Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Матеріал та його роль у формуванні українського одягу XIX — початку XX ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Матеріал та його роль у формуванні українського одягу XIX — початку XX ст.

Для виготовлення народного вбрання використовувалися матеріали як домашнього, так і фабричного виробництва

Сировиною для матеріалів традиційного одягу українців, як і всіх східнослов'янських народів, майже до XX ст. були рослинне волокно, вовна, шкури тварин (з хутром і без нього), у незначній кількості — стеблини та кора рослин, дерево, метали. Вирішальну роль у виборі сировини, особливо в докапіталістичний період, відігравали природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності.

В районах, де вирощувались луб'яні культури (коноплі, льон), для ткацтва використовували рослинне волокно. Льон культивували переважно на Українському Поліссі та в західних областях, коноплі — на Полтавщині та Чернігівщині. Ці культури збирали майже на кожному селянському городі. Сировиною тваринного походження була вовна, в основному овеча.

Із рослинного волокна та з вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали (рідше в'язали чи плели) окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимового одягу та чоловічих шапок, а шкуру свійських тварин — для взуття. Дерево, лико, повсть уживалися значно менше. З лика плели взуття. Зі стеблин рослин та повсті робили чоловічі головні убори. В окремих районах Закарпаття з дерева майстрували взуття. У Прикарпатті та Карпатах метали використовували для різноманітних прикрас.

Особливо поширеною технікою виготовлення матеріалів для одягу було домашнє ткацтво. Саморобні тканини — основний матеріал селянського вбрання на значній території України XIX — початку XX ст., яскравий показник рівня матеріальної культури населення. Розвиток ткацтва зумовлювався багатьма соціально-економічними чинниками, побутовими, господарськими потребами, а також наявністю необхідної сировини.

Ткацтво існувало на східнослов'янських землях із найдавніших часів. Уже пам'ятки трипільської культури, археологічні знахідки скіфо-сарматського періоду (керамічні та свинцеві пряслиця, грузила для ткацького верстата, кістяні, бронзові й залізні голки, шила, мідні в'язальні гачки, а також відбитки тканинного плетива) свідчать про володіння основними видами техніки ткання, про багатий асортимент текстильної сировини. Це знайшло продовження та розвиток і в наступні епохи.

У давньоруській державі ткацтво було одним із найпоширеніших традиційних занять. Лляне, конопляне, а також вовняне прядиво наші предки використовували для виготовлення тканин дуже активно. «Полотно», «сукно», «шерсть», «ткань» — усе це давні загальнослов'янські терміни.

Високого рівня досягло ткацтво і в пізніші часи. Це стало можливим завдяки розподілу праці та спеціалізації, що заклало основу виникнення ремесел, цехів, мануфактур (XVII—XVIII ст.), а згодом і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним: ткацтво спрямовувалося на виготовлення масової продукції, проте воно ще не могло повністю задовольнити існуючий попит. До середини XIX ст. в економіці як усієї держави, так і кожного господарства тканини домашнього виробу посідали провідне місце. їх виготовленням займалися переважно жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час. Майже в кожній селянській сім'ї були саморобний ткацький верстат та інше необхідне знаряддя.

Серед продукції саморобного народного ткацтва в Україні відомі не тільки тканини, а й довершені компоненти костюма — запаски, плахти, пояси, хустки та ін. Полотно для натільного чи поясного одягу, тканини для запасок, плахт, спідниць, поясів, сукно для верхнього одягу ткали насамперед для своєї родини, а лише потім на продаж. Щодо районів, розташованих близько від шляхів сполучення, торговельних центрів, то ткацький промисел тут дедалі виразніше орієнтувався на збут. Звідси й більша різноманітність ткацьких виробів, технік, прийомів художнього оформлення тканин.

Саморобні тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки, вони були різної товщини, щільності, фактури, кольору й малюнка, що залежало від способу ткання. Матеріал або зберігав природний колір сировини, або фарбувався. Важливою ознакою була ширина тканини, яка впливала на крій одягу.

У лляній, конопляній та вовняній сировині закладені чималі можливості, котрі успішно використовувалися народними майстрами. Від якості волокна, первинної його обробки, способів скручування у процесі прядіння, від вибору характеру переплетення і від кінцевої обробки готової тканини залежали всі її показники. З високоякісного волокна, старанно обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою.

Найтонше прядиво використовувалось у першій половині XIX ст. для так званого серпанкового полотна святкових головних уборів, для рукавів святкових жіночих сорочок. Із ніжного конопляного волокна (плоскіні) виробляли тонке плоскінне прядиво, із грубішого (матірки) — матірчате. Костриця від лляної та конопляної куделі (вал) ішла на виготовлення грубої тканини.

Полотно могло бути чисто лляним, із лляного прядива наполовину з конопляним, пізніше — з конопляного та бавовняного і, нарешті, із самої бавовни. Знаходження вдалих пропорцій поєднання льону та конопель створювало своєрідний колорит: світлі м'які волокна льону відтіняли сіруваті твердіші волокна конопель.

З вовняного прядива в домашніх умовах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканини для поясного жіночого вбрання, зимових чоловічих штанів, а також поясів.

Кожного року близько середини травня стригли овець та ягнят, які на цей час обростали шерстю — обрунювалися. Заможне населення використовувало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки — поярок — збиралася окремо. Так само називалась і м'яка високоякісна вовна ягнят.

Щоб одержати довгу вовну — волосінь, вівцю цілий рік не стригли. Таку вовну вживали для виготовлення тонкого сукна, тканин для поясного одягу, поясів, а також для вишивальних та оздоблювальних ниток, тасьм, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося дорожче. Сукно з вовни старих овець виходило грубішим, рівномірність його кольору досягалася вмілим перемішуванням у процесі биття вовни, про що йтиметься далі.

Бідняки збирали вовну кілька років, змішували вовну овець різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одержуючи грубу вовну низької якості — перестриг. Використовували й вовну, яку одержували шляхом вичісування овець, а також відокремлену від вичинених шкур. Часто-густо ткали дешеве сукно, поєднуючи вовну з прядивом рослинного походження. Його використовували для зимових штанів, онучів тощо. У заможніших родинах дбали про те, щоб у господарстві було сукно різної якості — залежно від призначення.

У другій половині XIX ст., раніше, ніж в інших районах, у народному ткацтві Центральної України починають застосовувати бавовняне полотно — спочатку привізне, а згодом і місцевого виготовлення. До селянського вжитку активніше входять шовкові нитки та спеціальне вовняне прядиво — гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання різних видів сировини дало змогу набагато розширити асортимент тканин, які не тільки відповідали звичним утилітарним та естетичним вимогам, а й створювали нові структури. Використання фабричних ниток у прядиві домашнього виготовлення зробило саморобні матеріали, тоншими, еластичнішими, а їхнє колористичне вирішення — різноманітнішим.

Найбільш прості й поширені тканини виготовляли на ткацьких верстатах із двома підніжками, які забезпечували перпендикулярне переплетення основи й піткання. Це так зване просте полотняне переплетення, типове для лляного та конопляного полотна. Залежно від призначення полотно робили тоншим або грубішим, м'яким або цупким, рідким або густим. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Кількість пасом, використаних для основи, визначала товщину полотна і давала йому назву, засвідчуючи його якість: дев'ятка — найтовстіше полотно, далі ж ідуть ґатунки більш тонкі — десятка, дванадцятка, тринадцятка і, нарешті, чотирнадцятім. Селянами вироблялися перших три типи полотна, з яких десятку та дванадцятку використовували для сорочок, а дванадцятку — для наміток.

Полотно домашнього виробництва звичайно було 45—53 см завширшки. Разом із тим на Волині воно досягало 75 см, а у південно-західних районах — близько 60.

Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його залежала від можливостей ткацького верстата. Неваляне сукно у вигляді звичайної вовняної тканини полотняного переплетення йшло на виготовлення жіночого буденного поясного одягу.

Для ущільнення, пом'якшення сукна його спеціально обробляли (били, валяли) у ступі. З битого сукна шили верхній та поясний чоловічий одяг. Закарпатські бойки, зокрема, виготовляли своєрідне кошлате сукно для верхнього одягу — гуні. З цією метою вовну випарювали в гарячій воді 3—5 годин, потім промивали в холодній (найчастіше на річці). Висушену вовну скубли і чесали (гремплювали) залізними щітками. У процесі такої обробки одержували вовну двох ґатунків — кращу й гіршу. Із першої пряли тонкі нитки, потім їх скручували удвоє і розрізали на шматочки довжиною 30—35 см, які протягували човником на верстаті через три нитки так, щоб правий бік сукна був кошлатий, а лівий — гладкий. Із такої тканини шили так звані коцьовані гуні.

Колір виробів із сукна залежав від породи овець, яких розводили в тій чи іншій місцевості. З білої вовни виготовляли біле сукно, яке використовували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. Сукна сірих відтінків уживали переважно бідніші верстви населення.

Сукно природного чорного кольору виготовляли з найкращої сировини — вовни молодих овець. У західних районах його називали мицьковим і цінували понад усі інші сукна, використовуючи головним чином на сердаки та байбараки для жінок. Чорне сукно гіршої якості, що виготовлялося з вовни старих овець, ішло на пошиття чоловічого поясного одягу, а також убрання для негоди.

В Україні, крім простого полотняного переплетення, відомі різні види багато-ремізного переплетення, а також перевірного ткацтва, за допомогою яких створювалися високохудожні орнаментовані тканини.

Простота крою українського народного одягу була сприятливою для розвитку поліхромного візерунчастого художнього ткацтва, яке виконувалося різними техніками.

Високий художній рівень, локальна своєрідність притаманні святковим орнаментованим запаскам Середньої Наддніпрянщини та Поділля, виконаним килимарською технікою. Одним із осередків текстильного виробництва в XIX ст. стало село Дігтяри на Чернігівщині, де поряд із килимами ткали запаски, прикрашені поперечносмугастими візерунками.

Особливою майстерністю, різноманітністю ткацької техніки, багатством колористичного вирішення визначалися плахтові тканини, які починаючи з XV— XVI ст. набули значного поширення у Середньому Подніпров'ї як святковий поясний жіночий одяг. За характером художнього оформлення їх можна виділити в окрему групу орнаментованих тканин.

Для складних візерунків плахт використовували гарус, шовк, бавовну фабричного виробництва — біль. Малюнок плахти складали квадрати, утворені внаслідок регулярного чергування різнокольорових ниток основи й піткання. Розмір цих квадратів коливався від З до 12 см. Відповідно до місцевих традицій у них розміщувалися різні за формою та кольором візерунки, переважно геометричні, рідше — рослинно-геометричні. Орнаментація квадратів була двобічною; між елементами орнаменту — стовпчиками, зірочками, розетками — добре видно кольорове тло — ґрунт.

Широкою популярністю користувалися тканини, створені у м. Кролевець Чернігівської губернії. Особливо цінувалися кролевецькі рушники, котрі використовувались і як атрибути святкового або обрядового костюма — пояси, фартухи. Переважно червоний орнамент розміщувався у нижній частині рушника і складався з геометричних та зооморфних елементів.

Своєрідністю визначалися вовняні тканини для поясного жіночого одягу північних та західних районів України. Так, локальна специфіка характерна для смугастих тканин спідниць-літників Полісся, карпатських запасок та обгорток, подільських дерг. Складним орнаментальним малюнком прикрашалася спідниця-андарак на Чернігівщині.

Окрім поліхромного візерунчастого ткацтва, широковідомою технікою нанесення візерунка на тканину була вибійка. Це старовинний спосіб, при якому малюнок вирізували на дошках та відбивали вручну на тканині олійною фарбою. Орнамент вибійки — геометричний, рослинний або ж поєднаний в одній композиції. Оздоблені ручною вибійкою тканини називалися димками на Наддніпрянщині й Поділлі, мальованками на Львівщині, друкованицями в західних районах Дрогобиччини. Серед біднішого населення вибійчасті тканини були популярні як замінники фабричних, візерунок яких вони намагалися наслідувати. Проте з середини XIX ст. фабричні техніки чимдалі більше витісняють вибійну, і її мистецтво поступово занепадає.

Окрім тканин, для домашнього виготовлення одягу широко застосовувалися хутро та шкури, найчастіше овець. Вичинка та дублення шкур досягли в Україні кінця XIX — початку XX ст. значного розвитку. Обробкою сировини й виготовленням із неї кожухів займався народний майстер — кушнір. Найціннішим вважалося хутро ще не стрижених ягнят (смух, смушок), яке мало природний білий, чорний або сірий колір, чого у старих овець уже не буває. З овечих шкур у західних областях шили й нагрудний безрукавний одяг.

З волової, конячої, козячої, свинячої шкури виготовляли постоли, чоботи, черевики. Влітку носили взуття з лика, соломи, стеблин конопель або очерету. Сировина для цього заготовлялася в кожному господарстві. В цілому різноманітні матеріали домашнього виробництва переважали в українському костюмі майже до XX ст.

Водночас населення (особливо центральних областей) користувалося матеріалами, що їх завозили з країн Сходу, Західної Європи, з Криму. Заможні люди залюбки купували оксамит, парчу, китайку, каламайку, люстрин, грізет, поплін, репс, креп, тафту, штоф, атлас, кольорове тонке сукно (англійське, французьке, турецьке), мереживо, стрічки . При цьому закон забороняв нижчим верствам використовувати цінні матеріали, тому дрібні міщани та селяни вживали дешеві привізні тканини й у незначній кількості — лише як деталі святкового вбрання.

У заможних селянських родинах для святкових безрукавок, запасок, спідниць, полегшеного верхнього одягу, жіночих головних уборів, а також для прикрашання одягу купували як імпортні, так і вітчизняні шовкові, вовняні, бавовняні тканини, дешеві гатунки оксамиту, парчі. З привізного сукна шили ошатний осінньо-весняний одяг або покривали ним кожухи.

Наприкінці XIX ст. бурхливий розвиток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. У село дедалі активніше надходять фабричні тканини вітчизняного виробництва: ситець, сатин, коленкор, кашемир, поплін, дешеві гатунки парчі, штофу, плису, а також готові вироби — пояси, стрічки, хустки. Фабричні тканини селяни називали крамом, оскільки їх продавали у сільських магазинах — крамницях.

Проникнення нових віянь відбувалося в різних районах з різною інтенсивністю. Найсуттєвіших змін зазнали насамперед центр Київщини, південь Чернігівщини, Полтавщина та інші райони, розташовані поблизу промислових осередків і шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині століття.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні саморобних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, в якому воно склалося історично, продовжувало існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях і пізніше. Більше того, розруха громадянської війни викликала повернення до виготовлення тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини хоча й зберігали традиції народного ткацтва, та все ж істотно відрізнялися від саморобних — як структурно-якісними особливостями (сировиною, способами переплетення ниток, фактурою), так і художнім оформленням, характером малюнка, колоритом. Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі з саморобними, народ ураховував властивості нових матеріалів, пристосовуючи їх до своїх потреб та уявлень. У цілому ж використання фабричних тканин сприяло розвиткові народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції.

Використана література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

2. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

3. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

4. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

5. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

6. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!