Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Особливості культура України другої половини ХIХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості культура України другої половини ХIХ ст.

Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі

В другій половині XIX ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас.

Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. його живила також національно-визвольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й національної свободи надихали творчість кращих діячів духовної культури України. У зміцненні її демократичного напряму важливе значення мали зв'язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.

Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.

Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. Вони працювали в недільні та святкові дні, через що називалися недільними. У 1859-62 рр. на Україні їх діяло понад 110. Передові освічені люди готували для них навчальну літературу, зокрема Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій». У багатьох із цих шкіл навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі вели навчання українською мовою. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті, їхнє відновлення сталося пізніше.

1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.

Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.

У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище. Через те рівень грамотності трудящих, особливо селян, був низьким. Наприкінці 1890-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9.

Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії. Згідно з новим статутом 1864 р. засновувалися повні (семикласні) гімназії та неповні (чотирикласні) прогімназії. Формально вони вважалися безстановими, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Гімназії поділялися на класичні та реальні. У перших перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів.

У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Продовжували діяти середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони тощо), де навчалися виключно діти дворян.

Спеціалістів із вищою освітою готували Харківський та Київський університети з історико-філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним факультетами. У 1878-89 р. у Києві діяли вищі жіночі курси. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років - уже понад 4 тис. У складі студентства скорочувалася кількість дворянських вихідців і зростав прошарок дітей буржуазії та інтелігенції. Управління університетами не було сталим.

Згідно з університетським статутом 1863 р. їм було надано певну автономію, зокрема розширено права університетських рад і професорських колегій. Однак статут 1884 р. повністю ліквідував університетську автономію.

Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили прискорення розвитку професійної освіти. На Україні з'явилося чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 1870-90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут. Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.

На Західноукраїнських землях згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, поміщики і буржуазія здійснювали політику полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною.

Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторським цілям Австро-Угорської монархії підпорядковувалася система навчання у Львівському (мав чотири факультети - філософський, юридичний, богословський і медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. у складі юридичного, філософського та богословського факультетів) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був не частим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялися Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут було засновано також Академію ветеринарної медицини.

Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток науки на Україні, що відбувався переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилася до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалася офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук.

Однак багато талановитих учених плідно працювали на науковій ниві й досягли великих здобутків. Значну роль у налагодженні інформації між ученими, координації творчих пошуків відіграли численні наукові товариства, які виникли у 1870-90-х роках: Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, Історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широке коло громадськості.

Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чимало талановитих математиків, фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо.

Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені. Глибокі дослідження хвильових процесів і земного магнетизму здійснив у Новоросійському університеті М. О. Умов. Із 1865 по 1890 р. кафедру фізики Київського університету очолював М. П. Авенаріус-основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл із молекулярної фізики. Ґрунтовний аналіз основних понять термодинаміки зробив М. М. Шіллер, який очолював створену вперше на Україні кафедру теоретичної фізики. В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 р. у Харкові працював М. Д. Пильчиков - один із піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Визначну роль у розвитку астрономічних досліджень відіграв М. Ф. Хандриков, під керівництвом якого було видано чотири томи «Анналов Киевской обсерватории». Астрофізичні дослідження в Одесі проводив О. К. Кононович.

Великий вплив на розвиток хімії зробили праці М. М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті. Його класичні роботи лягли в основу нової наукової галузі - металотермії. Учений стояв у витоків ще однієї нової науки-фізичної хімії. Серед хіміків Київського університету ряд оригінальних гіпотез висунули М. М. Каяндер, Я. І. Михайленко, М. А. Бунге. Основоположник першої наукової школи в галузі органічної хімії П. П. Алексєєв видав багато цінних праць, у тому числі підручників і посібників. Дальшому розвиткові колоїдної хімії сприяли дослідження І. Г. Борщова та Ф. Н. Шведова.

Піднесення геологічної науки на Україні пов'язано з іменем завідуючого кафедрою Київського університету К. М. Феофілактова-талановитого й різнобічного вченого. Із заснованої ним київської школи геологів вийшли такі відомі науковці, як П. Я. Армашевський, В. Ю.Тарасенко, П. А. Тутковський. Цікаві праці з палеонтології та стратиграфії залишив Г. О. Радкевич. Одним із засновників палеоботаніки на Україні був І. Ф. Шмальгаузен. Для збагачення геологічних знань багато зробили вчені Харківського університету Н. Д. Борисяк та І. Ф. Леваковський.

У гострій ідеологічній боротьбі розвивалися на Україні гуманітарні науки. У філософії домінував ідеалізм, який заповзято пропагувався з університетських кафедр. Матеріалістичні погляди обстоювали передові діячі суспільної думки, передусім революційні демократи І. Я. Франко, П. А. Грабовський та ін. їхньому утвердженню на позиціях матеріалізму сприяли соціалістичні ідеї, що набували поширення у демократичних колах.

Література. Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умовах, однак досягла високого рівня розвитку, її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, революційно-демократичних та національно-визвольних ідей. В українській літературі у суперечливому переплетінні й-протиборстві співіснували революційно-демократичний, демократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Повної зрілості досягли всі її жанри-проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Для художнього відображення дійсності письменники використовували різні методи. Провідним серед них став критичний реалізм. Розширилася тематика літературних творів. У них з'явилися образи представників різних верств тодішнього суспільства, в тому числі «нових ' людей» - революційних борців.

Великого поштовху розвитку української літератури надав журнал «Основа», (1861-62). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західноукраїнських землях - «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Значним фактором збагачення літературного процесу були особисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі представляла видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад, із великою любов'ю змалювала образи простих людей. У пізніших українських і російських оповіданнях, повістях, романах («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.) письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти поміщицького гніту, іноземних загарбників, викрила духовну ницість провінціального панства, створила живі постаті виразників інтересів гнобленого люду.

У демократичному руслі протікала творчість видатного українського байкаря Л. І. Глібова (1827-93). В алегоричній формі він зображував безправне становище селянства, свавілля поміщиків, капіталістичний визиск трудящих, паразитизм чиновників, лицемірство і прислужництво («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Лев на облаві» та ін.), картав користолюбство, обмеженість панівних класів, з теплотою відгукувався про високі моральні якості простих людей («Хазяйка й Челядники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). Популярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

Талановитий письменник-різночинець А. П. Свидницький (1834-71) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя - «Люборацькі», в якому показано занепад старосвітської родини сільського священика у трьох поколіннях. Цей твір засвідчив прямування української реалістичної прози до показу широких епічних картин життя суспільства, до аналізу складних відносин пореформеного часу. Революційним пафосом були пройняті вірші молодого Свидницького «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвітилося ім'я поета-демократа С. В. Руданського (1834-73). Широкої популярності зажили його мелодійні ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.), написані в народнопісенному дусі. Ряд його віршів громадянського звучання («Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та іп.) змальовували долю селян-кріпаків, закликали до боротьби в ім'я світлого майбутнього. Славу поетові принесли також його гумористично-сатиричні вірші - так звані співомовки.

У 70-90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда високоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання. Реалістично письменник відтворив життя, побут та психологію селян, заробітчан, бурлак («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум'яках»). Письменник звертався й до історичної тематики («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

На революційно-демократичних засадах базувалася творчість Панаса Мирного (1848-1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей з народного життя, він підніс українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори - це велика художня епопея, що відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо після реформи 1861 р. Автор нещадно викрив кріпацтво та його пережитки, весь тогочасний гнобительський лад, створив образи борців за соціальне визволення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свою творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський (1864-1902). Розглядаючи літературу як «живу творчу силу громадського руху», він створив на засланні пристрасні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»). У них поет вилив усі свої палкі почуття до експлуатованих і гноблених, проголосив непохитну віру в революційне перетворення світу.

Співцем трудових низів, виразником їхніх надій та прагнень був поет-демократ І. І. Манжура (1851-1893). У багатьох поезіях (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») він талановито змалював гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлак, заробітчан, оспівував героїчне минуле українського народу.

У 90-х роках розпочалася творча діяльність М. М. Коцюбинського (1864-1913). У цей час він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій та утверджувався на революційно-демократичних позиціях. У ранніх творах («П'ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) письменник показав благородство простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності, їхні прагнення до волі. Громадянські мотиви дзвінко зазвучали уже в ранніх поезіях Лесі Українки (Л. П. Косач-Квітка; 1871-1913) - «Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця» та ін.

У 1880-90-х роках велику культурну й громадську діяльність розгорнув Б.Д. Грінченко (1863-1910), погляди якого в основі були демократичними, хоч і відзначалися суперечливістю. У поезіях (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), оповіданнях і повістях («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) він правдиво відобразив життя селянської бідноти, робітників, шахтарів, учителів тощо. Своєрідним явищем в українській літературі була поетична творчість Я. І. Щоголєва (1823-1898) -збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з'явилися перші поезії В. І. Самійленка (1864-1925). Найповніше його талант розкрився у сатиричних і гумористичних віршах («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

У гострих ідеологічних колізіях розвивалася література на західноукраїнських землях. Становлення її демократичного напряму відбувалося під впливом передової східноукраїнської та російської літератури. Чимало самобутніх творів належить письменникові-демократу Ю. А. Федьковичу (1834-1888) - поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В день скопу батька нашого Тараса...», оповідання й повісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання» та ін. У них він яскраво відтворив побут, звичаї, психологію, надії та прагнення гуцулів, кликав до боротьби за соціальне і національне визволення, висловив свою глибоку любов до рідного краю.

У 1870-90-х роках у Східній Галичині розцвів могутній талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча революційно-демократичного напряму І. Я. Франка (1856-1916). Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із. днів журби» та ін.), змалював величні образи революціонерів, оспівував соціалістичний ідеал («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.).

Серед прозових творів Франка особливе місце посів бориславський цикл (оповідання «Ріпник», «На роботі», повість «Борислав сміється» та ін.), у якому яскравими художніми фарбами відтворено криваву історію первісного капіталістичного нагромадження, жорстоку експлуатацію робітників підприємцями, перші виступу робітничого класу. Поряд з І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців - М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С. М. Ковалів, Т. Г. Бордуляк, Є. І. Ярошинська та ін.

Драматургія і театр. Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях критичного реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п'єс, нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності, в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу, змальовувалася ціла галерея образів пореформеної доби.

Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького (1840-1910) - це понад 40 п'єс. Серед них: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був талант письменника і драматурга М. Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія - «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників - «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.

Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І. К. Карпенко-Карий (1845-1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу.

У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля»; «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя»,- говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум'яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби - все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр».

Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «зольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.

Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-62 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, кохаюче рідну мову».

Активну участь у його організації брали Л. І. Глібов, О. В. Маркевич, О. М. Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І. Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В. Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. 1. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80-90-х роках.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».

Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори - І. Гриневицький, М. Романович та ін. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

Музика. Завдяки зусиллям передових діячів культури в галузі музичного мистецтва відбулися великі зрушення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських концертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані музичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Києві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики.

Великим надбанням українського мистецтва є творчість багатьох композиторів. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С. Гулак-Артемовський (1813-1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського (1332-1896). Центральна частина її-знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853-1909) «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П. П. Сокальського (1832-1387) - опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Полтава»), «Майська ніч», «Облога Дубна» (обидві за М. В. Гоголем), фантазії «Українські вечори», «На берегах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця «Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строєнии мелодическом и ритмическом», в якій проводилася думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М. М. Калачевський (1851-1910) написав відому «Українську симфонію», в основу якої ліг народнопісенний матеріал («Віють вітри», «Дівка в сінях стояла», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Ой, джиґуне, джиґуне» та ін.). Переважаючий настрій симфонії - світла лірика, лагідний гумор.

Значним досягненням стала Симфонія соль-мінор В. І. Сокальського (1863-1919). Композиторові належить також кілька оркестрових творів, фортепіанні мініатюри, багато романсів, дитяча опера «Ріпка» та ін. Понад ЗО творів на слова Т. Г. Шевченка («Така її доля», «Утоптала стежечку» , «Якби мені черевички» та ін.), низку романсів (серед них «Дивлюсь я на небо» на слова М. Петренка) і аранжувань створив В. І. Заремба (1833-1902).

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка (1842-1912) - великого українського композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70-90-ті роки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне. («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Тарас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструментальну музику. Він е автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез №1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка заклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом української музичної культури.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій.

Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького (1815-1870). йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І. А. Лавровський (1822-1873) - автор багатьох хорів («Козак до торбана», «Осінь», «Руська річка», «Заспівай ми, соловію» та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича (1863-1903). Серед його хорових творів - композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю.Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

В. Г. Матюк (1852-1912) працював здебільшого у вокальних жанрах. Відомі його хори («Руська пісня», «Болеслав Кривоустий під Галичем»), пісні («Веснівка» на слова М. Шашкевича). Центральне місце серед музикально-драматичних творів А. К. Вахнянина (1841-1908) належить опері «Купало». Мелодія його хору «По морю, по морю» пізніше стала основою революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати». Глибиною почуттів відзначалися хори і романси Д. В. Січинського (1865-1909) - «Даремне, пісне», «Пісне моя», «Із сліз моїх» та ін. Основу творчості О. Й. Нижанківського (1862-1919) також становили хорові твори («З окрушків», «Гуляли», «Вечірня пісня»). Популярними були його дуети «Люблю дивитись», «До ластівки». Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті, видавали підручники з музики тощо.

Образотворче мистецтво й архітектура. Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники продовжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи ((згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку всієї культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети і міцніше пов'язується зі суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності.

Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, що набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма із них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шевченка - Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828-1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та кулі/тури. Він створив проникливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і в пам'ять шевченківського названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мистецьких здібностей І. І. Соколова (1823-1918), про якого Шевченко відгукувався як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на вінках».

До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. О. Трутовського (1826-1893). Митець з глибоким знанням предмета відтворював побут та звичаї українського і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

У дусі ідейних настанов передвижників творив живописець і графік П. Д. Мартинович (1856-1933). Йому належать картини «У канцелярії волосного писаря», «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

Художник-передвижник М. Д. Кузнецов (1850-1929) у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято» з теплотою зобразив сцени повсякденного життя народу, підкреслив глибокі соціальні контрасти («Об'їзд володінь», «Мировий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. Людина з її переживаннями була в центрі полотен й іншого вдумливого художника, проникливого психолога, тонкого колориста К. К. Костанді (1852- 1921) - «В люди», «Біля хворого товариша», «Рання весна», «Старенькі» та ін.

Визначним майстром побутового жанру був академії М. К. Пимоненко (1862-1912). Переважна більшість його творів, написаних на теми селянського життя, відзначають" ся щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Серед них - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Сінокіс» та ін.

У 80-90-х роках у побутовому жанрі з'явилася міська тематика. З'явився і новий герой, найчастіше з найбідніших верств населення - «Відпочинок», «На бульварі» П. О. Нілуса, «Міг бути людиною», «Ранок у холодній» С. Я. Кишинівського. У картині Г. О. Ладиженського «Вивантаження граніту в Одеському порту» вперше в українському живопису зроблено спробу змалювати образи робітників.

Українська тема посідала чільне місце в творчості російських художників О. Д. Ківшенка, В. Д. Орловського, А. І. Куїнджі, братів Маковських. Проте особливе місце тут належить І. Ю. Рєпіну. Визначним явищем російського та українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», яке надовго визначило шляхи подальших шукань українських митців.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорізьких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

Видатним українським художником-реалістом був С. І. Васильківський (1854-1917). Найцінніше у його доробку - твори, присвячені рідній природі,- «Козача левада», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок» та ін. Своєрідністю бачення природи відзначалися картин» І. П. Похитонова (1850-1923) - «Зимові сутінки на Україні», «Сіножать», «Отара на тирлі». Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К. Я. Крижицький (1858-1911)- «Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лісові далі», «Косарі на Україні», «Жнива». Цінним надбанням української художньої культури є твори П. О. Левченка (1856-1917) та М. С. Ткаченка (1860-1916), які репрезентували ліричний струмінь у розвитку реалістичного пейзажу.

У творчості західноукраїнських художників, які здобували освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразним був вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все більш демократичного характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович (1839-1903) - «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» - та Т. Копистинський (1844-1916) - «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці». Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. І. Труш (1869-1941).

На Буковині у 80-90-х роках працював Ю. Г. Пігуляк (1845-1919), відомий своїми жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов'язані з ім'ям М. І. Івасюка (1865-1930). Це картини, гри-свячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрі портрету помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюсти М. Є, Салтикова-Щедріна, М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Й. Мікешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм - суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, Першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова, оперного театру (арх. В. О. Шреттер), Володимирського собору (арх. І. В. Штром, П. І. Спарро, О. В. Беретті). У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), Нової біржі (арх. О. Й. Бернардацці).

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних споруд: у Львові - будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), оперного театру (арх. З. Горголевський), у Чернівцях-будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті - мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України часів капіталізму разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.


16.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!