Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Декоративність та мальовничість традиційного одягу Поділля
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Декоративність та мальовничість традиційного одягу Поділля

Характерні риси традиційного одягу Поділля — надзвичайна декоративність та мальовничість — відбивають розвиток у цьому краї народних ремесел, високу культуру місцевого виробництва матеріалів для одягу, різні способи утворення форм убрання та значний досвід використання багатьох видів і технік оздоблення

Одночасно зі спільними рисами на території Поділля простежуються зональні варіанти як окремих елементів костюма, так і цілих комплексів. З-поміж них можна виділити такі основні, як північно-західний, східний та наддністрянський.

Специфічними особливостями визначався одяг Північно-Західного Поділля, де особливо тривалим було панування Польщі, яке стримувало розвиток національної культури, у тому числі традиційного вбрання. Тому-то одяг цієї зони порівняно з іншими районами Поділля більшою мірою й триваліше зберігав архаїчні риси, наближаючись до одягу суміжної Волині.

Чоловічий одяг населення Північно-Західного Поділля складався із сорочки та вузьких штанів із білого полотна. Сорочка-кошуля була зі вставками, рукави викінчувалися вузькими обшивками — дудицями і зав'язувалися тороками або снурками. Комір застібався мідною шпонкою. Рукави і пазушка не вишивалися.

Довжина сорочки була до колін і нижче. Портки робилися з паском та застібалися кістяним або дерев'яним ґудзиком. Сорочку підперізували тканим поясом чи ремінцем. З полотняними портками сорочку носили навипуск, а з суконними холошнями заправляли усередину. Ближче до степової частини Поділля чоловіки носили штани по-козацьки. Вони були широкі, із просторою мотнею, густо призбирані біля очкура.

Верхній одяг шили з саморобного валяного сукна. Виняток становила архаїчна полотнянка — довга, нижче колін, під стан, з перехватами по боках. Якщо такий одяг був прямоспинний (без перехватів), він називався плахтою. Полотнянка застібалася на дерев'яний ґудзик або підперізувалася поясом. її одягали як у будень, так і на свята. Взимку білу полотняну плахту напинали поверх нагального кожуха.

Верхній одяг із темно-коричневого, рідше білого або сірого сукна на Північ-но-Західному Поділлі називався сіряком (сермягою, гунькою, сукманом). Він був приталений (на кострецях, на клубах), із стоячим коміром. Опанча відрізнялася від інших типів верхнього вбрання тим, що до стоячого коміра ззаду пришивався капюшон (бородиця, богородиця). Опанча майже завжди шилася із сірого сукна, була довгою та просторішого крою.

Як сіряки, так і опанчі подоляни дуже вишукано прикрашали вишивкою, шнурами, обшивками. Різнокольорові вовняні нитки — малинові, блакитні, зелені, білі, чорні — були однотонні або перепліталися, утворюючи мальовниче оздоблення. Розміщення й композиція орнаменту, так само як і поєднання кольорів, відповідали давнім місцевим традиціям. Особливістю оформлення опанчі були, крім того, два плетених шнурки з бовтицями, які звисали біля коміра й могли закидатися назад.

Узимку чоловіки носили білі нагольні довгі приталені кожухи, відрізні в талії, із призбираною по спинці нижньою частиною. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді виложистий, із чорного овечого хутра. Поли кожуха не заходили одна на одну; вони застібалися на грудях дрібними ґудзиками, а біля коміра й на талії зав'язувалися довгими шкіряними шнурками з китицями на кінцях. Прикрашені вишивкою, кольоровими шовковими нитками кожухи вважалися святковим та обрядовим одягом.

Обов'язковий компонент чоловічого костюма — пояси найрізноманітніших видів і кольорів: ткані крайки, а також ремінні пояси різної ширини й оформлення.

Зимові шапки були високі, смушкові, чорні, рідше сірі із суконним верхом. На задній частині робився розріз, який стягувався пришитими стрічками (на завісах). Улітку чоловіки носили солом'яні брилі з широкими крисами. Волосся підголювали над чолом і на потилиці, залишаючи на маківці чуприну. На ноги вдягали взимку добрі шкапові чоботи, влітку — личаки (ходаки).

Доповненням комплексу чоловічого вбрання була сумка (кошель), яку плели з лика і носили через плече.

Жіночий костюм північно-західних районів Поділля складався з саморобної сорочки, вибійчастої або тканої смугастої полотняної спідниці (димки), запаски, нагрудного одягу (катанки, кабатика) і верхнього сіряка.

Сорочки були зі вставками, пришитими по пітканню, з невеликим стоячим коміром. Пізніше їх стали робити на кокетці з круглою горловиною. Вишивка заповнювала рукави, вставки, розташовувалася широкою смугою на грудях, а в сорочках на кокетці — біля горловини.

Нижня частина сорочки іноді перетворювалася на нижню спідницю — гальку, прикрашену широкою смугою орнаменту. Крім вишивки, подолянки активно використовували таку властивість полотна, як здатність довго зберігати збори.

Полотно для спідниць, так само як і для чоловічих штанів, перед пошиттям часто вибивали чорною або темно-синьою фарбою. Побутували тут і стародавні червоні літники, переткані вузькими смугами жовтого, зеленого, білого кольорів.

На початку XX ст. вибійчасті спідниці з саморобного полотна стали замінюваться спідницями з фабричних тканин. Особливого поширення набули так звані шаленівки з натуралістичним рослинним малюнком на чорному, зеленому чи вишневому тлі. Внизу спідниця прикрашалася широкою смугою з іншої тканини та яскравими нашивками.

Особливе значення в комплексі жіночого вбрання Північно-Західного Поділля мали запаски-фартухи. Ткали їх із чесаної, попередньо пофарбованої пряжі чинуватою технікою. Поле запаски заповнювалося поперечними смугами, які чергувалися з елементами орнаменту. Наймальовничішими були запаски, ткані килимовою технікою з типово килимовим орнаментом. їх ткали подвійної довжини й носили, згортаючи вдвоє (вперекидку).

Як нагрудний одяг у західних районах Поділля жінки носили стародавню катанку зі смугастого синьо-білого або червоно-білого саморобного полотна. У XX ст. поширилися багато вишиті безрукавки з плису або інших дорогих тканин.

Верхнім жіночим убранням слугували приталений, відрізний у талії сіряк, куртка з саморобного сукна. їх прикрашали нашивками з кручених вовняних шнурів та косичками, китицями, різнобарвними аплікаціями. Оздоблювалися вилоги на грудях, широкий, спадаючий на плечі комір, низи рукавів. Як декоративний прийом використовувалось і рясування нижньої частини одягу.

Жінки покривали голову чепцем (каптуром) із кольорової тканини, з круглим денцем, на який пов'язували намітку. Дівчата розділяли волосся на чотири частини та заплітали його у дрібні косички (дрібушки), які укладали на голові. В коси вплітали червоні й зелені кісники, а на свята затикали квітки або дрібне гусяче пір'я, яке вмочували в розтоплений віск та наліплювали на нього позолоту (шумиху).

Найулюбленішими квітами були гвоздики, чорнобривці, настурція, рута, любисток. Узимку виготовляли вінки зі штучних квітів, зроблених із вощеного паперу, фарбованого пір'я, вовни, стрічок. Під час весілля дівчата закріплювали на голові яскраві шовкові стрічки-бинди, які вільно звисали по спині.

Доповнювали комплекс жіночого вбрання зйомні прикраси: коралеве намисто, а пізніше — різнокольорові скляні буси (перли, кулі, надуванці).

Виразною своєрідністю визначався традиційний одяг східних районів Поділля.

Саме на Вінниччині та Хмельниччині набувають у XIX ст. значного поширення такі селянські промисли, як ткацький, кравецький, шевський, кушнірський, а також килимарський. Майже в кожному селі виготовляли полотно, сукно, декоративні тканини, пояси, запаски. Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. Особливо славилися вишивальниці Ямпільського повіту.

Чудові килими та килимові запаски робили в Немирові, Тульчині. Як у вишивці, так і в декоративному ткацтві популярним був геометричний та рослинний орнамент коричневого, чорного, білого, малинового, сірого кольорів. Ще наприкінці XVIII ст. в Миньківцях Ушицького повіту виникла перша на Хмельниччині суконна мануфактура, а до 20-х років XIX ст. кількість мануфактур у краї зросла до 16.

Тривалий час чинбарство та кушнірство не виходили за межі домашнього ремесла. Лише в 30—40-х роках XIX ст. в окремих селах Летичівського, Проскурівського та Ушицького повітів селяни почали виробляти шкіри, а також шкіряні вироби на продаж.

Значну роль на Східному Поділлі відігравала торгівля. У багатьох містах і містечках зростало число крамниць, проводилися щонедільні торги. Найбільші ярмарки відбувалися у Старокостянтинові та Ярмолинцях, у Вінниці, Барі та Могилеві Подільському. Поряд з іншими товарами торгували вовною, хутром, шкірою. Могилівська вишивка, гаптування золотом і сріблом продавалися нарівні з кращими турецькими зразками.

У традиційному одязі населення східних районів Поділля існувало чимало давніх елементів. Своєрідні господарські умови сприяли створенню тут дещо відмінного від Центральної України колориту вбрання.

Поряд із кольоровою вишивкою тут зберігається вишивка білим по білому лляними й конопляними нитками. Основний матеріал для вишивання — вовняні нитки, які чудово сприймали багату палітру природних фарбників. Переважав у колористичній гамі одягу чорний колір.

Найбільш типовою була жіноча сорочка з суцільнокроєним рукавом, що пришивався паралельно станові, з різнокольоровими розшивками, особливо на рукавах (виноград) та на грудях (маніжечки). Сорочки шилися додільні або до підтички. Поділ переважно не вишивався, а шви часто оздоблювали кольоровими нитками. Подекуди носили сорочки зі вставками. Комір робили стоячий або виложистий. Під рукавами вшивали ластки. Низи рукавів стягували шнурком або застібали на ґудзик.

Стегновим одягом тривалий час слугувала горботка — довгий прямокутний шматок чорної тканини, оздоблений по краях кількома червоними та зеленими нитками. Носили горботку, піднімаючи її кінці до талії та закріплюючи вузькою барвистою крайкою. У східних районах Вінниччини носили також плахту. Побутувала й спідниця з домотканої вовняної тканини — літник.

На початку XX ст. з'являються широкі спідниці з фабричної тканини. Фартухи на Східному Поділлі — явище малопоширене, хоча слід зазначити своєрідні фартухи-нагрудники, характерні для суміжних районів Донбасу.

Нагрудним жіночим одягом були: літник — прямоспинний жакет із чорного сукна без оздоблення, полотняні катанки з вибитими квітами, вовняні кафтаники, згодом — кофти-лольки. Подекуди побутували безрукавки — керсет та камізелька. Керсет був розшитий, з відрізною спинкою та густими зборами, а прямоспинну камізельку з фабричної тканини обшивали на полах тасьмою — самогонкою. Пізніше, як і по всій Україні, набувають поширення різноманітні покупні кофти, переважно з легких тканин.

За верхній жіночий одяг правили свита, гунька, манта та бурка, шиті з саморобного сукна темних кольорів. Свити були з відрізною спинкою та рясними зборами по лінії талії, комір — виложистий, найчастіше шальовий. На відміну від свит гунька, манта й бурка були суцільнокроєними та розширювалися за рахунок великих клинів, вшитих у бокові шви. Довжина свит, гуньок, бурок — нижче колін, манти — вище колін.

Усі ці види одягу мали глибокий захід і застібку на лівому боці у вигляді шкіряного кільця та вузла (на бетельку). Поли, комір та рукави оздоблювалися кольоровими нитками (косицями) або розшивалися тасьмою. Взимку жінки носили переважно короткі, прикрашені вишивкою кожухи.

Головним убором жінок був невисокий круглий із пласким денцем очіпок, зверху якого пов'язувалася намітка (нафрама). У східних районах Вінниччини носили очток-кичку. У XX ст. поширюються в'язані головні убори — сіточки, а також різноманітні хустки. Дівчата вдягали вузенькі вінки, що розширювалися ззаду. Волосся вони укладали своєрідно: невеликі кіски заплітали над чолом, а дві великі — на потилиці.

Жіноче взуття Східного Поділля — шкіряні постоли (морщенці), чоботи (іноді кольорові), черевики на резинках або з високою шнуровкою.

Роль прикрас відігравали переважно коралі у формі циліндриків чи маленьких барилець, які нанизували на лляні нитки різної довжини. Полюбляли й бісерні прикраси (ґердани, силянки), нанизані так, щоб утворити певний геометричний, а то й рослинний орнамент. У вухах носили ковтки з бовтицями — завушники.

Чоловічі сорочки були тунікоподібними, кроєними вперекидку (типу чумачки чи лоцманки південніших районів). Рукави викінчувалися вільно або ж манжетою. У деяких районах на плечах робили трикутні вставки. Під рукавами вшивалися ластки, здебільшого квадратні або ромбоподібні. Шви сорочок оздоблювали кольоровою розшивкою. Вишивалися комір, груди та манжети. На заході Вінниччини сорочки носили навипуск, підперізуючи їх тканим, крученим або плетеним поясом — китайкою.

Штани шили переважно широкими, із саморобного полотна, з квадратною вставкою між холошами; чимдалі на захід штани вужчали. Пізніші штани з фабричних тканин були ще вужчі за традиційні.

Типовий нагрудний чоловічий одяг — жилетки та безрукавки-нагрудники. У XX ст. поширюються піджаки-букди, френчі та куртки.

Верхній одяг, окрім відомих свити, гуньки та бурки, побутував у вигляді чугаїни з підрізними та призбираними бочками (з прохідкою), чимерки з відрізним станом по лінії талії (до рясів). Подекуди носили подібний до чугаїни чекмінь. Верхній одяг шився переважно з домашнього сукна довжиною нижче колін, зі стоячим, виложистим або шальовим коміром. Комір, поли та низи рукавів вишивали різнокольоровими нитками. Особливо пишно оздоблювали чугаїни.

Взимку чоловіки носили тулуб'ясті або до стану кожухи зі стоячим або виложистим коміром та розшитими полами й рукавами. Довгі прямоспинні кожухи вдягали лише в сильні морози. У негоду напинали плащоподібний одяг — опанчу, бунду, а також катанку з капюшоном. Один із різновидів опанчі мав великий квадратний комір, яким закривали голову від дощу та снігу. Іноді в негоду вдягали башлик.

Зимовими головними уборами були високі чорні смушкові шапки з суконним денцем і розрізом ззаду. У XX ст. поширилися шапки без денця й розрізу, а також круглі смушкові шапки-кримки. Влітку, як і повсюдно, побутували солом'яні капелюхи, а пізніше з'явилися картузи.

Чоловіче взуття Східного Поділля вирізняється хіба що деякими локальними назвами. Так, личаки тут називали верзунами, солом'яниками, дерев'яниками.

Наддністрянський варіант подільського одягу в дечому тяжіє до прикарпатського, зберігаючи при цьому основні риси, характерні для всього регіону. Локальна своєрідність цього вбрання простежується насамперед в особливостях народного ткацтва, конструктивних прийомів, у колориті та композиції декору, техніці вишивки, у способах носіння одягу, нарешті, у його термінології.

Традиційний костюм мешканок Наддністрянщини складався, крім сорочки, з розпашного поясного одягу у вигляді одного широкого (горбатка, опинка) або двох — ширшого та вужчого (запаски) — полотнищ вовняної смугастої тканини, які підперізувалися саморобним поясом — баярком.

Дівчата обгорталися більш тонкою фабричного виробу тканиною (фотою), а замість запаски по боках підтикали під пояс одну або дві складені у декілька разів хустки (турпани, фусти); носили і зшитий поясний одяг — спідницю чи спідницю з нагрудником (ріклю). На сорочку вдягали овчинний безрукавний кептар (місцеві назви — цурканка, мунтян), узимку ж — овчинний одяг з рукавами (кептар рука-вий, або кушина).

Коси жінки не відрізали, а скручували їх та укладали зверху, ховаючи під маленьку шапочку (фес) на жорсткій основі, обтягнуту червоною вовняною тканиною, або під конусоподібну керпу чи м'який чепець; голову й шию обвивали довгим білим рушникоподібним полотнищем — переміткою.

Дівчата заплітали волосся у дві або чотири коси й закладали на потилиці корзинкою або калачиком. Прикрашали голову вінкоподібними уборами з живих та штучних квітів, металевих пластинок, монет та сплетених різнокольорових ниток (чільце). Під час весілля заквітчували всю голову. В будень дівчата зав'язували стрічку (стьонжку) навколо голови, зліва за неї затикали живі квіти (найулюбленішими були айстри), справа — бант зі стрічки (машки).

На Буковинському Поділлі самобутнім святковим і весільним дівочим головним убором була кодина у вигляді високого луб'яного циліндра, обтягнутого яскравою тканиною з нашивками. Кріпилася кодина на тім'ї, зверху випускався жмут трави — ковила, а зі споду циліндра по спині звисали стрічки. На ноги жіноцтво вдягало шкіряні постоли (капці), черевики на підборах, жовті чоботи.

Доповненням жіночого одягу населення Наддністрянщини були різноманітні прикраси. Тривалий час тут зберігалися такі їхні реліктові види, як скроневі китички (різнокольорові вовняні кульки, скріплені металевими ланцюжками), нагрудні металеві згарди (ланцюжки з хрестиками), салби (дукати, нашиті на фетровій основі).

Побутувало й коралеве намисто (пацьорки), але ж найбільше цінувалися привізні різнобарвні скляні буси, інкрустовані смальтою, емаллю, позолотою у вигляді вишуканого рослинного орнаменту. Пізніше носили дуте скляне намисто яскравих кольорів (лускавки, бранзульєти). Традиційним було місцеве виготовлення бісерних прикрас, які різнилися технікою плетіння, формою, малюнком, колоритом і назвами — згардочки, цятки, басаман тощо.

Чоловіки носили вишиту довгу (до колін) сорочку з домотканого полотна навипуск. Улітку вдягали білі штани з домотканого полотна — портяниці, пор-кениці, взимку — суконні білі або чорні гачі. Сорочка підперізувалась широким вовняним поясом (окравкою) або шкіряним — чересом. Зверху вдягали коротенький овчинний кептар, восени — прямоспинний суконний сердак, а взимку — рукавий кептар або більш довгий відрізний кожух (кушину, спендзар). Поверх кожуха накидали білу, яскраво прикрашену манту — переважно як святковий чи обрядовий одяг.

На свято чи на весілля за традицією вдягали весь комплекс вбрання, демонструючи заможність та хазяйновитість. Ноги чоловіки обмотували суконними онучами, на які вдягали шкіряні постоли або чоботи, влітку носили дерев'яні довбанці та солом'янці на дерев'яній підошві. Головними уборами слугували капелюхи із соломи, прикрашені биндами, павиним або качиним пір'ям, ґерданом; взимку — сірі смушкові шапки — кучми.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!