Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Постмодернізм як світоглядно-мистецький напрям
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Постмодернізм як світоглядно-мистецький напрям

Кінець XX — початок ХХI ст. увійшов в історію як вік постмодерністської культури. Слово «модерн» (франц. modern — сучасний) вперше було вжито у V ст. для розмежування християнського сьогодення і язичеського римського минулого

В будь-якій епосі були періоди переходу від старого до нового, тому «модерними», «новими», сучасними вважали себе всі епохи з часів Карла Великого. Але в Європі нова культура завжди формувалася на базі оновленого відношення до Античності. Так, античне мистецтво, наприклад, завжди вважалося нормативним зразком, з яким звіряли свої твори художники «модерну» за усіх часів. Культура «модерну» будь-якої епохи завжди оглядалася на Античність, і навіть критикуючи її, все-таки ніколи цілком від неї не відмовлялася.

У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію протиставляти себе історії і традиції взагалі, рвати історичні зв'язки. Модерним починає вважатися тільки те, що виражає просто «нове». Починається погоня за «більшою новизною» як такою. Така модифікація модерну ясно представлена, наприклад, у теорії мистецтва Ш. Бодлера — французького поета XIX ст. Він орієнтував художників на відмову від традиційних норм і зразків. Їх творчі установки стали нагадувати роботу розвідника, що вступає в незнайому сферу, де є ризик раптових і небезпечних зіткнень.

Художникові пропонувалося завойовувати простір і час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на жодні вказівки. Він не знав жодних правил поведінки в цьому відкритому йому майбутньому, над ним не тяжіли норми і зразки; він просто рвався до нового, не знаючи при цьому ні шляху, ні орієнтирів. Ш. Бодлер, по-суті, сформулював стратегію культури постмодерну. Слід уточнити наступна обставину. За новизною гнався, наприклад, і авангард. Але він визнавав ціннісну ієрархію, хоча і в спотвореній формі: нове завжди краще, вище старого, тобто нове якби порівнювало себе зі старим. Постмодерн відмовився від ієрархії, від оцінок, від жодного порівняння з минулим

Щоб підійти до відповіді на це питання, наведемо ще один приклад постмодерністських проривів в культурі XIX ст., цього разу зв'язаних з філософською критикою розуму, з відмови від раціоналістичних традицій, що зародилися ще в Античності. Сучасник і учень Гегеля датський філософ Кьєркегор виступив проти домагань розуму ще за життя свого вчителя, а Ніцше оголосив розум «хворим павуком» в той час, коли Маркс розробляв теорію розумного устрою суспільного життя. Постмодерністська установка на відмову від раціоналістичних проектів Ренесансу і Просвітництва виникла не «після» модерну — філософії XIX ст., а поруч з ним. Тому не зовсім правильно вибудовувати хронологічний ланцюжок: модерн — постмодерн.

Як відреагувало суспільство на ці постмодерністські заявки? Воно просто не видало кредиту довіри скептикам і ганьбителям розуму. Ще була сильна онтологічно вкорінена віра в його законодавчі здібності, що гарантують універсальний порядок у світі. Прихильність людей була на боці тих, хто не погоджувався з критиками розуму. Сучасники Кьєркегора, Ніцше поставилися до їхніх ідей як до марення шизофреніків (не випадково ці філософи стали клієнтами психіатричних клінік), відтіснивши їх на периферію суспільної свідомості. Постмодерн не став у XIX ст. нормою, суспільство ще не було готове жити без опори на розум і традицію в культурі, зв'язану з ним.

ХХ століття, продовживши критику проектів Ренесансу і Просвітництва, затребувало ідеї постмодерністських мислителів XIX ст. і перемістило їх в центр інтелектуального простору. Кьєркегор, Ніцше, Паскаль і ін. були реабілітовані і стали шановані. Виникла певна хронологічна аберація: Гегеля стали сприймати як далеке минуле, а Кьєркегора — як сучасника. Постмодерністські настрої привернули увагу З. Фрейда, М. Хайдеггера, Гадамера, Ж. Дерріда, яких суспільство ще за житті оголосило видатними мислителями і тим самим продемонструвало свою готовність прийняти їх ідеї. У XX ст. закінчився процес трансформації досвіду свідомості, фундаментальних зрушень у формах людського мислення, що почався ще в XIX ст.

Наведемо приклади таких «зрушень». Відомо, що до кінця XIX ст. висока класична думка не впускала в сферу своєї діяльності проблеми сексу, божевілля і в'язниці, а держава репресивно відносилася до цього світу. Але з кінця цього періоду дані теми стали легалізуватися і поступово розширюватися, стаючи не тільки предметом уваги з боку вчених, але і заполонивши практично все мистецтво.

Саме загадкове полягає в тому, що люди виявилися якби вже готовими поставитися до цієї сторони життя з серйозною увагою, настільки серйозною, що до кінця XX ст. проблемами, наприклад, сексуальних меншин стали займатися парламенти, дебатуючи про можливості юридичного узаконення шлюбів між особами однієї статі, а вчені і громадськість зайнялися пошуком засобів і способів сексуальної просвіти дітей з 5-річного віку. Ці процеси зафіксувала мова, самий чуйний індикатор змін у світовідчуванні людей: слово «любов» почало поступово витіснятися словом «секс».

В наявності факт: у XX ст. змінилися люди, їх світосприймання, світовідчування, їх духовно-розумові установки. Але ці зміни, що почалися задовго до XX ст., явними стали лише до кінця XIX ст., що дозволило багатьом мислителям, удавшись до методу екстраполяції, намалювати соціально-психологічний портрет індивіда XX ст.

Так, наприкінці XIX ст. російський мислитель К. Леонтьєв пророкував, що започатковані в Європі процеси егалітаризації (франц. egalité — рівність) і лібералізації (лат. liberalis — вільний), приведуть до посилення тенденції вимоги всякої рівності — економічної, політичної, розумової, статевої і т.д., а також наростання вільнодумства в суспільстві, поблажливості і потурання у відношенні всякого роду індивідуальних волевиявлень, типу «я так хочу», і сформують в підсумку особливий тип: самовпевнених і зарозумілих громадян.

Демократизація життя і розуму неминуче закінчиться пануванням середнього класу, тобто скромних, однорідного розуму людей, не занадто багато працюючих і щасливих у своїй однаковості. «Виробиться», вважав мислитель, середня людина, орієнтована на швидкоплинні потреби, на нескінченне відстоювання своїх прав і свобод, природи і суті яких вона не знає. Середня людина сформує етику, вільну від усяких містичних, релігійних початків, і буде впевнена, що розкриттю почуття її власного достоїнства буде сприяти прагнення до розкоші і багатства. До речі, саме таке існування людей визнавав гідним французький дрібнобуржуазний соціаліст Прудон (середина XIX ст.). Процеси «змішувального спрощення націй, станів, людей» відбуваються, на думку К. Леонтьєва, в космічних масштабах, мають природно-історичний характер, а тому жодна країна не зможе їх уникнути.

Інший російський мислитель XIX ст. М. Федоров називав Європу «цивілізацією молодих». Її головну особливість він бачив в тому, що сини людські зняли з себе обов'язки перед батьками, предками, тобто перед традицією, відокремилися від них в своїй гордині, перестали рахуватися з минулим, забули свій синівський обов'язок: «Притча про блудного сина стала символом європейського способу життя».

До старших стали відноситися як до перешкоди для юнацьких дерзань і вседозволеності. Характеристика «цивілізації молодих» у своїй повноті проявилася в XX ст., коли медицина і психіатрія ввели поняття старості, старечого склерозу, маразму, обгрунтувавши тим самим право молоді не рахуватися з досвідом старшого покоління. Слід зазначити, що легалізацію сексу М. Федоров пов'язував зі специфікою «цивілізації молодих», що, за його словами, відродила культ язичеської «народної Афродіти».

До аналогічних висновків прийшов іспанський філософ XX ст. Ортега-і-Гассет: ліберальна демократія і техніка створили в Європі особливий тип людини, не просоченої духом традицій, пихатої в своїй вірі в прогрес. Сучасний європеєць, стверджував мислитель на початку століття, претендує на необмежені права (не задумуючись при цьому про своє право на це) і зовсім не думає про обов'язки, не рахується в досягненні своїх цілей ні з ким і ні з чим. Європеєць XX ст. має мораль без її серцевини — свідомості служіння і обов'язку. «Аморальність нині стала ширвжитком», а відраза до обов'язку вкоренилася метафізично, породивши «майже комічний феномен нашого часу — культ молодості як такої».

«Середній» європеєць нагадує розпещену дитину, якій властиві дві риси: «безперешкодний ріст життєвих запитів і, отже, нестримна експансія власної натури і, друге, вроджена невдячність до всього, що зуміло полегшити їй життя». Ортега порівнював сучасного йому європейця з «дикуном, що сказився», тому що «нормальний дикун» шанує традиції, додержується віри, табу, завітів і звичаїв. В Європі XX ст., пророкував іспанський мислитель, восторжествує чоловічий початок, потіснивши жінку і старця, а тому буття людини втратить свою статечність.

Література

1. Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5 Т. - М., 1962-1980.

2. Модернизм: Анализ и критика основных направлений. - М.,1987.


16.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!