Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Походження, виникнення, становлення та розвиток естетичної думки в Україні
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Походження, виникнення, становлення та розвиток естетичної думки в Україні

Витоки естетичної думки в Україні відносяться до періоду Київської Русі. У період раннього феодалізму естетична думка Давньої Русі, як це було й в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від релігії

У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підґрунті язичницького світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші проблеми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’ясовування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона.

Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить перекладеним працям Іоанна Дамаскіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсько-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI ст.), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора (XI—XII ст.), «Повість временних літ» Нестора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита Климента Смо-лятича (XII ст.), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського (1130-ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Моління Даниїла Заточника» (XIII ст.) та ін.

У цих творах вирішуються питання про зв’язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джерела краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла. В епоху феодальної роздробленості в землях Давньої Русі домінує релігійна ідеологія, із якою у ХV—ХVI ст. дискутують численні єресі. В них, зокрема, обговорюються проблеми співвідношення образу і першообразу, актуальні для практики іконопису.

Різноманітні точки зору з цього питання висловлювали стригольники, нестяжателі, іосифляни. На Україні до них у результаті впливу процесів реформації, що відбувалися в Польсько-Литовській державі, додалися прихильники кальвінізму і соцініанства (антитринітаризму). Погляди українських антитринітаріїв і російських єретиків характеризує заперечення триєдності бога, іконоборство, проповідь віротерпимості, критика духівництва і церковної ієрархії. Нестяжа-телі сприяли розвитку критичних і раціоналістичних тенденцій у середньовічному мисленні Русі. В єретичних вченнях Ф. Курицина (?—1500), М. Башкіна (XVI ст.), Феодосія Косого (XVI ст.) проявилося заперечення есхатологічних уявлень, елементи вільнодумства і раціоналістичного тлумачення священних текстів.

Зі спростуванням єретиків виступив чернець Зіновій Отеньський (?—1568). Його полемічні твори «Істини показання запитавшим про нове вчення» і «Послання багатослівне чорноризця до запитавших про ізвєстіє благочестя на зломудріє Косого і іже з ним» являють собою енциклопедію релігійно-ідеалістичних поглядів російських книгарів XVI ст.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховенством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Каза-нье святого Кирила» Стефана Зизанія (1570—1621), «Апок-рисис» Христофора Філалета (XVI—XVII ст.), «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького (1572— 1633), «Полінодія» Захарія Копистенського (?—1672), «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной вери єпіскопом», «Загадка філософом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» Івана Вишенського (1550—1620), «Протестація» Іова Борецького (?—1631), «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять», «Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря Барановича (1620—1693) і багато інших.

Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в XVII ст. зробив Симеон Полоцький (1629—1680), що відстоював право людського розуму на пізнання і обговорював роль чуттєвості в пізнанні. С. Полоцький, який добре знав сучасну йому західноєвропейську філософію, розглядав її як науку наук, розвивав своєрідну концепцію виховання і досвідченого знання, заперечив вчення про уроджені ідеї.

Особливістю розвитку естетичних ідей у другій половині XVII ст. була гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церкви, розпочатої патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст., що сприяли відокремленню філософії й естетики від богослов’я, були Ю. Крижанич (1618—1683), Епіфаній Славинецький, Мелетій Смотрицький (1572—1633), який написав коментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського автора Луллія «Велике мистецтво».

Значне піднесення української естетичної думки пов’язане із відкриттям у 1632 р. Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих професорів філософії в академії були Йосип Кононович-Горбатський (?—1653), Інокентій Гізель (1600— 1683), Іоасаф Кроковський (?—1718), Лазар Баранович (1620— 1693), Феофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський (1658—1722). У філософських курсах академії відбувалося алегоричне тлумачення Біблії, розглядалися проблеми деїзму і пантеїзму. Ф. Прокопович виступив пропагандистом ідей європейських мислителів Бекона і Декарта. § 2. Українська і російська естетика у XVIII ст.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували перетворення Петра I, який масово звернув російську суспільну думку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. проходив під впливом естетики французького класицизму і Просвітництва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717—1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711—1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприйняття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов’янській книжковій культурі. Значне розширення лексичного складу нової літературної мови, зближення його з розмовною мовою і водночас збереження всього багатства письмової традиції — такі основні принципи реформаторської діяльності Ломоносова в російській словесності.

Поряд із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в його творчості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова пов’язана з естетикою буття і пізнання.

Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анакреоном». Російський класицизм, як і західний, поданий практично у всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов’язаний із просвітительською ідеологією. Для нього властиві: високий громадянсько-патріотичний пафос, висування на перший план античних сюжетів, інтерес до національної історії.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький. Він викладав у академії філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлікту між католицизмом і православ’ям. Цей прийом був широко розповсюдженим у культурній практиці Західної Європи XVIII ст., але на терені України використовувався вперше.

Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди (1722—1794). Філософські і естетичні погляди Сковороди суперечливі. Стоячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розуміння ним Бога носило пантеїстичний характер. Матеріалістичні тенденції проявилися в теорії пізнання Сковороди.

Його ідея самопізнання ґрунтувалася на уявленні про людину як про частину природи, що підпорядковується загальним законам світобудови. Естетичні і художні погляди — невід’ємний компонент «осердеченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу платонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє.

Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє. Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підгрунтя для розвитку реалізму в українській літературі. У естетиці Г. Сковороди важливу роль відіграє органічний зв’язок з етикою. Філософ віддає перевагу почуттю моралі. Поняття «серце», «сердечність» він звільняє від фізіологічного навантаження. Сердечність стає синонімом людяності, доброти, взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Сковорода естетичну категорію гармонії. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественных песней» (1753—1785), «Наркісс» (1769—1771) і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773). Розвиток естетичної теорії в Росії і Україні в XIX—XX ст.

На початку XIX ст. російська естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Ідеї Шеллінга та Гегеля розвиває перший російський систематичний твір з естетики — «Досвід науки витонченого» О. Галича (1783—1848), виданий у Санкт-Петербурзі у 1825 р.

Характерною рисою російської і української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою. З критикою спекулятивних естетичних систем Канта і Шеллінга виступили в першій половині XIX ст. на Україні В.Н. Ка-разін (1773—1842), І.О. Рижський (1759—1811), П.Д. Лодій (1764— 1829), Т.Ф. Осиповський (1765—1832), П.М. Любовський (рр. народж. і см. невідомі), М.О. Максимович (1804—1873), О.І. Стойнович (1773—1832), О.О. Козлов (1831—1901), О.І. Ход-нєв (1818—1883), П.М. Шумлянський (1752—1821) та ін.

П.Д. Лодій (1764—1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою поняття «серце», «сердечність», «осердеченість». Він обгрунтував ідею «научування серця», яка згодом стала провідною в контексті українського романтизму. Він також розробляв поняття «досконале» — одне з центральних для естетики класицизму — щодо визначення категорії прекрасного і конкретних форм її втілення у визначеннях краси. Досконалість, вважав Лодій, є узгодженність речі в єдиному, тобто в меті.

Для досягнення мети «у сущому усе узгоджується», і це й є «початок досконалості». У свою чергу, краса — це, за Лодієм, «досконалість переживання пізнавального», тобто поняття, визначення якого можливе саме через «сердечність», через почуття і силу його переживання людиною. Так само і потворність визначалася філософом як «недосконалість почуттів при сприйманні пізнавального».

Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М.О. Максимовича (1804—1873), який першим в українській науці обгрунтував поняття «народність». У підгрун-тя його визначення вчений поклав «усну словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького руху серед російської інтелігенції середини XIX ст. Максимович був прихильником ідей народної освіти, культури, просвітництва.

Разом з тим, народ має власну свідомість, яка втілюється в народну, зокрема історичну, поезію, і насамперед її демонструє «Слово про Ігорів похід». Увага до фольклористики згодом привернула вченого до вивчення народно-поетичної літературної творчості, яка разом з писемною літературою стала розглядатися як складова української культури і мистецтва.

У 1830—1850-і роки значного розвитку набула харківська філософська школа, яка зосередилася навколо заснованого В.Н. Каразіним (1773—1842) Харківського імператорського університету. Він був урочисто відкритий у 1805 р. і був другим після Московського університетом в Росії. У науковій збірці університету «Брошурки» у 1831 р. друкувалися статті І. Кронеберга (1788—1838). Послідовник Ф. Шеллінга, він відстоював точку зору на естетику як самостійну філософську науку, предметом якої стають усі прояви витонченого в навколишньому світі. Тому актуальним є питання про межі прекрасного, його вияви в природі, суспільстві, людській душі тощо.

У праці А. Метлинського «Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії» (1850) дискутується питання про роль і місце релігійного світогляду в мистецтві. Центральною проблемою цієї дискусії було співвідношення понять «істина», «добро» і «краса». Мистецтво, за думкою Метлинського, не в змозі розкрити смисл і зміст цієї тріади повністю без тісного зв’язку з філософією і релігією. Саме такий зв’язок історично склався в християнську добу, коли мистецтво примирювало природу і дух, свободу і необхідність, кінцеве і безмежне. Мистецтвознавча орієнтація концепцій Мет-линського органічно поєднувалася з загальними тенденціями в розвитку вітчизняної естетичної думки в середині XIX ст.

У 40-і роки XIX ст. критичний підхід до естетичної думки спостерігається, насамперед, в ідеях революційних демократів — В.Г. Бєлінського (1811—1848), що освоював гегелівську естетику під знаком напрацьовування теорії реалізму в мистецтві; М.Г. Чернишевського (1828—1889), який піддав критиці тлумачення прекрасного як ідеї у творах послідовника Гегеля Фр. Фішера і сформулював думку, що стала ключовою для розвитку критичного реалізму в російському мистецтві в середині XIX ст.: «Прекрасне є життя в усьому різноманітті своїх проявів»; М.О. Добролюбова (1836—1861), який розвивав принципи народності, ідейності і соціальної спрямованості літератури.

Чернишевський у дисертації «Естетичне відношення мистецтва до дійсності» визначив прекрасне як «життя, яким воно повинне бути за нашими поняттями» (що знову порушує питання про ідеал — «ідеальне» життя. Але тут ідеал трактується вже не як відвернена ідея, а як результат соціального розвитку). Він вважає предметом мистецтва не тільки «прекрасне», але й усе «цікаве» у житті.

Естетика Чернишевського — результат критичного переосмислення попередніх естетичних теорій. Він критикував тезу німецької класичної естетики про те, що прекрасне в навколишньому світі недосконале, мінливе у своїй красі, одиничне. Вирішуючи проблеми суб’єкта естетичної оцінки і сприйняття, критеріїв прекрасного, він звернувся до реальних переживань людини, до особливостей її психології і смаку. Щира краса, за Чернишевським, є краса, що зустрічається в житті. Відтворення реальності, проте, не варто розуміти як механічне копіювання в дусі теорії «імітації природи». Центральне завдання художника — осмислити явища життя, розкрити їхній зв’язок і відношення одне до одного, при цьому мистецтво, подібне до науки, але з позицій естетичних повинно дати водночас і пояснення, і оцінку навколишньому, винести свій «вирок». Чернишевський висуває важливі положення про історичну мінливість уявлень про прекрасне, про соціально-культурну обумовленість естетичних уявлень і ідеалів, що існують у різних суспільних груп.

Видатний внесок у розвиток естетичної думки на Україні середини XIX ст. зробив Т.Г. Шевченко (1814—1861). У своїх творах він виступає як виразник селянського естетичного ідеалу.

Д.І. Писарєв (1840—1868) у проповіді утилітарного значення мистецтва дійшов фактично до прямого заперечення мистецтва і скасування самої естетики як науки.

Л.М. Толстой (1828—1910) у трактаті «Що таке мистецтво?» виступив із різкою критикою не тільки естетизму, але і всякого мистецтва, що не орієнтується на безпосередній моральний вплив, вбачаючи головну задачу художньої творчості в морально-релігійному зближенні людей за допомогою емоційного «зараження».

Естетика слов’янофілів, до якої за своїми характерними рисами близька і естетика українофілів, складалася під знаком консервативно зрозумілої ідеї народності і самобутності мистецтва, що витлумачується як збереження і вираження в мистецтві «органічного» національного укладу і характеру, «народного духу» (І. Киреєвський (1806—1856), П. Куліш (1819—1897) та ін.).

Пов’язаний з естетикою слов’янофілів Ап. Григор’єв (1822— 1864) розвивав принципи «органічної» критики мистецтва, що переборює однобічність чисто «утилітарної» і чисто «художньої» критики і розглядає твір мистецтва як «живий організм» і суцільне вираження «життя творців і життя епохи».

З ідеями Ап. Григор’єва в ряді пунктів збігаються естетичні погляди Ф.М. Достоєвського (1821—1881). Характерне для нього акцентування на морально-релігійному значенні краси і мистецтва забарвлене у своєрідні тони естетичної есхатології («краса врятує світ»).

Розвинуті Володимиром Соловйовим (1853—1900) уявлення про мистецтво як про «перетворювання» життя, а також його концепція краси як матеріально втіленого символу абсолюту справили істотний вплив на становлення естетичної теорії російського символізму, так званої «срібної доби» (О. Блок (1880—1921), А. Бєлий (1880—1934)). Вяч. Іванов (1866— 1949) визначив завдання мистецтва як прямування «від реального до найреальнішого».

Естетика символізму дуже вплинула на естетичні ідеї Л. Українки (1871—1913), М. Коцюбинського (1864—1913), І. Франка (1856—1916).

І.Я. Франко залишив багату художню, науково-теоретичну і літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема відносності естетичних мірок досліджуються ним у трактаті «З секретів поетичної творчості» (1898—1899). Він привітав появу експериментальної естетики, відмічаючи важливість психологічних досліджень для розуміння сутності творчості. У статті «Література, її задачі і найважливіші риси» (1878) він підкреслює, що література відбиває життя, працю, мову і мислення своєї епохи.

Розгляд естетичної сфери з погляду місця, яке вона займає в цілісності «духовного буття», характерний для філософів релігійно-ідеалістичного напрямку, які трактували антиномії етичного і естетичного, естетичного і релігійного і т. ін. (М. О. Бер-дяєв (1874—1948) та ін.). Особливе місце займає тут П.О. Флоренський (1882—1937). Сфера естетичного, сфера краси в її найвитонченіших, але ще доступних сприйняттю формах, за Флоренським, — це, насамперед, рубіжна сфера між горнім і дольнім світами. З горнього світу ж спускається Премудрість (Софія) як носій Святого Духа, і найбільш повно вона стає осягнутою в Богоматері, а з тваринного світу ж глибоко і послідовно впроваджуються іноки — подвижники, що присвятили себе служінню Красі.

Проте подвижництво — важливий, але не єдиний шлях подолання межі між дольнім і горнім знизу, сходження до Краси. У якості таких Флоренський указує ще на деякі форми церковного мистецтва і церковний культ. Краса — центральна категорія естетики Флоренського, але і тут він має на увазі красу християнського ідеалу і християнських святинь. З позицій православного світогляду Флоренський критикував усю сучасну йому західну культуру, звинувачуючи її в зраді християнському ідеалу. У цілому естетика Флоренського поєднана з теоретичним обгрунтуванням релігійного світогляду в його православному варіанті. Основні твори Флоренського з проблем естетики: «Храмове дійство як синтез мистецтв» (1922), «Обернена перспектива» (вид. у 1967 р.), «Закон ілюзій» (вид. у 1971 р.), «Емпірея й емпірія» (вид. у 1986 р.).

Своєрідним естетизмом, спорідненим у ряді рис із Ф. Ніцше, перейняті твори К. Леонтьєва (1831—1891) і В. Розанова (1856—1919), що передбачили деякі мотиви пізнішої естетики XX ст. — фрейдизму й інтуїтивізму (В. Розанов), критики масового мистецтва і нівелювання культури (К. Леонтьєв).

Вплив позитивізму в Росії в другій половині XIX ст. простежується у розчиненні естетики в історії культури і «поетиці» у О. Веселовського. Теорія художнього образу, що засновується на філософії мови, розвивається у творах О.М. Веселовського (1838— 1906), О.О. Потебні (1835—1891) і його учнів (О.В. Запорожця (1905—1981), П.І. Зінченка (1903—1969) та інших представників так званої Харківської психологічної школи). У 1910— 1920-х роках складається «формальна школа» у літературознавстві, яка вивчає конструкцію художньої форми і чинники, що її складають (представники ОПОЯЗа — Ю.М. Тинянов (1894— 1943), Б.М. Ейхенбаум (1866—1959), В.М. Жирмунський (1891— 1971), В.Б. Шкловський (1893—1984); наприкінці XX ст. — Ю.М. Лотман (1922—1993).

«Формальна школа» внесла великий вклад у розвиток структурно-семіотичної естетики, на Заході вона одержала назву структуралізму. Ця теорія розглядає мистецтво як особливу мову або систему знаків, а окремий художній твір — як знак або послідовність знаків цієї системи. Найбільш ранні концепції структуралізму склалися в Росії на рубежі 1900—1920-х років у працях Московського лінгвістичного гуртка (Р.О. Якобсон (1896—1982), Г.Г. Шпет (1879—1937) та ін.) і Товариства поетичної мови (ОПОЯЗ). Один із варіантів структуралізму, сформульований Шпетом, — принцип послідовного опису художнього твору за рівнями, включаючи і рівень значень, урахування ролі соціального середовища і культурно-історичного фону у формуванні значень творів мистецтва.

У 1920-х роках проблеми формалістичного вивчення творів мистецтва зазнають критики в працях Л.С. Виготського (1896—1934) і М.М. Бахтіна (1895—1975), які справили значний вплив на пізніші концепції структуралізму. Вони розроблялися головним чином у працях Празького лінгвістичного гуртка, у якому головну роль відігравали вихідці з Росії — Р.О. Якобсон, М.С. Трубецькой (1890—1938) та ін. Вони створили концепцію структуралізму, яка одержала міжнародне визнання й дотепер має вплив на світову естетичну думку. У центрі цієї концепції вчення про естетичну функцію і естетичну норму.

Подальшу розробку це вчення одержало в працях Московсько-Тартуської семіотичної школи, що її очолював Ю.М. Лотман. Мистецтво розглядається нею як знакова система, а твір мистецтва — як художній текст, побудований за законами цієї системи. Естетичні дослідження Московсько-Тартуська школа здійснює в тісному зв’язку з культурологічними, що виразилося, зокрема, у вивченні генези символів у мистецтві. У складі структуралізму виділяється також французький напрямок, що сформувався під впливом К. Леві-Стросса (1908 р.н.), який, у свою чергу, сприйняв ідеї Г.Г. Шпета і М.М. Бахтіна.

Суцільне тлумачення змістовно-значеннєвих і формальних особливостей твору в їхній взаємозумовленості дає М.М. Бахтін. Він увів у художньо-естетичний аналіз ідею «діалогічної свідомості». Основне коло своїх студій сам Бахтін визначав як філософську антропологію, розглядаючи з цих позицій архітектоніку естетичного об’єкта. Естетична форма, за Бахтіним, — це не форма матеріалу твору мистецтва, як трактували її формалісти (що призводило до ототожнення форми з зовнішньою композицією твору), а форма змісту твору мистецтва, наявності в ньому ціннісно-визначеної значеннєвої позиції стосовно його дійово-змістовного ряду, особливий ракурс бачення світу.

У межах художнього твору та або інша естетично значима, особистісно оформлена ціннісно-значеннєва позиція не поодинока, їй протистоять інші ціннісні позиції, з якими вона вступає в комунікативні — діалогічні відношення. При цьому фіксована ціннісна позиція властива не тільки автору твору як реальному індивіду, але і його образу в творі (ліричне «я», оповідач і т.ін.), і кожному герою-персонажу твору. Різноманітні ідеологічні відношення між усіма цими позиціями («голосами») створюють переливну «багатоголосу» значеннєву тканину твору, що одержала назву «поліфонізму». Просторово-часові межі діалогу «голосів» у подвійному ряді художнього твору, що надають йому значеннєву певність, Бахтін визначає поняттям «хронотоп».

Діалектику художньої форми і її естетичних категорій розробляв О.Ф. Лосєв, який багато займався також проблемами символу і міфу.

Проблеми історії естетики як самостійної дисципліни і стосовно різних форм художньої творчості розроблені О.Ф. Лосєвим (1893—1988), С.С. Аверинцевим (1937 р.н.), Д.С. Лихачовим (1906—2001), В.Ф. Асмусом (1894—1975), А.В. Гулигою (1921 р.н.).

Поряд із теоретико-філософськими естетичними системами в культурі XX ст. сформувалися і естетичні вчення, пов’язані з творчою художньою практикою. Насамперед тут варто назвати роботи В.В. Кандинського (1866—1944) і К.С. Малевича (1878—1935), що заклали фундамент теорії абстрактного мистецтва — одного з плинів модернізму — і отримали в 1910— 1930-х роках визнання в усьому світі. На рубежі 1920—1930-х років на Україні укладається літературна школа «неокласиків» (М.К. Зеров (1890—1941), М.Т. Рильський (1895—1964) та ін.), розвивається театральна система Леся Курбаса (1887—1942), що вплинула на реформу світового театру в XX ст.

На сучасному етапі значне місце в її розвитку займають постмодернізм і постструктуралізм. Постмодернізм — широкий культурний плин, у чий обрій в 1970—1980-і роки потрапляють філософія, естетика, мистецтво, протиставлені практиці модернізму, що розвивався в європейській і світовій культурі XX ст. Для постмодернізму характерні рефлексія з приводу модерністської концепції світу, досвід ігрового освоєння дійсності, перетворення світу культури в середовище мешкання людини.

Постструктуралізм — назва ряду філолофсько-методологічних підходів до осмислення культурної діяльності, які склалися в 1970—1990 роки на основі рефлексії і критики структуралізму. У центрі цієї критики стоїть обмеженість структуралістського підходу до людини, неможливість пояснити її поведінку, виходячи тільки зі структурного розуміння людської свідомості. Постструктуралізм і постмодернізм, які особливо інтенсивно розвиваються в західній філософії (Ж. Деррида, Ж. Делез та ін.), ще тільки знаходять своїх послідовників у вітчизняній філософсько-естетичній думці і свідчать про «кризову свідомість», що виникає в умовах вичерпаності онтологічної і гносеологічної культурної парадигми нового часу, результатом чого стали радикальні зміни в нашій країні на рубежі 1980-1990-х рр., що започаткували новий етап її історичного розвитку.


11.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!