Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культурні процеси на Україні у першій половині ХIХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурні процеси на Україні у першій половині ХIХ ст.

Кінець XVIII і перша половина XIX ст. — час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. Все це сказалося на культурних процесах на Україні

Українське село в цей період ще сковане ланцюгами кріпацтва, панська сваволя і жорстока експлуатація були причиною частих селянських повстань. Найбільш відомі з них – під проводом Устима Кармелюка та Лук’яна Кобилиці. Великий вплив на розгортання класової й національно-визвольної боротьби на Україні мали такі події, як Вітчизняна війна 1812 р., декабристський рух у Росії та на Україні, а також революційні хвилі в Західній Європі 1830 і 1848 рр.

Незважаючи на заборону властей, і в Росії, і на Україні таємно поширювалися твори французьких просвітителів і філософів – Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Руссо, впливу яких зазнали І. Котляревський, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко – найвизначніші діячі української культури першої половини XIX ст. їхня творчість знаменувала собою новий етап у розвитку української культури. Вони першими звернулися до правдивого відображення життя народу. Прогресивні думки, образи, почерпнуті з глибин життя, народна мова – все це сприяло популярності творів нової української літератури.

І хоч переважна більшість селян, ремісників і робітників не знала грамоти (оскільки царат не дбав про народну освіту), все ж широкі кола усно поширювали, знали й любили «Енеїду» Котляревського, байки Гребінки та Гулака-Артемовського, повісті Квітки-Основ'яненка і особливо революційне наснажену поезію Шевченка.

У першій половині XIX ст. починається вивчення української мови, усної й пісенної творчості. Виходить граматика української мови О. Павловського (1818 р.), збірки народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

Освіта. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.– Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.– Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.).

При університетах, ліцеях та гімназіях були зосереджені основні сили освітньої, наукової та літературно-мистецької громадськості. Прагнучи пізнати життя народу, прогресивно настроєні студенти і викладачі старанно вивчали його мову, пісні, танці, архітектуру, живопис, побут. В університетських друкарнях друкувалися журнали й альманахи («Украинский вестник», «Украинский журнал», «Запорожская старина»).

Однак, в культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджувалися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, навчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. До того ж русифікаторська політика Царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 р., гальмувала розвиток національної школи.

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і моральних підстав і навіть бажання навчати дітей.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення — урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімназії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 — в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинський ліцей у Кременці (1805), Рішельєвський в Одесі (1817), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих закладів дітей селян обмежувався царськими указами і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не порушити «порядок громадських станів».

Розвиток науки. Науково-дослідна робота здійснювалася головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обіймали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився професор Харківського університету Т. Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була основним навчальним посібником для студентів. У стінах університету успішно розвивалися медичні науки (П.М. Шумлянський, І.П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав медаль за дисертацію з філософії. Після закордонного наукового відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За клопотанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад'юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І.В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.

У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. Рижський — перший ректор Харківського університету. Видатний словесник свого часу, Рижський надавав важливого значення взаємозбагаченню мов і культур різних народів, своєю практичною діяльністю сприяв підготовці фахівців для дальшого поступу української культури.

Еволюція тогочасної філософської думки відбувалася також під впливом ученого, просвітителя і громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842). На його думку, різні народи повинні жити в дружбі та злагоді, оскільки їхні спільні зусилля прискорюють просування всього людства шляхом прогресу. І може й правий був мислитель, вважаючи, що у соціальному відношенні «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Визнаючи освіту важливим чинником суспільного розвитку, Каразін зазначав, що лише вона може забезпечити незалежність Росії від усякого зовнішнього тиску.

Вчений надавав великого значення філософській науці, висновки якої є теоретичною основою інших галузей знань, літератури і мистецтва, прогресу людства в цілому, прагнув до поєднання науки з практичною діяльністю. Сам він може бути взірцем втілення своєї філософської концепції щодо освіти (його внесок у заснування Харківського університету), застосування наукових відкриттів у виробництві (у власному маєтку в с. Кручик Харківської губернії).

Славну сторінку в історію не лише суспільно-політичної, а й філософської думки вписали дворянські революціонери-декабристи. За переконанням П. Пестеля та його однодумців В. Раєвського, М. Крюкова, філософія покликана сприяти революційному оновленню світу. Будучи добре обізнаними із становищем українського народу, вони обстоювали спільність його інтересів з російським народом. Більшість декабристів поділяли матеріалістичний погляд на природу, проте у поясненні історичних явищ залишались ідеалістами. Ідеї перших дворянських революціонерів ставали надбанням широкого кола освічених людей, зокрема завдяки публікаціям в «Украинском вестнике», «Украинском журнале», що видавалися Харківським університетом.

Прагнення передової інтелігенції принести користь своєму народові виявилося і у розгортанні спочатку аматорської, а згодом наукової етнографічної діяльності. Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений М. Максимович. Зокрема, видані ним 1827 р. «Малороссійскія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. Максимовича було призначено ректором новоствореного Київського університету. Автор понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознавства, він розвивав матеріалістичні погляди на природу і справедливо вважається одним з перших еволюціоністів на Україні.

В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію слов'янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою. Максимович розгорнув широку діяльність по залученню аматорів і науковців до вивчення історії та археології Києва. За його ініціативою у 1835 р. почав функціонувати Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став базою для створення 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, її члени — відомі історики М. Ф. Берлінський, М. І. Костомаров, М. Д. Іванішев і багато інших. Зокрема, вони зібрали чималий корпус першоджерел, які склали основу документальних фондів Архіву давніх актів, створеного 1852 р. при Київському університеті.

У формуванні історичної свідомості українців важливу роль відіграла п'ятитомна «История Малороссии» М. А. Маркевича, видана у 1842-1843 рр. Видатний історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування українського народу та ігнорували його національні інтереси.

Література. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання.

Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови.

Підкреслюючи українофільство Шевченка, слід пам'ятати, що, не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщувалися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, — «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — закладене глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури. Революційний демократизм Шевченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася на творчості визначного письменника і історика П. Куліша (1819-97), автора численних праць і художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали.

Мистецтво. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова — І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню.

Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портретів близька до творчої манери видатних російських художників О. Венеціанова і В. Тропініна. Сам Тропіпін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщика І. Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя.

Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сімейні портрети. Становище ж тих художників, що перебували у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих містечках.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шевченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибоким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.

В першій половині XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від бароко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Забудовувались нові міста на Півдні України і в Криму, засновані наприкінці XVIII ст.,—Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному дусі театр став однією з кращих оздоб Одеси.

Поряд з тим відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837-43 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впорядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Спорудження у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів проти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури.

Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних майстрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних без застосування будь-якої техніки були насипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового народу. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, саманними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав можливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напівземлянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

Музика. Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців—кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. І. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели. Серед них був С. С. Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом він став родоначальником української національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські і професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під .час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з'їжджалося багато поміщиків, купців із сім'ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, романси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Переважно — це авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, італійськими піснями і романсами.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. У XIX ст. хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення, взагалі церковна музика секуляризується. Загальнофілософський зміст канонічних образів, втілюваний у музиці, приваблював до храмів чимало світських слухачів. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Однак, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що надавала перевагу іноземним авторам.

Театр. Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр — і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в театр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Поряд з тим продовжував існувати російський професійний театр, що відігравав позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва. Характерним для даного періоду стало створення російсько-українських театральних труп. В українських виставах охоче брали участь М. Щепкін, Л. Млотковська, М. Рибаков, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Соленик та ін.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО—40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.) —одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо-виховної сили театру зблизило його із реформатором вітчизняної театральної культури М. Щепкіним. Взаємний духовний вплив двох визначних митців зміцнював демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.


16.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!