Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Інформаційно-семіотичне розуміння культури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Інформаційно-семіотичне розуміння культури

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію

Розробка загальної теорії поглядів розуміння культури у двадцятому столітті відбувалася у двох основних напрямках:

  • адаптаціонизм;
  • ідеаціонизм.

Адаптаціонизм —- розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.

Ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука і мистецтво (так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно—семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Семіотика – загальна теорія знакових систем.

Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, ціле покладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури.

Артефакти (від лат. arte — штучний, factus - виконаний) – це продукти та наслідки людської діяльності. Артефакти – це штучно створені людиною предмети і явища, виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Артефакти — це феномени культури.

Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності.

Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів.

Це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об'єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків.

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів.

Знання (когнітивний смисл) лат, cognitio — знання, пізнання — це інформація про властивості об'єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання — одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:

  • інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об'єкт). Але інформація і знання — все ж таки поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що характеризує її об'єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об'єктом, виноситься за дужки;
  • знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому — про відсутність у об'єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа «Я. знаю, що нічого не знаю» представляє собою ствердження. Об'єктом цього ствердження є його автор, а стверджує він таке - вибирайте самі, що вам більше подобається, чи наявність у цього об'єкта здатності «нічого не знати» чи відсутність у нього здатності «знати бодай щось»;
  • знання об'єктивне, тобто визначається виключно властивостями об'єкта, а не суб'єктивними особливостями. Коли людина каже «Я знаю...», вона робить зразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше - що це знання є об'єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто носить суб'єктивний характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає «маску» об'єктивності і ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу приходиться думати про те, що на цей раз приховується під цією «маскою»;
  • знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх — відносна;
  • об'єктом знання може бути все, що завгодно — фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли.

Таким чином, знання — важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Цінність (ціннісний смисл) — фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивості, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність в культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні.

Вартість є лише грошовим відбиттям цінності і при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність який-небудь грошовий пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ні продати, ні купити за будь-які гроші.

Щоб об'єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його «властивість», здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність, проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об'єктом.

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться «матеріальні блага» (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других — «духовні блага» (художні, наукові, філософські ідеї). Слід, проте мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки представляють собою різновид смислів; «матеріальними» й «духовними» називають в дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями.

Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які б максимально повно і досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не співпадають з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства в якому б повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її «в натурі», той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Кожна особистість унікальна і неповторна, і у кожної виникає свій, унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Це, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософию — просвітники XVIII ст. вважали найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі віднаходить він цінності та ідеали різних поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо.

В наслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є лише системою цінностей і ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям і ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охвачує всього його змісту.

Регулятив (регулятивний смисл) — це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність.

Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.

На відміну від тварин люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку ж роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норма і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху т і). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти «за правилами» чи «проти правил», але прийнявши їх, вона сама себе зобов’язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей — специфічна риса людського образу життя, яка закріплена у культурі.

Культурні норми досить різноманітні. Вони у більшій чи меншій мірі регламентують все, з чим пов'язане людське життя — їжу, одяг, відношення між чоловіками та жінками, розваги і працю.

Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають у значній мірі зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію і дотримуємося пов'язаних з нею програм поведінки.

Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість самих різноманітних програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає у тому, наскільки людина здатна до вільного вибору і творчості.

Види знаків та символів

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носіїв соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи — їх значення, культурна функція йому не важливі.

Меч — зброя, і тому, коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар — воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХУІІ-ХУІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю — вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану.

В «Скупом рьщаре» Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм «істинне», тобто практичне застосування. Але для самого барона золото — не засіб, що забезпечує можливість розкішне жити, а символ могутності і влади надлюдьми. Макар Дєвушкін в «Бідних людях» Достоєвського соромиться дірявих підошв чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: за винятком промочених ніг, охолодження організму, простуди. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього страшніше всього є те, що дірка у підошві - це знак бідності. Сором його викликаний не фізичними, а знаковими властивостями його чобіт.

Про те, як здавалося б, окремо взяті буденні предмети набувають характеру знаків, наповнених великим, символічним змістом, прекрасно сказано у вірші Є. Вінокурова «Речі»:

Я глубоко уверен в том, что вещи
Красноречивей всяческих речей...
Вот колокол. Он собирал на вече
Лудильщиков, кожевников, ткачей.
Вот горн. Им якобинцы возвестили,
Что кончилась на свете эра зла...
Вот кочерга, которою в Освенциме
Помешивалась белая зола

Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння РУК людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в жому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об'єктивує їх.

Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування — соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин, — історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві — це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови — знакові системи, її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах:

  • світ артефактів,
  • світ смислів,
  • світ знаків.

Феномени культури — будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація.

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури:

Культура — це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

Структуралізм

Структуралізм як напрям виник у зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:

  • Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
  • Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв'язують однорідні пари елементів.
  • Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
  • Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Література

1. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с.6-27.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!