Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Леонардо да Вінчі - титан італійського Відродження
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Леонардо да Вінчі - титан італійського Відродження

Художня спадщина Леонардо да Вінчі, особливості його творчості. Найбільш визначні твори Леонардо да Вінчі. Згасання художньої творчості великого майстра. Основні підходи Леонардо да Вінче до пізнання. Основні філософські досягнення Леонардо да Вінче

Серед титанів Відродження одне з перших місць по праву належить Леонардо да Вінчі. Сила його розуму його геніальні наукові передбачення, його чудові технічні винаходи, нарешті, його велике реалістичне мистецтво - усе це валило в здивування вже людей Ренесансу, схильних сприймати Леонардо як живе втілення того ідеалу всебічно розвитий особистості, про яке мріяли кращі з мислителів і письменників XV- XVI століть.

Як художник Леонардо да Вінчі стоїть на грані двох епох – раннього і високого Відродження. Він підсумовує багатий художній досвід XV століття, і він закладає основи для мистецтва XVI століття. Леонардо ставить собі метою дати об'єктивне відображення дійсності. Але цю дійсність він сприймає вже по-іншому. Він шукає узагальнених форм, типових рішень, ясної художньої мови. Його вже не задовольняє аналітичний реалізм XV століття, у якому інтерес до деталей нерідко затемнював головне.

Його цікавлять нові задачі - удосконалення психологічних засобів вираження і більш глибоке розкриття внутрішнього світу людини, спрощення композиційного ладу заради досягнення більшої монументальності, використання світлотіні з метою посилення життєвості образів, розробка реалістичного творчого методу і підведення під нього міцної теоретичної основи.

Реаліст у науці, Леонардо залишається реалістом і в мистецтві. Але його реалізм знаменує більш високу ступень розвитку. І оскільки для Леонардо процес художнього узагальнення є процесом глибоко свідомим, остільки він виступає прямим попередником усіх великих майстрів високого Відродження.

Художня спадщина Леонардо да Вінчі, особливості його творчості

Художня спадщина Леонардо да Вінчі кількісно невелика. Висловлювалася думка, що його захоплення природничими науками й інженерною справою перешкодили його плідності в мистецтві. Однак анонімний біограф, його сучасник, указує, що Леонардо «мав чудові задуми, але створив небагато речей у фарбах, тому що, як говорять, ніколи не був задоволений собою». Це підтверджує і Вазарі, відповідно до якого перешкоди лежали в самій душі Леонардо – «найбільша і найнезвичніша, саме вона спонукувала його шукати переваги над досконалістю, так що кожний твір його сповільнювалося від надлишку бажань».

Леонардо склався як художник так, імовірно, значною мірою і як вчений у майстерні Верроккіо. Ранні малюнки і картини Леонардо ясно показують, якою чудовою школою реалістичного мистецтва була ренесансна майстерня. Тут усі робилося для того, щоб навчити з раннього років правильно малювати і допомогти опанувати реалістичним методом.

Малюнки Леонардо 70-х років свідчать про пильне й уважне вивчення молодим художником натури. Він замальовує обличчя, що сподобалися йому,,пейзажі, рослини, фігури тварин, вона без утоми робить найдокладніші етюди драпірувань, домагаючись максимальної рельєфності в передачі складок, він виконує вражаючі вже на цьому ранньому етапі своєю зрілістю композиційні начерки для картин. Природа у всіх своїх різноманітних проявах уладно волоче його до себе. Він схиляється перед її дивною красою і досконалістю, перед нескінченною розмаїтістю її форм.

Протягом 70-х років Леонардо виконав ряд картин, щодо яких дотепер йдуть гарячі суперечки в науці. У майстерні Верроккіо застосовувалася спільна робота вчителя й учнів над тим самим добутком; у зв'язку з цим, природно, виникають великі складності при розпізнанні окремих художніх почерків. Кілька років назад наука все-таки схилилася до того, щоб приписати молодому Леонардо дві речі, що найчастіше зв'язували з ім'ям Верроккіо. Це «Благовіщення» і «Портрет Джіневри де Бенчі». В обох цих роботах Леонардо виступає перед нами ще як типовий майстер XV століття, що віддає перевагу подробицям перед цілим.

Уже перший флорентійський період діяльності Леонардо, після закінчення навчання у Верроккіо, відзначений його спробами виявити свої дарування на багатьох поприщах: архітектурні креслення, проект каналу, що з'єднує Пізу з Флоренцією, малюнки млинів, сукновальних машин і снарядів, що приводяться в рух силою води. До цього ж періоду відноситься його маленька картина «Мадонна з квіткою».

Коли Леонардо писав її, йому було двадцять шість років. До цього часу художник знайшов уже зроблену майстерність у великому мистецтві живопису, що він ставив вище всіх інших.

«Мадонна з квіткою» – це хронологічно перша мадонна, образ якої внутрішньо позбавлений якої-небудь святості. Перед нами усього лише юна мати, що грає зі своєю дитиною. Вічна принадність і поезія материнства. У цьому нескінченне зачарування картини.

Серед усіх мистецтв Леонардо ставить на перше місце живопис. Тому що, вказує він, живописець є «владарем усякого роду людей і всіх речей». Це – непереборне свідчення глибокої переконаності одного з найбільших живописців, які хоч колись жили на світі, у величі і всепідкорюючій силі свого мистецтва.

Світ пізнається через почуття, а око – володар почуттів.

«Око, – пише він, – є око людського тіла, через яке людина дивиться на свій шлях і насолоджується красою світу. Завдяки йому душа радується у своїй людській темниці, без нього ця людська темниця – катування».

У день народження короля прийшов поет і підніс йому поему, що вихваляє його доблесті. Прийшов також і живописець з портретом коханої короля. Король негайно ж звернувся від книги до картини. Поет образився: «О, король! Читай, читай! Ти довідаєшся щось куди більш важливе, чим може дати тобі ця німа картина!» Але король відповів йому: «Мовчи, поет! Ти не знаєш, що говориш! Живопис служить більш високому почуттю, ніж твоє мистецтво, призначене для сліпих. Дай мені річ, яку я міг би бачити, а не тільки чути».

Між живописцем і поетом, пише ще Леонардо, така ж різниця, як між тілами, розділеними на частини, і тілами цільними, тому що поет показує тобі тіло частину за частиною в різний час, а живописець – цілком в один час.

А музика? Знову категорична відповідь Леонардо: «Музику не можна назвати інакше, як сестрою живопису, тому що вона є предмет слуху, другого почуття після зору... Але живопис перевершує музику і велить нею, тому що не умирає відразу ж після свого виникнення, як нещаслива музика».

Але всього цього мало. Живопис, найбільше з мистецтв, дає в руки того, хто по-справжньому нею володіє, царствену владу над природою.

Отже, для Леонардо живопис – вище діяння людського генія, вище з мистецтв. Це діяння вимагає і вищого пізнання. А пізнання дається і перевіряється досвідом.

І от досвід відкриває Леонардо нові простори, далечіні, до нього не звідані в живописі. Він вважає, що математика – основа знання. І кожна його мальовнича композиція плавно вписується в геометричну фігуру. Але зорове сприйняття світу не вичерпується геометрією, виходить за її рамки.

Заглянувши в безодню часу, що є «винищувач речей», він побачив, що усі змінюється, перетворюється, що око сприймає лише те, що народжується перед ним у дану мить, тому що в наступний час уже зробить своя неминуча і необоротна справа.

І йому відкрилася нестійкість, плинність видимого світу. Це відкриття Леонардо мало для всього наступного живопису величезне значення. До Леонардо обрису предметів здобували в картині вирішальне значення. Лінія панувала в ній, і тому навіть у найбільших його попередників картина здається часом розфарбованим малюнком. Леонардо перший покінчив з непорушністю, самодостатньою владою лінії. І назвав цей переворот у живописі «проваллям обрисів». Світло і тіні, пише він, повинні бути різко розмежовані, тому що границі їхній у більшості випадків неясні. Інакше образи вийдуть незграбні, позбавлені принадності, дерев'яними.

«Димчаста світлотінь» Леонардо, його знамените «сфумато» – це ніжне напівсвітло з м'якою гамою тонів молочно-сріблистих, блакитнуватих, іноді з зеленуватими переливами, у яких лінія сама стає як би повітряною.

Олійні фарби були винайдені в Нідерландах, але нові можливості, що таяться в них, у передачі світла і тіні, мальовничих нюансів, майже непомітних переходів з тону в тон були уперше вивчені і до кінця досліджені Леонардо.

Зникли лінеарність, графічна твердість, характерні для флорентійського живопису кватроченто. Світлотінь і « обриси, що пропадають,» складають, по Леонардо, саме чудове в мальовничій науці. Але образи його не скороминущі. Міцний їхній кістяк, і міцно коштують вони на землі. Вони нескінченно чарівні, поетичні, але і не менш повновагі, конкретні.

Найбільш визначні твори Леонардо да Вінчі

«Мадонна в гроті» (Париж, Лувр) – перший цілком зрілий твір Леонардо – утверджує торжество нового мистецтва.

Зроблена погодженість усіх частин, що створює міцно спаяне єдине ціле. Це ціле, тобто сукупність чотирьох фігур, обрису яких чудово зм'якшені світлотінню, утворить струнку піраміду, плавно і м'яко, у повній волі виростаючу перед нами. Поглядами і розташуванням усі фігури об'єднані нерозривно, і це об'єднання виконане чарівної гармонії, тому що навіть погляд ангела, звернений не до інших фігур, а до глядача, як би підсилює єдиний музичний акорд композиції. Погляд цей і посмішка, що ледве опромінює обличчя ангела, виконані глибокого і загадкового змісту.

Світло і тіні створюють у картині деякий неповторний настрій. Наш погляд несеться в її глибини, у вабливі просвіти серед темних скель, під покровом яких знайшли притулок фігури, створені Леонардо. І таємниця, леонардівська таємниця, протягає й у їхніх обличчях, і в синюватих ущелинах, і в півмороку навислих скель. А з якою добірністю, з якою проникливою майстерністю і з якою любов'ю розписані іриси, фіалки, анемони, папороті, усілякі трави.

«Хіба ти не бачиш, – повчав Леонардо художника, – як багато існує тварин, дерев, трав, квітів, яке розмаїтість гористих і рівних місцевостей, потоків, рік, міст...».

«Таємна вечеря» – найбільший утвір Леонардо й один з найбільших добутків живопису всіх часів – дійшла до нас у напівзруйнованому виді.

Цю композицію він писав на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делле Граціє. Прагнучи до найбільшої барвистої виразності в стінописі, він зробив невдалі експерименти над фарбами і ґрунтом, що і викликало її швидке ушкодження. А потім довершили справа грубі реставрації і... солдати Бонапарта. Після захоплення Мілана французами в 1796 р. Трапезна була перетворена в стайню, випари кінського гною покрили живопис густою цвіллю, а солдати, що заходили в стайню, забавлялися, шпурляючи цеглинами в голови леонардівських фігур.

Доля виявилася жорстокою до багатьох творів великого майстра. А тим часом, скільки часу, скільки натхненного мистецтва і скільки полум'яної любові вклав Леонардо в створення цього шедевра.

Але, незважаючи на це, навіть у напівзруйнованому стані «Таємна вечеря» робить неперевершене враження.

На стіні, як би переборюючи її і несучи глядача у світ гармонії і величних бачень, розгортається древня євангельська драма обманутої довіри. І драма ця знаходить своє вирішення у загальному пориві, спрямованому до головної дійової особи – чоловіку зі скорботним обличчям, що приймає що здійснюється як неминуче.

Христос тільки що сказав своїм учням: «Один з вас зрадить мене». Зрадник сидить разом з іншими; старі майстри зображували Іуду сидячим окремо, але Леонардо виявив його похмуру відособленість куди більш переконливо, тінню огорнувши його риси.

Христос покірний своїй долі, виконаний свідомості жертовності свого подвигу. Його нахилена голова з опущеними очима, жест рук нескінченно прекрасні і величні. Чарівний пейзаж відкривається через вікно за його фігурою. Христос – центр усієї композиції, усього того виру пристрастей, що бушують навколо. Сум його і спокій як би споконвічні, закономірні – і в цьому глибокий зміст показаної драми.

Побачивши «Таємну вечерю» Леонардо, французький король Людовік XII так захопився нею, що тільки острах зіпсувати великий твір мистецтва перешкодила йому вирізувати частину стіни миланского монастиря, щоб доставити фреску у Францію.

Портрет, написаний Леонардо разом з досвідченим міланським художником Амброджо да Предісом, називається «Дама з горностаєм». Портрет чудово відбиває ті якості, якими ця жінка, спокушена Сфорца, коли їй було всього сімнадцять років, володіли: вираження її інтелігентного обличчя проникливі і зосереджене, пальці в неї довгі і чуттєві – такі бувають у музикантів.

Ще один портрет, написаний Леонардо в ранні роки перебування в Мілані, можливо, найменш значний із всіх і гірше всього документований, однак по іронії долі найкраще збережений. Це «Потрет музиканта». У портреті закінчене тільки обличчя; по типі воно близько обличчям ангелів Леонардо. Кілька років назад живопис був розчищений, і на клаптику папера в руці зображеної людини виявилося кілька нотних знаків. Дослідники Леонардо, що знають його схильність до загадок і секретів, поки безрезультатно намагалися прочитати це нотне послання.

Леонардо почав писати свій «Трактат про живопис» саме в Мілані, як свідчать джерела, на прохання Сфорца, що побажав довідатися, яке з мистецтв – чи скульптура живопис - більш шляхетно. Також Леонардо захопився вивченням анатомії людського тіла, а в останні роки перебування в Сфорца він віддавав значну частину свого часу математиці. Роки служіння в Сфорца закінчилися тим, що Лодовик був скинутий і доставлений у Францію як бранця. Після цього Леонардо ще якийсь час залишався в Мілане. Потім разом з Лукою Пачолі і Салаино - своїм учнем - Леонардо відправився у Флоренцію, по шляху загорнувши в Мантую і Венецію для огляду визначних пам'яток.

Першою великою художньою роботою Леонардо у Флоренції був розпис для залу Великої Ради в Палаццо Веккіо. Як сюжет Леонардо обрав битву під Ангиари, що закінчилася перемогою флорентійців над ломбардськими військами. Розпис він залишив незакінченої до моменту свого від'їзду в Мілан.

У 1480 році Леонардо згадується як має «casa sua», тобто свою власну майстерню. Приблизно, приблизно в тому ж році виникла картина «Мадонна Літта», що зберігається в Державному Ермітажі. Ця картина написана темперою, тобто фарбами, розведеними на яєчному жовтку. До цієї техніки Леонардо прибігав лише у виді виключення, що пояснює трохи не звичайну для нього манеру листа - менш м'яку і більш деталізовану.

Приблизно в тому ж 1503 році була написана одна з найвідоміших картин Леонардо - «Мона Лиза». Мона Ліза не була, як багато хто вважають, ідеалом краси для Леонардо: його ідеал скоріше проглядається в ангелі з «Мадонною в скелях». Все ж таки Леонардо вважав Мону Лізу особливою людиною: вона зробила на нього настільки сильне враження, що він відмовився від інших вигідних пропозицій і протягом трьох років працював над її портретом. Портрет відбив своєрідний людський характер. Мона Ліза (скорочення від мадонна Ліза) була третьою дружиною флорентійського купця по імені Франческо ді Бартоломео делу Джокондо (звідси і вульгарна друга назва картини «Джоконда»).

На наступний рік він укладає з ченцями монастиря Сан Донато а Скопето договір на вівтарний образ «Поклоніння волхвів». Ця картина, як і більшість Леонардових речей, залишилася незакінченої.

У серпні 1507 року він приїжджає у Флоренцію, щоб врегулювати справи зі спадщиною, що залишилася йому після дядька, але незабаром знову повертається в Мілан, де залишається до 1513 року. Ці Міланские роки життя Леонардо мало досліджені. Відомо тільки, що він як і раніше цікавився науковими проблемами, приділяючи особливо багато часу проектуванню гідравлічних споруджень, геометрії, механіці, анатомії, геології, метеорології, космографії, математиці й астрономії.

Згасання художньої творчості великого майстра

До 1508 року кар'єра Леонардо як художника підійшла до кінця, хоча йому залишалося жити більше десяти років. Від цих років збереглося тільки дві картини - одна з них луврская «Св. Ганна з Марією і дитиною Христом», етюди для цієї картини можуть бути датовані ще 1500 роком, хоча й у 1510 році картина усе ще була в роботі. Друга ж картина – це «Іоанн Хреститель».

До кінця Міланского перебування Леонардо політична атмосфера почала згущатися. За словами одного старого історика, почалася «епоха смут, помсти і загального руйнування». Залишатися в цих умовах у Мілані було небезпечно. Тому Леонардо 24 вересня 1513 року залишив Мілан і направився спочатку у Флоренцію, а потім у Рим.

У Римі Леонардо займався геологією, механікою, анатомією. Великих художніх замовлень Леонардо тут не одержав. Незважаючи на те, що він був одним з головних творців стилю високого Відродження, до середини другого десятиліття XVI століття його художня манера здавалася римлянам уже трохи архаїчною.

Незабаром Леонардо примушений був залишити Рим і знову шукати собі місце в житті. Він направився в Ломбардію, де надійшов на службу до Франциска I, і наприкінці 1516 року виїхав, за його запрошенням, у Францію, з титулом придворного живописця.

17 травня 1517 року Леонардо, разом зі своїм другом Франческо Мельці і вірним слугою Баттиста Вилланисом, прибув у замок Клу, у Франції. Цей замок був розташований недалеко від Амбуаза, де подовгу живав король зі своїм двором. До моменту приїзду Леонардо Франція вступила на шлях широкого прилучення до передової італійської культури. Немудро, що подібне середовище виявило до Леонардо зовсім винятковий інтерес і увага. Він повинний був здаватися французькому суспільству довершеним створенням природи, живим утіленням ренесансного «uomo universale» (тобто всебічно розвитої людини). Як король, так і двір наслідували йому в манері вдягатися, носити бороду і стригти волосс. У придворній бесіді часто миготіли італійські слова. Ім'я «божественного» Вінчі було в усіх на вустах. А швидко старів майстер хворів і вгасав. У нього стала відніматися права рука. Сили його усе більш слабшали.

19 квітня 1519 року Леонардо складає свій заповіт, з педантичною точністю визначаючи ритуал поховання, перелік спадкоємців, характер і розмір дарувань. Усе своє життя Леонардо залишався далеким церковному способу мислення, і таким же він, без сумніву зійшов у могилу, коли в 2 травня 1519 року пробила його смертна година.

Леонардо оплакували багато хто. А місяць після його смерті Мельці писав його братам: «Поки не розпадеться моє тіло, я буду постійно почувати це горе», що повинні розділяти всі люди, тому що «не у владі природи створити ще однієї такої людини».

Основні підходи Леонардо да Вінче до пізнання

Заявляючи, що «усе наше пізнання починається з відчуттів», Леонардо рішуче відкинув інше, що не спирається на безпосереднє вивчення природи, знання – отримане з одкровення чи зі Священного писання.

Знання, яке не спирається на відчуття і досвід, не може претендувати на яку-небудь вірогідність, а вірогідність є найголовніша ознака справжньої науки. Теологія не має справжньої опори в досвіді і тому не може претендувати на володіння істиною.

Інша, по Леонардо, ознака неістинної науки – різноголосиця думок, велика кількість суперечок.

Позиція Леонардо є, по суті, заперечення теології. Знання, засноване на одкровенні, на «натхненні», на Священному писанні – недостовірне і тому не може прийматися до уваги; давши своє натуралістичне пояснення природи людської душі, Леонардо зневажливо відзивається про теологічне трактування «братів і батьків» – ченців і священиків.

До знання з натхнення Леонардо дорівнює і помилкові побудови, засновані на тому, що іменує «сновидіннями». Помилковими науками, що суперечать досвіду і не підтвердженими достовірними доводами і доказами, Леонардо вважав «пророчу» астрологію (від якої він відрізняв у своїх записах «спостережливу» астрологію), алхімію (знову ж виділяючи в ній практично незаперечну частину, зв'язану з досвідами по одержанню з'єднань природних елементів), спроби створення вічного двигуна й особливо некромантію та різні види чаклунства, що спираються на використання «парфумів». Леонардо не тільки спростовував підстави практики “некромантів” та інших чаклунів і магів, але і підривав віру в дива і знахарство.

Засноване на відчуттях, і насамперед на зорі, пізнання світу – єдине доступне людині знання – протистоїть містичному збагненню божества. Леонардо заперечує думки тих, хто вважає, що «зір заважає зосередженому і тонкому духовному пізнанню, що відкриває доступ до наук божественних»; навпроти, підкреслює він, саме око, «як володар почуттів, виконує свій обов’язок, коли створює перешкоду для плутаних і брехливих міркувань».

Іншою перешкодою для справжнього знання є влада традиції, книжкової вченості, що зневажає безпосереднім спостереженням і досвідом.

Звертання до досвіду як джерелу пізнання – не декларація. Скоріше навпроти – воно є висновком постійної і повсякденної практики Леонардо – спостерігача, художника, експериментатора, механіка, винахідника. Саме різноманіття його наукових інтересів, одночасне вивчення безлічі різноманітних явищ природи породжені прагненням самостійно перевірити всі наукові істини, пізнати справжній вигляд речей, проникнути в їх справжню природу.

У своїх записах і малюнках Леонардо постійно повертається до вже зроблених спостережень і досвідів. Малюнки відіграють особливу роль у його наукових вишукуваннях.

Основні філософські досягнення Леонардо да Вінче

Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.

Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п.

Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.

Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.

У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.

Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології.

Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.

І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.

Таким чином, Леонардо да Вінчі - історичний живописець, скульптор, архітектор, вчений та інженер епохи Відродження. Народився 15 квітня 1452 р. біля Флоренції, у сім’ї багатого нотаріуса. Леонардо да Вінчі створив гармонічний образ людини, який відповідав гуманістичним ідеалам, тим самим, від підсумував досліди кватроченто (період Раннього Відродження в Італії) і заложив основи мистецтва Високого Відродження. Склався як майстер, навчаючись у Андре дель Верроккьо (1467-72). Методи роботи у флорентійській майстерській кватроченто, де художня практика була з’єднання з технічними експериментами, а також зближення з астрономом П.Тосканеллі були зародженню наукових інтересів юного Леонарда да Вінчі.

У ранніх творах (голова ангела в “Хрещенні” Верроккьо, після 1470; “Благовіщення”, 1474 – обидва у Галереї Уффіци Флоренція; “Мадонна, Бенуа” – 1478 – Ермітаж Санкт Петербург). Леонардо да Вінчі розвиває традиції кватроченто, підчеркуючи плавну об’ємність формі м’якою світлотінню, іноді оживлюючи обличчя мало замітною посмішкою; у композиції “Поклоніння волхвів” (1181-82, не закінчена, підмальовка – в Уффіці) він, перетворює релігійний сюжет у дзеркало різноманітних людських емоцій розробляючи новаторські методи приготовляю чого малюнку.

Фіксуючи результати без чисельних спостережень в набросках, ескізах і натурних штудіях, виповнених у різних техніках (олівець, срібний олівець, сангіно, перо та інші), Леонардо да Вінчі добивається великої гостроти в передачі міміки обличчя, а фізичні особливості і руки людського тіла приводить в ідеальну відповідність з духовною атмосферою композиції.

В трапезній монастиря Санта-Марія деллє Граціє Леонадо да Вінчі створює “Тайну вечерю” (1595-97; через особливість техніки, яку використав Леонардо да Вінчі, масло з темперою – збереглась в сильно пошкодженому вигляді в 20-ст реставрована) високі етичні складові виражені у строгих математичних закономірностях її композиції “Тайна вечеря” знаменує одну із вершини у розвитку всього європейського мистецтва.

У портреті Монни Лізи (або “Джоконди”, 1503, Лувр) образ багатої міщанки представлений втіленням піднесеного ідеалу жіночості не тратячи при цьому інтимно-людської красоти, важливим елементом композиції становить комічний обраний пейзаж.

Як учений та інженер Леонардо да Вінчі збагатив проникаючими дослідженнями майже всі області науки того часу, розглядаючи свої замітки і малюнки як підготовку до гігантської енциклопедії людських знань. Скептично відносячись до популярного у той час ідеалу ученого-ерудита, Леонардо да Вінчі був найбільшим яскравим представником нового заснованого на експерименті мистецтвознання.

Зібрані Леонардо да Вінчі спостерігання над виливом прозорих та напівпрозорих середовищ на забарвлення предметів, відображені в його живописі, призвели до утвердження, у мистецтві Високого Відродження принципів повітряної перспективи. Універсальність оптичних законів була зв’язана для нього з уявленням про однорідність Всесвіту, він був близький до створення геліоцентричної системи, вважаючи Землю “точкою в світоутворенні”.

Леонардо да Вінчі здійснив видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи. Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку.

Список літератури

1. Алпатов М.В. Художні проблеми італійського Відродження. – М., 1986.

2. Брагина Л.И. Культура Возрождения. - М., 1990.

3. Вазари Дж. Життєпис найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих епохи Відродження. – С.-Пб., 1992.

4. Лазарєв В.Н. Леонардо да Вінчі. – М., 2001.

5. Роберт Уоллейс. Світ Леонардо. – М., 1997.


16.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!