Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Естетичні властивості матеріалів українського одягу
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Естетичні властивості матеріалів українського одягу

Художня своєрідність, естетична і функціональна довершеність традиційного костюма українців можуть бути розкриті лише за умови комплексного дослідження художніх особливостей та засобів, видів, способів і технік декорування одягу, а також композиційних прийомів об'єднання елементів убрання в цілісний комплекс

Поняття «художні особливості традиційного костюма» включає в себе такі складові:

1. Естетичні властивості матеріалів одягу:

  • колір та його художньо-емоційне сприйняття; барвники; народні прийоми фарбування;
  • поєднання різнохарактерних та різнофактурних матеріалів як художній засіб;
  • народні способи орнаментації тканин: декоративне ткання, вибійка, вишивка.

2. Прийоми формоутворення основних компонентів убрання; крій, пропорції.

3. Способи нанесення декору безпосередньо на одяг (нашивні прикраси).

4. Орнаментальні мотиви та колорит оздоблення.

5. Розміщення декору.

6. Народні композиційні прийоми створення комплексів, одягу; способи поєднання та носіння компонентів убрання.

Аналіз перелічених складових в їхньому тісному взаємозв'язку дає змогу простежити динаміку розвитку народних художніх прийомів, хід творчих пошуків народних майстрів, викликані змінами у традиційній культурі, пов'язаними з конкретними історичними подіями, соціально-економічними перетвореннями в суспільстві, які не могли не позначитися на зміні естетичних уявлень. Розглянемо ці складові детальніше.

Естетичні властивості матеріалів одягу. Колір та його художньо-емоційне сприйняття; барвники; народні прийоми фарбування. Важливою етнічною, соціальною, естетичною ознакою був колір матеріалів, котрі використовувалися для народного одягу. Виконуючи декоративну функцію, колір, як і орнамент, виступав засобом вираження народного світогляду, психології, смаку, підкреслював буденність або святковість одягу, виділяв обрядовий одяг, передавав статевовікові градації. Колір був своєрідною образною мовою, втілюючи поняття чистоти, благородства, сили, довголіття, родючості, символізував людські почуття: радість, сум, кохання тощо. Колір народного одягу перебував у гармонії з навколишньою природою, відбиваючи такі усталені уявлення, пов'язані з нею, як білий світ, червоне сонце, чорна ніч і т. ін.

Колористика в одязі зберігається найбільш стійко; тому-то колір матеріалів має важливе значення для висвітлення питань етногенезу, етнічної історії, етнокультурних взаємовпливів. У давньослов'янському одязі найпоширенішими були білий колір і різні відтінки червоного — червлений, багряний. Саме білий і червоний кольори переважали у традиційних однотонних та орнаментованих тканинах східних слов'ян до кінця XIX — початку XX ст.

Основне тло у традиційному костюмі українців — натуральні кольори саморобних матеріалів. Кольорову тканину та прядиво селяни одержували або самі, фарбуючи їх у домашніх умовах, або ж . віддаючи ремісникам (красильникам, синильникам, вибійникам, дубильникам). Із домотканого валяного сукна натуральних білого, сірого або чорного кольорів

шили верхній одяг. Колір сукна, як ми вже знаємо, визначався місцевими традиціями, залежав від призначення одягу, добробуту хазяїна та певною мірою зумовлювався породою овець. Найціннішим вважалося сукно з білої спеціально митої вовни. З такого сукна шили нарядні жіночі свити на всій території Середньої Наддніпрянщини, юпки на Лівобережжі, куцини і латухи на Поліссі, гуглі в західних областях. Чорний колір навіть зовсім нового пояркового сукна мав коричневий відтінок, а після недовгого носіння поступово прибирав більш світлі тони. Таке сукно використовувалося для чоловічого верхнього одягу типу свити, гуньки, манти, чуги. Сукно, пофарбоване у червоний колір, збереглося у гуцульських сердаках та штанях-крашеницях.

Спільним для всіх східнослов'янських народів був білий колір овчини для зимового одягу. Натуральний білий колір овчини для нагольних кожухів характерний для всієї України. Разом із тим широко побутували кожухи, пофарбовані шляхом дублення (обробка корою дуба) у різні відтінки коричневого.

Основними кольорами хутра були чорний та коричневий. Сіре хутро використовували для прикрашення кожухів переважно на території Київщини. Це пояснюється не тільки практичними міркуваннями, а й естетичними уподобаннями місцевого населення. В інших народів (наприклад, у румунів) сіре хутро, навпаки, було повсякденним, а чорне вважалося ошатнішим і дорожчим.

На Центральній Київщині, Чернігівщині та Полтавщині вживали фарбовану шкіру. З червоної та жовтої шкіри — сап'яну — шили жіночі чоботи, нею прикрашали (обшивали, використовували для аплікації) кожухи.

Пофарбоване у різні кольори саморобне прядиво застосовували для багатоколірних орнаментованих тканин, поясів, а також для оздоблення (вишивальні нитки, шнури, тасьма, китиці). Фарбники були місцеві, натуральні, рідше куповані, привізні. За природні фарбники правили комахи (кошениль, червець), настої кори, листя, квітів, трав, плодів із додаванням хлібного квасу та деяких доступних хімікатів — мідного купоросу, квасців тощо. Червець, який водився в Україні і давав червону фарбу — кармін, слугував не тільки для місцевих потреб, а й був важливим експортним товаром, конкуруючи на зовнішньому ринку до кінця XVIII ст. з американською кошениллю. Для одержання червоної фарби здавна використовували і коріння морени.

У народних майстрів існувало багато методів і рецептів фарбування, завдяки чому їхні тканини мали широку гаму кольорів та відтінків. Особлива роль належала червоному кольору. Слово «красний» було синонімом понять «красивий», «кращий», «нарядний», «цінний», «дорогий». Червоний колір часто виступав основним тлом в узорних тканинах, переважав у вишивках, був обов'язковим у таких деталях, як пояс, дівочі стрічки, вінки, намиста тощо. Багато червоного мав молодіжний святковий та весільний костюм: «Молодиця іде у червоному очіпку, як маківка цвіте».

Про дівчину ж, яка вийшла на вулицю у синіх та зелених стрічках, навпаки, казали: пісна дівчина. Плахту, в якій був відсутній червоний колір, також називали пісною. Червоний пунцовий колір одержували з товченої на борошно кошенилі, з'єднаної з цинком, нашатирем, селітрою. Для здобуття темно-малинового кольору висушували і подрібнювали листя дикої яблуні (кислиці) навпіл із коноплями (материнкою) , додаючи квасці (галун) та хлібний квас.

В особливий спосіб фарбували майстрині-синильниці жіночий поясний одяг — чорно-сині вовняні запаски. Чорний колір отримували за допомогою іржі, замочуючи стружки заліза та сталі у настої дубової або вільхової кори з додатком хлібного квасу. Аби одержати звичайний синій колір, використовували настій сірки з немитої овечої вовни, лазур (калію) та галун. Синій кубовий колір одержували шляхом поєднання настою сірки, лугу та покупної синьої фарби (індиго, синього сандалу, бенгалки).

Для плахт спеціально обробляли красиве прядиво. Його спочатку протравлювали квасцями, завдяки чому досягалася необхідна міцність фарбування. Жовтий та охристий кольори одержували з кінського щавлю, пелюсток соняшника, ромашки, лушпиння цибулі. У зелений колір прядиво фарбували відваром із кори модрини, трави, листя кавуна. Для одержання тілесного кольору використовували відвар коріння терену та глоду з квасцями.

Починаючи з другої половини XIX ст. натуральні природні фарбники поступово замінюються аніліновими, що суттєво вплинуло на кольори однотонних та узорних тканин і вишивок. Проте з переходом на фабричні матеріали колір залишається важливою етнолокальною ознакою; і до сьогодні селяни використовують в одязі матеріали, що зберегли традиційний місцевий колорит.

Поєднання різнохарактерних та різнофактурних матеріалів як художній засіб. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українському народному одязі поєднувалися різні за структурою, кольором та малюнком матеріали — як саморобні, так і промислового виробництва,— що створювало неповторний зоровий ефект.

Структурно-художні особливості саморобних матеріалів залежали від обробки сировини, від фарбників, а також способів прядіння, в'язання, плетіння, ткання. Поряд із саморобними особливе місце в народному одязі займали матеріали, що завозилися з інших країн, або ж місцевого виробництва. Дорогі привізні тканини майже до другої половини XIX ст. слугували для оздоблення селянського одягу або використовувалися для окремих елементів святкового комплексу (керсеток, запасок, очіпків). Назви цих тканин, як ми вже довідались із попередніх розділів, яскраво засвідчують широкі етнокультурні зв'язки українського народу. З розвитком промислового виробництва цей оригінальний художній засіб набув більшого поширення і зберігся до нашого часу.

Народні способи орнаментації тканин. Колір і фактура саморобних матеріалів були виразним тлом для різних видів, технік і прийомів народного декорування. Однотонні тканини органічно сполучалися з орнаментованими. Матеріали, мотиви, колористика, техніка виконання, розміщення орнаменту нерозривно пов'язані з елементами одягу, що прикрашався, його функціональним призначенням тощо.

Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, вишивкою, нашивками. Три перших способи пов'язані з нанесенням орнаменту на тканину, тому-то насамперед розглянемо саме їх. Щодо нашивок, то вони розташовуються безпосередньо на готовому одязі і будуть висвітлені окремо.

Декоративне ткання. Важливе місце в декоруванні вбрання належало узорним тканинам. Особливою красою візерунку, багатством колориту визначалися плахти, які слугували святковим поясним одягом жінок Середньої Наддніпрянщини протягом кількох століть, їх ткали з тонкого саморобного вовняного прядива, яке йшло на основу й піткання. Для складніших узорів уживали покупні гарус, шовк і бавовняні фабричні нитки — біль.

Клітчастий узор плахти виходив унаслідок переплетення поздовжніх смуг основи і поперечних — утка. Клітини (карти) відділялися одна від одної кількома рядами вузьких смуг. Як правило, основу плахти робили на 8—10 поздовжніх смугах.

Плахти ткали двома основними способами: човниковою технікою (Чернігівщина) і перебором (Київщина та Полтавщина) . Орнаментування клітин плахти виконувалося під дошку за допомогою додаткового різнокольорового перебору.

Орнаментальні мотиви завжди були геометричні: ромб (часто з чотирма вписаними в нього маленькими ромбиками), восьмипелюсткова зірка, трикутники, геометризована восьмипелюсткова розетка і т. п. За формою орнаментального мотиву плахти називалися: мудра, коропова луска, в дамку, зіркова, хрещатка, крижева, рогатка, копитаха, реп'яхівка, слив'янка, мотилівка, рожева, кривуляста, стовпата, тричі рябенька, картата, леліткова тощо. У плахтах з крилами орнаментальні мотиви станка і крил часто були різними, чим досягалася ще більша декоративність одягу.

В художньому вирішенні плахт важливе місце належало кольору. Характерна особливість плахтових тканин — гармонійне поєднання кольорів: червоного з білим, жовтим, синім, синього з білим, жовтим і т. д. У плахтах для дівчат та молодиць переважав яскравий фон (червоний, малиновий, бордовий), на якому в клітинах виділявся узор, виконаний білим, зеленим, жовтим, синім кольором.

Такі плахти називалися червонятки. Жінки похилого віку віддавали перевагу плахтам стриманих тонів. їхнє поле було синє або чорне, а орнаментальні мотиви — жовтими чи білими (чорнятки, синятки). Іноді основне тло плахти становило прядиво синього і червоного кольорів, а орнаментальні мотиви виконувались яскравим гарусом. Такі плахти мали назву напільних. Якщо колір орнаментального мотиву переходив в іншу клітину, плахта називалася не-догони. Часто орнаментовані карти чергувалися з однотонними. Іноді в переборних плахтах орнаментальний мотив повторювався в сусідній клітині, виступаючи там фоном.

Найбільш поширеною технікою узорного ткацтва в Україні була підніжково-ремізкова, якою виготовлялися тканини чинуватого переплетення на 3-4-6 ремізках. Внаслідок ритмічного чергування ниток основи і поробку утворювався дрібнорапортний малюнок із похилих або ламаних ліній, малих квадратів, ромбів, стовпчиків. Краса однотонних тканин чинуватого переплетення полягала в їхній фактурі, яка творила своєрідні світлотіньові ефекти.

Ще більшою привабливістю визначалися тканини з кольорового прядива, в яких декоративну функцію виконувало певне чергування різнокольорових смуг чи клітин. Зразки використання смугастих тканин — гуцульські запаски та обгортки, подністровські опинки, горботки, фоти, волинські спідниці-літники. Крім поясного одягу, смугастий орнамент присутній на так званих старовіцьких хустках, які виготовлялися на Волині та Покутті.

Орнамент гуцульських запасок становили вузькі горизонтальні смуги, виконані різнокольоровою вовною, які ритмічно повторювалися. Смуги основного кольору запаски (темно-вишневого, яскраво-червоного, чорного) облямовувалися вузенькими смужками зелених і жовтих тонів. Заможні гуцулки при тканні запасок додавали ще й металеву нитку — сухозлоть, яка створювала м'яку мерехтливість. На обгортках поздовжні смуги вкривали все поле або лише крайні його частини.

Красою та майстерністю виконання вирізнялися напіввовняні та вовняні спідниці (бурки, літники, шорци), поширені на Волині та Львівщині. їхнє поле було суцільно вкрите вертикальними кольоровими смугами різної ширини, які ритмічно групувалися в певні комплекси. Виготовляли такі тканини складною технікою — саржевого чи кожушкового переплетення. В деяких місцевостях побутували картаті літники, орнаментовані у вигляді сітки або прямокутників.

Для ткання шорців застосовували нитки червоного, білого, зеленого, жовтого кольорів. Серед технік художнього ткання виділялися човникове ткання «під дошку» і ручний перебір. Виконаний цими техніками з товстого прядива орнаментальний мотив виступав над основним полем тканини. Подібним чином оздоблювали й краї вже названих старовіцьких хусток, а також переміток і спідниць-андараків на Волині, Поліссі та Подністров'ї.

Вибійка. Серед узорних тканин особливе місце належало вибійці, яка була поширена в Україні у XVIII — першій чверті XX ст. Вибійчасті тканини виготовляли вдома, на ярмарках чи в селах майстри-вибійники. У західних областях їх називали маляр, мальовники, димкарі, друкарі, друкарі полотен. Вибійка виконувалася двома техніками: верхнього і резервного (кубового) вибивання; іноді застосовували комбінації обох технік.

Для виготовлення вибійки необхідні були різьблені з обох боків дошки, шкіряні подушечки (грибки, толочки), якими наносили фарбу, розтерту на олії, а також валок чи палиця. Дрібні мотиви орнаменту вибивали за допомогою металевих пластинок чи цвяшків, які вставляли в дошку.

Простішою і більш давньою була техніка верхнього вибивання, при якій різьблену дошку, змазану фарбою, накладали на полотно. Зверху її придавлювали іншою дошкою та били довбенькою або качали валиком, аби «взялася» фарба.

Найбільш поширеною була монохромна вибійка, виконана чорною чи темно-синьою фарбою. При виготовленні поліхромної вибійки на полотно спочатку наносили орнамент темним кольором. Після висихання фарби вибивали інші деталі орнаменту, використовуючи для кожної фарби нову дошку. Майстри вміло поєднували кольори у поліхромній вибійці: коричневий з жовтим, оранжевим і зеленим; синій з білим, червоним і т. п. Поліхромна вибійка була поширена на Середній Наддніпрянщині, частково — в західних областях України.

Рідше виготовляли вибійку резервною (кубовою) технікою. При цьому використовували не фарбу, а спеціальну масу (набійку, вапно), яка правила за резерваж. Нанесена на полотно за допомогою різьблених дощок, вона оберігала тканину від фарби (місця, покриті вапном, залишалися білими). Друга назва цієї техніки виникла тому, що фарбування тканини відбувалося у великих бочках — кубах. Майстрів, які виготовляли тканини таким способом, називали синильниками, бо вони користувалися в основному привізним барвником — індиго — синього кольору. Кубова техніка вимагала більшого виробничого оснащення, а тому не застосовувалася мандрівними майстрами.

Орнамент вибійок був геометричний, рослинний, рідше — анімалістичний. Геометричний орнамент складався з поздовжніх смуг (рівних, ламаних, хвилястих), ромбів, овалів, зубців, коліщат, шестикутних зірок, квадратів і т. п. Ці мотиви мали назви: полосатка, полосатка у дві смужки, зернятка, горошок, баньки, вовчі зуби, клинці з кривулькою.

Рослинний орнамент складався з листя, стебел, квітів. Ці мотиви називалися: квіточки, чічки, галузаня, на пшеничку, на перець, сливки, кружальця, барвінканя. Часто рослинний орнамент поєднувався з геометричним.

Орнаментальні мотиви компонувалися в лінійному, шаховому чи вільному укладі. Лінійні композиції вибійки були побудовані на ритмічному чергуванні поздовжніх смуг (однакової чи різної ширини) і узорів, які заповнювали простір між ними,— зірочок, кривульок, коліщат, овалів або ж гірлянд із листя та квітів.

При шаховому укладі орнаментальні мотиви (дрібні фігури чи букети квітів) розміщувалися рядами у відповідному порядку. Часто при такій композиційній побудові поле вибійки заповнювали дрібними елементами — крапками, штрихами і т. п. При вільному розміщенні рослинних мотивів усе поле вибійки вкривали пласким малюнком, який рівномірно слався по полотну.

Вибійка мала широке застосування як одягова тканина в усій Україні (за винятком закарпатських бойків та гуцулів). Із смугастої та клітчастої вибійки шили штани і верхній полотняний одяг— кабати, полотнянки. Вибійка з рослинним орнаментом в основному йшла на пошиття жіночих спідниць — димок, мальованок, друкованиць.

Із розвитком текстильного виробництва ремесло вибійників поступово занепадає. Дешеві фабричні тканини майже зовсім витіснили вибійку, але ще довгий час у ній зберігалися кращі традиції цього своєрідного народного промислу.

Вишивка. Локальні особливості були характерні і для численних технік вишивки, які здавна були поширені в Україні. Одяг оздоблювали головним чином лічильними техніками, які передбачали точний підрахунок ниток. Такими були занизування, настилування, низинка, набирування, мережка та ін.

Однією з найдавніших технік вишивки було занизування (інші назви — напротяганки, заволікання, заволоканє, підволікання), яке повністю імітувало узорне перебірне ткацтво. Особливість цієї техніки в тому, що узор вишивався справа наліво відразу по всій ширині полотна і був двостороннім (якщо з одного боку він виходив червоним, то з другого — білим). Для занизування характерна графічна чіткість. Нитки використовували в основному червоного кольору, іноді його доповнювали чорний та синій. Узори, вишиті занизуванням, суворо геометричні: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розетки та ін.

Ареал поширення занизування — Волинь і Полісся. Ним оздоблювали вставки, рукави, коміри і переди жіночих сорочок.

На значній території України було поширене настилування (інші назви — лиштва, стелення, гладя). Це делікатна і точна вишивка, краса якої полягає в бездоганному ритмі рисунка, в чіткості виконання. Настилування робили паралельними стібками, розділеними однією ниткою. Оскільки вишивальна нитка була товщою від нитки полотна, виникав опуклий рельєфний узор. Настилування було найбільш поширене на Полтавщині, Чернігівщині, Півдні України, побутувало воно також на Київщині, Поділлі, Волині, в Галичині та на Закарпатті. В різних районах України вишивка настилуванням виконувалася нитками різного кольору. Найпопулярнішим було вишивання білими лляними нитками (біллю). Часто для більшого контрасту вишивальну нитку брали сіру, невідбілену або ж підфарбовану в попелясто-синюватий колір. На Волині, Київщині, частково Поліссі вживали червоні нитки, іноді червоні з білими, на Поділлі — жовті, а в Галичині поєднували чорні та білі нитки.

Технікою настилування вишивали жіночі та чоловічі сорочки, дуже часто поєднуючи її з ажурними вишивками — вирізуванням, мережкою і виколюванням. Це своєрідні й оригінальні техніки, в яких яскраво виявився тонкий художній смак народу.

При вирізуванні обшивали білими або кольоровими нитками невеличкі квадратики, які після цього прорізували ножем. Узори при цьому були завжди геометричні; вони називалися: вирізування косе, вирізування на чотири дірочки, вирізування книшикове, вирізування хрещове, вирізування з хмеликом, вирізування орлове та ін. Ажур вирізування підкреслював пластику білого настилування і тим самим підсилював виразність орнаменту.

Ареал найбільшого поширення вирізування припадав на Полтавщину. Цією технікою оздоблювали сорочки також на Київщині, Поділлі, Чернігівщині, Волині, Покутті, частково в Закарпатті.

По всій Україні застосовувалася техніка мережки (митниця, цирка, решітка), яка, крім декоративної, виконувала утилітарну функцію — зшивання швів.

Для мережки у певній частині одягу висмикували горизонтальні нитки залежно від ширини узору. Найпростішою формою мережки був прутик, який одночасно підшивав рубець і утворював ряд дірочок. Мережки вишивали в основному нитками білого чи сірого кольору, а на Буковині та Поділлі — ще й жовтого.

Для зшивання окремих частин одягу в чоловічих та жіночих сорочках, у плахтах вживали техніку змережування. Деякі різновиди змережування, крім практичного, мали й декоративне значення. Такими були розшивка і шабак, поширені на Поділлі та Чернігівщині. Розшивка — це широка смуга з ромбічним узором, виконана білими і червоними нитками. Шабак вишивали різнокольоровими нитками, які ритмічно чергувалися.

Близькою до вирізування за декоративним ефектом і способом виконання була техніка виколювання (колення), поширена в основному на Чернігівщині, Покутті, а спорадично — по всій Україні. Внаслідок проколювання в полотні дірочок і обметання їх по колу відповідним швом утворювалася легка ажурна вишивка. Часто виколювання поєднували з хрестиком, вирізуванням та настилуванням. Узори, виконані виколюванням, як і вирізуванням,— геометричні. Виколюванням оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки, а на заході Закарпаття — також спідниці-фартухи.

Однією з давніх і розповсюджених технік вишивання була низинка (низь, низя), яка побутувала на Поділлі, в Галичині та на Закарпатті. Нею вишивали узор із виворітного боку, при цьому вишивальна нитка лягала паралельно основі полотна. Внаслідок виходив двосторонній узор, як і при занизуванні. За характером вишивання низь поділялася на декілька типів: кругла низя; лиса низя; страпата низя; низя, з лиця шита; сліпа низя та ін.

Вишивка низинкою вирізнялася чіткістю плаского узору і бездоганністю виконання. Нитки для неї вживали бавовняні (Поділля, Галичина) та вовняні (Закарпаття). На Поділлі переважала низинка, виконана червоними і чорними нитками. В карпатських селах була поширена поліхромна низь: червоні, зелені, жовті тони на чорному тлі або чорні, сині, зелені, жовті — на червоному. Подекуди на Закарпатті побутувала монохромна (червона або чорна) низь. Цією технікою оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки — вставки, рукави, коміри, манжети і пазушки.

До лічильних вишивок належало набирування, поширене на Київщині та Чернігівщині. Шилося набирування зліва направо дрібними стібками, які стелилися паралельно горизонтальним ниткам тканини. На голку набирали парну кількість ниток, кожен наступний стібок клали правіше на віддалі, яка дорівнювала половині довжини стібка.

На Чернігівщині набирування виконувалося біллю — лише білими лляними нитками, а на Київщині — чорними, червоними, жовтими й білими. Цією технікою оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки. В жіночих сорочках набирування часто поєднувалося з настилуванням. Набирування суцільно покривало певну частину одягу, не залишаючи чистого полотна. Узори завжди геометричні: різноманітні модифікації ромба, ламані лінії, трикутники тощо.

Наприкінці XIX ст. по всій Україні поширилася вишивка хрестиком, яка витіснила трудомісткі вишивальні техніки. Хрестиком оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, запаски та білі полотняні спідниці-фартухи (на Бойківщині), головні убори — хустки та чепці. Орнаментальні мотиви, виконані хрестиком, були геометричні та рослинні (натуралістичні й стилізовані).

У селах Західного Поділля траплялася вишивка півхрестом, якою прикрашали рукави і вставки жіночих сорочок. Нитки використовували вовняні, узори — завжди геометричні.

В Галичині була поширена техніка під назвою городоцький шов — від містечка Городок поблизу Львова. Це поєднання техніки двобічного петельчастого шва, яким виконані орнаментальні мотиви (вужики), і гладі, котрою вишивали круглі чи напівкруглі місяці та півмісяці. Композиція узору, вишитого городоцьким швом, лінійна. Колорит вишивки — червоний та білий, іноді з незначним вкрапленням чорного кольору.

У бойків була поширена вишивка по брижах, тобто на дрібних густих зборах. В основному вона вживалася для оздоблення чоловічих та жіночих сорочок, а також спідниць-фартухів. У сорочках вишивка розміщувалася на рукавах (біля вставок і чохлів), а іноді на грудях. Багатством вишивки по брижах визначалися чоловічі сорочки Сколівщини (на грудях і спині, а також біля манжетів і на плечах). У спідницях такою вишивкою оздоблювали верхню частину — коло пояса.

Вишивка по брижах мала подвійну функцію: закріплювати дрібні збори і прикрашати одяг. Узори тут легкі, прозорі, завжди геометричні. Нитки вживалися вовняні, натурального (коричневого або чорного) кольору, а також бавовняні — червоні та сині. В сорочках Закарпаття узор щільно застилав поверхню брижів.

Вільна гладь (гаптування) застосовувалася по всій Україні переважно для декорування суконного, полотняного та хутряного одягу (сорочок, хусток, свит, кабатів, бунд, кожухів, дівочих стрічок). На відміну від лічильної гладі гаптування не було пов'язане з певною кількістю ниток. Унаслідок цього воно давало криволінійні форми рослинного орнаменту: квітів, пуп'янків, пагінців, листя, стебел. Поверхню узору густо зашивали паралельними стібками вовняними чи бавовняними нитками, в результаті чого він виходив дещо опуклим.

В арсеналі народної вишивки було багато додаткових технік, які виступали поряд з основними й слугували для об'єднання всієї композиції. Такими були стебнівка, позаголковий стіб, ланцюжок, косичка, решітка та ін.

Деякі з додаткових технік у певних місцевостях несли головне декоративне навантаження. Так, позаголковий стіб на Покутті, виконаний одноколірними нитками, суцільно заповнював певну частину одягу. Стібки клали в різних напрямках, і внаслідок світлового заломлення на повністю зашитому фоні виступав ромбоподібний узор. Цією технікою вишивали також невеликі «коліщата», які розміщувалися вертикальними смугами на спині та грудях жіночих сорочок або в шаховому порядку густо вкривали рукави. Як правило, це робили товстою вовняною ниткою, завдяки чому візерунок рельєфно виступав над полотном.

Стебнівкою (штапівкою), яка давала легкий, майже прозорий контур, оздоблювали жіночі сорочки на Поділлі. Стебнівка побутувала і на півночі Львівщини, де нею прикрашали чоловічі сорочки та полотняний рукавний одяг — кабати. Виконувалася вона лляними біленими чи сірими воскованими нитками. В сорочках Буковини стебнівка полегшувала дещо важку суцільну вишивку, об'єднувала всю композицію декору. Стебнівка півдня Тернопільщини мала зовсім інший характер. Застосування товстих вовняних ниток давало узор рельєфний і густий, що покривав уставки і рукави жіночих сорочок. Хоч вишивка виконувалася одним кольором (чорним, коричневим, темно-синім), геометричний орнамент із мотивом ламаної кривої робив певний світлотіньовий ефект.

Характерною рисою української вишивки було поєднання кількох технік одночасно. Це свідчить про те, що народні майстрині добре знали і вміло використовували особливості тієї чи іншої техніки, а також властивості вовняних чи бавовняних ниток.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!