Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Головні убори українців у ХІХ – ХХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Головні убори українців у ХІХ – ХХ ст.

Існує декілька класифікацій головних уборів українців. Д. Зеленін усі головні убори поділяв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я

Перш ніж приступити до цієї теми, слід зупинитися на дівочих та жіночих зачісках, які, до речі, помітно різнилися між собою.

За часів Київської Русі дівчата ходили з розпущеним волоссям, розділеним посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак для кінця XIX — початку XX ст. це явище вже становить виняток і найчастіше пов'язується з весільною обрядовістю. У цей час найпоширенішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у коси.

Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини типовим у святкові дні було заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.

На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Зафіксовані й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, коли частину волосся спереду відділяли, розділяли на прямий проділ та напускали на обидва боки чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха. У коси вплітали кісники у вигляді вузенької яскравої стрічки, шнурка, стьожки.

З давніх-давен східні слов'яни накидали на голову дівчині, яка виходить заміж, покривало. Український звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а, виходячи заміж, просто підбирали його.

«Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою головою, було великим гріхом для заміжньої жінки навіть на початку XX ст. (за народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті). Зачіска жіночого волосся у XIX — на початку XX ст. зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінки розділяли волосся на дві половини і, скрутивши кожну з них у жгут, намотували на невелике луб'яне кільце — кибалку.

Із глибини віків веде свій відлік і історія головних уборів, які виконували не лише утилітарні, а й більш широкі функції, в тому числі прикрашання голови та всього комплексу вбрання. Проблема їх класифікації дуже складна й до кінця не розв'язана.

Так, Д. Зеленін усі головні убори поділяв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я. Г. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смужки тканини, обручі з твердою основою, вінці, вінки, уплітки, налобники з металевими підвісками; жіночі — на рушникові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. У кожному випадку, як бачимо, в основу класифікації головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, конструкція тощо.

На нашу думку, успішна спроба в цьому плані належить Я. Прилипку. Він виділяє необхідні для класифікаційного поділу ознаки різних груп головних уборів, знаходить єдину класифікаційну основу для виділення цих груп, підкреслює генетичну послідовність їхнього розвитку. В характеристиці дівочих та жіночих головних уборів ми виходитимемо з принципів саме цієї класифікації.

Стародавні дівочі головні убори, залишки яких віднайдені у слов'янських курганах, були зроблені з тканини або шнурка з нанизаними на них скляними або металевими намистинами чи пластинами. Форми стародавніх головних уборів в основному були такі ж, як" і у XVIII—XIX ст., про що свідчить чимало етнографічних матеріалів.

За способами пов'язування-носіння можна виділити дівочі налобні вінкоподібні головні убори. Вони у свою чергу поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пір'я птахів, штучні та живі квіти), конструкція, форми й техніки виготовлення таких головних уборів були надзвичайно різноманітними.

Поширений тип вінків-шнурів — тоненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині з обох боків голови затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок. На півдні Київщини був зафіксований дівочий головний убір, котрий являв собою дві зшиті впродовж стьожки, між якими вставлялося зелене хвостове пір'я селезня (інколи таке пір'я опускали у розтоплений віск). Цей елемент дівочого вбрання, який за формою нагадував гуцульське чільце, пов'язувався на чолі нижче вінка з квітів.

За допомогою різнокольорових стрічок-бинд дівчата прикрашали весь комплекс убрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки чи вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, лівобережна Київщина та Черкащина).

Площинне вінкоподібне вбрання дівочої голови було також характерне для різних місцевостей. Воно робилося обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка або має суцільну циліндричну форму, або складається з окремих колоподібних елементів (наприклад, лопатушка на Полтавщині). Іноді на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, закладені у дрібні збори, частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти. Цей тип головного убору, що був особливо характерний для молодої, являє собою ніби перехідну форму від дівочого до жіночого вбрання.

Звиті вінки були, очевидно, наступною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На Середній Наддніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» у протилежному напрямку.

Така ж побудова й так званих чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від призначення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за конструкцією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашався сусальним золотом, пір'ям птахів, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.

Носили вінкоподібні убори так, щоб зверху голова дівчини (маківка) залишалася відкритою. Те ж саме простежується і в способах носіння дівчатами хусток, які дедалі більше поширюються починаючи з другої половини XIX ст. Зокрема, на Лівобережжі складену у кілька разів хустку пов'язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім'я. Інколи складену хустку закріплювали на картонній основі. На Київщині хустку пов'язували так, щоб спереду на тім'ї лишалися стирчати два довгих кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практикувалося зав'язування хусток під підборіддям.

На всій території Середньої Наддніпрянщини аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми жіночого вбрання голови. Це вбрання, умовно назване плотовим, можна поділити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов'язування чи запинання має безліч локальних варіантів.

Прямокутний платовий жіночий головний убір називався наміткою. Це лляна, рідше конопляна тонка або взагалі прозора, часом підкрохмалена тканина, що має довжину приблизно 5 м, а ширину 50 см. Кінці її прикрашали нескладним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на Середній Наддніпрянщині було обгортання навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом із кінцями намітки спускався на спину.

По всій Україні жінки залюбки носили таке квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслідували способи пов'язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку пов'язували під підборіддям, а кінці її зав'язували на маківці (цьому способу передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі вона також драпірувалася довкола голови, але залишала відкритим денце очіпка.

Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним навантаженням у ньому виділяються дві основні підгрупи: м'які чепці (чушки), призначення яких — збирати і старанно закривати волосся; тверді шапкоподібні головні убори. Чушка-збірник (м'який очіпок) одягалася під платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення — під домоткану та фабричні хустини. Твердий очіпок — шапка — шився з парчі та шовку, був утеплений і виразно прикрашався вишивкою.

На Середній Наддніпрянщині за формою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи стягування у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні варіанти: очіпки з твердою основою (денцем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для визначення за вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.

Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної класифікації, хоч і були досить різноманітними.

Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикривало підголені місця.

З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок,— спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Чоловічі головні убори робили з різних матеріалів — від соломи до хутра. Солом'яні брилі, дуже популярні влітку, плели у декілька способів: рівною широкою стрічкою, у зубчики, в луску, косичкою тощо. Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у вигляді зрізаного конуса. На відміну від них буковинські брилі мали високе дно та вузькі загнуті догори криси; їх облямовували чорною стрічкою, оздоблювали квітами, герданами (прикрасами з бісеру) та півнячим пір'ям.

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи (магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою, а носили залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю чи набакир. Шоломи шили з коричневої або сірої повсті. За формою вони були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.

На Гуцульщині взимку чоловіки носили клепані — шапки з червоного або темно-синього сукна, підбиті овчиною та облямовані лисицею. Кінці клепані можна було стягнути догори й зав'язати на тім"ї. Чорний фетровий капелюх гуцулів називався кресанею і був пишно оздоблений золотавим галуном, візерунчастою бляхою або різнокольоровими шнурками. Підтримував такий убір ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Прикрашали кресаню пір'ям глухаря або павича, а також кулястими вовняними китицями — бовгицями.

На всій території України була відома висока переважно циліндрична шапка з овчини або іншого хутра — кучма; на Поділлі та півдні Волині носили великі чорні смушкові шапки з суконним дном — мазниці. Збоку в них був розріз, куди вставлялася кольорова стрічка. На Чернігівщині переважали круглі хутряні шапки з навушниками — малахаї.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!