Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Основні етичні вчення Давньої Індії
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні етичні вчення Давньої Індії

У центрі уваги етичних учень Давньої Індії була людина, її психіка, моральні аспекти буття. Виокремлення цих феноменів як об’єктів, що перебували у давньоіндійської філософії, відбувалося поступово

Етика веданти. Тривалий час основою соціального укладу в Давній Індії була сільська община, що обумовлювало суспільні відносини і моральні виміри життя індусів. Після розпаду первіснообщинного ладу (ІІ тис. до н. е.) на території Давньої Індії утворилися дрібні рабовласницькі держави, сформувалося класове суспільство, соціальною базою якого були чотири соціальні групи (Варни, касти) – брахмани, кшатрії, вайшії і шудри.

Найвищою кастою були брахмани-жерці. До кшатрії належали військові, родова аристократія. Вайшії об’єднували повноправних общинників, переважно землеробів, згодом і торговців та деяких ремісників. Шудри – найнижча варна, яку представляли неповноправні, залежні землероби, ремісники і раби.

Така етнічна, соціальна, політична строкатість давньоіндійського суспільства породжувала численні соціальні конфлікти. Для утримання соціального порядку необхідна була правова регламентація відносин. Відчутну роль відігравали і моральні норми, правила, приписи, традиції.

Попри значущість попередніх періодів у розвитку Давньої Індії, в історії культури морального та духовного життя країни особливо важливими є ранній (ведичний) період, коли створювалися священні книги давньоіндійської (ведичний) релігії – Веди (його початок припадає на ІІ тис. до н. е.) – санкх’я, вайшешика, веданта, міманса, йога, ньяя (ортодоксальні, тобто правомірні школи – астика, які протистоять іновірним школам та єрасям), джайнізім, буддизм, чарвака, локаята (неортодоксальні школи – настика).

Веди (священне знання) – найдавніша пам’ятка індіської літератури, сукупна назва пісень, урочистих гімнів, жертовних заклинань, припісів, правил, богословських навчань, есхатологічних міркувань.

Об’єднані вони в такі чотири священні книги: Рігведа («веда гімнів»), Самаведа («веда мелодії»), Яджурведа («веда жертвоприношень») і Архарваведа («веда заклинань»). До водійської літератури належать також пізніше коментарії до Вед: Брахмани (ритуальні тексти), Араньяки (книги про правила поведінки пустельників), й Упанішади (філософські трактати). Ці тексти засвідчують переорієнтацію поглядів народів, що населяли країну, з явищ зовнішньої діяльності на внутрішній світ людини, її психіку, мислення та моральні якості, а також на стосунки між людьми.

У цих книгах пояснюється причини соціальних відмінностей між людьми (кастового поділу), чому людині доводиться переживати то страждання, то блаженство, які сили зумовлюють такі особливості її буття. Непересічною цінністю для утвердження моральних вимірів особистості в давньоіндійському суспільстві, а відповідно, і для історії етики, є міркування про те, що пізнання світу вона має починати із самопізнання, яке є найвищою формою знання, джерелом щастя.

Таке ж значуще для дієвості моралі сформульоване в Упанішадах вченнях про сансару – переселення людської душі в тіло іншої людини, тварини або навіть у предмети природи. Усе залежить від того, як вона жила: душа праведника знаходиться пристановища в тілі людини вищої касти (Варни), навіть брахмани (жерця), а душа грішника – у тілі тварини чи навіть якоїсь потвори. Винагорода за добро, покарання за скоєне зло тлумачиться як карма – своєрідні віддяка або помста за те, як людина жила. Їй слід дотримуватися властивих для своєї касти (Варни) правил, норм, законів життя, оскільки їх встановив верховний бог Брахман і згідно з ними оцінює людські вчинки.

На цьому вченні відбувається концепції більшості філософських шкіл давньої Індії, насамперед веданти. Ця релігійно-філософська школа є однією найпоширеніших в Індії. Її назви походить від назви богословського твору «Веданта» (закінчення Вед). Вона об’єднує такі течії, як веданта, пурва-міманса, деякі вчення вішнуїзму і шиваїзму, а також неоіндуїзму. Веданта – одна із ортодоксальних (таких, що визначають безперечний авторитет Вед) філософських шкіл. Її засновником вважають Бадараяну (ІV – ІІІ ст.. до н. е.). Учення ґрунтується на тлумаченні висловлювань у священних текстах індуїзму про Брахмана (абсолют, вищу духовну реальність, творче начало) й атмана (суб’єктивне, індивідуальне духовне начало). Згідно з ученнями Брахман виник першим із богів, він – творець усього, охоронець світу, атман є суб’єктивно психологічною основою індивідуального буття.

Мета пізнання, за ведантою, полягає у звільненні від хибних уявлень про світ і людину, осягнення істини, яку уособлює Брахман. Моральна мета – в очищенні, звільненні від пристрастей, хибних схильностей, насамперед від семи гріхів (пияцтва, сварливості, порушення прав власності та ін.) і в поверненні в лоно Брахмана. Йдеться про злиття атмана з Брахманом як світовою душею, необхідною передумовою якого є звільнення від Санжари (кругообігу народжень і смертей) з її нескінченними переродженнями (пере народженнями). Досягти цього дуже важко, адже воно доступне лише відданим, благочестивим людям, тобто жерцями-брахманам.

Представники інших варн повинні всіма помислами і справами дбати про поліпшення своєї карми, тобто про підвищення якості наступного пере народження. Хто шукає лише приємного, а не спасенного, той віддаляється від істини і чеснот. Істинне благо здатний розрізняти тільки розум, він і є критерієм вибору добра. У ведійних творах, зокрема Законах Ману, йдеться про доконечну потребу пізнавати Веди, оскільки зашифроване в них знання – вічне око предків, богів і людей, а їх приписи незбагненні й невимірні. Знання Вед, що доступне тільки брахманам, здатне спокутувати будь-який гріх. Тому брахман, який утримує їх у пам’яті, не заплямовується ніяких гріхом.

Для кожної Варни існують свої обов’язки, чесноти, міра виплати за праведне чи грішне життя, кодекс справедливості. Однак відповідні закони життя, моральний обов’язок, своя дхарма (правила благочестивої поведінки) властиві не тільки кожній варні, а й кожній людині. Засобом очищення від гріхів, який наставляє на шлях добра, є аскетизм (відмова від життєвих благ і задоволень, крайнє обмеження потреб). Для людей, які належать до різних варн, він має свій сенс: для брахмана – це насамперед здобуття священного знання, для кшатрія – охорона народу, для вайшія – господарська діяльність, для шудри – прислуговування іншим.

Багато мотивів етики веданти простежуються в етичних концепціях і інших шкіл, які визнавали Веди.

Етика йоги

Моральні критерії веданти сповідує і релігійно-філософська школа йоги. Вона вимагає від людей активності й відповідальності за свої вчинки, пропонує практичний шлях до звільнення людини через систематичне тренування тіла й душі, своєрідний автотренінг, психотерапію, що ґрунтується на визнанні зв’язку між психічними і фізичними станами людини

Його (зосередження, зусилля) – вчення і метод управління психікою і фізіологією людини, що має на меті досягнення стану «звільнення» свідомості від зовнішніх впливів, неспокою, страждань і досягнення нірвани «блаженства самопізнання».

Засновник класичної йоги Патанджалі розумів звільнення людини як її відособлення від світу, замкненість у собі. Метою етики йоги є звільнення розуму від усіх уявлень. Система послідовного очищення і просвітлення розуму людини, згідно з йогою, полягає в дисципліні тіла регулюванні дихання, ізоляції почуттів, зосередженні уваги, розміркуванні. Правила моральної поведінки йоги сформульовані відповідно до таких засобів, як приборкання (не заподіяння шкоди живому), правдивість у словах і думках, не злодійство, стриманість почуттів, бажань та ін. Йога довела невичерпність потенцій самовдосконалення людини.

Якщо згідно з ведантою звільнення людини (досягнення мокші) здійснює душа, яка назавжди відділяється від тіла, перестає залежати від нього і зливається з Брахманом, розчиняється в ньому, то йога обіцяє звільнення за життя.

Йога має багато спільного не лише з ведантою, а й із джайнізмом і буддизмом.

Етика джайнізму і буддизму

Обидва релігійні вчення сформувалися приблизно у 6-му ст. до н. е., коли брахманізм почав утрачати провідні позиції в духовному житті народів Індії.

Джайнізм - релігійно-філософське вчення, згідно з яким до тих пір, поки душа «засмічена» тонкою матерією, вона, за законами карми повинна постійно мандрувати набуваючи нових існувань, і лише звільнившись від матерії шляхом правильного пізнання й аскетизму, досягає спасіння.

Джайнізм протистояв брахмансько-ведійському розумінню буття, виступав проти його догматизму, крайнього ритуалізму та апологетики кастової структури суспільства.

До джайністських общин належали вихідці з різних каст. До них не допускали тільки рабів. Джайністи по-різному і суперечливо пояснюють зв’язок матеріального і духовного начал. Процес «матеріалізації» душі вони уподібнювали поступовому затемненню світлої і блаженної душі. За їх переконаннями, тонка матерія «прилипає» до душі та обтяжує її. І чим аморальніша діяльність душі, тим стійкіша і важча кармічна матерія «прилипає» до неї. Обтяжена цією матерією душа людини втягується в круговорот перенародень.

Оскільки карма, що «прилипла» до душі, є наслідком дії самої душі, то вона має свободу вибору. Це свідчить, що джайнізм не поділяє фаталістичних поглядів. Душа людини залежить від внутрішніх причин і зовнішніх причин. Внутрішніми є гнів, гордість, жадність. Падіння душі зароджується в думках, які зумовлюють прив’язаність душі до не добрих схильностей. Зовнішньою причиною є те, що душа міститься в тілі.

Занепад душі сприяє тіснішому єднанню її з тілом. Оскільки будь-який зв'язок душі з тілом є джерелом страждань, то джайнізм прагне звільнити душу від будь-якої залежності від матеріального світу, досягти досконалості і віддатися недіяльному буттю. Шлях звільнення душі – це шлях знання, оскільки саме неуцтво породжує пристрасті. Тому необхідно вивчити те що говорили вчителі, визнавати їх авторитет і вірити в них. І тоді людині, яка шукає звільнення, відкриваються 3 шляхи до спасіння: правильна віра, правильне знання і правильна поведінка. Правильна віра є повагою до істини. Правильне пізнання – це пізнання реальної природи «Я» і «не – Я», душі і матерії.

Суть правильної поведінки полягає у виконанні 5 великих обітниць:

  • незашкодження життю (ахімса). Ця обітниця спонукає до безмежної обережності у поводженні з будь-якими формами життя. Зашкодити життю означає зашкодити душі, яка вищою цінністю (згідно з джайнізмом все живе має душу).
  • утримання від брехливості. Така налаштованість зобов’язує говорити правду, при чому лише добру, основою якої є повага до життя, а метою – істина.
  • утримання від злодійства. Недотримання цієї обітниці наносить непоправної шкоди життю.
  • утримання від потурання своїм слабостям (бахмачаря). Йдеться про відмову від усього, що може хоча б у думках викликати позитивні емоції.
  • утримання від усіх прив’язаностей. Вимагає відмови від прив’язаностей до об’єктів, які викликають у людини задоволення, навіть якщо то приємний звук, колір, смак. У цьому полягає доведений до абсурду фізичний і духовний аскетизм.

Вимагає відмови від прив’язаностей до об’єктів, які викликають у людині задоволення, навіть якщо то приємний звук, колір, смак тощо. У цьому полягає доведений до абсурду фізичний і духовний аскетизм.

Моральним ідеалом у джайнізмі є мудрець – святий. Досягти його може кожна людина завдяки власним зусиллям, самовдосконаленню, власній моральній мужності. Людину, яка досягла звільнення душі від матеріального світу, джайністи назвали переможцем (джіна) і героєм (віра). Душа переможця оволодіває безмежним знанням, безмежною вірою, безмежною силою і безмежним блаженством.

Завершеною формою аскетизму вважалася добровільна і голодна смерть, що розцінювалась як вищий подвиг і дозволялася тільки монахові, який досяг «звільнення»

Загалом джайнізм справив відчутний вплив на індійську культуру.

Засновником однієї із трьох світових релігій – буддизму – був індійський принц Гаутама, який пізніше отримав ім’я Будди, тобто пробудженого, просвітленого. Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість, а стрижнем змісту – проповідь Будди про 4 благородні істини: існує страждання; причина страждання; звільнення від страждань; шлях, що веде до звільнення від страждання. Роз’яснення й розвитку цих положень, зокрема і уявленню про автономію особистості, присвячена вся система буддизму.

Страждання спричинене людським «Его», яке має породжені невіглаством бажання, його можна зупинити, викоренити, досягнувши стану нірвани (заспокоєння, згасання) – найвищого блаженства. Заслугою буддизму є спроба розрізнити моральне і корисне. Цінність саме морального (незаінтересованого) діяння полягає в тому, що тільки воно відповідає стану духовної чистоти, ясності свідомості, узгоджується з прагненням до нірвани.

Заперечуючи авторитет Вед, божественну обумовленість каст, джайнізм і буддизм так і не подолали огріхів етичної концепції веданти.

Етика локаяти, чарви

Локаята є неортодоксальною філософською школою, що сформувалась всередині І тис. до н. е.

Локаята – давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря) проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування – насолоди.

Оригінальним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави – визнання індивідуальної природи кожної речі. Несумісні з природою речі спроби вплинути на неї є марними.

Згідно з етичної концепції локаяти мета буття полягає у турботі про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонізмі. Відповідно добром є все те, що приносить насолоду, злом – те, спричиняє страждання.

Учення локаути за матеріалізм і вільнодумство, заперечення божественності Вед, анти брахманізм, тобто за відхід від усталених традицій давньоіндійської культури, більшість тамтешніх філософських шкіл піддавала нищівній критиці. Прихильників його переслідували, а їх твори знищували. З погляду гуманістичної свідомості це вчення вразливе для критики, оскільки воно ґрунтується на засадах індивідуалізму і егоїзму, подолання яким є основним завданням етики. Недосконалість його ілюструє хоча б таке висловлення локаятики про добро і зло: «щедрість, само приборкання, піст і чесність – аж ніяк не є шляхами досягнення заслуг».

Різновидом локаяти було послідовне матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало традиційні брахмансько-ведійські засади – існування Бога і душі (брахмана й атмана), закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Згідно з етичними принципами цього вчення реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. Визнаючи цінність земного життя людини, воно виправдовувало прагнення зробити його щасливим.

Отже, попри те, що джерелом етичних учень Давньої Індії були священні книги Веди, кожне з них мало свою специфіку, обумовлену різними поглядами на проголошувані у цих книгах засади людського буття і співіснування, поступовим перенесенням уваги народів, що населяли країну, з явищ зовнішнього на внутрішній світ людини.


17.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!