Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Запорізький костюм та український одяг XIV—XVIII ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Запорізький костюм та український одяг XIV—XVIII ст.

Ареал етнічної основи українського костюма в цілому збігається з ядром Київської Русі. Національні ж його риси стали складатися в XIV— XV ст. головним чином у селянському і козацькому середовищі

До комплексу одягу XV ст. входила насамперед сорочка переважно із грубого саморобного полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, з прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібна, з плечовими вставками (пришитими по основі й по пітканню стану), з суцільнокроєними рукавами.

Як поясний чоловічий одяг відомі вузькі штани — гачі (ногавиці) з білого або темного сукна, а також широкі шаровари.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий або частково зшитий у вигляді одного широкого чи двох вузьких прямокутних шматків саморобної вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це — дві запаски, одноплатова обгортка (опинка, дерга), святкова плахта, що побутувала виключно на Середній Наддніпрянщині. Незшитий поясний одяг із домотканої вовни мав чимале локальне розмаїття за рахунок різного орнаментально-колористичного вирішення.

Так, на території Середньої Наддніпрянщини в будень носили дві вузькі — чорну й синю — запаски, а на свята — багатокольорову клітчасту плахту з ошатною орнаментованою запаскою — попередницею. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними ритмічними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районах Подністров'я та Карпат носили як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту й оформлення.

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються і зшиті форми. На Поліссі, наприклад, широко відомими були літник та андарак. Літник — це вертикально-смугаста вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смужки: зелена, чорна, жовта, синя, біла). Андарак — червона однотонна спідниця із закладеними по спинці зборами й широкою орнаментальною смугою по низу.

Спідниця шори, яка побутувала на Львівщині, виконувалася з вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими у складному ритмічному чергуванні на білому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром.

Димка, мальованка, друкованиця — так називалися полотняні спідниці з набивним малюнком, нанесеним ручним способом.

Кожна місцевість, навіть кожне село відрізнялися самобутністю малюнка, орнаменту і крою спідниць. Особливе місце серед цих показників посідав орнамент — найбільш різноманітний засіб прикрашання жіночого одягу. Орнаментація виконувалася техніками ткацтва, набійки, вишивки, аплікації, художнього шва і відповідала звичним стереотипам, які склалися на конкретній території.

Виразним елементом одягу був і головний убір — своєрідний символ сімейного статусу жінки. У дівчат — це вінець, обруч, перев'язка, які завжди одягалися так, щоб була відкритою маківка. На свята напинали вінок із квітів, який особливо багато прикрашали під час весілля. Як відомо, на другий день весілля голову дівчини покривали рушниковим головним убором — наміткою, а потім одягали жорсткий очіпок, який у різних місцевостях мав значну різноманітність форм (трапецієподібний, овальний, серпоподібний, сідлоподібний і т. д.). Очіпок, за звичаєм, жінка на людях не знімала, а, йдучи до церкви чи в гості, поверх нього обов'язково вдягала ще й намітку у вигляді довгого рушникоподібного навою.

Якість тканини, а також способи пов'язування намітки також мали регіональне розмаїття. На Середній Наддніпрянщині намітки робили з найтонших сортів саморобного лляного або конопляного полотна (серпанку), а в західних областях — із більш цупкого полотна (нафрами) 10. Як і за часів Київської Русі, селяни у XIV—XVII ст. взували шкіряні постоли або плетені личаки. Заможніші носили чоботи й черевики. Святкові чоботи робили з двокольорового сап'яну, завдяки чому вони мали назву чорнобривці.

Верхній одяг селян виготовлявся з саморобного валяного сукна. Розвиток цього одягу йшов від прямоспинного до приталеного крою. Пряма форма використовувалася в довгих плащах типу мантії, гуглі, чуги, а також у короткій довговорсій гуні. Широко побутував і одяг типу свити. її крій поступово ускладнювався за рахунок вставки по боках клинів — вусів — або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. Заможні селяни носили верхній одяг із покупних мануфактурних тканин — жупан. Узимку основним одягом був овчинний кожух, не критий тканиною. Крій та пропорції кожухів у різних місцевостях мали свою специфіку.

Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення, що зумовлювалося поступовим поділом праці, зокрема виділенням ткацтва в окреме ремесло. Цехове, а потім мануфактурне виробництво викликало певну уніфікацію одягу, значну його відмінність від домашнього — і в техніці ткацтва, і у способах пошиття, і у структурі всього комплексу". Формування національного ринку забезпечувало великий асортимент тканин, у тому числі імпортних.

Тільки останні мали значну кількість видів: камка, тафта, китайка, атлас, паволока, бязь, миткаль, киндяк, кумач тощо. Шовкові й бавовняні тканини в основному завозили зі Сходу: з Китаю, Індії, Персії, Туреччини, Закавказзя, Середньої Азії, а також із Криму; вовняні — із країн Західної Європи: Англії, Франції, Італії, Фландрії, німецьких князівств. Одного лише імпортного сукна існувало понад 30 сортів.

Разом із тим розвивалось і місцеве виробництво лляних, шовкових та вовняних тканин високої якості. Недарма серед міських ремісників виділялись такі фахівці, як холщовники, суконники, шовковики. Урізноманітнювалася й палітра кольорів: до тих, що здавна вживалися, додалися лазуровий, гвоздичний, сірий та ін.

На торгових площах великих міст у спеціальних рядах можна було придбати не тільки вітчизняні, а й різноманітні привізні матеріали для одягу — оксамит, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки тощо. Імпортні речі коштували дуже дорого, тому їх використовували лише для святкових очіпків чи запасок, оздоблювали ними верхній одяг або деякі елементи орнаменту творчо перероблювали на вишивку чи набійку.

Міський одяг, як і раніше, відбивав соціальне розшарування населення. Рядові городяни — ремісники, дрібні торгівці, обслуга — звичайно були вихідцями із сільської місцевості, а тому й продовжували носити одяг, близький до сільського. Зрозуміло, в місті він дедалі більше нівелювався, втрачаючи локальну специфіку. Як і в селі, комплекс одягу городян включав сорочку і штани або сорочку і спідницю, але сорочка стає нижнім одягом. Щодо форм та крою одягу, то вони змінювалися повільніше. Розрив у крої між селянським і міським костюмом відбувався через те, що міський одяг середніх верств поступово починає розвиватися за загальноєвропейськими законами, підлягаючи впливам моди.

Соціальна диференціація міського одягу насамперед позначалася на використанні тих чи інших матеріалів. Якщо бідні городяни вживали, як і селяни, саморобні тканини із льону та вовни, а покупні — тільки для оздоблення, то заможні верстви — переважно шовкові тканини, парчу, оксамит, високоякісне сукно, дорогі хутра.

У міському костюмі порівняно з сільським налічувалася велика кількість предметів. На відміну від полотняної сорочка заможних городянок була шовковою, з глибоким вирізом. На верхню частину сорочки надягали ліф із вузькими рукавами, які застібалися або зашнуровувалися. Спідниці та ліфи робили з дорогих тканин: штофного шовку, атласу, парчі. На голову надівали шапки-кораблики овальної форми з шовку, оксамиту або парчі. Дуже різноманітним був верхній жіночий одяг — кунтуші, жупани, свитки, каптани. Люди середнього достатку взували чоботи й черевики з телячої, волової, кінської шкіри або з юфті. Найбільш заможні — з перського й турецького сап'яну: червоні, жовті, зелені, блакитні, лазурові, білі або ж тілесного кольору. Таке взуття густо розшивалося золотом, особливо халявки.

У чоловічому одязі городян обов'язковим компонентом був жупан із саморобного сукна. Він підперізувався широким поясом, якість якого свідчила про заможність власника. Жупан носили у парі з кунтушем — верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.

Для всіх узагалі чоловічих убрань люди середнього достатку вживали сукна, які привозилися з-за кордону, зуф (різновид камлоту), для святкового плаття — шовкові матерії (киндяки, тафту, камку, оксамит, атлас, алтабас та ін.). У людей більш заможних покривалось шовковими тканинами і буденне вбрання. Тодішній смак вимагав найяскравіших кольорів — як сукна, так і матерій. Чорні та взагалі темні кольори вживали лише для печальних (траурних) або так званих смирних (жалобних) убрань. За уявленням часу яскраві кольори викликали повагу, і тому царі наказували керівним особам в урочистих випадках, коли потрібно було впливати на народ, з'являтися у барвистому одязі.

Кольори були різноманітними, але переважав червоний із багатьма відтінками. Навіть духовні особи носили ряси червоних кольорів. Серед найбільш уживаних були кольори лазуровий, зелений та вишневий, за ними йшли рудо-жовтий, шафранний, лимонний, пісочний, цегляний, сливовий, маковий, димчастий та ін. Шовкові матерії, за винятком дешевих сортів, ткалися разом із золотом та сріблом і мали багато узорів та фігур, зокрема: луску, великі й малі кола, струмені, ріки, трави, листя, птахів, змійок, людей тощо. «Золотное платье» вважалося атрибутом гідності бояр та думних людей, котрі оточували царську особу, і коли приймали послів, то тим, хто не мав такого одягу, його видавали тимчасово із царської казни.

Особлива цінність чоловічого вбрання полягала у нашивках, зап'ястях, мереживі, ґудзиках. Нашивки робили завжди з матерії, різко відмінної від лицьового боку всього одягу: наприклад, на зеленому сукні нашивки були червоні.

Під колір нашивок підбирали зав'язки й китиці (ворворки). Нашивки та зап'ястя у багатих занизувалися перлами, коштовним камінням, покривалися золотими ґудзиками, у бідних ґудзики були з шовку або прядива. Мереживо залежно від своєї форми мало різні назви: кільчасте, колінчасте, решітчасте, плетене, петель-часте тощо.

Ґудзики іноді робили з перлин; у деяких франтів кожний ґудзик являв собою одну велику перлину. Золоті та срібні ґудзики мали назви або за способом виконання (канфаренні, еканні, грановиті), або за формою (грушоподібні, гострокінечні, прорізні, клинчасті, половинчасті, жолобчасті). Траплялося, замість металевих ґудзиків пришивали плетені з капітелі або кришталеві. Бідняки носили олов'яні ґудзики таких самих форм, що й багатії; часом вони сягали розміру яйця. Число їх було найчастіше одинадцять чи дванадцять, іноді чотирнадцять-п'ятнадцять.

Пояси носили обов'язково: ходити без пояса вважалося за непристойне. Окрім опояски на сорочці, носили широкі пояси (кушаки) з верхнім одягом і хизувалися ними не менше, ніж нашивками і ґудзиками. У небагатих людей пояси були дорогильні і тафтяні; у багатіїв вони робилися з дорогих матерій та прикрашалися коштовностями. Пояси були смугасті (наприклад, білі з червчатими та лазуровими смугами почергово або лазурові, червчаті та вишневі смуги з золотом), і в кожній смузі розташовувалися своєрідні узори: змійки, ратички, шильця тощо.

Пояси прикрашали золотими і срібними бляхами (плащами) круглої, видовженої, чотирикутної або багатокутної форми з виїмками по кутах; між плащами накладали інші металеві прикраси (переченки). На плащах карбували різні фігури, звірів, птахів, вершників. До поясів приробляли гачки, якими вони застібалися. Про розмір поясів можна судити з того, що в одного боярина у XVII ст. був пояс завдовжки п'ять аршин і п'ять вершків та завширшки шість вершків.

Чоловічі сорочки робилися широкі й короткі (ледве сягали стегон). Вони заправлялися або опускалися зверху спіднього плаття і підперізувалися вузьким паском — опояскою. По подолі та по краях рукавів сорочки вишивали, облямовували тасьмою, розшитою золотом та шовком. У полотняних сорочках під пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого прядивом чи шовком, або ж із кольорової тафти. Багаті люди вишивали також рукави й груди, і тому сорочку лишали відкритою з-під іншого одягу. Такі сорочки звалися пошевними. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхнього вбрання. Цей комір звався ожереллям. Його робили окремо від сорочки і пристібали до неї, коли було потрібно,— у багатих золотими та срібними, золоченими, у бідняків — мідними ґудзиками; іноді замість ґудзиків вживали запонки з петлями.

У ті часи видаються спеціальні укази про вимоги до одягу різних соціальних верств суспільства, про обмеження нижчих станів у використанні дорогих тканин, хутра, коштовностей, про заборону вживання ними тих чи інших кольорів тканин тощо. Все це призводило до значного розшарування одягу міського населення. Крім того, одяг міської верхівки формувався під відчутним впливом іноземної моди, насамперед польської, угорської, російської, зберігаючи, втім, і національні риси.

Якщо раніші історичні періоди пов'язані з закладенням основ етнічного костюма українців, то в добу гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства.

Найбільш повні дані про костюм запорізьких козаків містяться у працях відомих українських істориків Д.Яворницького, В.Голобуцького, О.Апанович та ін. Ґрунтуючись на них, можна скласти ясне уявлення не лише про вбрання козаків різних соціальних прошарків, а й про джерела та причини його формування.

За свідченнями сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві — підлий одяг. На протилежність йому парадне вбрання було дуже розкішним і ошатним, причому нерідко воно складалося з трофеїв, добутих під час походів. У дорожніх нотатках німецького посла Еріха Лясоти (XVI ст.), який відвідав Запоріжжя, знаходимо згадку про такі елементи одежі запорожців, як татарський кобеняк і мантій.

Посол відгукується про козаків як про людей дуже щедрих, котрі зробили йому багаті подарунки: кунячу шубу і чорну лисячу шапку. Дані про костюм козаків XVII ст. є й у відомій праці Г. Левассер де Боплана. Він перелічує, зокрема, сорочки, шаровари, шапки й каптани з товстого сукна, що складали повсякденний козацький одяг. Польські письменники XVIII ст. зазначали, що запорізькі козаки носили широкі шаровари з золотим галуном замість опушки, суконні з відкидним рукавом напівкунтуші, білі шовкові жупани, шовкові з золотими китицями пояси й високі шапки зі смушковими окільниками сірого кольору і червоним шовковим вершком, який закінчувався китицею.

За описами інших очевидців, одяг запорожців складався з жупана, зробленого із сукна різних кольорів, шовкового каптана також різних кольорів, яскравої черкески (подібна до жупана), шароварів, шовкового кушака, шапки-кабардинки з видри та кошлатої вовняної бурки-вільчури. На ноги взувалися сап'янові чоботи.

Парадний одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку та польського й англійського сукна — кармазину та оксамиту. Шовкова штофна тканина з візерунками називалася у запорожців шальовою, одяг із польського та англійського сукна називався састами, а вбрання з червоного східного сукна — кармазиним.

116-річний запорожець Іван Гнатович Розсолода так описував козацький одяг та зачіски: «Ходили запоріжці добре, одягались ошатно і красиво; голови вони брили, обриють і ще милом намажуть (щоб краще волосся росло). Одну тільки чуприну залишали довжиною з аршин, чорну та курчаву. Заправиться, замотає два-три рази за ліве вухо та й повісе, а вона й висить до самого плеча. А інший візьме та перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на лобі та й ляже спати, а зранку розпустить її, і вона робиться, точно хвіст у вівці. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, запоріжці чуприни. А якщо вже занадто довга виросте, тоді козак замотає її спершу за ліве вухо, а потім проведе поза потилицю на праве вухо та так і ходить. Бороди теж голили, тільки одні вуса залишали і ростили їх довше. Інший візьме їх обома руками, підніме вверх та й позакладає на самі вуха, і вони ще нище вух весіли. Оце як запорожець чуприну замотав, вуса розчесав — тоді вже одягається у своє плаття».

Трохи пізніші свідки писали про запорожців: «Жупани у них були сині і робились із доброго сукна, яке ніколи не линяло; вилоги на рукавах «заковраші» — іншого кольору: червоні або зелені, пояс червоний, а шаровари сині китайчаті на очкурі. Жупан застібався до самого верху на густо розташовані гаплики; комір був тоненький, у два пальці, а на комірі два крючки і дві бабки.

Пояс теж міг бути різних кольорів (зелений, синій), але перевагу віддавали червоному. Цей жупан називали «каптан-том». Рукава були вузенькими і на кінцях застібалися крючками при самій руці». Каптан шився з зеленого шовку, робився в подолі «рясним», клини вшивались до пройми між спинкою і передом, відлоги приставлялись із оксамитової матерії, по боках обов'язково були кишені (гаманки).

Крім того, документи, що збереглися, згадують серед запорізького одягу ще й широкі суконні киреї та короткі юбки на зразок турецьких курток. На старовинних малюнках козаки зображені також у коротких куртках зі шкіри — шкірянках.

Наочне уявлення про запорізьке вбрання дають гравюри, ікони, прапори й портрети, які дійшли до нас. Такими є три гравюри в додатку до твору О.Рігельмана «Летописное повествование о Малой России...», де представлене вбрання військового старшини і двох козаків. Запорожці вдягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. На одній із ікон — група запорожців, які моляться Богоматері; на них червоні нижні каптани й верхні темно-зелені з відкритими рукавами жупани, широкі, низько опущені червоні шаровари, підперезані різнокольоровими з наборами і без наборів поясами, а також червоні гостроносі чоботи.

На прапорі, який зберігається в Ермітажі в Санкт-Петербурзі, запорожці зображені без верхніх жупанів, у шовкових поясах, різних видів шапках — низьких придавлених та високих гострокутих, із баранячим окільником і суконним або шовковим вершком, у широких шароварах і в довгих хустках, що звисають із талії уздовж шароварів.

Д. Яворницьким описані запорожці, змальовані олією на весь зріст із натури: з непокритими головами, з шапками або в руці, або під пахвою. На них червоні жупани, шовкові штофні з візерунками каптани, широкі червоні пояси й сап'янові червоні та жовті чоботи. Цей одяг — найбільш характерний для запорізьких козаків перед ліквідацією Січі.

Існує й докладніший опис костюма запорізьких козаків, складений за колекцією Д. Яворницького. їхні каптани були нижче колін, кожний мав по два вуси ззаду, як черкеска кубанських козаків, на кінцях рукавів красувалися невеликі відлоги з жовтого оксамиту, прикріплені металевими гачками; у плечах каптани досить широкі, а в перехваті — досить вузькі, підбиті клітчастою китайчатою матерією. Такий крій цілком забезпечував вільність рухів.

До цих каптанів надягали кілька поясів: «один шовкового перського сирцю, ширини дві з половиною чверті, довжини в одинадцять аршин, буракового кольору (для підперізування вони складаються втроє навиворіт усередину), з позолоченими кінцями, довжини у три чверті; кожний кінець — із шовковими плетеними шнурками, довжини з аршин, прикріпленими до кожного з кінців пояса; другий — також із шовку, такої ж ширини, сім аршин, бузкового кольору, з посрібленими кінцями і шовковими шнурками на кінцях; третій — такої ж ширини і такої ж довжини, але без позолоти на кінцях, з ошатної шовкової матерії із квітами і візерунками...» У такі пояси запорізькі козаки вкладали гроші, листи, огниво, нюхальні ріжки та інші дрібні речі. Д. Яворницький вважав, що звичай зберігання предметів у поясі позичений запорожцями у татар.

Широкі пояси з матерії були невідривною деталлю костюма вищого козацтва України, як і польського панства у XVII—XVIII ст. Найпоширенішими серед запорожців були турецькі й перські пояси, які привозили вірменські купці. Щодо шкіряних поясів запорожців, то їхня довжина дозволяла лише обгорнути стан. Зовнішнє оздоблення з різноманітних металевих накладок нагадувало черкеські пояси.

Як бачимо, запорізький костюм не був вільний від багатьох іноземних запозичень, проте мав тривку етнічну основу, що й зробило його одним із найяскравіших виявів національної самобутності.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!