Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Хутряний український одяг ХІХ – ХХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Хутряний український одяг ХІХ – ХХ ст.

Шкури тварин безперечно є найдавнішим матеріалом для одягу: відомості про це належать до часів палеоліту. Такий одяг був характерний і для східних слов'ян, які жили переважно у лісовій смузі з досить суворим кліматом

Ролювання на дику звірину було життєво важливим заняттям наших предків. Крім того, вони широко використовували й сировину, яку давали свійські тварини.

У «Слові о полку Ігоревім» є згадка про кожух, котрий, як вважають дослідники, вже на той час являв собою одяг із дублених овечих шкур. Простолюддя носило вбрання із шкури ведмедя. Давньоруська знать виготовляла зимовий одяг із дорогого хутра — куниці, соболя, горностая, білки, лисиці, бобра, видри. Хутро вироблялося не лише для особистих потреб, а й для торгового обміну з іншими країнами; хутром також сплачували данину.

У XVI—XVIII ст. дорогий хутряний одяг був обов'язковою складовою урочистого костюма української козацької верхівки. Парчові шуби підбивалися хутром рисі, лисиці, соболя, оздоблювалися горностаєм, а також золотим шнуром, галунами, дорогоцінною запоною. Іноді нашивали бірюзу, перли, діаманти. Оксамитові шапки також опушували цінним хутром і прикрашали золотими аграфами, а гетьмани кріпили до них страусове пір'я.

Шкури тварин використовували й для виготовлення матеріалу на взуття, пояси, рукавиці. На ці елементи одягу йшли сиром'ятні дублені (тобто оброблені дубителями рослинного походження) шкури. Праслов'янським терміном усма (усна) називались оброблені шкури — найчастіше корів та кіз, рідше коней.

На території України можна простежити еволюцію хутряного одягу від овечої шкури, якою просто обгортали тіло, до складних і різноманітних форм. Так, серед населення Карпат ще на початку XX ст. спостерігався архаїчний одяг під назвою бунда — у вигляді короткого хутряного нагрудника, один бік якого був суцільний, а на другому розташовувалася ремінна застібка. Траплялися й бунди, зшиті з обох боків, із розрізом спереду для голови.

У XIX ст. в українців, як і в інших слов'янських народів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвинутим вівчарством. Із-поміж багатьох порід овець перевага віддавалася решетилівській (чорній) та сокольській (сірій). Обробляли шкури різними засобами — з залученням хлібного квасу, крейди, золи, дубової кори, глини тощо. Це заняття було диференційоване на самостійні ремесла — кушнірство (виготовлення овчини) та чинбарство (вичинка волячої та конячої шкури для взуття). Крім овчини, кушніри виробляли мерлушки та смушки — шкури молодих ягнят, які йшли на коміри до кожухів, а смушки — ще й на селянські шапки.

Кушніри одержували шкури від скупників у невичиненому, законсервованому вигляді. Консервування робилося різними способами — димленням, насиченням жирами, вапнуванням, заморожуванням та ін. В Україні основним способом консервування було висушування (у негоду шкури натирали сіллю, а потім сушили). За якістю найкращими вважалися харківські, подільські та херсонські овчини, потім ішли бессарабські, найгіршими ж були ташкентські — з довгим некрасивим волоссям і товстою шкірою. Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й корму.

Влітку хутро короткошерсте, грубіше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Тому-то літнє хутро невисокої якості: у цей час овець стрижуть і вони линяють. Восени ж хутро знову наростає і приблизно на Різдво досягає найбільшої цінності. Крім того, цінність шкури залежить від уміння знімати її з тіла тварини та від правильного сушіння. Просушувати краще за все на сонці, не допускаючи пересушки. Якщо сушити біля протопленої печі, то шкуру треба тримати на відстані, щоб вона не зморщувалась.

Вичинка овчини детально описана дослідниками. Вона починалася з розмочування шкур у річці або чані протягом двох-трьох днів. Після цього шкури розтягували на п'ялі (кроснах) та міздрю-вали: з внутрішнього боку за допомогою скафи знімали залишки жиру, м'яса.

Зовнішню поверхню добре промивали й відчищали гришпаком. Наступним етапом було квашення овчини у спеціально виготовленій розчинці. Вона складалася із пшеничних висівок, житнього, вівсяного або ячмінного борошна з додаванням солі та дріжджів. Після підсушування овчину знову розтягували на п'ялі та розминали за допомогою ключа. Нарешті її натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували.

Одяг із хутра виконував не лише практичні функції, а й був необхідним атрибутом багатьох обрядів. Зокрема, на ньому благословляли молодих, переступаючи через нього, молоді входили до хати, а ньому свекруха зустрічала молодих — так само як і теща свого зятя. Одягання під час весілля вивернутого кожуха розглядається дослідниками у різних планах, але насамперед як символ урожаю, а з ним і багатства, плодючості. Новий кожух дбайливо зберігався у скрині або висів у коморі разом з іншим одягом, що вдягався лише на свято, до церкви тощо. Він переходив від батька до сина, від матері до дочки, переживаючи кілька поколінь.

Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конструктивно-художній витвір, який розкриває високий рівень розвитку цього важливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів.

За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту-луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За довжиною вони могли бути короткими (до талії або середини стегна), середньої довжини (до колін або трохи нижче) та довгі (до п'ят).

На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне положення і рельєф місцевості, а також специфіка господарської діяльності. Так, у рівнинних районах кожухи були завжди довшими, об'ємнішими, ніж у горах. На значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. населення вживало водночас два типи кожухів: довгий, великий, вільний, розширений донизу великими фалдами тулуб'ястий кожух і прикорочену, відрізну, під стан кожушанку. Прямоспинні короткі форми були характерні для північних і західних районів.

Це традиційні поліські та карпатські кожушки та кожушанки, близькі за кроєм до безрукавок Карпат і Прикарпаття, з архаїчними рисами в оздобленні. Подекуди їх так і називали — рукавими кептарями.

Великий тулуб'ястий кожух шився з 8—9 шкір, довжиною до п'ят, зі стоячим або виложистим коміром. У головних рисах крою жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не існувало — часто навіть заводили один кожух на всю сім'ю. Якщо й були нюанси, то у формі коміра, його оздобленні чи кольорі смушок. Широкі манжети, комір, поли та поділ облямовувалися хутром.

Колір кожухів був переважно білий, рідше так званий «червоний» або ж чорний. «Червоні» кожухи мали у різних районах свої відтінки: на Чернігівщині — оранжево-коричневий, на Черкащині — червоно-коричневий. Вичинка білої овчини була більш складною й дорогою, тому-то виробництво білих кожухів скорочується раніше, в той час як вироби з червонодублених шкір ще довго користувалися попитом навіть на віддалених ринках.

На більшості території України нагольні (некриті) кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих шнурів, покупним або саморобним в'юнком із вовни, китичками з різнокольорових вовняних ниток, розташованими у місцях вшивання клинів, ласток. Особливим чином оздоблювалися кожухи Київщини: на правій полі кидався у вічі великий квіткоподібний візерунок, декоративними нашивками прикрашали також поділ і низи рукавів. Багатством декору позначалися охтирські та богодухівські кожухи, вишиті на полях, спинці, комірі.

Мотиви орнаменту кожухів виконували не лише декоративну, а й магічну функцію. Так, стилізовані зображення підкови чи, скажімо, зірочок мали захищати людину від усілякого зла, а такий елемент орнаменту, як «яблучко»,— це відомий в народі символ кохання. Переважання червоного кольору також пов'язане з захистом від наврочень і свідчить про зв'язок кожуха з весільною обрядовістю.

Вільні форми, великі розміри робили тулуб'ясті кожухи незручними для праці. Крім того, такі кожухи були дуже дорогими. Частіше вони використовувались як святковий одяг, а грубіше зроблені вдягали у далеку зимову дорогу, де вони слугували і підстилкою, і покривалом.

Приталені кожухи — під стан,— як уже зазначалося, були коротшими за тулуб'ясті — їхня довжина доходила лише до середини литки, а часом і до колін. Робилися вони з 5—6 овечих шкір, із завуженою спинкою, нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних пі-лок і призбирувалася. Кроїли їх також і на три хвалди або вуси — збори, які йшли від пояса до низу.

В жіночих кожухах Центральної України лінія талії часто була завищеною, передні пілки робилися коротшими за важку, зібрану у фалди спинку, що надавало своєрідності силуетові всього зимового комплексу. В чоловічих прикорочених кожухах стан був відрізним, нижня частина призбирувалася. Такі кожухи використовували для праці. Вони були темно-коричневого або чорного кольору і майже не прикрашалися.

Приталені відрізні кожухи робили переважно зі стоячим коміром. Комір, манжети, прорізні кишені, поли й поділ обробляли хутром. Короткі приталені кожухи (70—80 см) із відрізною призбираною спинкою (пояскові), поширені на Буковині, Прикарпатті, Львівщині, Західному Поділлі, підперізувалися тканими поясами. Оздоблювали їх кольоровими вовняними нитками, сап'яном, металевими нашивками, обшивали тхорячим хутром. Відмінності між жіночими та чоловічими поясковими кожухами полягали у кількості й виразності оздоблення.

На західних землях України до першої світової війни побутували довгі, майже до землі, відрізні кожухи. На Волині їх називали немеркові, на Прикарпатті — кубіцькі, на Косівщині — кожух зі станом. Називали їх і за часом побутування: на Прикарпатті — австрійські, на Волині — царські и. Ареал поширення таких кожухів включав низинні райони Галичини, Волинь, Поділля, частково Карпати (Гуцульщину, Бойківщину).

На пошиття «великого» кожуха йшло 6—7 овечих шкір. Найбільшу перегинали надвоє і викроювали верхню частину. Низ («спідницю») робили в клини, рясно призбирували по боках. Майже цілу шкіру використовували на комір, який сягав половини спинки.

Характерними особливостями крою кожухів західних земель України були однобортність та відсутність плечового шва. Такі кожухи застібалися на майстерно виплетені шкіряні ґудзики та петлі; орнамент і весь декор розташовувався симетрично на двох пілках. На відміну від них у Центральній та Східній Україні кожухи були з великим запахом, а декор переважав на правій полі.

У другій половині XIX ст. у центральних областях поширюється зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном, доступний заможній частині сільського населення. Це — кожушанки, хутрянки, шушуни. Вони шилися невідрізними, приталеними, з розширеними донизу клинами, довжиною до колін; комір, манжети, права пола й низ облямовувалися хутром.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. овчинно-кожушане селянське виробництво значно скорочується у зв'язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздоблені побутові речі, поступово виходять з ужитку.

Великі білі кожухи самі селяни починають вважати «мужицькими», і потреба в них відпадає першою. Вироблення червонодублених кожухів, як більш практичних, ще тривало. Проте відбуваються значні зміни у формі кожухів, зменшуються розміри деталей тощо. Довше зберігалися в ужитку кожушки під стан, оскільки були зручнішими для праці. На всій території України (крім західних областей) чимдалі більше в побут селян входить зручний ватяний зимовий одяг із фабричних тканин.

Окрему групу українського хутряного одягу складають овчинні безрукавки. Відсутність рукавів ставить їх у генетичному плані на більш ранній ступінь порівняно з кожухами. їхнє походження пов'язується з первісними видами одягу у вигляді звіриної шкури, яка захищала груди й спину людини і мала посередині розтин для голови. Зручність, життєва незамінність хутряних безрукавок у гірських та передгірських районах зумовили багатовікове існування цього типу вбрання, для якого особливо характерні відшліфованість форм і пропорцій, гармонійне співвідношення з іншими елементами комплексів одягу. Локальні особливості оздоблення, різноманітні художні та композиційні прийоми досягають тут неперевершеного естетичного рівня і становлять справжню школу народної майстерності.

На західних землях України, особливо у горах та передгір'ях, широко побутували хутряні безрукавки з різноманітними вузьколокальними особливостями форми, довжини, глибини пройми, зі специфікою техніки, колориту, матеріалу та композиції оздоблення. Населення використовувало їх у будь-яку пору року як для роботи, так і на свято. Такі вироби мали різні назви: кептар (киптар), бунда, цурканка, брушляк, камізоля тощо.

Виготовлялися хутряні безрукавки з одної великої шкіри, яку перегинали навпіл, а посередині на згині вирізували отвір для шиї. Від цього отвору вздовж через середину розтинали половину шкіри на дві передні поли. Цей примітивний прямоспинний крій згодом став основним для інших форм верхнього одягу не лише з хутра. Шили безрукавки і з двох шкір. Вони мали підкроєні бочки, які прикрашалися прямою або з зубцями сап'яновою смужкою.

Найдавнішим типом хутряної безрукавки була бунда. Це одна з найпростіших форм нагрудного одягу слов'ян. Бунда була глуха, коротка, довжиною до пояса, вдягалася через голову, а з правого боку зав'язувалася ремінцем.

На відміну від бунд кептарі були різної довжини — від вище талії до майже по коліна. Відповідно вирішувалась і форма пройми, частіше зі стоячим коміром. Для кептарів характерне симетричне розташування декору.

Кептарі оздоблювали аплікацією із сап'яну, металевими заклепками (капелями), китицями з вовни, ззаду від коміра звисали шнури з нанизаними на них наперстками і хвостиками з нарізаної шкіри на кінці. Багато оздоблені кептарі на Гуцульщині називали писанками. Найдовші кептарі побутували на Буковині (гуцуляки, волоські). їх облямовували тхорячим хутром, оздоблювали аплікацією та плетінкою з кольорової шкіри, вишивкою рослинним орнаментом та нашивками з різнокольорових вовняних шнурків та ниток (волічками). Нитки були зелені, червоно-сині, жовті.

Місцеві варіанти кептарів розрізняються й загальним колоритом оздоблення. За цим показником виділяються верховинські, косівські, космацькі, надвірнянські, буковинські кептарі. У верховинських кептарях домінує зелений колір, у косівських і надвірнянських — червоний. У надвірнянських кептарях у кутах пілок і на бокових швах розміщене оздоблення з червоного сукна (хлопці). Косівські кептарі виразно прикрашені плетеними смугами червоного сап'яну, різнокольоровими косичками та плетінкою.

Аплікація у вигляді рачків розташовувалася на плечах, над кишенями і в нижніх кутах пілок. Космацькі кептарі мали сап'янові смуги, обшиті нитками жовтогарячого кольору. Весь кептар облямовували сірим сукном, а спереду нашивали хутро куниці та різнокольорові смужки. Кептарі Закарпаття оздоблювали вишитим рослинним орнаментом із вовняних або шовкових ниток насичених кольорів.

Одним із популярних художніх прийомів оформлення одягу з хутра було оздоблення шнуром (шнуркування, шемерування). Найбільше воно було поширене на Поділлі, в Галичині, а особливо в Карпатах. Шнури звичайно нашивали по лінії з'єднання швів, уздовж пілок, на комірі та внизу на рукавах. У гуцульських кептарях шнурами у вигляді зубців обшивали поли, пройми, бокові шви, а також горловину й кишені.

Інший вид нашивних прикрас — косичка, сплетена з кількох пасом різнокольорових вовняних ниток. Гуцульські кептарі прикрашалися косичками стрілкоподібної форми, поєднаними зі шнур-куванням, аплікацією та іншими видами оздоблення.

Прикрашався одяг із хутра й китицями з різнокольорової вовни, які розміщували на талії, проймі, на вставних клинах (крилах, вусах), кишенях. Значною кількістю китиць вирізняються кожухи та кептарі гуцулів, що надавало їм особливої принадності.

Локальною особливістю гуцульських кептарів було прикрашання металевими капелями. їх розміщували на шкіряній аплікації, яка оздоблювала пілки, комір, боки та кишені.

Ще однією окрасою кептарів були шкіряні або дерев'яні ґудзики, а також петлі, плетені із шнура чи вироблені зі шкіри. Вони виготовлялися з великою майстерністю й гармонійно поєднувалися з іншими видами оздоблення.

Прийоми художньо-технологічної обробки та оздоблення хутряного одягу в Україні постійно розвивалися. Особливої виразності вони набули на початку XX ст. на західних землях, де промисел із виробництва хутряного одягу продовжував своє існування майже до нашого часу. Якщо в минулому столітті основною прикрасою кептарів і кожухів було обшивання країв тонкою шкірою — ірхою, голицею, то згодом декорування хутряного одягу значно ускладнюється, урізноманітнюються матеріали оздоблення, збагачуються художні техніки, мотиви та композиції орнаменту. Багато орнаментовані кептарі називали гаптованими, єрованими, файними, навпаки, не орнаментовані — слабо єровані.

Як уже згадувалось, на значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. скорочується, а з часом і зникає промисел виготовлення овчинного одягу. Тривале ж збереження хутряних безрукавок у західних областях України зумовлювалося тим, що вони не втратили своєї функціональності й відповідали, як і раніше, характерові трудової діяльності селянства та місцевим кліматичним умовам.

Узагалі традиційний український овчинний одяг — не лише цінна історично-культурна пам'ятка. Варіативність його крою, пропорцій, форм, функціональність і практичність, логіка зв'язку між формою, конструкцією й художнім вирішенням — це справжня енциклопедія дизайну, яка має бути завжди в пригоді творцям сучасного костюма.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!