Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Стиль і художній метод як основні поняття мистецтва
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Стиль і художній метод як основні поняття мистецтва

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону», що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому в зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття «стиль» безпосередньо пов'язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персонали. За образним висловом О. Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецьких статуй і перевело художньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов'язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». Слід враховувати, що типологія мистецтва оперує численними визначеннями, до яких належать і ці поняття. Вони є своєрідними засобами осмислення та усвідомлення феномена художньо-творчого процесу. Поняття «художня епоха» варто інтерпретувати як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов'язаний із суспільно-історичною добою. Художня епоха містить «художні напрями», що об'єднують митців, які, спираючись на спільні естетичні принципи, через особливості «індивідуального стилю» осмислюють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах.

Отже, враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку поняття, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві. Наприклад, зосередимося на історії мистецтва XX ст., що, безперечно, є яскравим зразком феномена художньої доби, позначеної могутнім і стрімким розвоєм культурно-мистецького руху.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

1. Формалістичні:

  • Футуризм.
  • Кубізм.

2. Нереалістичні:

  • Експрессіонізм.
  • Сюрреалізм.

3. Реалістичні:

  • Натуралізм.
  • Соцреалізм.
  • Веризм.

Кожен із зазначених напрямів залишився в історії художньої доби XX ст. завдяки яскравим творчим особистостям, які через свій неповторний індивідуальний стиль, авторське розуміння природи і завдань мистецтва відображали й осмислювали у художніх творах загальнофілософські проблеми сенсу буття.

Отже, слід чітко розмежовувати такі поняття:

  • Художня епоха.
  • Художній напрям.
  • Художній стиль.

Проте, враховуючи існуючі наукові традиції у процесі викладення матеріалу, використовуватимемо такі визначення, як готичний стиль, стиль бароко тощо.

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами:

  • Реалістичний.
  • Нереалістичний.

Специфічною ознакою художнього методу є його здатність до розвитку і трансформації. Так, П. Пікассо та С. Далі розпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису, продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гойї, а згодом їх імена набули статусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямів XX ст. – кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.

Осмислення феномена художнього методу, з одного боку, потребує суспільно-історичного контексту, а з іншого – породжує супутні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов'язані з дослідженням специфіки художньої творчості, аналізом світосприйняття, світовідчуття митця тощо. Саме комплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створенню цілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Арістотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Згідно з позицією Платона, справжні митці переживають «божественну емонацію» – силу, що «забирає в них розум і робить їх своїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». У такий спосіб філософ наполягав на тому, що художника не можна навчити творити, адже цей процес загадковий. Він не піддається логічному тлумаченню, і митці «зовсім не знають того, про що вони говорять».

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів. Тому можна сказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Тривалий час вітчизняна естетична наука і мистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, а митців, які працювали у межах наведених напрямів, вважали позбавленими світосприйняття.

Проте видатні представники нереалістичних течій були досить послідовними у своїх світоглядницьких позиціях і демонстрували у творах особисте ставлення як до загальнофілософських, так і до конкретно-історичних проблем. У цьому сенсі значний інтерес викликає художня спадщина представників експресіонізму Е. Мунка (Норвегія), Ф. Кафки (Австро-Чехія), Г. Бенна (Німеччина), Ж. Руо (Франція), Р. Віне (Німеччина) та інших, які, спираючись на нереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів і символів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовими війнами, зверталися до смисложиттєвих проблем людства, зокрема феномена смерті, інтерпретуючи їх у своїх художніх творах. Таким шляхом йшли і представники «слов'янського крила» європейського експресіонізму: В. Стефаник, Л. Андреев, О. Кобилянська, молодий О. Довженко, творчість яких балансувала на перетині реалістичного і нереалістичного методів.

Під зовсім іншим кутом зору аналізував специфіку художньої творчості учень Платона Арістотель, який через свою теорію «мімесису» – наслідування дійсності реконструював основні принципи раціоналізму. Філософ вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідно з його концепцією, художній твір може з'явитися тоді, коли «виникає спільний погляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причини того, що створюється».

Позицію Арістотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов'язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками.

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т. Шевченка і Ф. Кричевського. Реалістичний метод творчості давав митцям змогу продемонструвати віртуозну професійну майстерність, створити психологічно насичену систему художніх образів, розробити різноманітні варіанти композиційної побудови творів і, отже, висловити свою світоглядницьку позицію, своє мистецьке та життєве кредо.

Яскравим прикладом складних процесів методологічної трансформації є художня спадщина О. П. Довженка, що тривалий час інтерпретувалася радянським кінознавством лише у межах теорії соціалістичного реалізму. Сьогодні відкрилися нові можливості для аналізу творчого доробку митця, які потребують певних уточнень і коригувань. Зокрема, осмислюючи творчість О. П. Довженка, слід чітко усвідомлювати, що соціалістичний реалізм безпосередньо почав впливати на фільми режисера, зроблені у другій половині ЗО – першій половині 40-х років («Аероград», «Щорс», «Мічурін»), адже офіційною метатеорією радянського мистецтва соцреалізм був проголошений на І з'їзді радянських письменників у 1934 р.

Процеси, які розпочалися у зв'язку з цим, потребували від Довженка розробки нових засобів і прийомів, формування відповідної системи образів, що, природно, вплинуло на методологічну трансформацію творчості митця. В основу довженківського методу 20-х років було покладено ідею синтезу, адже у творчості митця зазначеного періоду органічно поєдналися елементи давньослов'янської міфології, традиції української національної культури, естетичні принципи натуралістичного й експресіоністичного напрямів. Режисер це блискуче продемонстрував у фільмах «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

Література

1. Давыдова Г. А. Творчество и диалектика. – М., 1975.

2. Кант И. Сочинения: В 6 т. – М., 1964. – Т. 5.

3. Лук А. Н. Психология творчества. – М., 1978. Муха А. И. Процесс композиторского творчества. – К., 1979.

4. Панченко В. І. Мистецтво в контексті культури. – К., 1998.

5. Платонов К. К. Проблемы способностей. – М., 1972.

6. Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості // Твори В 20 т. – К., 1950–1956. – Т. 16.

7. Цапок В. А. Творчество: философский аспект проблемы. – Кишинев, 1989.


15.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!