Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Формування видової структури мистецтва та його генезис
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Формування видової структури мистецтва та його генезис

Поняття «генезис» належить до інтегральних. Воно посіло важливе місце в структурі як гуманітарного знання, передусім філософії, так і природничих наук, зокрема у космогонічній концепції Канта–Лапласа та еволюційній теорії Ч. Дарвіна

Проблема виникнення мистецтва в історії естетичної науки належить до найдискусійніших. Так, у сучасній теорії мистецтва існує принаймні 20 точок зору щодо походження зазначеної форми суспільної свідомості. Ці теоретичні позиції досить суперечливі, проте в основу кожної з них покладено один вихідний матеріал, а саме – умовний вік людства (1 млн років) та умовний вік мистецтва не збігаються. Цей перепад дорівнює 900 тис. років, тобто 9/10 частин свого існування людство не відчувало потреби у мистецтві.

Перші свідчення про його виникнення пов'язані з добою верхнього палеоліту (40–20 тис. років до н. е.). У зазначений період формується перша модель видової специфіки мистецтва, яка містить муральний малюнок, що об'єднував доісторичний живопис і скульптуру та танець. Чому саме ці різновиди мистецтва з'явилися першими. Чи, може, їх виникнення пов'язане лише з волею випадку?

Слід зауважити, що доісторична людина відчувала потребу саме у муральному мистецтві та танці не випадково. Адже вона позасвідоме прагнула оволодіти однією з найскладніших естетичних категорій – простором, і специфічні особливості кожного з цих видів їй таку можливість давали. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає феномен мурального мистецтва.

Доісторичний митець обов'язково розписував скелю не біля виходу, а у середині своєї оселі, що було для нього принципово важливим. Муральний малюнок повинен був знаходитися там, де безпосередньо мешкала людина, оскільки мистецтво давнього мурала фактично ототожнювалося нашими пращурами з їхнім внутрішнім світом, неусвідомленим бажанням розсунути межі замкненого простору. Мабуть, саме у ті доісторичні часи і склалася традиція розміщувати живописні полотна на стінах інтер'єрів, а не на фасадах будинків.

Отже, з часів верхнього палеоліту людиною керує її генетичний код – інстинктивне бажання осягнення категорією просторі.

Процес розвитку й формування видової специфіки мистецтва виявився складним і тривалим, адже наймолодший його різновид – кінематограф виник лише наприкінці XIX ст. Це внесло певні корективи у загальнотеоретичне осмислення видової структури мистецтва. Водночас варто зауважити, що зазначена проблема надзвичайно складна, багатоаспектна і динамічна, тому сьогодні відбувається інтенсивний процес її уточнень і доповнень. Слід враховувати, що розвиток людської цивілізації передбачає можливість виникнення нових видів мистецтва, що, безперечно, зумовлює необхідність розробки інших теоретичних моделей аналізу його видової специфіки.

Теоретичне осмислення видової структури мистецтва розпочалося практично паралельно з його розвитком.

Сьогодні принаймні можна простежити три напрями дослідження видової специфіки мистецтва, що ототожнюється з іменами провідних науковців світу, які працювали у різні історичні періоди.

Так, у межах першого напряму, в основу якого покладено своєрідний принцип «розгалуження», існують дві теоретичні моделі.

Перша модель безпосередньо асоціюється з іменем давньогрецького філософа Сократа, який в основу своєї теоретичної концепції поклав ідею пошуку зв'язку між поняттями «корисне» і «прекрасне». На його думку, еквівалентами цих понять у мистецтві стають два його види: «архітектура», що є символом «корисного» і безпосередньо пов'язана з утилітарними потребами людини, та «музика», що асоціюється з надлишковістю і розкішшю.

Автором другої моделі видової специфіки мистецтва, яка існувала у контексті принципу «розгалуження», був французький філософ Г. Сен-Вікторський (1096–1141), який класифікував види мистецтва, поділяючи їх на «вільні» та «механічні». До вільних він відносив «слово», «музику», «архітектуру», а механічними вважав «театрику», що містила «драму», «літургію» та «містерію». Цікаво, що запропонована Сен-Вікторським модель видової специфіки мистецтва дала йому змогу на прикладі феномена Леаігіса торкнутися питання жанрово-родової структури мистецтва, що у подальшому була розвинена і удосконалена естетичною наукою і мистецтвознавством.

Другий напрям дослідження видової структури мистецтва, пов'язаний з добою Відродження і XVIII ст., розглядав зазначену проблему через принцип «прерогативи» одного виду мистецтва над іншим і надання йому статусу своєрідного «надвиду».

Щодо цього найпоказовішою є позиція великого італійського живописця і теоретика мистецтва Леонардо да Вінчі. Свою роботу «Трактат про живопис» художник присвятив осмисленню специфіки поезії, скульптури, живопису та музики і прерогативу залишив за своїм улюбленим видом мистецтва. Отже, на думку Леонардо, саме живопис мав посісти перше місце в ієрархії видів мистецтва.

Ідею «прерогативи» відстоював і розвивав у своїх теоретичних працях співвітчизник Леонардо да Вінчі філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744), який зосередив увагу на так званих «витончених мистецтвах», що культивують естетичну насолоду і притаманні «просвітницьким часам».

Концепція Віко була підхоплена і розвинена представниками Болонської академії мистецтва, які, спираючись на ідею «витонченості», розробили власну теоретичну модель видової специфіки. Згідно з градацією видів мистецтва, запропонованою болонцями, статус «витончених» отримали музика, театр і хореографія, специфіка яких не передбачала утилітарного начала.

Отже, в основу напряму, представленого моделями Леонардо да Вінчі та Болонською академією мистецтв, було покладено принцип «прерогативи» одного виду мистецтва над іншим, що давав можливість для розвитку і збагачення лише одного людського почуття, тоді як синтез видів мистецтва сприяв би можливості естетично цілісного сприйняття дійсності. У цьому напрямі працював І. Кант. Його теоретична модель видової специфіки мистецтва виконала функцію своєрідної перехідної ланки від принципу «прерогативи» до принципу «синтезу». Так, засновник німецької класичної філософії визначає три основні види «витончених» мистецтв: мовні, зображальні та мистецтво «гри почуттів». Вищою мистецькою формою І. Кант вважав поезію; образотворчі мистецтва, згідно з його концепцією, поєднували зодчество, скульптуру та живопис, тоді як мистецтво «гри почуттів» фактично ґрунтувалося на музиці.

Німецький філософ стверджував, що процес синтезу сприятиме збагаченню емоційно-чуттєвого світу людини і стимулюватиме появу нових видів мистецтва.

Це відчув співвітчизник Канта – естетик і теоретик мистецтва Г. Е. Лессінг, який у трактаті «Лаокоон. Про межі живопису та поезії» фактично проголосив ідею необхідності синтезу всіх видів мистецтва, започаткувавши третій напрям аналізу видової структури мистецтва.

Перша модель цього руху пов'язана з теоретичною концепцією видатного німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля, на думку якого «абсолютна ідея» може бути розкрита через три форми, що фактично ототожнюються з основними формами суспільної свідомості: через мистецтво, в основу якого покладено емоційно-чуттєве начало; релігію, що ґрунтується на феномені віри; філософію, яка синтезує у собі мистецтво та релігію.

У свою чергу, мистецтво проходить три етапи розвитку: символічний, класичний і романтичний, кожному з яких відповідає певний вид. Так, символічний етап Гегель інтерпретує через мистецтво архітектури; класичному відповідає скульптура; живопис ототожнюється з переходом від класичного до романтичного етапу; музика пов'язується з романтизмом, тоді як поезія завершує логіку цього руху і є перехідною ланкою від мистецтва до релігії. Отже, вважав Гегель, поезія синтезує в собі різні види мистецтва і об'єднує форми суспільної свідомості.

Позиція філософа стимулювала численні дискусії, які тривають і донині, але внесок Гегеля у дослідження проблеми видової специфіки мистецтва безперечно вагомий. Спираючись на принцип історизму, він проаналізував природне тяжіння видів мистецтва до синтезу і, як наслідок, – можливість цілісного осмислення основних форм суспільної свідомості.

Теоретичні обґрунтування проблеми синтезу в мистецтві І. Канта, Г. Е. Лессінга, Г. В. Ф. Гегеля знайшли своє практичне підтвердження у 1895 р., коли виникає мистецтво кіно. Його поява стимулювала розробку ще однієї моделі видової специфіки мистецтва. У 1911 р. італійський теоретик кінематографії Р. Канудо (1879–1923) написав «Маніфест семи мистецтв», концептуальною основою якого був синтетичний принцип. За Канудо, існує шість класичних видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, танець, поезія. Кіно синтезує їх і стає сьомим видом мистецтва, набуваючи статусу «сакрального». Водночас кінематограф поєднує в собі наслідки науково-технічного прогресу і емоційно-чуттєве начало мистецтва: «Кіно – казковий новонароджений, син машини і почуття, – наголошував Канудо. – Ми маємо потребу в кіно, щоб створювати тотальне мистецтво, до якого завжди тяжіли всі інші мистецтва».

Проаналізувавши основні теоретичні моделі видової структури мистецтва, детальніше розглянемо його класичні види.

Послідовність, на яку будемо спиратися при вивченні видів мистецтва, зумовлена їх природно-специфічними ознаками і починається з розгляду образотворчих мистецтв: архітектури, скульптури та живопису. Завершують цей рух три види мистецтва, природа яких більшою чи меншою мірою ґрунтується на принципі «синтезу»: хореографія, театр і кінематограф. Своєрідну «золоту середину» посідає найабстрактніше з усіх мистецтв – музика.

У структурі видової специфіки мистецтва окремо розглядається і феномен літератури.

Кожен з видів мистецтва має свою структурну побудову, і принцип, покладений в її основу, потребує певних коментарів. У багатьох мистецтвознавчих дослідженнях висловлюється думка, що всі мистецтва поділяються на «види», а ті, в свою чергу, – на «жанри». Гадаємо, використовувати поняття «вид» у структурі видів мистецтва недоцільно. Тому пропонуємо, спираючись на досвід літературознавства, вживати термін «рід» і, аналізуючи конкретний вид мистецтва, оперувати визначенням «жанрово-родова» структура.

Вивчення феномена видової специфіки мистецтва породжує супутню проблему, пов'язану з питанням розгалуження професійного мистецтва і народної непрофесійної творчості – фольклору. Розглядаючи види мистецтва, будемо мати на увазі лише форми професійної діяльності і зосередимося на аналізі художньої спадщини найвидатніших митців світу.

У сучасній естетиці та мистецтвознавстві існує тенденція до відокремлення прикладного, декоративного мистецтва і графіки і надання їм статусу самостійних видів, але певною мірою вони є похідною від класичних образотворчих мистецтв – скульптури та живопису.

До класичних видів мистецтва не слід відносити цирк, фотографію і телебачення.

Проблема видової специфіки мистецтва безпосередньо пов'язана з формами художньо-творчої діяльності людини. Варто підкреслити, що процес активізації естетичного начала перебував у тісному зв'язку з розвитком цивілізації, який і привів до виникнення основних видів мистецтва.

Реконструюючи еволюцію розвитку видів мистецтва, необхідно враховувати процес руху від синкретизму, що був пов'язаний з доісторичним періодом і характеризувався єдиним художнім мисленням, до створення видів мистецтва, а також процес руху від окремих мистецтв до їх синтезу – з'єднання.

Слід простежити своєрідну логіку та закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтв. Мистецтва архітектури, скульптури, живопису, як правило, взаємодіють між собою, створюючи феномен зображальних мистецтв. Музику та хореографію об'єднує звукоритмічне начало, тоді як фундаментом мистецтва театру та кінематографа є міжвидовий синтез мистецтв.

Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу пізнавати світ у всій його складності та багатогранності.

Розглядаючи видову специфіку мистецтва, слід наголосити, що це реальні форми художньо-творчої діяльності, які різняться передусім засобами матеріального втілення художнього змісту (звукового – для музики, мовного – для літератури, об'ємно-пластичного – для скульптури тощо).

Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики людини у сфері художнього опанування світу. Так, І. Кант вбачав її у багатстві здібностей суб'єкта, Г. В. Ф. Гегель – у внутрішній диференціації об'єктивної ідеї, а французькі матеріалісти – у відмінностях художніх засобів, якими користуються музиканти, поети, живописці та ін.

Види мистецтва пов'язані з конкретним історичним періодом, соціально-політичною ситуацією, культуротворчим процесом, науково-технічним прогресом тощо.

Отже, фундаментом класичної мистецько-видової структури є: архітектура, скульптура, живопис, музика, хореографія, театр, кінематограф.

Література

1. Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М., 1976.

2. Буало Никола. Искусство поэтическое. – М., 1967.

3. Волков И. Ф. Творческие методы и художественные системы. – М., 1989.

4. Еремеев А. Ф. Границы искусства. – М., 1987.

5. Идеология, мораль, искусство. – К., 1990.

6. Кучерюк . Ю. Социальные функции искусства // Эстетика. – К., 1991.

7. Історія світової культури. – К., 1994.

8. Мазепа В. И. Художественная реальность в составе культуры // Искусство: художественная реальность и утопия. – К., 1992.

9. Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 3.

10. Панченко В. Г. Мистецтво в контексті культури. – К.,1998.


15.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!