Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Мистецтво як художня творчість
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Мистецтво як художня творчість

Слово мистецтво є взагалі другою назвою художньої творчості: узагальнене, збірне поняття про всі види художньої творчості, або конкретні мистецтва. Часом цим словом означується окремий вид художньої творчості

У вузькому розумінні слово мистецтво означає власне образотворче мистецтво. Наприклад, шеститомна «Історія українського мистецтва» (К.,1966-1968 рр.) цілковито й виключно включає лише живопис, графіку, скульптуру та архітектуру. Слово мистецтво вживають, далі, в переносному значенні, коли бажають підкреслити високий рівень знання, уміння та майстерності.

Існує чимало критеріїв для розрізнення, або класифікації, мистецтв. Наприклад, за метою виготовлення творів — пізнавальні, декоративні, ідеологічні, ужиткові, релігійні і т.д.; за матеріалом, з якого виробляються мистецькі твори — словесні (література, усна народна творчість), звукові (музика, співи тощо), «тілесні» (танці, пантоміма, театр, цирк), пластичні (скульптура, архітектура і т.п.), екранні (кіно, телебачення, відео) і т.д.; за часовими та просторовими прикметами (часові — музичні, словесні, екранні М., просторові, які, в свою чергу, підрозділяються на тривимірні (архітектура, скульптура) та двовимірні (живопис, графіка, екранні) тощо.

Що ж таке мистецтво?

На перший погляд, питання може видатись навіть трохи дивним: «Як то: «що таке мистецтво?»! Хто ж цього не знає! — Кіно, театр, там, музика, ну, скульптура...Так?».

Так, то воно — так... Але все це — окремі види мистецтва, його галузі. А що собою являє те, видами чого є, зокрема, вищеназвані та багато які не названі — як архітектура, література, живопис і т.д.? Що являє собою мистецтво «взагалі»?

Ще в давнину було помічено, що людям буває дуже просто показати, наприклад, щось прекрасне і надто важко — сказати, а що ж воно таке є — прекрасне.

Подібно і з мистецтвом. Існує величезна кількість різноманітних його визначень, і саме тому їх багато, що серед них мало цілком задовільних. Ці визначення, хоч самі по собі і бувають вірні, однак переважно або часткові і через те однобічні (наприклад: мистецтво — це засіб самовираження, чи: мистецтво — це засіб пізнання, чи: мистецтво — це форма суспільної свідомості і т.д.), або надто загальні і тому неповні: не містять вказівки на своєрідність явища (наприклад: мистецтво — це вид естетичного освоєння світу, чи: мистецтво — це органічна єдність творення, пізнання, оцінки й людського спілкування тощо).

Причин такого стану багато, пояснення одне: мистецтво — явище надзвичайно складне. Хоча іноді здається якраз навпаки. Слово мистецтво так часто вживається, що у багатьох, коли не більшості людей, складається враження, ніби всі розуміють, при тому приблизно однаково, що являє собою мистецтво. Це ілюзія знання. Насправді це далеко не так. Ось чому для ліпшого розуміння явища, яке означується словом «мистецтво», необхідно науково, тобто логічно, прояснити саме це поняття — мистецтво.

Для початку візьмімо до уваги нюанс, від якого виходить чи не вся складність у науковому визначенні мистецтва «взагалі». Справа в тому, що такого конкретного явища «мистецтво взагалі» нема. Його не існує. Подумайте над цим трішки і завважте, що це значить: не взагалі не існує мистецтва, а не існує «мистецтва взагалі» — в отому найпершому значенні слова, з якого починається ця стаття. « Мистецтво «взагалі» — це абстракція, категорія мислення, поняття. Може виникнути питання: якщо реально не існує такого явища, як «мистецтво «взагалі», то навіщо тоді це поняття? Чи не пустопорожнє воно? Отже, — ні! Справа в тому, що цим поняттям відразу ніби охоплюється все найсуттєвіше в різних видах мистецтва — від літератури до архітектури, і відтак позбавляє людей від необхідності нудних та громіздких повторень.

Звідси може видатись, ніби мистецтво реально існує саме як окремі види мистецтва (кіно, телебачення, театр, живопис і т.д.) або їх сукупність (наприклад, образотворчі мистецтва — скульптура, живопис, графіка і т.д.) Але це також ілюзія. При ближчому розгляді з’ясовується, немає, не існує «мистецтва архітектури» як такого чи «літератури як такої» — це теж абстракції, які вбирають в себе, узагальнюючи, найсуттєвіше в цих видах мистецтва. Справді, зауважмо, що коли мова йде, наприклад, про архітектуру, то не можна не помітити, що реально існувала чи існує не архітектура «взагалі», але конкретно — антична або китайська, російська чи українська і т.д.

Так само й література або кіно чи скульптура. Назва кожного окремого виду мистецтва, повторимо, — це теж абстракція. Але, оскільки вона наукова, не вигадана, не штучна, то, «охоплюючи» найважливіше в усіх конкретних станах певного виду мистецтва (спільне в архітектурі стародавній та новітній, релігійній, світській, воєнній тощо), допомагає збагнути його сутність і уникнути повторень при його розгляді.

Із сказаного випливає, що реально, практично, конкретно мистецтво взагалі і окремі види його зокрема, існують як невід»ємна складова частина суспільного етнонаціонального організму на певному історичному етапі його функціонування. Реально мистецтво існує як живий творчий процес виготовлення певних предметів (що називаються творами мистецтва), їх освоєння, збереження і перманентного використання згідно з конкретним цільовим їхнім призначенням.

Звідси може бути трохи ясніше, чому так нелегко дати коротке й всеоохоплююче визначення мистецтва. Отож, спробуємо відповісти на питання, «що ж таке мистецтво?» описово.

Насамперед, відзначимо, що за своїм призначенням, тобто за своєю сутністю, мистецтво є засобом освоєння людей у світі. Тобто засобом пізнання закономірностей, які діють у природі і суспільстві та використання їх з метою як пристосування до умов життя, так і перетворення цих умов заради якнайуспішнішого виживання.

Оскільки ж мистецтво — не один-єдиний такий засіб, але існує поряд і у взаємодії з іншими, по суті, подібними засобами пізнання та пристосування людей до умов життя (а також і зміни, створення умов для життя), — такими як наука, техніка, релігія, — то виникає необхідність з`ясувати його особливість, або, як прийнято казати, специфіку мистецтва порівняно з ними.

Мистецтво як пізнання. Відомо, окрім мистецтва, всього три види пізнання: досвід, наука та релігія.

Перш ніж провести порівняння мистецтва з кожним із них зокрема, відзначимо те, що для всіх них є спільним, що їх споріднює, що характерне для пізнання взагалі. По-перше, це об`єкт, або ж предмет, пізнання — весь світ. Як той, що оточує людину, «зовнішній», об`єктивний, так і той, що «всередині» людини, — «внутрішній», або суб`єктивний. По-друге, це — мета пізнання: виявлення, осягнення та опанування закономірностями розвитку і «зовнішнього» для людини, і її «внутрішнього» світу (почувань, уявлень, думок, спогадів, мрій, фантазій і т.д і т.п.). Отже, виходить, що шукати особливості мистецтва як пізнання належить не в особливостях предмета, не в своєрідності мети порівняно з іншими, а у відмінностях форм, характеру та способів (шляхів) пізнання.

Найперше, що при цьому впадає в око, так це те, що різні види мистецтва мають відмінну, так би мовити, пізнавальну питому вагу. Одна річ, коли йдеться про літературу, кіно, театр, телебачення, що мають потужний пізнавальний потенціал, і зовсім інша, коли на оці мати архітектуру, музику, різні види ужиткового та декоративного мистецтва. Певна річ, і палац, і храм, і халупа, як і горщики і навіть їхні черепки, щось-таки повідують — і часом дуже важливе! — про світ, природу, людей, але вони не є, власне, засобами пізнання: пізнання не є їхнім raіson d`etre (причина існування). То ж коли мовиться про мистецтво як пізнання, так чи інакше (свідомо чи ні) мають на увазі передусім ті види, для яких бути засобами пізнання світу є мотивом, підставою для самого їхнього існування. Виходячи з цього, зіставимо мистецтво почергово з іншими пізнавальними засобами.

Релігія, оскільки стосується світоглядних питань (бо для неї пізнання світу також не є найважливішим моментом існування), оперує переважно фантастичними образами, ілюзорними уявленнями та фіктивними (див. фікція) поняттями, адекватність яких реаліям предметного світу залишається щонайменше проблематичною. При цьому релігія виходить із віри в їхню істинність й вимагає віри в це від інших.

Мистецтво також залюбки послуговується фантастичними образами та уявленнями, для яких у межах практичного досвіду людей не існує ні аналогів, ні критеріїв для ідентифікації з істиною. Відмінність — при тому принципова! — полягає у тому, що мистецтво не наполягає на визнанні реального, предметно-речового, існування цих образів.

Досвід (рос. опыт, англ. experience) як вид безпосереднього практичного пізнання світу людьми в процесі освоєння ними довкілля має суто індивідуальний, глибоко особистісний характер. Досвід завжди чийсь: мій, Ваш, його і т.д. Знання про світ у досвіді акумулюються у формах предметного, конкретно-ситуаційного мислення: оволодіння практичними навичками, запам`ятовування конкретних картин світу, предметних зв`язків, рухових операцій, їх характеру, способу виконання, послідовності і т.ін. Метод навчання тут — «роби, як я»; спосіб засвоєння знань — старанне наслідування; характер знання — єдність уявлень про те, як це робиться, з умінням це зробити; самоосвіта — метод проб («навпомацки», хоча й не навмання).

Головне достоїнство досвіду — й перевага його перед усіма іншими видами та способами пізнання — конкретне багатство, життєва повнота практичного знання і вміння. Разом з тим його індивідуальний характер, його особистісність виступає як істотний недолік: обмежує можливість нагромадження і поширення знань та вмінь. Останнє ж має надзвичайно важливе значення для людей, їх спільноти, історичного розвитку.

Наука як вид теоретичного, позбавленого безпосередньої предметності засвоєння людиною дійсності, акумулює знання про світ у формах абстрактно-понятійного мислення, отже, має, на відміну від досвіду, всезагальний характер і тому придатна до необмеженого нагромадження знань і поширення їх у часі та просторі. До того ж наукові знання, на відміну від суб’єктивності досвіду, мають об’єктивний, безособистісний характер. З цього достоїнства науки як засобу пізнання випливає й істотний її недолік: абстрактний, позбавлений наочності, конкретності і життєвої предметної повнокровності характер знань. Метод пізнання (і навчання) тут — поступове сходження до істини шаблями умовививодів «угору» (від окремого до загального — індукція) чи «вниз» (від загального до конкретного — дедукція).

Мистецтво як засіб пізнання в цих відношеннях посідає ніби проміжне місце між наукою та досвідом. Акумулюючи знання про світ у формах образного мислення, мистецтво володіє здатністю досліджувати конкретне багатство індивідуального досвіду і відтворювати його у формах, що мають достоїнство всезагальності — цілісних картинах світу. В цьому й полягає унікальність і незамінимість мистецтва: робити загальним надбанням людства конкретний і неповторний життєвий досвід окремих людей.

Метод пізнання (й навчання) тут — безпосереднє піднесення чи сходження до істини за допомогою переносу смислу явища на ціле, одного цілого — на інше тощо. Подібно до того, як наукове пізнання засновується на логіці формальній з її категоріями, поняттями та правилами операцій з ними (умовиводів) за законами індукції та дедукції, так і в сфері образного пізнання діє аналогічна — художня — логіка із своїми категоріями (образ, ідея, тема, сюжет, фабула, композиція, інтонація і т.д.) та правилами («законами») оперування ними (порівняння, алегорія, символ, гіпербола, парабола, притча, метафора з усіма її різновидами. (До речі, метафора по-грецьки (μετα-φερω) означає те саме, що традукція — по латині (traductio), i перенесення — по-нашому).

Ясна річ, мистецтву як засобу пізнання світу властиві й недоліки порівняно з іншими засобами. Творам мистецтва бракує, з одного боку, тієї безпосередньої повноти знань, що властива досвіду, з іншого, — тієї точності та категоричної обов`язковості, що характеризують наукові знання. Тому мистецькі твори не можуть замінити ні практичної настанови, тим більш — інструкції чи рецепту, ні теоретичного дослідження.

На щастя, найчастіше цього від мистецтва не очікують й не вимагають. В іншому разі, коли, наприклад, метафоричну формулу «искусство — учебник жизни» починають тлумачити дослівно, справа доходить до крайньої межі вульгарного розуміння мистецтва, по суті, його затирання й нищення.

Подаючи, представляючи унікальний людський життєвий досвід у формах, придатних для нагромадження й поширення знань, що містяться у цьому досвіді, мистецтво не має рівних собі як пізнання перш за все і головним чином суспільної людини — особистості! — у всьому різноманітті й особливостях її стосунків з іншими людьми, ставлення її до самої себе. Саме цей, особистісний аспект відношень людини із світом і становить те особливе, своєрідне (=своє рідне), в чому так сильне мистецтво й через що — незамінне.

«Пізнавальні» мистецтва, подібно до форм теоретичного пізнання, позбавлені безпосередньої прив`язаності до матеріальних предметно-речових процесів, що перебігають у реальному поросторо-часовому континуумі. Вони оперують не самими предметами, але виключно їхніми ідеальними образами, не в реальних, а в уявних просторі та часі, де, на відміну від реальних, мають місце швидкості, властиві думці — тобто близькі до світлових.

За цих умов вони мають унікальну можливість: події, які реально розігрувались (або могли б розігруватись) протягом кількох років чи й десятиліть, «стискувати» так, що оповідь (чи показ їх) вміщується в часові рамки реального читання книги, перегляду вистави чи фільму. Завдяки ідентичному «механізмові» сприйняття читач (або глядач) за цей короткий проміжок часу встигає «розгорнути» спресовані події на тривалість цілого життя і, співпереживаючи тому, що зображається, ніби перевтілюється в учасника, принаймні свідка, тих подій — переживає їх як свої власні пригоди, — встигає пережити (ніби прожити) те, чуже життя, але й справді збагачуючись його унікальним досвідом.

Це виявляється можливим тому, що почуття, на відміну від думок, не бувають фальшивими. Вони завжди — справжні. Люди можуть помилятися у словесному вираженні своїх почуттів, в їх оцінці, можуть навіть умисне їх приховувати або спотворено витлумачувати (в таких випадках кажуть про щирість або нещирість почуттів), може виявитися згодом навіть невідповідність почуття характерові того, що їх збудило і т.д і т.п., — але при всьому цьому люди насправді відчувають (переживають) саме те, і тільки те, що відчувають: тобто свідчення своїх почуттів...

У цьому відношенні почуття нагадують вогонь: він може бути запалений і штучно, і ненароком, і помилково, і навмисне, але обпікає він за всіх умов — по-справжньому. На цьому і засновується не тільки пізнавальна, а й повчальна сила мистецтва, що видається часом навіть магічною. До речі, в цьому і тільки у цьому й полягає смисл твердження «мистецтво — підручник життя».

Мистецтво як засіб перетворення світу. Подібним чином, щоб виявити специфіку мистецтва як засобу практично-духовного перетворення людьми світу (=пристосування його до потреб людей, з одного боку, та пристосування самих людей до умов життя, з іншого) належить зіставити його з іншими подібними по суті засобами — технікою та ідеологією.

По відношенню до техніки (від грецького τεχνη (техне) — мистецтво, ремесло, наука, а в перносному значенні — спритність, хитрість; також τεχνικοσ (технікос) — вмілий, майстерний, художній як сукупності засобів для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб людини, то принаймні для мистецтв, які зародилися в галузях матеріального виробництва (архітектура, інші ужиткові М.), особливість мистецтва наочно видна. Зводиться вона до того, аби надавати людям, крім фізичних зручностей та комфорту, ще й особливої втіхи (переважно від споглядання), яка й називається естетичною насолодою.

Значно складніше з тими мистецтвами, які викристалізувалися у сфері суспільної свідомості, розвинулись у галузях ідеологічного виробництва, тобто продукування ідей, — таких, як література, театр, екранні мистецтва. Відмінність мистецтв у цій сфері від інших видів ідеологічного виробництва (мораль, політика, право, релігія, соціальні та гуманітарні науки) подвійна. Перша полягає в тому, що вони покликані водночас із представленням певних ідей задовольняти ще й естетичні потреби людини, спонукати її пережити при осягненні цих ідей певні почуття (любові й відрази, сміху й співчуття, піднесення й печалі і т.д.), які допоможуть засвоїти ці ідеї, зробити їх переконаннями, що спонукають до дії.

Друга відмінність виходить із способу, яким це досягається: певна сума, певна логіка ідей (а це, власне, і є не що інше як ідеологія) подається тут не в сухих схемах розумових операцій з більш чи менш абстрактними поняттями (істини й омилення, добра і зла, гріха і благодаті, права та обов`язку, злочину і кари і т.д.), а розгортається в живому й суперечливому, навіть примхливому русі людських взаємин, постає у барвистому вбранні людських образів та взаємодії різноманітних характерів. Іншими словами: логіка ідей тут постає в картинах плину самого життя. Ці картини можуть більшою чи меншою мірою відповідати реальним картинам життя (як вони постають перед неупередженим чи пристрасним поглядом, відтворюються у людській пам»яті чи комбінуються в мріях тощо) або ж ніяк не кореспондуватися з будь-чиїм реальним досвідом, але неодмінно це мають бути картини, тобто цілісні зображення, образи, ніби справжніх подій, ніби справжнього життя. Такою є одна з різноманітних і численних умовностей мистецтва.

Мистецтво як засіб суспільної комунікації. Комунікація (від лат. communicare — робити спільним, загальним, зв’язувати) — це спілкування. Цим словом також називаються і конкретні засоби та шляхи спілкування і його передумови — зв’язку.

Існує, як відомо, чимало різноманітних засобів спілкування людей між собою. Починаючи від жесту, гримаси обличчя і закінчаючи членороздільною мовою. (Втім, чи й справді «закінчаючи»? Адже достеменно встановлено, що існують й інші засоби спілкування людей як між собою, так і з тваринами, що не вписуються у рамки ні словесних, ні взагалі предметно-речових, наприклад, навіювання). Так чи інакше, але залишається незаперечним фактом, що мова — найдосконаліший засіб комунікації. Проте й вона, і як безпосередньо побутова мова, і як мовлення (рос. речь), і як витворені з її допомогою вже згадувані форми суспільної свідомості (такі як мораль, право, суспільні та гуманітарні науки), не є абсолютно досконалим засобом, — обставина, що породжує численні та багатоманітні труднощі у суспільному спілкуванні людей.

Кожна людина, вступаючи у життя, застає у суспільстві уже певний нагромаджений попередниками багаж знань та вмінь, оцінок та критеріїв вибору цілей, шляхів та засобів їх досягнення у діях і навіть прагненнях. Всі ці людські надбання, що становлять своєрідну ноосферу (від. грецького νοοσ (ноос) — розум, думка, мисль) Землі, в кожний даний момент існують реально, принаймні, у двох варіантах (видах, формах чи «рівнях»).

По-перше, — в жорстко фіксованих формах (наукові теорії, технології, інструменти, машини, будови тощо), по-друге, — у розсіяному серед людей вигляді конкретних знань та вмінь окремих людей, їхніх підходів, оцінок і т.д., втілених у прагненнях, почуттях, пам`яті і т.д. живих сучасників. Між цими двома формами існує (повинен існувати!) постійний зв`язок та взаємодія.

Своєрідна динамічна рівновага: живі своєю творчою діяльністю, спираючись на освоєння набутого предками, збагачують, вдосконалюють інтелектуальні суспільні надбання, внаслідок чого у фіксованих формах щось відмирає, щось — уточнюється, стаючи передумовою дальшого розширення й поглиблення знань та удосконалення майстерності живих носіїв інформації. Коли цей взаємозв`язок, ця рухлива рівновага порушується, наступають катаклізми: фіксований багаж знань архаїзується, мертвіє, живим доводиться починати ніби все спочатку, настає застій, регрес і загибель цивілізації.

Отже, аби стати повноцінним членом суспільства, кожний, хто вступає у життя, повинен навчитись володіти цим загальносуспільним багатством, освоїти його, освоїтись у ньому. І подібно до того, як людина має навчитись користуватися створеними вже знаряддями повсякденного побуту (ложка, миска, зубна щітка, рушник, мило і т.д. і т.п.) та інструментами фізичної праці (молоток, ніж, серп, коса, лопата і т.д. і т.п.), так належить їй навчитись володіти інструментами людського спілкування: «знаряддями» суспільної свідомості — поняттями (від найпростіших, зафіксованих у назвах оточуючих предметів, до найскладніших, «закодованих» у категоріях науки, релігії, моралі, технологічних та технічних термінах), а також правилами користування ними (сформульованими в законах мовної граматики, формальної та художньої логіки, «зашифрованих» в традиційних обрядах, культових церемоніях, маніпуляціях тощо).

Тепер звернемо увагу на таку обставину. Нам здається цілком природним, коли людина, освоюючи якийсь інструмент звичайної роботи, пристосовує себе до нього — «наламує» руку (особливо це наочно видно у випадку навчання, наприклад, гри на якомусь інструменті) і (або) — його до себе (добирає за вагою, формою, розмірами і т.д.) Колись у деяких ремеслах звання майстра удостоювався, наприклад, тільки той із «підмайстрів», котрий доводив свою здатність виготовити для себе робочий інструмент: це й був вирішальний іспит на майстра (майстерність).

Подібно і в сфері розумовій. Різні «атестати», «сертифікати», «посвідчення» — від довідок про набуття певної загальної освіти до кандидатських, докторських та професорських дипломів — не що інше, як свідоцтва про певний ступінь оволодіння особою засобами людського спілкування. При цьому, так само, як і в інших сферах діяльності, — освоюючи знаряддя та навички мислительної праці (слова, поняття, терміни, правила їх застосування тощо), людина і сама «внутрішньо», тобто емоційно та розумово, змінюється («наламує» мізки!), і ці знаряддя бодай трохи якось«деформує», ніби пристосовуючи їх до себе. Відбувається це ненавмисне, ніби само собою — в залежності від нахилів, зацікавлень, прагнень, зрештою — інтелектуальних можливостей.

Ясна річ, що у цій сфері також визнаються майстрами люди, яким пощастить вдосконалити якесь знаряддя мислительної діяльності — уточнити поняття, а то і запровадити у вжиток («виготовити»!) нове, сформулювати правила користування ними і т.д. (В цьому й полягає, за задумом, завдання підготовки різного роду дисертацій, інших науково-дослідних праць у галузі гуманітарних дисциплін, звідси зрозуміло, який великий трудовий подвиг здійснили ті учені, зусиллями яких створені й удосконалюються такі науки про мислення, як логіка, психологія та ін. Але мова зараз не про них, а про звичайних, «пересічних» людей).

Отож, об`єктивні знання та вміння, жорстко зафіксовані в певних знакових системах, машинах, технологіях, звичаях та обрядах, переходячи в процесі їх засвоєння кожною окремою людиною в її пам`ять, її здібності, її уміння (дослівно втілюючись у них!), суб`єктивуються. Тобто набувають, хай незначного, але особистісного характеру (смислу чи навіть його відтінку). Зрозуміло, що аби повернути їх, ці, трохи деформовані поняття, «назад» — у функціонуючу скарбницю об`єктивних значень, — необхідно кожній людині здійснити зворотний процес: «очистити» ці знаряддя від власної «суб`єктивності» — особистісного смислу чи навіть відтінку. Інакше спілкування виявиться неможливим («моя твоя не понімай!).

Цей процес, ясна річ, незрівняно легший від набуття знань та вмінь, але також далеко не простий. Пошук відповідного загальновживаного, загальнозрозумілого слова чи поняття для вираження власного, суб`єктивного розуміння певного явища становить реальну трудність в перебігу постійного, що здійснюється не лише у поколіннях, але щоденно, щогодинно в житті кожної людини, переходу із світу власного, «внутрішнього» у світ «зовнішній». Навіть у буденному спілкуванні людей.

Прислухайтесь уважніше до мови депутатів, інших публічних політиків, коли вони говорять, а не читають папірця! Їхня недорікуватість найчастіше походить не від глупоти — здебільшого це люди здібні і навіть розумні, — а від справжніх труднощів у процесі, так би мовити, синхронного висловлювання власних думок, тобто переходу від особистісних смислів до загальнозрозумілих.

У труднощах цього роду часто зізнаються люди. Не кажучи вже про самоіронічне «я — як собака: все бачу, розумію, знаю, а сказати не можу», це «проривається» у виразах типу «не знаходжу слів, щоб...», «не можу навіть сказати, як...» і т.п. (Звісно, в тому разі, коли останні не являють собою більш-менш свідомого ораторського прийому — одного з художніх засобів мистецтва красномовства. У науці та поезії ця трудність знаходить свій вияв у билицях та небилицях про пресловуті «муки творчості». Але поза всілякими перебільшеннями та спекуляціями у цій сфері — сфері вислову, вираження думки таки справді має місце певний конфлікт, отже, — драматична колізія. Основу напруженого драматизму, що ним сповнений «внутрішній рух розвинутої системи індивідуальної свідомості», за висловом психолога О. Леонтьєва, і становить постійно самовідтворюване неспівпадіння особистісних смислів, які несуть у собі «пристрасність свідомості суб`єкта і «байдужих» до них об`єктивних значень».

Ясно, що людство повинно було пошукати і віднайти, зрештою, — виробити засоби, придатні для більш менш адекватного відтворення й усвідомлення цього важливого аспекту руху людської свідомості. І ці засоби були знайдені й випробувані. За твердженням академіка О. Леонтьєва, «наукова психологія знає цей процес тільки в його окремих виявах: в явищах «раціоналізації» людьми їх справжніх спонукань, в переживанні муки переходу від думок до слова, і лише в творах художньої літератури, в практиці морального й політичного виховання цей процес виступає у всій своїй повноті».

Екранні мистецтва з освоєнням внутрішнього монологу та нелінеарних композицій творів стали в рівень з мистецтвом слова. Ба більше: вони спроможні показати те, що не може бути вербалізоване, тобто не може бути не тільки прямо назване, але й опосередковано описане словами, і в такий спосіб зробити його зрозумілим для інших, отже, — спільним надбанням.

Мистецтво як творчість. Засобами задоволення естетичних потреб людини можуть бути і бувають (а первісно, певно, винятково були) різні предмети, речі, явища: метелик, хмарка, і ліс, і гори, і самоцвітні камінці і т.д. і т.п. Але їх не відносять до мистецьких предметів, навіть коли вони дуже нагадують їх — як, наприклад, відомий золотий самородок, прозваний «Мефістофелем» з огляду на разючу подібність до відомого оперного образу, створеного Ф. Шаляпіним (золотий «Мефістофель» із Алмазного фонду Росії).

Предмет мистецтва — це завжди твір. У цьому віддієслівному іменнику мовною практикою зафіксована творча природа мистецтва. Мистецтво — це завжди творення. Більшою чи меншою мірою свідоме чи й зовсім несвідоме, більшою чи меншою мірою нове, досі незнане, чи, навпаки, — повторення, відтворення наслідування уже чогось такого, що є у природі, житті або й у самому мистецтві, але це завжди — творення, творчість.

В історії мистецтва відомі вражаючі зразки того й іншого напряму творчості, так само як і захоплені відгуки про них з боку прихильників та послідовників, і різко критичні інвективи — з боку супротивників одного з них. Проте чимало віднаходилось і мудрих людей, що по-справедливості віддавали належне кожному з них.

Так, широко відоме з часів Гете прославляння древнього маляра, який нібито так достовірно зобразив троянду, що на малюнок, піддавшись ілюзії, намагались сісти представники співучого птаства, поділяли і представники класичної німецької філософії. Проте і Канта, і Гегеля вражала ще більше здатність не так до вірного відтворення даного в довкіллі, як нестримний потяг людської уяви і її спроможність творення нового, нечуваного, небаченого, незнаного.

Чому мистецтво називається мистецтвом? Цей, творчий, характер мистецтва досить виразно просвічується у смислах слів, що ними означається мистецтво у різних мовах. У греків існувало кілька термінів для означення діяльності, що стала називатися і ремеслом, і мистецтвом — τεχνη (техне), δραω (драо) — діяти, що дав назву одному з видів театрального мистецтва — драми, і ποειω (поейо) — робити, творити, звідки походить поняття поезія. Що останній термін означав творити й робити більшою мірою, ніж це несе в собі, наприклад, російськомовний переклад сочинять, свідчить вираз τεχνοποειω (текнопоейо), що значить дітонародження (досл. робити дітей). У чехів та словаків мистецтво — umeni (звідси -umelec, митець (і маляр, і письменник, і скульптор). Подібно й у сербів та хорватів — umjetnost (мистецтво) та umjetnic (митець). Цей же відтінок уміння (ума!), спритності несуть у собі латинські терміни ars та artis, від яких походять назви мистецтва й ремесла та митців (artist) і ремісників (artisan) у романських мовах. Наш сучасний термін мистецтво — німецького походження: від Meister (майстер — мастак — мастацтво (білор.) — мистецтво).

Цікаво, що німецьке Meister, в свою чергу, походить від латинського Magister (навчитель, начальник), яке, вірогідно, утворене шляхом поєднання слів magis («великий») та histor знавець, умілець, згодом — актор (histrion). Тим часом у німців мистецтво — die Kunst, при тому, що die Кunde — відомість, знання, а kundig — знаючий, вмілий. У поляків мистецтво називається, як на українське вухо, дещо грайливо: sztuka (штука), оскільки його відгомін ми вчуваємо у наших словах — штучність, штучний, «штучка» та ін. Але це не значить, ніби ці слова нами запозичені.

Є навіть підстави (для невгамовних «патріотів») схилятись до протилежної думки: в давньоруському, праукраїнському, мистецтві «кумиродєлія» був особливий термін для означення металевого литва істукано, звідки й проглядає в російщині синонім «кумира», «болвана» та «ідола» — истукан. Але найвірогідніше, що всі ці терміни одного походження — із спільного масиву прадавньої слов`янської мови. Російська назва искусство виходить із запозиченого в часи християнізації з болгарської изкуство-то (корінь — искус (=искушение), тобто спокуса) і є історичним свідченням настороженого ставлення православної церкви до художньої творчості.

Мистецтво — виробництво? Згадаймо: найближчий синонім до слів творення, творчість, створення, виготовлення, продукування є... вироблення. Виходить, що мистецтво — це виробництво? Виходить, що так. При чому дуже давно так «виходить».

Інша річ, що збігом певних, не дуже щасливих обставин, у розумінні та тлумаченні цих понять утворився катастрофічний розрив. Відтак слово виробництво у зв»язку з поняттям мистецтво зазвичай відлякує служителів останнього: «Виробництво? Це там, де дим, кіпоть, труби, нафта, газ, товар, і цей, як його? — моніторинг чи маркеторинг? — хто їх там розбере!» «Як то можна! Високе і святе мистецтво — і раптом — виробництво... Божий дар і — яєшня!..».

У самий розпал пріснопам`ятної горбачовської «перебудови» відомий актор, художній керівник московського театру ім Є. Вахтангова і тодішній керівник Російського театрального товариства обурювався: «Ми все частіше чуємо, як надзвичайно складний творчий процес називається «театральним виробництвом», а вистава — «кінцевим продуктом». «Стыдно!» Тим часом, соромитися нема чого.

Хіба що тим, хто перебуває у полоні забобонних уявлень, згідно з якими «виробництво» це — міська, переважно «чиста» — порівняно із сільською (свинарник, конюшня,телятник, бруд, сморід, кізяки!) — праця: фабрична, заводська, індустріальна. Щоправда, теж не без «недоліків»: конвеєри, штампи, дим, гази... Наукове поняття виробництва не має з цим нічого спільного. Виробництвом називається, на відміну від добувної та збирацької, саме продуктивна праця, в результаті якої виходить, виробляється, новий продукт. Що мистецтво — один із видів виробництва в російській мові зафіксовано мовною практикою: віддієслівний іменник произведение искусства недвозначно вказує на цю особливість художньої діяльності.

Насправді мистецтво від самого свого початку є не чим іншим як саме виробництвом. Виробництвом особливим — художнім і переважно духовним, але, при всьому тому, — виробництвом, у точному і повному науковому розумінні цього слова. Відтак, як виробництву, мистецтву при всій його специфіці притаманні й усі найважливіші риси та характеристики виробництва взагалі, організаційні, технологічні й економічні — зокрема.

При ближчому розгляді виявляється, що мистецтво як виробництво в своєму історичному побутуванні зазнає тих же організаційних форм, що й суспільна праця будь-якого роду: індивідуальне виробництво (творчість окремого письменника, художника, скульптора), кооперація (творчість танцювальних та музичних ансамблів — хори, оркестри і т.п.), мануфактура (театральне виробництво, скульптурні та художні майстерні тощо), фабрики (кіновиробництво, кінокопіювання, прокат), індустрія (телебачення, комп`ютерна графіка, комп`ютерне виробництво фільмів тощо). За умов товарного господарства мистецтво як виробництво втягується в систему пануючих економічних відношень: рабовласницьких (архітектура древніх цивілізацій, античний театр, ужиткові мистецтва), феодальних (архітектура, скульптура, живопис, музичне мистецтво, театр, ужиткові мистецтва), капіталістичних (всі традиційні мистецтва, а також нові — декоративно-прикладні, екранні), соціалістичних (недавній досвід СРСР, країн Східної Європи, сучасний — Китаю, В`єтнаму, Куби, Північної Кореї (КНДР).

При цьому окремі мистецтва (як художні виробництва) за певних умов можуть відігравати роль самостійно й іноді високорентабельно економічно функціонуючого організму (кіно-, теелеіндустрія, шоубізнес, мистецтво реклами), тимчасом як інші, переважно успадковані історично, не здатні до самостійного економічного функціонування і для свого виживання потребують істотної підтримки від суспільства (спонсорство, благодійні пожертвування, бюджетні дотації з боку держави та місцевих адміністрацій). Аналіз мистецтва як виробництва з боку особливостей технології проливає додаткове світло на розуміння поетики, творчого методу.

Соціальна інфраструктура мистецтва. З відомих історичних причин, в силу яких мистецтво тривалий час розглядалося якщо не виключно, то, принаймні, переважно як пізнання, ідеологія, засіб самовираження і комунікації або як форма суспільної свідомості, поза увагою залишалась та обставина, що мистецтво — складний соціальний організм. Складний не лише в розумінні трудний для осягнення, але й дослівно — такий, що складається із багатьох елементів суспільного життя, зокрема й діяльнісних.

Мистецтво — це далеко не тільки зібрання художніх творів, якими б прекрасними й значущими вони не були, це, насамперед і головним чином, — жива людська діяльність, без якої і будь-які шедеври втрачають свою цінність.

Власне, сукупність діяльностей, спрямованих на виготовлення предметів мистецтва (художня творчість — виробництво!), їх нагромадження (музеї, бібліо-, фільмо- та фонотеки і т.д), збереження (охорона пам`яток, реставрація творів і т.п.), організацію системи користування художніми надбаннями (від виставочної діяльності до індустрії «шоубізнесу»), підготовку нових генерацій майстрів (художня професійна освіта різних ступенів, форм та напрямів), виховання споживачів мистецтва (художня просвіта, пропаганда творів мистецтва, реклама), науковий аналіз характеру культурно-мистецького процесу в суспільстві (художня критика, мистецтвознавство, історя та теорія мистецтв), нарешті, створення належної матеріально технічної та виробничої бази для художньої творчості (розвиток кіно- та телеіндустрії, виготовлення театральної техніки, засобів фіксацій й поширення музичних творів, обладнання та матеріали для функціонування майстерень по виготовленню скульптури, студій живопису і т.д.), забезпечення належних умов для громадських форм культурно- мистецького життя (виставочні павільйони, театри, кіно- та концертні зали, і т.д. і т.п.).

Таким чином, будучи саме по собі складним соціальним утвором, мистецтво становить органічну частину суспільства і, отже, несе в собі і на собі всі найхарактерніші його соціально-культурні ознаки та етнонаціональні особливості. Як ідеологічні (політичні, правові, морально-етичні тощо) так і економічні. І за будь-яких соціально-політичних та економічних умов мистецтво в цілому, з його розгалуженою інфраструктурою, потребує повсякденної уваги та всебічної турботи суспільства та його органів, зокрема й особливо матеріальної підтримки. Тільки за цих умов воно може виявитись спроможним духовно збагачувати людей, а не сприяти їх деградації.

Психологічна «ультраструктура» мистецтва. Соціальною інфраструктурою мистецтва (відповідно до значення латинських слів infra — нижче, під та structura — будова, побудова, порядок) ми назвали комплекс тих суспільних інституцій, які, не входячи безпосередньо в художній процес, істотним чином сприяють його перебігу.

У цьому зв`язку не зайвим уявляється підкреслити, що подібно до того, як художній процес започатковується в «голові» («серці», «душі», «свідомості», «підсвідомості» і т.д.) митця, реалізується в його уяві в певних позірних образах, формах, характерах і т.д., перш ніж «втілюється» (уречевлюється, опредмечується) в певному матеріалі, так і знаходить він своє завершення в «головах» («серцях», «душах», «свідомості» та «підсвідомості» тощо) споживачів. Будинок, у якому не живуть, — не будинок, а лише купа каміння, хай і гарно викладеного. Книга, яку не читають, — не літературний твір, а всього лише стос упакованого паперу. Фільм, який не переглядають, — не твір кіномистецтва, а всього лише кілька сот метрів целулоїдної чи феромагнітної стрічки і т.д.

Подібно до того, як задум художника на творчому шляху кристалізації художньої ідеї, набуття відповідної форми, а далі й втілення у матеріалі зазнає певного збагачення і певних втрат, так і «зворотній» процес «розпредмечення» художнього твору під час сприйняття його споживачем — «розшифрування» ніби «закодованих» у його змісті ідей, авторського «послання» тощо — зазнає відповідних, хоча й зовсім не обов»язково адекватних, «перетворень».

Споживач може «побачити» («почути», «зрозуміти») і більше, і менше, ніж міститься у творі, може й зовсім не сприйняти його або витлумачити викривлено. Все це становить надзвичайно складну й різноманітну сферу «внутрішнього» перебігу художнього процесу: відчуття, переживання, уявлення, здогади, прагнення, «прозріння», «осяяння», думки, поняття, концепції — у всьому діалектично суперечливому їх взаємозв»язку та обумовленості реаліями життя «зовнішнього». Вони також, як і соціальні інституції, безпосередньо, відчутно, ніби й не входять до складу мистецьких творів, тим не менш не просто впливають на характер художнього процесу, але істотно визначають саму його сутність.

За «аналогією» до соціальної інфраструктури цю сферу справедливо було б назвати психологічною ультраструктурою мистецтва (виходячи з того, що латинське слово ultra означає над, зверх). Найважливішими інгредієнтами її є Психологія (художньої) творчості та Психологія (художнього) сприйняття.


17.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!