, почесний диплом і звання дійсного заслуженого професора Академії перукарського мистецтва. У 1910 р. він створив альбом зачісок, який викликав велику зацікавленість не лише серед фахівців, а й серед населення.

Вперше на виставці моди у Німеччині (1916) разом з моделями одягу та аксесуарами було представлено не тільки моделі зачісок, а й інструменти перукарів, перукарське приладдя та обладнання.

На початку XX ст. в Україні значно розвинулася перукарська справа. Збільшилася кількість перукарень і майстрів. Звичайним явищем стало розміщення кількох перукарень одна біля одної. У великих містах перукарі об'єдналися в спілки — артілі.

У Києві на пл. Льва Толстого зберігся будинок (1901), в якому з 1902 р. до середини 90-х років XX ст. розміщувалася найстаріша перукарня міста.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у більшості перукарень було націоналізовано не тільки меблі, а навіть інструменти. В період НЕПу, коли приватні підприємства на деякий час дістали право на розвиток, перукарська справа трохи пожвавилася.

На початку 30-х років значно зросла мережа перукарень у великих містах і промислових центрах, а також у маленьких містечках і селищах, на будовах, фабриках і заводах, у колгоспах. Всесоюзним Побутпромоб'єднанням було прийнято рішення підготувати 12 тисяч перукарів; для цього розробили першу програму курсів прискореного типу з перукарської справи. Тобто вперше було зроблено спробу створити навчальні заклади для професійної підготовки майстрів перукарської справи. У школах і на курсах викладали майстри, які навчалися ще в дореволюційні часи. Методика навчання залишалася традиційною — від майстра до учня.

У 1932 р. Всесоюзне кооперативне об'єднання видало брошуру С. М. Черняка «Парикмахерское дело. Пособие для учеников школ й курсов мужского парикмахерского дела». Крім матеріалів із теорії професії, техніки виконання популярних стрижок і санітарних правил, у посібнику вперше було наведено план зразкової перукарні.

В залі очікування рекомендувалося мати кількість місць відповідно до кількості туалетів (виробничих місць) у виробничому залі. Площа виробничої зали мала бути розрахована за кількістю працюючих майстрів, тобто не менше ніж 4-4,5 м на кожного майстра, а умивальник — один на п'ять майстрів. У перукарні обов'язково повинні бути механічна витяжка, вентиляція й підсобне приміщення площею не менше 5 кв. м. Підлога в залі мала бути щільною, пофарбованою або вкритою лінолеумом.

Для перукарського туалету чоловічої зали перукарні обов'язковим вважався такий набір предметів і приладдя: дзеркало, піддзеркальний столик, підножник, крісло для сидіння з металевим підголовником, маленька шафа (тумбочка), ящик для інструментів і полиці для білизни й серветок для гоління (верхня), для пеньюарів й підстрижників (нижня). Піддзеркальний столик покривали скляною дошкою або «мольбритом».

Предмети туалету розташовували таким чином: банка скляна або з порцеляни з 5%-ним розчином карболової кислоти для дезінфекції бритв; скляна баночка з розчином галуну («квасцьі»); порошечниця з отворами для мильного порошку; пудрениця з пудрою (у перукарській справі використовувалася виключно рисова біла пудра, трохи запашна); металевий флакон для простої води; металевий флакон для фіксатуару; флакончики для брильянтину, вежеталю, хінної води й одеколону.

З вежеталю, хінної або інших вод для волосся виготовляли так званий фріксіон. Цією речовиною змочували волосся після миття, обтирали серветкою, але не насухо. Після цього закріпляли волосся бріоліном або фіксатуаром, який не так блищав і не був таким масним, як бріолін); банка з бріоліном; тверда щітка для причісування волосся; тверда щітка для бріоліну; м'яка щітка для змахування волосся; щіточка для брильянтину; тютюнниця; ручне дзеркало; таця з чашкою, склянкою, помазком для гоління; гумка для знімання мила з бритви.

Під туалетним столиком біля підніжки ставилася плювальниця. У шухляді для інструментів мали розміщуватися: сталеві прямі ножиці, які виготовлялися спеціально для перукарських робіт, розміром від 15 до 20 см; гребінки (спеціальний перукарський гребінь розділявся на дві частини — часту й рідку); машинки для стрижки різних систем — шведські, німецькі, американські (останні вважалися найкращими.

Машинки були зі спіральними й кільцеподібними пружинами); бритви та станок і брусок для правлення бритв, а також спеціальна дощечка з мастиками, які використовувалися при правленні бритв.

У жіночих залах перукарень були популярні туалетні столики із дзеркалами — трельяжі, а сам туалет покривався склом чи мармуровою дошкою. Використовувалися нагрівальні газові та електричні прилади. Газові вважалися найзручнішими, вигідними та надійними. До кожного туалету підводився газ, трубка закінчувалася вимикачем. Газ використовувався для нагрівання щипців під час завивки волосся. Електричні прилади не вважалися надійними, але сушуари «фен» і «гігант» широко застосовувалися.

У 1936 р. Наркомат комунального господарства видав наказ про поліпшення роботи перукарень. У Москві було організовано виставку перукарського реманенту, на якій демонструвалося як вітчизняне, так і закордонне обладнання. З 1936 р. перукарі почали проходити «кваліфікаційну експертизу», що дозволило ввести тарифікаційну систему оплати праці. Для перукарень не тільки почали розробляти санітарно-гігієнічні норми, спеціальне обладнання, а й проектувати приміщення. Розроблялися і популяризувалися нові технології зачісок.

У 1937 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна нарада фахівців перукарської справи.

До 1940 р. в Москві існувала дворічна перукарська школа, у вузьких колах фахівців її називали «перукарською академією». В ній навчалися майстри вищої кваліфікації, а заняття проводили професори. Випускники школи отримували право навчати перукарської справи. Наприкінці 40-х років школу перетворили на 9-місячні курси, а у 1951 р. її було ліквідовано.

Історично так склалося, що досягнення перукарів не знаходили свого відображення в музейних експозиціях, бо вважалися зазвичайними, повсякденно-побутовими. Проте й досі серед музеїв різного тематичного спрямування музеї перукарського мистецтва є рідкісним явищем.

Тому ця тема в її історичному аспекті все більше приваблює сучасних майстрів перукарства, макіяжу та косметики. Все частіше у музеях різних країн світу створюються короткочасні експозиції, а у Німеччині, Голландії та Іспанії існують стаціонарні музеї перукарського мистецтва.

В Україні ідея створення музею перукарського мистецтва виникла у 2001 р. в середовищі Спілки перукарів України. Головною метою цього проекту стали збирання та експонування матеріалів, пов'язаних з естетикою перукарського мистецтва у цілому та за різноманітними напрямами цієї галузі.

Перші експонати музею були представлені в 2003 р. на міжнародній виставці перукарського мистецтва «Бьюти салон» у м. Києві. До структури музею входять матеріали про мистецтво міських майстрів, історію та розвиток народної творчості регіонів і національностей України.

Поряд із цим музей став не тільки збирачем історико-культурних цінностей, але й джерелом інформації за різними історико-тематичними напрямами.

Музей збирає оголошення і рекламу, газети й газеті вирізки, фотографії та афіші, журнали і книги, інструкції та підручники, засоби та інструменти для праці, макети й прикраси, картини та графічні роботи, листи і поштові листівки, інтерв'ю, автобіографії та спогади, грамоти й почесні нагороди, обладнання і меблі перукарень, а також всю інформацію, пов'язану з темою перукарства, косметики, візажу та естетичних смаків народів різних епох.

Серед матеріалів, які нині має музей, цікава колекція лез для гоління початку XX ст. (виробництва Англії, Німеччини), ремені для їх правки; речі, які належали відомому українському архітектору П. Ф. Альошину (були передані музею родиною архітектора); рекламні оголошення перукарів, косметиків та парфумерів із журналів і газет того часу; книга про догляд за шкірою обличчя (видання 1852 р.) тощо.

Багато матеріалів для музею передали члени перукарських родин і династій, шанувальники історії перукарського мистецтва з багатьох міст України: Миколаєва (салон «Комплемент»), Києва (салон «Ямпольський»), Тернополя (салон «Інвар»), фахівці з Одеси, Дніпропетровська, Донецька та інших міст України.

Отож, музей започатковано і він чекає на меценатів, збирачів музейних цінностей і шанувальників, у тому числі й молодих.

Список літератури

1. Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия, 1986. — 320 с.

2. Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.

3. Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.


19.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!