Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Зміст поняття «наукова етика»
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Зміст поняття «наукова етика»

Поняття «наукової етики» не є беззмістовним чи безглуздим. Етика може і повинна містити в собі наукові факти, методи, теорії, хоча їхні можливості тут обмежені. В етиці велика роль почуттів, суджень, самооцінок

Поняття добра і зла, моралі і моральності, етики є одними із самих розповсюджених у мові, і в той же час одними із самих багатозначних і невизначених. Моральні проблеми при цьому з'являються одними з найважливіших для людини.

Великий німецький філософ І. Кант писав, що «всі інтереси мого розуму (і спекулятивні і практичні) поєднуються в наступних трьох питаннях:

  • Що я можу знати?
  • Що я повинний робити?
  • На що я можу сподіватися?»[1,ст.300-303].

Перше питання гносеологічний і зважується чистим спекулятивним розумом. Друге питання моральний і зважується чистим практичним розумом. Першому питанню присвячена, як багато хто вважають, головна робота Канта – «Критика чистого розуму», що представляє собою дуже глибока і складна філософська праця. Другому питанню присвячені в Канта «Критика практичного розуму» і ін. етичні роботи.

Але сам Кант віддавав перевагу чистому практичному розуму перед чистим спекулятивним розумом, тобто етика по ньому має визначену першість перед гносеологією. «Отже, у з'єднанні чистого спекулятивного розуму з чистим практичним в одне пізнання чистий практичний розум має першість, якщо припустити, що це з'єднання не випадкове і довільне». Таким чином, складна гносеологія Канта може бути розглянута як введення в етику.

Геніальний художник і великий мораліст Л.Н. Толстой писав: «Ми всі звикли думати, що моральне навчання є сама вульгарна і нудна річ, у якій не може бути нічого нового і цікавого; а тим часом усе життя людська, із усіма настільки складними і різноманітними, удаваними незалежними від моральності діяльностями, - і державна, і наукова, і художня, і торгова – не має іншої мети, як більше і більше з'ясування, твердження, спрощення і загальнодоступність моральної істини»[2,ст.320-323]. Отже, що таке мораль, моральність, етика? Найпростіше дати визначення етики.

Етика є навчання про мораль

Мораль з'являється предметом етики. Етика виникає в лоні філософії й існує по дійсний час як філософське навчання і філософська навчальна дисципліна. Засновником етики визнається великий давньогрецький філософ Сократ (469-399 до н.е.). Найбільшими етиками в історії людства були Платон (428-328 до н.е.), Аристотель (384-322 до н.е.), Сенека (4 до н.е. – 65 н.е.), Марко Аврелий (121 – 180), Августин Блаженний (354 – 430), Б. Спиноза (1632 – 1677), И. Кант (1724 – 1804), А. Шопенгауер (1788 – 1860), Ф. Ницше (1844 – 1900), А. Швейцер (1875 – 1965). Етикою займалися усі великі російські мислителі. Найбільш значні роботи з етики залишили св. Тихон Задонський (1724 – 1783), св. Феофан Затворник (1815 – 1894), Ул.С. Соловйов (1853 – 1900), Н.А. Бердяєв (1874 – 1948), Н.О. Лосский (1870 – 1965). Світове значення придбали моральні ідеї Ф.М. Достоєвського і Л.Н. Толстого.

На розвиток моралі й етики величезний вплив зробили ідеї моралістів, тобто людей нові моральні заповіді, що пропонує, більш глибоке розуміння відомих моральних принципів. До числа великих моралістів людства варто віднести Мойсея, Будду, Конфуція, Ісус, Мухаммеда.

Існує, однак, і спроба зробити етику «наукової», відірвавши її від такий світоглядний, «ненаукової» форми як філософія. - Подібна тенденція спостерігається в позитивізмі, що намагається зробити з етики сувору верифіковану наукову дисципліну. Але в результаті з їхньої етики іде мораль і залишається «етика без моралі».

Вважається, що термін «етика» ввів Аристотелю для позначення особливих чеснот характеру на відміну від діаноетичних чеснот розуму. Він же створює і теорію про етичні чесноти – етику [2,ст.324-326]. І тут міститься важлива думка, що вплине на подальший розвиток етики і психології, а саме: людський інтелект складається з двох найважливіших частин – розуму і вдачі. Розум містить у собі мислення, пам'ять; вдача – почуття, волю.

На відміну від багато в чому стихійно формується моральності, етика являє собою свідому духовно-теоретичну діяльність. Але теоретично вона вирішує і багато хто з практичних питань, що виникають перед людиною в житті і які зв'язані з проблемами боргу, добра, зла, сенсу життя і т.п. Етика раціонально осмислює, розвиває і формалізує деякі інтуїтивно очевидні для нас істини про моральні цінності, додаючи тим самим подібним до інтуїтивних припущень статус науково обґрунтованих положень. І це дуже важлива, потрібна і складна робота. Так, наприклад, найбільший американський етик XX століття Дж. Ролз свою таки складну концепцію «справедливості як чесності» будує на двох, інтуїтивно прийнятих як справедливі, принципах – принципі «рівності вихідних позицій» і принципі « переваги, щокомпенсує,» для менш процвітаючих членів суспільства. Тому традиційно етику ще називають «практичною філософією».

Філософія та етика

Етика, виникнувши у філософії, проте не виділилася в особливу науку типу соціології, психології. Чому? – Тому, що проблеми добра і зла, боргу, щастя, сенсу життя, практичного поводження органічно зв'язані зі світоглядом людини, зі сферою волі його волі, вони не визначені жорстко природою зовнішньої чи внутрішній. У моральному виборі важлива оцінка, проведена з визначених світоглядних позицій![14]

В етиці як теоретичній дисципліні поступово стали виділятися два роди проблем. Один рід проблем зв'язаний з нормами, принципами, цінностями, тобто з їхнім визначенням, аналізом, із проблемами їхнього формування, виховання і т.д. Цими питаннями займається нормативна етика. Саме нормативна етика дає нам специфічне моральне знання, для сприйняття якого важливі як діяльність розуму, так і почуттів, інтуїції, тобто «діяльності серця», як подібна діяльність визначається в російській етиці. Це знання часте може не сприйматися чисто рассудочно, тому «утворені» люди можуть виявитися більш дурними в моральному змісті, ніж «прості», але чуйні серцем люди.[6]

Моральне знання, таким чином, передається в різній формі, а не тільки в сугубо понятійної, наукової. Воно може передаватися в притчах, нормах, прислів'ях, казках, билинах, міфах і т.п. Не випадково нові представлення про добро і зло Господь Ісус Христос передав у формі притч. Особливу роль у нормативній етиці грає проповідь як специфічна форма передачі морально-нормативного змісту. Ця форма давно оцінена по достоїнству церквою, але може бути і світська проповідь.

Другий рід проблем в етиці – це власне теоретичні питання про сутність моралі, про її походження, закони розвитку і т.д. Даними питаннями займається теоретична, чи дескриптивна, етика. Дана етика найбільшою мірою наукоподібна, її мова більш наукоподібна, формалізований, чим у нормативній етиці. Безсумнівно, що ці два різновиди етики діалектично взаємозалежні.

Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предмета етики, неважко переконатися, що предмет цей досить своєрідний.

Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору Фрейдівської концепції Лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість тощо. Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсалі (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому.

Проте зазначені універсалі — предмет роздуми і пошуків філософії як особливої галузі людського v пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання— скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо).[7]

Що ж, зрештою; являє собою мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного загального відношення людини до світу?

Отже, відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла: це, власне, означає?

По-перше, мораль як предмет, етики являє собою концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального ставлення людини до життя, Вона знаходить свої духовні вишки в цариш людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького філософа І. Канта (1724—1804). Відповідно до цього, й етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо».

Що ж до «хрещеного батька» етики Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль, що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але Й певної розсудливості, здатності свідоме обирати блага І цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення; Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини її грецькою назвою фронезис.

Проте в обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією немає й підстав говорити про мораль загалом.[13]

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність Моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі Й справді, мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином оцінені, причому саме у зв'язку з розглянутим її практичним спрямуванням. Яку краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть перевагу дівчина, котрій ви симпатизуєте, — всі ці життєві обставини, як і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити нічого.

Щоправда, як видно із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім. Отже, будемо рухатися далі.

Третій суттєвий момент наведеного визначення пов'язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності. Розглянемо цей момент детальніше.[8]

Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми. Ми звикли, що до сфери компетенції моралі входять відносини особи з особою, особи з групою, до якої вона належить, від сім'ї або виробничого колективу до соціальної верстви, нації, суспільства загалом — але не далі! Самоочевидне, здавалося б, розуміння моралі як певного аспекту міжлюдських стосунків нам пропонують енциклопедії, словники, підручники. Проте чим далі, тим більшою мірою дається взнаки його істотна неповнота.

Придивимося, насамперед, до відносин людини з представниками природного світу. Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої істоти — але ж чи маємо ми, власне, право називати таку людину негідником, тобто морально кваліфікувати її дії відповідним чином?

Усупереч елементарному людському чуттю, донедавна наша етика не мала простої й ясної відповіді на подібні запитання. Адже нещасні кіт чи собака не є суб'єктами моральних відносин! І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи. Доводили» зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне тому, що воно розвиває в людині відповідні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім може бути перенесеною і на ставлення до інших людей.

Або ж руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського суспільства. В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому разі, заради більш очевидних і нагальних власних потреб або ж просто задля розваги—можна й не зважати на таку дуже відносну заборону. В крайньому разі — але який раз для грішної людини не крайній?

Підкреслюючи знову й знову філософський характер науки етики в її фундаментальних основах, ми, проте, маємо зробити в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному ряді, єдиному смисловому ланцюзі з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний мало не в синонімічності всіх цих виразів: якщо «філософ» — то вже й «ідеолог», і «пропагандист»... Саме з огляду на ці передсуди важливо мати на увазі: філософічність етики як необхідної складової людської культури означає по суті дещо принципово інше.[9]

Яке ж місце посідає етика у філософському осмисленні людського буття?

Докладну відповідь на це запитання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось на що.

Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх елективних потенцій заради вищих життєвих цінностей.[12]

Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил, без чого неможливе сприйнятті прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж —тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта.

Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені революційного та постреволюційного завзяття, здобув популярність знаменитий афоризм О. М. Горького: «Естетика та етика майбутнього». Коли ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням — виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяльності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв'язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах проаналізований нами.

Вище ми вже згадували характерний вислів: «не чигайте мені мораль!»[11] Викладання етики —не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в цьому зв'язку виникають.

Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні —емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого матеріалу. Своєю чергою, теоретичний рівень передбачає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.

Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі приводить до формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих безпосередньо на практичне втілення, на перетворення самої реальності відповідно до результатів нашого пізнання.[10] Тут ми маємо справу вже з практично-прикладним рівнем організації Наукового знання і відповідними завданнями, які на ньому рівні вирішуються. Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання. При цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна

Поняття наукової, релігійної та професійної етики

Існує ряд понять, зв'язаних з поняттям «етика», більш приватного роду, як те: «наукова етика», «релігійна етика», «професійна етика». Поняття «наукова етика» багатозначно. Під даним поняттям звичайно розуміється прагнення людини спиратися у своїй моральній діяльності на більш глибоке, наукове знання дійсності. І з таким значенням поняття «наукова етика» можна і потрібно погодитися. Однак сама «науковість» в етиці інша, ніж у природничих науках. «Науковість» в етиці не приймає строго формалізованої, дедуктивної чи математичної форми, не є і строго обґрунтованої через досвід; індуктивний метод тут також має свої границі.

Чудово про цю властивість етичного знання виразився Л.Н. Толстой. Він писав: « В області моральної відбувається одне дивне, занадто явище, що мало зауважується.

Якщо я розповім людині, що не знав цього, то, що мені відомо з геології, астрономії, історії, фізики, математики, людина цей одержить зовсім нові зведення, і ніколи не скаже мені: «Так що ж отут нового? Це всякий знає, і я давно знаю». Але повідомите людині найвищим, самим ясним, стиснутим образом, так, як вона ніколи не виражалася, виражену моральну істину, - усяка звичайна людина, особливо такий, котрий не цікавиться моральними питаннями, чи тим більше такий, котрому ця моральна істина, висловлювана вами, не по вовні, неодмінно скаже: «Так хто ж цього не знає? Це давно і відомо і сказано». Йому дійсно здається, що це давно і саме так сказано. Тільки ті, для яких важливі і дороги моральні істини, знають, як важливо, дорогоцінно і якою довгою працею досягається з'ясування, спрощення моральної істини – перехід її з мрячного, невизначеного припущення, що усвідомиться, бажання, з невизначених, незв'язних виражень у тверде і визначене вираження, що неминуче вимагає відповідних йому вчинків[3, С.34]».

Поняття «наукової етики» часто зв'язують з якоюсь особою, що спирається на конкретну науку концепцією моралі. Така етика, вважається, ґрунтується на науково-перевірених фактах і використовує наукову методологію. Прикладом подібної «наукової етики» може бути «натуралістична етика», «споруджувана» на природних фактах, якось: інстинкти людини, його природне прагнення до задоволення, його ірраціональна воля до життя, до влади. Такою етикою з'явилася етика соціал-дарвіністів, представниками якої були Ч. Дарвіне, П.А. Кропоткін і ін.

П.А. Кропоткін у книзі «Етика» відзначав, що « самі поняття про добро і зло і наші умовиводи про «Вище добро» запозичені з життя природи». Існує інстинктивна боротьба між видами й інстинктивною взаємодопомогою серед видів, що і з'являється основою моралі. Інстинкт взаємної симпатії найбільше повно виявляється в суспільної тварин, людини. Сучасна біологія, зокрема етологія, значно розширила уявлення людини про поводження тварин. Однак вона зберегла ідею про природні фактори моралі, найчастіше перебільшуючи їхню роль. Прикладами тут можуть служити концепції К. Лоренца, В.П. Ефроімсона, Г. Селье й ін. ст.

Наукової вважала себе і марксистська етика, що виводила мораль з об'єктивних соціальних відносин, розглядала її як специфічну форму чи свідомості особливий спосіб освоєння дійсності, що має класову основу. Специфічну наукову етику розробляє неопозитивізм, що вважає, що предметом наукової етики може бути лишь мова моралі й етики, а не сама мораль. Подібна етика одержала назву «метаетики»[4,ст.204-206].

Існують і заперечення проти концепцій «наукової етики». Найбільш серйозна критика представлена емотивізмом як одним з напрямків неопозитивістської теорії моралі. Головний аргумент емотивізма стосується сутності моральних ціннісних суджень. Тут затверджується, що всі ціннісні судження є прескрипциями, а не дескрипціями, тобто вони виражають наші суб'єктивні чи установки емоції, а не позначають щось об'єктивне[4,ст.236-238]. Однак ця точка зору не пояснює можливість моральної аргументації, споровши, - вони тоді просто стають безглуздими, тому що всі судження рівнозначні. Цілі шари буття як, наприклад, природна і соціальна сфери виявляються «знеціненими». Етичні навчання, що відстоюють тезу про дескриптивності ціннісних суджень, тобто про те, що вони описують щось об'єктивне в моралі, з'являються більш правдоподібними. Вони пояснюють більшу кількість моральних явищ, і їм варто віддати перевагу. Емотивізм веде до релятивізму і нігілізму як етичним навчанням, що затверджують, що в сфері моралі усі відносно, і що немає абсолютних, загальнолюдських цінностей добра.

Отже, поняття «наукової етики» не є беззмістовним чи безглуздої. Етика може і повинна містити в собі наукові факти, методи, теорії, хоча їхні можливості тут обмежені. В етиці велика роль почуттів, прескриптивних суджень, самооцінок.

Професійна етика є багатозначним поняттям. По-перше, це визначені кодекси поводження людей при виконанні ними своєї професійної діяльності. По-друге, це теорія даних кодексів, способи їхнього обґрунтування. Актуальної є проблема співвідношення професійної етики і загальнолюдської моралі. У цілому, дане співвідношення з'являється різновидом діалектичного відношення частини і цілого. Не можна підмінювати загальнолюдську мораль професійної. Існує тільки одна мораль, що і з'являється загальнолюдської, а всі інші специфічні моральні системи є лише її різновидом.

Тому коли виникають у свідомості суб'єктів протиріччя між вимогами загальнолюдської моралі і вимогами професійної етики, то перевага варто віддавати загальнолюдським моральним принципам.

Професійна етика різноманітна. Найбільш значимі професійні етики – це етика лікаря (деонтологічна етика), етика юриста, етика бізнесу, етика вченого, педагогічна етика й ін.[15]

Роблячи висновок про етику та науку, етику та філософію, дані структурні елементи взаємодоповнюють, взаєморозвивають одна одне і створюють єдиний потік, який дає можливість зрозуміти суть і „фундамент” етики, як такої.

Кожна з вищенаведених наук додає до етики свою частину знань, понять і теоретичних відомостей.

Знаємо що філософія наука абстрактна загальна, але в той же час вона дає першопоштовх для роздумів для створення нового та удосконалення ранішествореного. Так і з такою наукою, як етика вона дає ті основи на яких може бути побудоване все інше для практичного, конкретного та потрібного людству і конкретно індивіду.

Творчість, мистецтво додає перли в житті людини, дає людині інтегрально розвиватися, самостверджуватися і самореалізовуватися. Тобто проходити 2гу частини піраміди Маслоу,а ми знаємо що дана піраміда відображає бажання людини,індивіда. Дану теорію можна порівнювати до мистецтва, як складової етики, так,як вона розвиває етику як науку не як просто черству, суху академічну науку, а як щось живе і потрібне в житті. Пов’язуючи етику з релігією, наукою і професіями можна найкраще зрозуміти суть даної категорії.

Отже, етика - багатогранно-інтегроване явище, що взаємодоповнює цілісний потік науки, як цілісного інституту.

Використана література

1. Курс лекція з етики. – М., 2000.cт.

2. Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.

3. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. – М., 1964. – Т. 3. - С. 661.

4. Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 6 т. – М., 1964. – Т. 4. Ч. 1 - С. 454.

5. Толстой Л.Н. Так что же нам делать? // Собр. соч.: В 22 т. – М., 1983. – Т. 16. – С. 209.

6. Аристотель. Большая етика // Собр. соч.: В 4 т. – М., 1983. - Т. 4; Аристотель. Никомахова етика. Ст.304-308.

7. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Философские произведения. – М., 1990.ст.208-210.

8. Толстой Л.Н. Так что же нам делать? // Собр. соч.: В 22 т. – М., 1983. – Т. 16. – С. 209.

9. Кропоткин П.А. Етика. - М., 1991. – С. 34.

10. Лоренц К. Агрессия. - М., 1994; Ефроимсон В.П. Генетика и етика. - СПб., 1995. ст.103-109.

11. Мур Дж. Принципи етики. – М., 1984.ст.306-307.

12. Ayer A.J., Language, Truth and Logic. Harmondsworth, Penguin, 1982. ст.302-305.

13. Войтила К. (папа Иоанн Павел II). Основания етики // Вопр. философии. – 1991. - № 1. ст.,28-36.

14. Феофан Затворник. Начертание христианского нравоучения // Творения иже во святих отца нашего Феофана Затворника: В 2 т. - М., 1994. - Т.1. - С. 7.

15. Св. Игнатий Брянчанинов. Аскетические опити // Творения святителя Игнатия Брянчанинова: В 7 т. - М., 1991. - Т. 1 – 2.

16. Св. Тихон Задонский. О истинном христианстве // Творения св. Тихона Задонского: В 5 т. - Изд. Псково-Печорского монастиря. – 1994. – Т. 2 – 3.

17. Св. Феофан Затворник. Указ. соч. - Т. 1 - 2; Арх. Платон. Православное нравственное богословие. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1994. ст.2-9.


15.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!