Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Місце модернізму в світовому мистецтві
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Місце модернізму в світовому мистецтві

Модернізм виник в кінці XIX — на початку XX століття. Ідеологічне обґрунтування йому дав символізм. Очевидно, що модернізм — це вчення про модерн як стиль в мистецтві і літературі. Слово модерн (modern) означає модерний, новітній, сучасний

Поява модернізму не була випадковою. Варто зазначити, що у філософії початку XX століття стали переважати песимізм, ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається в певний час, в конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, навколо якого обертаються всі герої і події, були зруйновані.

Новий погляд на світ, як завжди, встановили вчені. Цього разу це були філософи і психологи. Так, французький філософ, викладач університету А. Бергсон доводив, що людина може осягнути природу явищ, «життєвий порив», якщо звернеться не до розуму, а до інтуїції. Тобто для розуміння особливостей художньої творчості і пізнання більше значення мала інтуїція, а не інтелект.

3.Фрейд показав, що не все в людині підкоряється раціональному, і відкрив таємні області людської психіки. Так би мовити, переклав унікальну таїну душі на мову універсальних психоаналітичних схем. Проте його колега і соратник К. Юнг пішов ще далі і ввів у психологію поняття «колективного несвідомого» — глибинного шару психіки. Особливістю колективного несвідомого є його універсальність — спільність для всіх людей. За Юнгом, психіка не є похідною від чогось, навпаки, вона первинна і визначає буття людини. Колективне несвідоме — це початковий стан психіки. Його особливістю є всезагальна тотожність. Тобто для колективної психіки характерне відчуття тотожності всього живого. В такому стані знаходилися первісні люди, які не відокремлювали себе від природи. А тепер це відкрили для нас австрійські вчені-психологи.

Отже, людина, яка вивчає світ, мусить включати в об'єкт вивчення і свою свідомість. Зміщення інтересу з вивчення об'єкта на межу взаємодії суб'єкта і об'єкта є однією з особливостей нового наукового світогляду, що формується.

Як це не дивно, але саме люди мистецтва, а не науковці, першими відчули зміну нових світоглядних установок. К.Юнг вважав, що люди мистецтва не так відірвані від колективного несвідомого, як решта представників західного суспільства. Вони чутливо вловлюють найменші зміни в його потоці. А це потім відображається в їх творах. Через те нові віяння XX століття знайшли відображення в мистецтві раніше, ніж в науковому і суспільному житті. Митці, літератори стали засобом вислову духу своєї епохи.

Багато яким з основних напрямків культури XX століття: експресіонізму, сюрреалізму, неоміфологічній манері письма в цілому, новому роману, плину свідомості, театрові абсурду тощо, — притаманне шизофренічне начало.

Як бачимо, прорив несвідомого відбувся в сфері мистецтва. Утверджувалась культура, витоки якої знаходилися в глибинах індивідуальної психології. Художнім методом цієї культури був модернізм як сукупність різних течій. Йому притаманні деякі основні риси. Так, модернізм допускає деформацію реальності або й взагалі відмовляється від очевидної дійсності, створюючи нову реальність, що базувалась на естетизації брутального та ірраціонального. Модернізм проголошував самоцінність творів мистецтва поза всяким зв'язком з життям. Це було мистецтво заради мистецтва. Крім того, виразники цього стилю пародіювали інші твори мистецтва, перш за все традиційного. І як вже було зазначено, суттю модернізму було звернення до колективного несвідомого.

Отже, модернізм як художня система зобов'язаний своєю появою декадансу (втечі від реального життя, відторгненню соціальних проблем), а також авангарду, який закликав розпрощатися зі спадком минулого і створити щось не схоже на традиційне мистецтво. Авангард виник на фундаменті європейської естетичної думки. Первинною його спрямованістю було існування поза музеєм, поза історією мистецтва, суцільна провокація і іншість, несхожість у відношенні до всіх традиційних культурних норм.

Поява декадансу визначила важливий період в історії культури всієї Європи. Це був час, коли процеси суспільного занепаду перетнули центр людської душі, формуючи відповідне сприйняття сучасності. Відбулися великі зміни в умонастроях і самопочутті людей. Ці зміни були надзвичайно глибокими. Недарма їх зафіксували великі поети, які відрізнялися інтуїтивною чутливістю до того, що Гегель називав «станом світу». Вони першими висловили занепад, що насувався, мовою лірики. Саме вони виявили в тайниках власної свідомості його ознаки. Ці поети стали художніми виразниками занепаду і разом з тим його жертвами. Хоча певною мірою кокетувала з декадансом Зинаща Гіппіус. Та Федір Сологуб, який прожив таку молодість, страшніше за яку важко щось придумати, писав багато які з своїх декадентських віршів з силою безпосереднього переживання.

Аналіз декадентства можна знайти в реалістичних романах початку XX століття. «Доктор Фаустус» Томаса Манна, «Життя Клима Самгіна» Максима Горького, «Жан-Крістоф», «Зачарована душа» Ромена Роллана відобразили в собі цілі культурні формації і не могли залишити поза увагою такий характерний прояв духовного життя, як декадентство.

Модернізм — це множинність художніх напрямів зі спільним світоглядом. Модернізм роздробив звичний художній образ, виділивши його окремі якості. Так, перебільшена увага митців до змісту образу отримала назву натуралізму, його виразність переросла в абстракціонізм, емоційна насиченість стала експресіонізмом, а багатозначність, надзвичайність і сьогодні відома як сюрреалізм. Модерністи вважали, що хаос сучасного життя сприяє загостренню почуття самотності людини, тому що ворожа дійсність лякає її своєю непереборністю.

Модерн як стиль прагнув до прикрашування середовища, що оточувало людину, підкресленої активності впливу на життєві процеси, видовищності і декоративності навіть в дрібничках. Модернізм — це мистецтво дрібничок. Знову ж таки, однією з причин цього був конфлікт між високими ідеалами і буденністю життя людини на Заході. Тому модерн намагався компенсувати останнє художніми засобами.

Цікаво, що стиль «модерн» з'явився саме на Заході. Багато які з західноєвропейських країн мали в той час свої колонії на Сході. Задоволений меркантильний інтерес рано чи пізно мусив трансформуватись в естетичний. Що й сталось в кінці XIX — на початку XX століття. А результатом цього інтересу було поєднання в стилі «модерн» європейських та східних традицій культури. Від західного мистецтва модерну дістались романтизм, чутливість і тверда лінійно-структурна основа. А від східного — площинність, декоративність і орнаментальність.

Охоплюючи історію європейського суспільства і його культури, принаймні, за останні два століття, «модерн» для буденної свідомості представляється як вичерпний і цілісний образ цивілізації Старого Світу.

Невід'ємною частиною загальнокультурного розвитку є літературний процес. Основою цього явища став не тільки художній твір, а й літературна критика, періодичне видання, мемуарна та епістолярна література, а також і видавництво, друкарня, книжкові магазини тощо. Обґрунтування цього поняття здійснювалося протягом XIX—XX століть, а власне термін виник лише в 20—30 роки XX століття. Літературний процес — це виникнення і розвиток світової художньої літератури. Характерною особливістю літературного процесу цієї доби є пошуки нових та видозміни вже існуючих форм художньої творчості.

Мимоволі виникло питання: чи література є чимось постійним, незмінним, навіки закріпленим в єдності форми і змісту, чи вона розвивається як знання, як наука, як розвивається, власне, все. Існує думка, що художній твір може виконати і функцію наукового дослідження (П. В. Копнін). Це положення підтверджується і низкою фактів. Так, Л. Толстой у романі «Війна і мир» зображає хід війни точніше, ніж історики того часу. Ф. Енгельс називав Оноре де Бальзака доктором соціальних наук. Він вважав, що для вивчення економічних відносин буржуазного суспільства «Людська комедія» дала йому більше, ніж книги усіх буржуазних спеціалістів — істориків, економістів, статистиків, разом взятих. Крім того, де Бальзак знав про характери людей більше, ніж вся наука психологія на початку XX століття.

Існує міцний зв'язок між будь-яким мистецтвом та історією. Історичні процеси фіксуються в кабінетах вченими-істориками: вони встановлюють факти, інтерпретують зв'язки між ними, впливи, розглядають минулі політичні і суспільні концепції.

Але не лише історики відтворюють образ минувшини. Не лише вони формують уявлення звичайної людини про минулі події та історичні постаті, інакше кажучи, — загальну історичну свідомість. Це залежить також і від митців, від мистецтва і культури. Про Цезаря і Брута ми швидше знаємо від Шекспіра, ніж від Моммзена чи Гіббона. Про французьку революцію довідалися не так від Жюля Мішле, як від Давіда, котрий пензлем зобразив зворушливі образи героїв і жертв революції. Якою була російська кампанія Наполеона, знаємо насамперед від Толстого, якою вікторіанська Англія — від Діккенса. Про завоювання американського Дикого Заходу, про цей дивовижний і кривавий процес творення нової цивілізації на чужих землях, світ знає з американського вестерну.

Отже, знання про минуле мистецтво дає нам не менше, ніж наука. Якщо у когось виникне потреба взнати, в чому полягають особливості сільського населення Польщі, то він про це взнає більше з романа Владислава Реймонта «Мужики», а не з класичної роботи Томаса і Знаненського «Польські селяни». Краща монографія антрополога Малиновського про тробріанців не йде ні в яке порівняння з «Моєю Антонією» Уілли Кезер чи «Чорним ягням і сірим соколом» Ребекки Вест. Незрівняною є сила, з якою ці письменниці представляють внутрішню роботу суспільства і мотивацію поведінки індивида в ньому. Тобто, письменник не менше сприяє просвітництву, ніж вчений.

Але навряд чи зможуть далекі наші потомки скласти уяву про нас за творами, наприклад, образотворчого мистецтва XX століття. Справді, з творів Пікассо і Брака, Матісса і Шагала, Кандінського і Татліна історики майбутнього не взнають про нас і наш час нічого. Ці твори не зможуть розповісти нічого правдивого про те, який вигляд мали тоді люди; як вони працювали, пили, їли, одягались, проводили вільний час. Якщо ж потомки все ж таки візьмуть їх на віру, то отримають спотворене уявлення навіть про зовнішність своїх предків.

За більш точною інформацією людині майбутнього прийдеться звертатися до ЗМІ, а точніше, — до фотографії. Правда, фотографії викличуть здивування своєю разючою відмінністю від того, що тоді ж зображували живопис, графіка, скульптура.

Слід пам'ятати, що культурна еліта суспільства не сприймає історію поза друкованим словом. Читання — це вченість, культура думки про те, що потрібне для особистого успіху, а що — шкідливе. Мистецтво взагалі, як і література зокрема, впливають на розум через почуття. Письменник, художник чи композитор, оспівуючи подвиги головного героя свого твору, мимоволі готують грунт для його реабілітації в майбутньому. Поетам, письменникам, композиторам, художникам належить роль тлумачів подій. Так що ми порадили б майбутнім авторам бути обережними у виборі історичних героїв для своїх творів.

Звичайно, проаналізувати творчість всіх письменників XX століття немає не тільки можливості, а й потреби. Тому мова тут буде йти тільки про тих, хто найбільше зробив для оновлення мови художньої літератури XX століття. Для справжніх новаторів літератури важливо не що сказати, а як сказати.

Класиками модернізму були Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Франц Кафка, Вірджінія Вульф. їх художні концепції під кінець XX століття перетворилися в пануючі тенденції розвитку культури. Ці художники перенесли акцент з активної взаємодії між літературою і життям у внутрішньо-текстову площину. Тобто тепер не дійсність впливала на літературу, а навпаки — література на життя. Дійсність повинна була змінюватися у відповідності з концепціями, які породжувалися літературою і культурою в цілому.

Своїм подальшим розквітом модернізм зобов'язаний таким письменникам, як Т. Манн, Г. Гессе, М. Булгаков, А. Платонов, А. Камю, В. Голдінг та іншим. В їх творчості модерністський спосіб зображення був переважаючим в художніх текстах. При цьому загальнокультурні або суб'єктивно-авторські міфи ставали основою художнього змісту.

Австрія

Буквально напередодні розпаду на початку XX століття останніх європейських імперій — Австро-Угорської, Німецької і Російської відбувся незвичайний розквіт їх культури. У віденській культурі першої третини цього століття можна виокремити трьох знаменитих мислителів, з іменами яких пов'язаний переворот не тільки в австрійській, а й у європейській духовній традиції. Карл Краус в літературі, А. Лоос — в архітектурі, Людвіг Вітгенштейн у філософії здійснили прорив до витоків нового розуміння культури. Вони виступили як проти «чистого» мистецтва, так і проти усіх форм культури, які не відображали сфери духовного життя. Недарма Карл Краус іменував Австро-Угорську монархію «дослідною станцією кінця світу». Те ж саме можна було тоді сказати і про решту імперій.

Проте перша третина XX століття в культурі була часом австрійців. Вершилась зміна епох і Австрія через їх неминучість опинилась в епіцентрі світових подій. Одним з найвизначніших письменників XX століття був австрієць Франц Кафка. Він є автором знаменитих романів «Процес», «Замок», «Америка» та інших. В 1990 році в Празі видані друком «Листи батькам. 1922—1924 роки».

«Мені потрібно багато бути одному. Все, що мною створено, — це плоди самотності... Все, що не відноситься до літератури, я ненавиджу...» — писав Ф. Кафка. Дійсно, він ненавидів дегуманізований світ, в якому був приречений існувати. Суперечності світовідчуття Ф. Кафки часом були непримиренними. Письменник не вірив в сьогоденність, сумнівався в можливостях людини. Сама дійсність романів Ф. Кафки, новел, притч трагічна і туманна, маячною сновидністю і ліричністю відкривала широкий простір суб'єктивізму оцінок.

Художній світ його романів співставлений не з емпіричною дійсністю, а з культурою. Саме культура, поряд з несвідомими імпульсами героїв, пронизує події, що зображені, і визначає закономірності їх розгортання. Кафку вважають сейсмографом XX століття, фіксатором ситуації.

Моделлю австрійського письменника тієї пори в значенні життєвої позиції, свого відношення до власної творчості був чиновник, який писав драми, вірші, прозу, але який не міг кинути службу. І не кинув би її, навіть якщо б і зміг, тому що недостатньо вірив у свій талант, а тим більше в успіх. Це був прообраз людини «в капелюсі прикажчика на голові пророка» (Андре Сальмон). Так і Ф. Кафка чіплявся за службу, не вірив у себе і не бажав друкуватись. Він навіть заповідав своєму другові спалити після смерті всі свої рукописи. Добре, що той його не послухав і це стало неоціненною послугою для людства.

Найменш відомим з великих письменників нашого століття назвала одна англійська газета Роберта Музіля. Він прожив життя в нужді, майже не публікувався, знаменитий його роман «Людина без властивостей» вийшов друком вже посмертно. Світ, створений ним в цьому романі, характеризує автора як Музіля-філософа, природознавця, навіть інженера. Завдяки цьому виникла нова форма романа — сімбіоз епосу і математики. її часто називають «інтелектуальним романом». Як і у випадку з Кафкою, слава засяяла вже над могилою Музіля.

Першим живим класиком австрійської літератури був X. фон Додерер. До Другої світової війни він опублікував шість книг, серед них романи «Пролом. Випадок, що продовжувався двадцять чотири години», «Вбивство, яке може здійснити кожний», «Таємниця імперії» тощо. Особливостями художньої манери X. фон Додерера було те, що він описував побут, збирав реалії, вів хроніку Відня. Його світ замикається не державою, а суспільством, на рівні приватних осіб і їх приватних сімейних, любовних, дружніх, ділових зв'язків. Згодом це стало правилом для новітньої австрійської літератури.

Історія австрійської культури завдячує своєю славою ще багатьом знаменитим письменникам. В цілому ж міжвоєнне двадцятиліття було часом розквіту австрійської художньої літератури.

Німеччина

Для письменників Західної Європи в цей час є характерним тяжіння до символу, міфу, параболи. Приклад творів вже згадуваного Ф. Кафки («Перевтілення»), а також німецьких письменників Т. Манна («Тоніо Крегер»), Б. Брехта («Матінка Кураж та її діти») дає можливість осягнути радикальне оновлення ідейно-художньої системи літератури початку XX століття. При уважному їх аналізі видно специфіку літературного розвитку сучасності як рух в бік безвзірцевих, неімітуючих форм відображення дійсності. В цих творах зросла роль читача як учасника творчого процесу.

Література декадансу (кінець XIX — початок XX ст.) відрізнялась перш за все культом крайнього індивідуалізму, суб'єктивізму, прагненням до хворобливого, надломленого. Лідером цієї течії був німецький поет Стефан Георге. Він проповідував «чисте мистецтво», засуджував російську революцію 1905 року, протиставляє у своїх віршах сильну особистість народним масам. В його творчості все більше зростає містицизм.

Томас Манн взагалі вважав, що в світі відбувся крах впорядкованої, унормованої буржуазності. Письменник цієї доби віддає перевагу особистості, звертається до унікального і неповторного в ній, що допомагає зберігати людськість в протистоянні з уніфікацією системи.

Експресіонізм виник в Німеччині незадовго до Першої світової війни. Безпосередньою метою для експресіоністів було самовираження особистості. Система принципово відкидалась, все віддавалось на розсуд інтуїції художника. Оголене почуття повинно безпосередньо йти від душі.

Засновники експресіонізму бачили основне своє завдання в вираженні суб'єктивно-індивідуалістських настроїв художника за допомогою зсунутих, побачених в незвичайному ракурсі образів зовнішнього світу. Слово «експресіонізм» вперше вжив в 1911 році німецький поет Г. Вальден. Не зображення світу, а його сприйняття, а також уявний світ складають суть експресіоністської естетики. Теоретик експресіонізму Казимір Едшмід настановлював: «Світ існує. Повторювати його немає сенсу».

Одним з провідних жанрів експресіонізму була публіцистична драма, або «драма крику» з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою «телеграфною» мовою, різкою пластикою. Першою програмною заявою експресіонізму в літературі була драма В. Хазенклевера «Син». «Мета цієї речі — переробити світ», — стверджував у передмові автор. Експресіоністи Ф. фон Унру, Й. Бехер, Г. Кайзер в своїх творах осуджували війну, проповідували вселюдську потребу у мирі.

Вищою цінністю світу експресіоністи вважали людину. Вони прагнули перетворити мистецтво в пророка майбутнього прекрасного, гармонійного життя. На цій здібності відрізняти добро від зла, на цьому незломленому людському інстинкті базується нерушимість світу у творах такого відомого романіста, як Леонгард Франк. Переплетінням експресіонізму з реалізмом характеризуються найбільш відомі його романи — «З трьох мільйонів троє», «Матильда», «Учні Ісуса», «Зліва, де серце».

Піднесення в культурному житті Німеччини тісно пов'язане з ростом соціально-політичної боротьби в країні, з розвитком опозиційних, антиімперіалістичних настроїв. Письменники-реалісти відгукуються на гострі зміни в суспільному житті. Так, темою «Будденброків» Томаса Манна є крах і розпад торгової династії, які викликані не зовнішніми причинами, а чисто психологічними факторами. В кожному новому поколінні Будденброків наростає антибуржуазний дух, який виснажує енергію і впевненість в собі членів багато-чисельного сімейства. З іншого боку, в романі показано вічний конфлікт між добропорядним бюргером і художником. Це вічний конфлікт між способами життя, між різним світосприйняттям. Автор не осуджує жодного з них.

Тетралогія Томаса Манна «Йосип і його брати» видавалася друком з 1933 по 1943 рік. Як і всі романи письменника, цей теж може розглядатися, як «роман освіти», історія формування молодої людини, яка росте. З іншого боку ця книга висловлювала протест проти антисемітизму, який насаджувався нацистами в Німеччині. Автор наділив свого героя такими якостями, як політичний досвід, соціальний ідеалізм, винахідлива практичність. Крім того, до цього додається ще й гуманістична віра в те, що люди здатні контролювати стан довкілля і своє економічне положення. Тобто все це і складало ідеологію нового курсу, який і пропагував письменник.

Критика буржуазної Німеччини, мілітаризму і прусацтва, тема загибелі бюргерської культури прозвучала в творах Генріха Манна («Вірнопідданий»), Бернгарда Келлермана («Тунель») та інших.

В період Веймарської республіки в країні виникла реваншистська, націоналістична література. її фундаторами стали Е. Юнгер, Е. Двінгер, Е. Кольбенхойєр, Г. Грімм, автор пріснопам'ятного роману «Народ без простору». Пізніше ця назва стала крилатою фразою нацистських пропагандистів, які обґрунтовували право Німеччини на завоювання чужих земель.

Тема самотності людини, втрата нею особистості стає домінуючою в західноєвропейській літературі. З найбільшою силою ця тема втілена в творах письменників про долю колишніх фронтовиків Першої світової війни. Варто сказати, що письменники, які знаходились по різні боки фронту у війну, відзначали одні й ті ж тенденції, відображені в їх творах. Цих письменників називали «втраченим поколінням» (Г. Стайн). І літературу «втраченого покоління», що виникла в 20-ті роки, писали такі різні автори як Ернест Гемінгвей, Джон Дос Пасос, Річард Олдінгтон, Еріх-Марія Ремарк тощо. Цікаво, що більшість з названих були солдатами тієї війни. Романи Ремарка «На Західному фронті без змін», «Три зіль, Герман Гессе та інші). Ще його називають «романом виховання», «романом розвитку».

Героями творів цих письменників були прості люди. Вони ні на що особливе не претендують, а з погляду оточуючих і самих себе є або звичайними грішниками, або убогими, або комічними фігурами. Незграбні підлітки і дивакуваті старі жінки (у Фолкнера), вчорашні солдати Першої світової війни, непотрібні в мирному житті, повії (у Ремарка), тореадори, рибалки, журналісти, спортсмени, покалічені але міцні духом фронтовики (у Гемінгвея), невдахи-спортсмени, шукачі золота, моряки, діти робітничих кварталів, мешканці трущоб, туземці американських колоній (у Лондона). Взагалі-то це аутсайдери, маргінали, люди з узбіччя соціального життя. Вони не служать «ідеалам вільного суспільства», та попри все є справжніми носіями добра і мужності.

Жахливий привид фашистського «активізму», фашистського «обов'язку», фашистської «ідеї» викликав реакцію недовіри до результатів людської активності взагалі і перебільшене уявлення про пасивну піддатливість людської натури.

Росія

Культура кожного народу розвивається нерівномірно. Час від часу в ній переважає якийсь один вид мистецтва, який найповніше втілює всі проблеми цієї культури. В російській культурі такою домінантою стала література. Місія російської літератури полягає в тому, щоб зображати життя простої людини. А оскільки це література повчальна, напучувальна, то вона цю людину ще й вчить. Вчительська суть російської літератури — «глаголом жечь сердца людей».

Ця література створює історію, якої ще немає як зумовленої і цілісної дійсності. Вона також створює народ, бо згуртовує його навколо себе. Література фактично і створила найцінніше і загальне, що є в Росії — культуру. Взагалі ж культура єдина, і спільні процеси охоплюють всі її ділянки.

Хоч і побутує думка, що велика російська література почалася з ліцейських віршів О. Пушкіна і закінчилася на «Хаджі-Мураті», проте і наступні покоління письменників зробили свій внесок в її розвиток.

На кінець XIX — початок XX століття реалістичний роман в російській літературі вже майже вичерпав свої можливості. Він повністю склався як жанр, і нічого нового не міг запропонувати читачеві. Тому таким сильним і миттєвим був наступ модернізму і авангардизму.

Різноманітність західноєвропейських (А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, М. Гайдеггера тощо) та вітчизняних (В. Соловйова, М. Бердяева) філософських ідей зумовила багатство художніх напрямів і течій російського модернізму, серед них провідними стали символізм, акмеїзм, футуризм та імажинізм.

З 1894 року — часу вступу на престол царя Миколи II-го і до 1936 року (доби «великого перелому» в СРСР) існувала культурно-історична епоха, відома як російська «срібна доба». Основним її літературним напрямком був акмеїзм. Провідниками акмеїзму були Микола Гумільов, Анна Ахматова і Осип Мандельштам, хоча всього їх налічувалося близько сорока осіб. Критерії модернізму були дуже різними. Так, Л. Андреев проповідував хаос життя, В. Брюсов — філософію миті, М. Арцибашев в натуралістичних романах пропагував задоволення статевих потреб, Д. Мережковський відстоював новорелігійну свідомість, а В'яч. Іванов оспівував містичний анархізм.

«Трагічним тенором епохи» назвала Анна Ахматова видатного поета Олександра Блока. У своєму містичному світі він шукав Прекрасну Даму:

Предчувствую Тебя. Года проходят мимо —
Все в облике одном предчувствую Тебя.
Весь горизонт в огне — и ясен нестерпимо,
И молча жду, — тоскуя и любя.

Елітарна культура «Срібної доби» прагнула подолати протиріччя між життям і творчістю, зробити творчість спонтанною, як життя, а життя побудувати за художніми законами. Митці вели боротьбу за звільнення російського мистецтва від аскетичних ланцюгів минулого.

Поряд з модерністськими літературними течіями в Росії існувала відома поетична школа — ОБЕРІУ (російською мовою — Объединение реального искусства). Це була літературно-театральна група, що існувала в Ленінграді з 1927 до початку 1930-х років. Як драматурги, члени групи передбачали європейський театр абсурду за 40 років до його появи в Парижі. Першими сюрреалістами серед них були Д. Хармс і О. Введенський. Більш всього члени цієї групи прославились своєю поезією.

Багато геніальних людей у своїх творах передбачили власну долю. Трапилося це і з Даниїлом Хармсом. Одного разу він вийшов з дому і щез. Лише потім стало відомо, що його було заарештовано і він помер в одній з сибірських в'язниць. Та Д. Хармс знав про це наперед, коли писав вірша «Мандрівник»:

До лісу темного якось зайшов той мандрівник.
І він з тих пір, і він з тих пір, з тих пір безслідно зник.

Жовтнева революція 1917 року ознаменувала собою крах Російської імперії. Радянська влада почала своє існування з політики «воєнного комунізму». Нова економічна політика, що прийшла йому на зміну, була з боку революції поступкою міщанству. В літературі це був кінець символізму, натиск футуризму. А через футуризм відбулося вторгнення політики в мистецтво. На вулиці вийшли «футуристи, барабанщики і поети» (В. Маяковський).

Так сталося, що на протязі потім всього XX століття російський авангард спирався на рух мас, їх настрої і інстинкти. Саме тоді авангард і досягав успіху, опинявся на чолі суспільного і культурного піднесення, коли стихійний масовий рух займав в російській історії керівні позиції. Особливо наочно це відбувалося саме в культурі футуристичного авангарду — весь час начебто на початку, в настрої нескінченних починань. Не випадково Атойнбі вважав футуризм, як і архаїзм, схожими стратегіями, які виникли в умовах кризи і розпаду цивілізацій, розколу в їх культурах.

Нова влада почала планове знищення класово чужих елементів в літературі і мистецтві. Літературна політика була частиною політики загальної — спочатку Леніна-Троцького, потім Зинов'єва-Камєнєва-Сталіна і, нарешті, Сталіна-Єжова-Жданова. В результаті були знищені митці, народжені на початку 80-х років XIX ст., потім народжені в середині 90-х років, а потім народжені в 10-х роках XX століття (Н. Берберова). Репресії почалися з арештів О. Веронського, Б. Пільняка, формалістів-попутників, далі почалися арешти футуристів і молодих робітничих і селянських поетів, які до самого кінця 20-х років вірою і правдою служили новому режимові. Репресовані були не тільки відверто буржуазні учасники «Релігійно-філософських зборів», а навіть члени РАПП, які завчасно кинули в маси гасло про необхідність зниження культури взагалі, тобто про знищення інтелігенції. Вони ж загрожували кулею останнім символістам і акмеїстам. Та це їх не врятувало.

В 1919 році почалася реєстрація усіх видів реалізму, оскільки соціалістичного тоді ще не було. Тому він тоді називався по-різному: монументальним, узагальненим, плакатним, статичним, динамічним, умовним.

В 1934 році в Москві на І з'їзді письменників СРСР був проголошений як основний художній метод принцип соціадієтичного реалізму. Він вимагав від художників слова політичної лояльності і ствердження у своїх творах революційних ідеалів. Віднині соціалістична держава розповсюджувала свій контроль і на творчість. Вона диктувала уніфікацію тем і стилю, а також строго карала за «відхід від генеральної лінії». Ейфорія художніх пошуків 20-х років, з погляду комуністичної партії, мусила змінитись на однодумність. Спочатку все, що порушувало новий естетичний канон, прирікалось на забуття, а згодом і на знищення разом з його творцями. Родоначальником соцреалізму був оголошений Максим Горький. Типовими представниками соцреалізму в Росії були Ф. Панфьонов («Бруски»), Ф. Гладков («Цемент»), М. Шолохов («Тихий Дон», «Піднята цілина») тощо. Вони оспівували перемоги радянської влади на фронтах громадянської війни, в індустріалізації і колективізації країни.

На тлі вдаваної безсистемності репресій радянської влади закономірним є знищення тих письменників і їх творів, в яких гострий мовний зсув або погляд на дійсність під певним кутом зору давав просту і ясну картину суспільних перетворень. Згадайте лише вірш О. Мандельштама:

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца, —
Там припомнят кремлевского горца.

Ця строфа є яскравою ілюстрацією до періоду культу особи Сталіна. В 1937 році, перебуваючи в засланні, О. Мандельштам на запитання, що таке акмеїзм, відповів: «Туга за світовою культурою».

Прорив А. Платонова («Котлован», «Чевенгур») або М. Булгакова («Біг», «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита», «Собаче серце») через завісу брехні був покараний владою забуттям за життя. Влада всіляко ізолювала письменника від дійсності, занурювала в інформаційну пустоту, нівелювала його творчий стиль. Таким чином стиралась творча індивідуальність письменників. Справді, чим стиль Ажаєва відрізнявся від стилю Панової або стиль Бабаєвського від стилю Бубьоннова? На вершинах соціалістичного реалізму писались взаємозамінювані твори. Тим-то література за Сталіна являла собою разючий контраст з літературою Заходу, так само, як і з новаторською за формою літературою російського модернізму.

Естетична програма соціалістичного реалізму зводилася до подолання модернізму як спроби «вискочити з історії» (Євгеній Добренко).

Україна

Українській літературі першої третини XX століття було властиве стильове розмаїття. Більшу частину цього часу плідно працювали письменники старшого і середнього поколінь: Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Степан Васильченко, «покутська трійця» — Лесь Мартович, Василь Стефаник, Марко Черемшина.

Вступили на ниву літературної праці й молоді письменники і поети. Найвідомішими серед них стали поети — М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко, В. Сосюра; письменники — М. Хвильовий, Ю. Яновський, П. Панч, 3. Тулуб та інші.

Більшість з молодих письменників була неоромантиками, багато хто сповідував ідеї імпресіонізму, символізму, футуризму. Наприклад, український футуризм можна розглядати як школу Михайла Семенка, який, за його висловом, багато років працював «футурорубом в диких лісах української літератури». «Передовими явищами» сучасної їм літератури було «знищення всього старого», «введення ленінізму в мистецтво» і «побудова комунізму в культурі». Так писав про це М.Семенко в статті «Мистецтво як культ». І це не дивно, тому що фактично всі без виключення авангардисти на перших порах підтримували радянську владу в Україні. Про що потім гірко пожаліли.

Як бачимо, всі ці літератори належали до різних груп і дотримувалися різних естетичних програм. Та все ж для них «був украй актуальним пошук узгодження свого національного єства та національних стимулів з історичною реальністю, в якій тоді домінуючою була тенденція до пролетарсько-інтернаціоналістичного перетворення світу» (І. Дзюба).

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був Микола Зеров, видатний діяч національного відродження, блискучий перекладач, поет, критик, професор, дослідник культури античності. М. Зеров підніс українську поезію, літературу до вимог європейської естетики. Його вплив на розвиток української літератури мав величезне значення.

Варто, однак, ще раз підкреслити, що найбільш плідною була творча діяльність українських письменників і поетів тільки до Першого з'їзду письменників СРСР. Після нього всі вони мусили творити в рамках методу соціалістичного реалізму, що катастрофічно позначилося на якості їх творів і відкинуло українську літературу далеко назад.

Франція

У першій половині XX століття в художній літературі Західної Європи спостерігається посилення цікавості до онтології — філософського вчення про буття. Це захоплення не обминуло навіть російських письменників. Раціоналістичне пізнання світу через досягнення науки, яке пропагували позитивісти, не пояснювало надприродної агресивності і кровожерності людини, аморальності політиків і панування зла. Позитивістів змінили християнські містики. Упередження проти філософського раціоналізму глибоко корінилось в сучасній культурі.

Соціально-історична визначеність характерів літературних персонажів, їхня духовна врівноваженість вже не була такою очевидною для авторів повістей і романів початку XX століття. Тепер поведінка героїв їхніх творів вже не була наперед зумовленою і психологічно обґрунтованою. Душі їх героїв стали ареною боротьби добра і зла, а джерела їх свободи пробивалися з підсвідомості.

В кінці XIX — на початку XX століття панівним напрямком в літературі було так зване «католицьке відродження». Тобто пошуки втрачених істин йшли в формі християнської містики. В прозі це Ж. Бернанос, в поезії і драматургії — Ш. Пегі, П. Клодель, а далі Ф. Моріак тощо. Взагалі ж в літературі Франції цього періоду зберігаються традиції соціально-психологічного роману.

На початку століття в Парижі виник гурток поетів, музикантів і художників. Вони називали себе кубістами. Очолював їх поет Гійом Аполлінер. На кшталт того, як геометрія абстрагується від видимого світу, вважали кубісти, їх поезія повинна звільнятись від реальності. Бо вона, ця поезія, немовби хистке, неясне відбиття у воді. Треба зазначити, що талановитий поет Аполлінер вийшов у своїй творчості за межі кубізму, хоча сам же й був його теоретиком.

Аполлінер прагнув до оновлення змісту й форми поезії, до зближення її з життям. Основні його твори видані в збірках «Алкоголі. 1898-1913» і «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Віршам Аполлінера властивий тонкий ліризм, тяжіння до фольклорної традиції. Аполлінер був пов'язаний не тільки з кубізмом, а й з сюрреалізмом (роман в дусі сюрреалізму про війну «Жінка, яка сидить»). Взагалі ж кубізм був, здається однією з останніх спроб застосувати зброю минулого століття (витівки «проклятих поетів», епатаж, публічні скандали тощо) проти сучасного буржуазного противника.

Біля 1910 року у Франції декілька ліричних поетів, мимоволі конкуруючи не тільки з предметністю живопису, але й з газетою, оголошенням, афішею, рекламою, плакатом, прагнули включити у вірш максимум наочної інформації. Вони подавали її так, щоб вона впадала в вічі, нероздільно, безпосередньо, без узагальнюючої типізації. Лірика поетів цього напрямку стала поезією великих просторів, соціальної динаміки. Одним з основоположників цього напрямку, відомого як «поетичний реалізм», був Блез Сандрар, поет, мандрівник, авантюрист, революціонер, солдат і філософ, який все життя вболівав за простих людей і жив одним з ними життям. Коротше, Блез Сандрар, людина, яка взнала всі професії, об'їздила весь світ, був «дріжджами» свого покоління. Другим основоположником «поетичного реалізму» був Аполлінер. Він же разом з В. Незвалом дав йому цю назву.

Під кінець Першої світової війни у Швейцарії виник дадаїзм. Символ беззмістовності, безглуздості, «напрямок літератури, який займався беззмістовними речами», — так пояснюють французькі тлумачні словники дадаїзм, породження інтелігенції. Вся анархічність людського духу, знесиленого жахами світової війни, проявилась у цьому напрямку. Найбільшого значення дадаїзм досяг у Франції, де він став чисто літературним напрямком. Засновник дадаїзму Трістан Тцара, так пояснював суть цієї течії: «Дадаїзм стверджує, що сумнів передує дії, що він понад усе. Дадаїзм піддає сумніву все. Все — дадаїзм. Не довіряйте дадаїзму». Це був ще один бунт проти офіційних шор. Гасла дадаїзму дратували міщан.

Від дадаїстів залишилося декілька уламків. Справжні художники, хоча й з певними обмовками, примкнули до сюрреалістів.

В 20-х роках у Франції виникає сюрреалізм. Філософською основою його був інтуїтивізм А. Бергсона. Висхідним пунктом сюрреалізму стала книга Ф. Супо і А. Бретона «Магнітні поля». Підґрунтям сюрреалізму була поетика сновидінь. Натхненником сюрреалістів довгі роки був П. Елюар. Сильний вплив сюрреалізму на свою творчість пережив і Л. Арагон. Сюрреалізм (надреалізм) був для французьких поетів прагненням ствердити місце поезії в житті, допомогти зміні реальності буржуазного суспільства іншим, більш справедливим і більш гідним людини.

Однією з останніх новинок буржуазного мистецтва був абстракціонізм. В абстракціонізмі знаходять своє завершення тенденції всіх попередніх течій у мистецтві — футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм тощо. Абстракціоністи вважали, що осягти явища дійсності шляхом образного їх сприйняття неможливо. Абстрактне ж, чи безпредметне мистецтво досягає повного знищення подібності з дійсністю за допомогою абстрактних форм.

Під впливом жахливих наслідків світової війни, політичної і економічної кризи, що охопила Європу, творча інтелігенція віддала перевагу змалюванню внутрішнього світу окремої людини, втікаючи таким чином від катаклізмів дійсності. Модерністи стають співцями сутінків. Вони пильно і довго вдивляються в найпотаємніші закутки людської душі. Таким був і М. Пруст — один із найбільш складних і суперечливих письменників XX століття, глава модерністської школи.

За своє коротке, замкнене (через хворобу) в чотирьох стінах, життя М. Пруст створив низку романів, які були об'єднані фабулою, оповідачем і героями під назвою «В пошуках втраченого часу». Славу Прустові принесла книга «В затінку дівчат у розквіті». За неї М. Пруст отримав Гонкурівську премію. Потім вийшли друком «В бік Германтів», «Содом і Гоморра» тощо. Всього ж епопея складається з 7 частин в 15-ти книгах. Цей цикл є монолітним «плином свідомості». В ньому об'єктивні предмети наштовхують героя на суб'єктивні відчуття. Мистецтво, вважає Пруст, є одним з універсальних засобів пізнання себе і єднання світу. Якщо людина пережила, засвоїла і усвідомила прожите, вона може віднайти втрачене, себе у світі і світ як такий. Саме в цьому полягає вищий сенс суб'єктивної епопеї М. Пруста, яка справила величезний вплив на літературу XX століття. Правда, захвалена, але пустопорожня кучерява проза М.Пруста не сприймається читачами XXI століття.

Блискучим стилістом, високоерудованим письменником був Андре Жід. Між двома світовими війнами багато хто вважав його вчителем, совістю епохи, ледь не пророком. Жід став лауреатом Нобелівської премії з літератури. На початку 20-х років А. Жід був володарем дум значної частини французької інтелігенції. Поряд з М. Прустом він був визнаним главою модерністської школи. Та навіть він не утримався від спокуси оспівування соціалізму в СРСР, від чого, правда, потім відмовився.

Характерно, що саме в Парижі в 1935 році був скликаний Перший міжнародний конгрес письменників на захист культури. В, 1937 році в Іспанії (Валенсія) проходили засідання Другого конгресу. Найбільш активну участь в роботі обох конгресів брали митці Західної Європи, за ініціативою яких і проводилися ці заходи.

Італія

В кінці XIX — початку XX століття в італійській літературі починається реакція проти натуралізму (верізму) і взагалі проти реалістичної літератури минулого століття. Перемагають неоромантизм, психологічний імпресіонізм, естетизм, декадентство. Напередодні Першої світової війни представники цих напрямків приходять до футуризму і націоналізму. Цей розвиток відображає ті етапи, які пройшло буржуазне суспільство Італії після об'єднання країни і до 1914 року.

Лідером італійського модернізму був найвизначніший письменник цієї країни Г. Д'Анунціо. Еволюція творчості Д'Анунціо весь час йшла по лінії відмови від естетизму. Встигнувши побувати в ролі військового, державного діяча, він все ж таки віддав перевагу письменництву, де й прославився якнайбільше. Намагаючись подолати кризу капіталістичної системи своєї країни, Д'Анунціо пропонує у своїх творах здійснити це шляхом експансії, воєнної величі («Може так, а може й ні»). Не дивлячись на те, що італійський імперіалізм в останні десятиліття напередодні світової війни діяв досить активно, письменник звинувачував його в пасивності. Заклики, промови і статті Д'Анунціо часів війни видані друком під назвою «В ім'я великодержавної Італії». В подальшому він перетворився в релігійного містика.

Вірністю старій поетичній школі, а також раннім естетизмом Д'Анунціо викликав на себе критику з боку футуристів. Італія, за програмою футуристів, повинна відкинути романтиків минулого, повинна знищити пам'ятники попередніх культур і схилитись перед технікою, індус-тріалізмом, воєнною і колоніальною анексією, силою і свавіллям. Війна вважалась кращою гігієною світу, а братство народів — гангреною.

Вождем і найбільш відомим представником футуризму був Т. Марінетті. Поети футуризму (Марінетті, Лучіано Фольгоре, Паоло Буцці, Говоні тощо) оспівували гарячкові темпи індустріалізації, як підготовку до війни, складали гімни динамізму машин. Здається, що вони захмеліли від успіхів техніки. Все це так було схоже на радянську політику індустріалізації того ж часу. Тобто в дійсності Марінетті виявився набагато більш традиційним, ніж здається.

Характерно, що авангардисти всіх мастей обов'язково видавали свої маніфести. Не безпідставно вважається, що епоха авангарду залишила нам у спадок непохитну віру в абсолютну цінність естетичних маніфестів.

Для культури Італії першої половини XX століття характерна боротьба двох ідеологій — фашистської і демократичної. Навіть в самому футуризмі була демократична лінія. Одним з її представників був Р. Канудо, італієць, який писав французькою мовою і першим оцінив можливості зв'язку літератури і кіно. Як Д'Анунціо, так і Марінетті спочатку симпатизували фашистам, а потім і підтримували режим Муссоліні і навіть пішли обидва до нього на службу.

1 справді, італійський декаданс не заслуговував би на увагу, якби з його впливом не прийшлось боротись багатьом талановитим письменникам. Твори модерністів всіх відтінків вплинули навіть на деяких з тих письменників, які безпосередньо не належали до їх епігонів. Таким був і Луїджі Піранделло, який прославився своїми новелами, драмами і романами («Шість персонажів в пошуках автора», «Сьогодні ми імпровізуємо», «Покійний Маттіа Паскаль» та ін.). Він без усяких прикрас змальовував світ маленької людини капіталістичного міста, з дивовижною витонченістю розкриваючи її психологію.

Італія, яка вже в 1922 році, коли Європа ще приходила до тями після катастрофи Першої світової війни, пережила нову катастрофу — в країні встановився фашизм. В Європі ще продовжувався істеричний бунт індивідуалізму, а в фашистській Італії «буржуазному індивідуалізму» вже була протиставлена соціальна єдність і дисципліна. В той же час державній машині, яка оперувала категоріями «вищої користі» і законами «великих чисел», надавалися властивості духовної сутності. Та фашизм (так само, як і соціалізм) за своєю суттю був грандіозною містифікацією.

І мистецтво, яке бажало зберегти себе, теж ставало в опозицію до фашизму. Причому це робилось неявним чином, законспіровано. Про катастрофічний розрив між особистістю і світом свідчить творчість всіх неконформістських митців Італії 20-30-х років. Прикладом такої втечі є герметична поезія і метафізичний живопис, які відгороджувалися від зовнішнього світу за допомогою підкреслено темної образної мови. Темної в даному випадку означає не обов'язково неясної, а з наміром зашифрованої. Неконформісти не просто ігнорували дійсність фашистської Італії, а знаходилися по відношенню до неї в стані активної протидії. Такою була лірична опозиція письменника Італо Звево, який протиставив в «Самопізнанні Дзено» людяність активного духовного життя нелюдяності бездуховної енергії. Письменник зумів показати всю нестерпну складність духовного життя італійця — неконформіста 20-х років.

В 1931 році в Парижі вийшла друком книга журналіста і письменника Курціо Малапарте (Курцю Поганого) «Техніка державного перевороту» (інакше — «Методи змови»). Це був великий політичний памфлет. Перекладена потім ще шістьма мовами, ця книга зразу ж була заборонена в Італії, Німеччині, СРСР та інших країнах. Головними героями цього твору були Ленін, Муссоліні, Пілсудський, Троцький, Сталін, Гітлер. Більшість з них автор бачив, а з деякими зустрічався особисто. Він таврує своїх героїв, розкриваючи нелюдську суть їх політики. За два роки до приходу Гітлера до влади Малапарте пророче передбачив трагічні наслідки панування фашизму в Німеччині і в світі.

В період чорного двадцятиліття правління Муссоліні вступили в літературу письменники, які згодом прославили Італію. На початку тридцятих років виходять друком перші книги Е. Вітторіні, романи А. Моравіа, Ч. Павезе і К. Альваро.

Великою заслугою перед літературою Італії є діяльність філософа і літературознавця Бенедетто Кроче. Йому належать фундаментальні праці з естетики і філології. Він виступав проти позитивізму, що панував тоді в італійській літературі,, і відстоював діалектику. Б. Кроче бачив у творах мистецтва відтворення особи автора і вважав її незалежною від часу і нації. Він поділяв письменників на психологічні типи. Б.Кроче був прихильником інтуїтивізму.

Англія

Художня література Англії першої половини століття творилась в обставинах цікавих і надзвичайних. Самий початок століття ознаменувався смертю королеви Вікторії і кінцем «вікторіанської епохи». Разом з королевою Вікторією в перший рік XX століття англійська буржуазія поховала свою «золоту добу». У спадок новим поколінням англійських літераторів залишився метод критичного реалізму (соціального реалізму), розвинутий «вікторіанцями» Ч. Дік-кенсом, В. Теккереєм, Д. Елліотом.

Різноманітність течій і угрупувань, полеміка між ними, спроби окремих письменників втрутитись в соціальну політику уряду натикались на переважаючий консерватизм суспільства. І одночасно виступи молодих літераторів, постановка нових, раніше заборонених тем в їх творах і бурхлива реакція читачів у відповідь — все це свідчило про інтенсивність літературного життя Англії.

Два основних методи і напрямки розрізняються в англійській літературі на початку століття —реалістичний і декадентський або авангардистський. Правда, останній тут не був таким яскравим, як, наприклад, у Франції. Була розвинута також фантастика і фентезі.

Критичний реалізм втілювався в творах Т. Гарді, Д. Ме-редіта, С. Батлера, Б. Шоу, Г. Велса, Д. Голсуорсі тощо. Вони розвивали традиції класичного соціального роману.

Протилежними реалізму за змістом і формою були такі напрямки, як натуралізм творців «літератури трущоб» Дж. Мурра, Дж. Гіссінга,А. Моррісона. Близькими естетам були «неоромантики» Р. Л. Стівенсон («Острів скарбів», «Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда») і Джозеф Конрад («Лорд Джім», «Тайфун», «Ностромо»). Ім'я Річарда Льюїса Стівенсона згадується тут у зв'язку з тим, що він був певним чином предтечою модернізму. А романтика морських мандрів як у Стівенсона, так і у Конрада поєднується з глибоким психологізмом і серйозними моральними і соціальними проблемами. Трагічна суперечливість між прагненням до добра і любові і неможливістю їх досягнення складають основний конфлікт романів обох авторів.

Показовою є доля Джозефа Конрада. Син польського повстанця, сімнадцятилітнім юнаком він покинув батьківщину, молодість провів у Франції, став моряком. Жодного слова не знаючи англійською, прибув до Лондона, найнявся матросом на англійський парусник. Через декілька років він став капітаном, а ще через декілька років поспіль книгами Дж. Конрада зачитувались не тільки в Англії, але й у Європі.

На Заході вважають близькими між собою творчість «неоромантиків» і «літератури дії» через те, що ці групи розвивали колоніальну тематику. Дійсно, вони її розвивали, але з різних позицій. Перші колоніалізм засуджували, а другі його схвалювали і оспівували. Цими бардами колоніалізму були Р.Кіплінг, Р.Хаггард і А.Конан-Дойль. Варто звернути вашу увагу на найталановитішого серед них — Р.Кіплінга. Це він першим вивів в своїх творах образ «людини дії» — солдата, чиновника, місіонера. Цей тип героя замінив в його книгах звичний образ авантюриста. На самому початку XX століття під час англо-бурської війни, яку Кіплінг схвалював, йому було 36 років.

Він знаходився якраз посеред свого життєвого шляху. І майже в кінці шляху письменницького. Його ще перекладають у всьому світі, він отримує величезні гонорари. В 1907 році йому присудили Нобелівську премію з літератури «за ідейну силу і майстерність стилю», але в основному це все — визнання його минулих заслуг. В кінці свого найбільш плідного періоду Кіплінг написав чудесний роман «Кім», який вийшов друком в 1900 році, коли автор був вже для багатьох одіозною постаттю з репутацією імперіаліста.

Вустами героя свого роману «Світло погасло» Кіплінг сформулював тезу, за якою у «всякого на одну вдалу роботу приходиться не менше чотирьох невдалих. Зате одна ця удача сама по собі виправдовує все інше». Слова ці були мимовільним передбаченням долі творів самого Кіплінга. Безжальний час відсіяв все невдале, слабке, тенденційне і залишив нам лише найцінніше. Розгадку цієї стійкої зачарованості творчістю Кіплінга мабуть слід шукати в тому, що Андре Моруа назвав «природним, постійним зв'язком з найдавнішими, з найглибшими шарами людської свідомості».

З усіх англійських письменників тільки один Кіплінг отримував легендарні гонорари — шилінг за кожне слово. Веселий і чуттєвий Діккенс не отримував і десятої долі цих грошей. Кіплінг — єдиний з англійських письменників, чиї твори заслужили честь вийти повним зібранням ще за життя автора. А це означає, що деякі забуті аспекти вікторіанської епохи навіки закарбовані на сторінках його творів.

Класичним англійським «романом виховання» був «Тягар пристрастей людських» — найвидатніший твір Сомерсета Моема. Та найбільшої майстерності цей письменник досяг в оповіданнях. В Англії спадщину Моема відносять до так званої «малої класики» («minor classic»), хоча це не заважає його творам й сьогодні бути дуже популярними в багатьох країнах світу.

Цього письменника можна розглядати як пізнього вікторіанця, молодшого сучасника Шоу, Голсуорсі, Честертона, Веллса і Беннета. Всі вони писали в епоху, коли Англія була могутньою світовою державою, і здавалося, що такою вона залишиться назавжди. Впевнена в собі, ця вікто-ріанська Англія дозволяла таким письменникам, як Шоу і Веллс, знущатись над гіршими якостями її суспільства. Шоу висміював її буржуазну мораль, Голсуорсі викривав її скупість і жагу накопичення багатств. Честертон захоплювався її минулим і бунтував проти сучасності, а Веллс жалів Англію за її помилки, що не заважало йому їх поділяти.

Дивно, але Моем, який був найменш критично налаштований, виявив більше презирства до найгірших якостей вікторіанського суспільства, ніж будь-хто із згаданих письменників. І це при тому, що всім очевидна ввічливість і стриманість в поведінці англійців на людях, упорядкованість їх повсякденного життя. Це суспільство справді будує турботу про себе на взаємній увазі всіх його громадян, тоді, як, наприклад, у Франції панує відносна соціальна анархія.

Ціла група блискучих письменників Англії розвивала модерністські напрямки в літературі. Такими були Д. Джойс, Т. С Еліот, В. Вульф, О. Гакслі. Батьком епічного модернізму називають сьогодні Д. Джойса. За одних тільки «Дублінців» він заслуговував місця серед класиків. Основну частину свого творчого життя Джойс прожив в Європі, на материку. Занурившись з головою в літературну працю, він не помітив навіть Першої світової війни. Більш того, він не помічав навіть людей поряд себе. Д. Джойс обідав в одних і тих же кафе, де часто бував і В. Ленін. Але письменник Джойс вустами своїх літературних героїв висловив почуття, надії і сподівання читачів його творів. А політик Ленін приніс неймовірні страждання мільйонам своїх співгромадян. Доля сама вибирає виконавців власних вироків.

Джойс вважав, що справжнього тріумфу національний дух може досягти тільки в освоєнні європейської художньої традиції. Тільки це дасть можливість створити на її основі нове мистецтво. Роман Джойса «Улісс» своїм змістом звернений не так до почуттів читача, як до його інтелекту. Щоб зрозуміти написане автором, треба знати всі, чи хоча б основні мистецькі надбання людства. Створити такий шедевр Джойсові вдалося за рахунок духовного пошуку, напруженого життя навіть підсвідомості. Джойсів «Улісс» став своєрідною енциклопедією модернізму. Західноєвропейські і американські послідовники Джойса оголосили внутрішній монолог його героя універсальним методом художнього зображення характера.

Представником рафінованої буржуазної інтелігенції, так званих «високочолих», був в літературі Англії Олдос Гакслі. Початок його творчості приходиться на 20-ті роки. Першими романами Гакслі були « Танок блазнів» та «Контрапункт». На час, коли вийшов друком «Контрапункт», автор вже до-сяг середини свого життєвого шляху. Гакслі віддавав перевагу «Контрапункту» перед іншими своїми романами. Оскільки Гакслі був переконаний, що мистецтво є організацією видимого хаосу в упорядкований людський світ, то й свій роман він будував за музичними законами.

Назва роману — «Контрапункт», тобто вид багатоголосся, що оснований на одночасному поєднанні і розвиткові ряду мелодій. В цьому романі Гакслі з байдужістю природознавця вивчає своїх сучасників і не виявляє нічого, окрім безпліддя, гонитви за насолодами і відсутності моральних підвалин. Безлад в середовищі героїв його роману Гакслі відтворює засобами хаотичної композиції. У відповідності з методами експериментальної англійської літератури 20-х років він удався до безсюжетності. Гакслі звертається до жанру роману-дискусії, в якому дія створюється не розвитком характерів і доль, а зіткненням філософських поглядів і світоглядів. Відкидаючи традиції класичного роману, Гакслі разом з тим відкидав і крайні прояви модернізму.

Одним з найбільш видаваних друком англійських письменників на початку XX століття був Едвард Дансейні. Він друкувався у всіх можливих журналах; видав друком 13 романів, 17 збірників оповідань, 41 п'єсу, 8 збірників поезії. При читанні його творів виявляється, що Дасейні на початку століття писав справжню і прекрасну фентезі. До цього з'яву напрямку світові пов'язували з іменем Дж. Р. Р. Тол-кієна. Цілком справедливо фентезі називають законнона-родженим дитям народної казки і наукової фантастики.

Сполучені Штати Америки

Якщо, за висловом Ф.М. Достоєвського, вся російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», то в літературі США подібну роль зіграли «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена. Цей роман сягав глибин національного життя, був своєрідною хронікою суспільних і духовних змін часу, окреслював і передбачав напрямок того розвитку, яким керуватимуться американські письменники й далі все XX століття. У всякому випадку, такою була думка з цього приводу В. Фолкнера і Е. Гемінгвея, а їм, як кажуть, видніше. «Вся американська література, — писав в 1935 році Ернест Гемінгвей, — вийшла з однієї книги Марка Твена, з його «Гекльберрі Фінна».

Великого розмаху в літературі США на початку століття набуває рух «розгрібачів бруду». Так назвав його учасників Т. Драйзер. Початок цьому рухові поклав журналіст Джейкоб Ріїс. Журналісти і письменники виявляли виразки великих міст США. «Розгрібачі бруду» були типовими реформістами, які прагнули розбудити совість у зажерливих капіталістів. Це робив Д. Ріїс («Як живе друга половина», «Битва з трущобами»), ІдаТарбел («Стандарт Ойл»), Лінкольн Стефенс («Ганьба міст»). Повне визнання в цей час в США отримує література критичного реалізму Джека Лондона і Теодора Драйзера, Шервуда Андерсона, Сінклера Льюїса тощо. Останній став першим американським письменником — лауреатом Нобелівської премії з літератури.

В одній тільки Каліфорнії за вельми короткий строк з'явилось декілька видатних письменників. Каліфорнія дала світові двох великих романістів — Д. Лондона, Д. Стейнбека («Грона гніву», «Зима тривоги нашої») і одну серйозну літературну школу так званих «тертих калачів», письменників детективного жанру Дешіела Хеммета, Джейса Кейна і Реймонда Чандлера. Крім цього, ще декілька каліфорній-ців були досить відомі своїми творами — оповідання, повісті і роман співця Ревучого Стану Френсіса Брет Гарта, романи викривача «спрута» каліфорнійських монополій Френка Норріса, оповідання Амброза Бірса. А кінець 20-х — кінець 30-х років був епохою, яку деякі історики назвали потім «тимчасовою стабілізацією капіталізму».

В роки перепочинку письменники зрозуміли, що вони можуть плідно творити. Саме тоді були написані неповторні і чудові романи Ернста Гемінгвея, Джона Стейнбека, Вілья-ма Фолкнера. Розквітнув талант Ф. С. Фіцджеральда з його історіями життів, що не склалися і пристрастю до зображення богеми. «Прекрасні, але приречені» — другий роман Ф.Скотта Фіцджеральда, який продовжував тему «втраченого покоління», одну з основних у творчості цього письменника. Вершиною творчості Ф.С. Фіцджеральда став роман «Великий Гетсбі», в якому показано американське суспільство 20-х років, «віку джазу», як називав цей час сам письменник.

В романі описана трагедія порядної і талановитої людини, яку занапастив світ грошей. Зіткнення людської особистості з розбещуючим вищим світом складає основу роману «Ніч лагідна». Мабуть, героєм цих романів можна вважати і самого Фіцджеральда. Останній прагнув успіху, врешті досяг його, але не витримав випробування славою і достатком. Фіцджеральд помер рано, страждаючи від алкоголізму, водночас проклинаючи і славлячи вищий світ Америки.

Отже, 20-ті роки були роками слави Гемінгвея, Фіцджеральда, Андерсона, Стейнбека, Фолкнера, проте масовий американський читач віддавав перевагу яким-небудь Кервудам і Берроузам.

Гострі соціальні конфлікти 30-х років відобразив у своїх творах талановитий Томас Вулф. За своє коротке життя він встиг написати чотири романи — «Глянь на дім свій, ангел», «Про час і ріку», «Павутина і скала», «Додому немає вороття» і два збірники — «Від смерті до ранку» та «За пагорбами». Деякі з них були видані друком вже після смерті автора. Багато які з творів Вулфа мають автобіографічний характер. Вони глибоко психологічні. Вулф використовує засіб внутрішнього монологу, зміщує час, нитка оповіді рветься через часті ліричні відступи. Творчості Вулфа притаманна занадто пильна увага до теми смерті. Може передчуття власної ранньої смерті вже тоді гнітили цього високоталановитого письменника? Адже відомо, що видатні митці володіли здатністю передбачувати майбутнє.

Великому Томасу Вулфу два непримиренних літературних суперники Гемінгвей і Фолкнер, не змовляючись, відвели перше місце на Олімпі американської словесності.

Канони формально-експериментальної прози розробляла письменниця і теоретик літератури Гертруда Стайн. Після «літератури події», (якою художня проза була в XIX столітті), на думку Г. Стайн, в XX столітті повинен прийти «роман стану». В ньому не потрібна буде звична композиція і сюжет, не треба буде показувати характери героїв і типові життєві обставини. Досить буде зображення комплексу емоцій підсвідомості, сексуально-патологічної схильності. Американка як у воду дивилася, — справді, в XX ст. в літературі виникло багато напрямків. Згадаймо лишень хоча б «новий роман» у Франції. Гертруда Стайн небезпідставно вважалась лідером модернізму в США.

Визнаним вождем містико-релігійного напрямку американської поезії став Т.С. Еліот. Цього англо-американського поета називають ще апологетом християнського (католицького) способу думки. Він був митцем трагічного світовідчуття, за визначенням окремих критиків — «катастрофістом». Відкинувши естетику романтизму, він демонструе в своїй творчості розірваність, хаос, розчарування. Теоретичні основи модерністської естетики Еліота актуальні і сьогодні. Він був також і реформатором англійської поетичної мови. А думки Еліота про народну мову як основу поезії, утвердження традиційності як важливої засади творчості, заклики до збереження духовної культури людства сприяли розвиткові літератури Заходу.

Без сумніву, творчість Еліота має міжнародне значення. Проте, коли західні критики почали називати поему Еліота «Безплідна земля» ледь чи не емблемою модернізму, він здивовано відповів: «Для мене це було просто ритмізоване бурчання». Як бачимо, одні культивують знаки історії, а інші з цього приводу іронізують.

Одним з основоположників імажінізму був Езра Павнд. Вишукана віршова техніка, малозначимий сюжет, повна зневагадосуспільних проблем — все це було характерними ознаками творчості імажіністів. Невдовзі Павнд модернізував свою естетику і створив нову течію в сучасній модерністській поезії — вортицизм (vortex — буря, вихор). Прихильники вортицизму оголосили Е.Павнда великим новатором і генієм поезії новітнього часу. За їх словами, він зробив неможливе — розбив кордони часу і простору. Найвідоміші книги його віршів — «Згасле світло», «Пісні заходу» тощо.

При ближчому знайомстві починає здаватись, що після М. Твена, Брет Гарта і Д. Лондона американську літературу став псувати саме зайвий професіоналізм. Він проявляється по-різному: у вишуканості лаконізмів Гемінгвея чи в задушливій словесній надмірності, загромадженості Фолкнера або якомусь навіть кокетуванні, журналізмі чи болісній ускладненості того, що можна висловити простіше.

Організаційно письменники Заходу об'єднані в Пен-клуби, куди приймають тільки безпартійних літераторів, прогресивних за своїми поглядами. Пен-клуб як міжнародне об'єднання письменників має свій центр в Лондоні. В нього входять понад сто національних пен-клубів. Пен-клуб — це правозахисна організація, яка існує з 1921 року. Засновником Пен-клубу був англійський письменник Джон Голсуорсі. У всьому світі пен-клуби здійснюють контроль і допомогу у справі захисту свободи слова і будь-кого з письменників, якщо їх переслідують за переконання. Письменники соціалістичних країн у свій час були об'єднані в спілки письменників, куди приймалися тільки за партійними рекомендаціями, якщо кандидати в члени спілки проходили ідеологічний відбір.


18.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!