Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Місце людини в походженні культури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Місце людини в походженні культури

Розвиток культури. Теорія еволюційного розвитку культури. Людина в світі культури

Навіть поверхневий погляд на історію людства дозволяє зробити висновок, що довгий час людина по своєму способу життя практично не відрізнявся від тварин. Найдавніші люди, наші предки, не мали яких-небудь стерпних будівель, одягу, домашніх тварин, не використовували вогню. Джерелом харчування служили плоди рослин.

Археологічні розкопки показують, що повинні були пройти тисячі років, перш ніж людина навчилася готувати собі їжу, будувати житло і розводити худобу. Нам, що очікують щороку серйозних змін у своєму житті, важко уявити собі епоху, коли протягом життя багатьох поколінь практично не мінялися звички і спосіб життя людини.

Повільно, протягом багатьох століть люди робили одиничні винаходи і відкриття, що стали культурною основою для лавини відкриттів і винаходів майбутнього. Кілька сотень тисячоріч знадобилося людині для винаходу колеса, що використовувалося потім у тисячах інших винаходів і відкриттів. Цей і багато інших прикладів показують, що в людському суспільстві культура розвивалася надзвичайно повільно в доісторичні часи, більш швидкими темпами в середні століття й у період нової історії, а потім незвичайно швидко і з необмеженою областю поширення в наш час. Значна частина проблем сучасної людини полягає в тім, щоб пристосуватися самому і пристосувати соціальний пристрій суспільства до швидко мінливої культури.

Якщо спробувати навіть поверхово порівняти культури, наприклад древніх чи германців інших народів, що населяли в той час територію Європи, із сучасними європейськими суспільствами, то стануть очевидними разючі зміни, що відбулися буквально у всіх сферах громадського життя. Навіть залишаючи осторонь значний прогрес матеріальної культури і багаторазовий розвиток засобів поширення культурних зразків, не можна не побачити корінних змін у нормах повсякденного життя, політичних нормах, законах і державному устрої. У результаті цілком перетворилися державні, релігійні, економічні, освітні і сімейні інститути, а також структури взаємин між членами суспільства.

Так, поява сільськогосподарських і промислових технологій, наслідком чого було зімкнення людей у націю, привело також, на думку американського соціолога Н. Смелзера, до глибоких змін:

  • у політичній сфері – від простих племінних сільських чи владних систем до складних систем виборчого права, політичним партіям, представницької і цивільної бюрократії;
  • у сфері утворення зміни ведуть до зниження неграмотності і вихованню економічно продуктивних навичок і умінь;
  • у релігійної сфері зміни приводять до відділення релігії від утворення, початку перетворень традиційних вірувань;
  • у сімейній сфері припиняється поширення родинних і кланових об'єднань;
  • у сфері стратифікації зросла географічна і соціальна мобільність, що веде до розпаду фіксованих, запропонованих жорстко ієрархічних систем.

Таким чином, культурні зміни як у матеріальній, так і в духовній сфері приводять до перебудови всіх сторін життя суспільства у визначеному напрямку. Чи можна сказати, що культура суспільства розвивається по висхідній лінії? Який характер і рушійні сили цього розвитку? На цей рахунок у вчених немає єдиної думки. Спробуємо охарактеризувати два основних підходи, дві основні точки зору на розвиток культури і суспільства.

Теорія еволюційного розвитку культури

Основним принципом цієї теорії є поступова зміна культурних елементів і культурних комплексів, у ході якого вони цілком перетворяться. При цьому зміна культурних зразків відбувається по напрямку від простого до складного, від однорідності до неоднорідності. Перетворення культурних комплексів у соціальних інститутах приводить до того, що згодом змінюються культурний зміст інститутів, а також інституціональні ознаки і функції, що з необхідністю приводить до змін у соціальній структурі суспільства. При цьому розвиток культури відбувається по висхідній лінії, тобто кожен новий рівень культури являє собою сукупність більш складних, більш гуманних і більш зроблених зразків культури.

Нові, кращі і більш складні зразки виникають шляхом мутації, що з'являється при постійному використанні людьми культурних норм, цінностей і засобів їхньої передачі. Після появи "мутантного" елемента культури, що відрізняється від колишніх звичних культурних зразків, він, відповідно до теорії еволюційного розвитку культури, повинний довести свою життєстійкість, своє право на існування. Отже, знову виниклий культурний зразок вступає в конкурентну боротьбу з іншими культурними елементами і комплексами, що виконують у культурному житті аналогічні функції.

Еволюціоністська точка зору була однією із самих впливових теоретичних концепцій. Систематично виклав цю теорії вперше Ч. Дарвін у своїй знаменитій роботі "Походження видів...", що вийшла у світ в 1859 р. Відповідно до цієї теорії, людина пройшла від нижчих форм життя в результаті прогресивного пристосування до умов зовнішнього середовища, через виживання біологічно форм, більш придатних до боротьби за існування. Засновники соціології широко використовували еволюційний метод при вивченні питань культури і соціального життя. Огюст Конт у роботі "Курс позитивної філософії" описував три стадії, через які, на його думку, проходить людство: теологічну, метафізичну і позитивну (наукову).

Людина в світі культури

Тріада “культура – суспільство – особистість” являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо.

Маленька дитина не відразу приходить до усвідомлення своєї особистості. Так і людство пройшло довгий шлях, відокремивши себе спочатку від природи, а потім проголосивши повагу до чужої індивідуальності, утверджуючи творчий діалог несхожих, окремих людей. Античність, Середні віки, Відродження, Просвітництво, ХIХ-ХХ ст. - такі етапи дозрілості людства.

Кожна культурно-історична епоха по-своєму розглядає людину та її місце у світі. Світогляд античності був космогонічним, тобто людина уявлялася частиною світу (космосу), ланкою загальної гармонії. Світогляд Середньовіччя був теоцентричним, вважалося, що в центрі світу і над світом знаходиться Бог (теос). Людина тут - раб Божий.

Культура Середньовіччя передусім є культом, а людина – служителем цього культу. Гуманісти Відродження вперше в історії західної культури проголошують антропоцентризм (антропос – людина), ставлять у центр світу особистість, яка об'єднує у собі почуттєве, інтелектуальне і творче начала. Новим етапом у самопізнанні людства є епоха Просвітництва. Для Гердера, Канта, Гегеля людина цікава передусім як суб'єкт культури. Особистість – втілення творчої спрямованості людини, а культура – це звільнення людини через творчість. Представники романтичного напряму в філософії ХІХ ст. (Йоган Фіхте, Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлегель та ін.) проголошують культ особистості, яка розуміється як рідкісна та вийняткова істота, яка має творчу інтуїцію. Трагічним гуманізмом, відчуттям болю людської особистості, самотності людини в світі просякнуті ідеї філософів екзистенціалістів Ф.Кафки, Л.Шестова, М.О.Бердяєва, Ж-П.Сартра, А.Камю.

Сьогодні поняття “людина” і “особистість”, “індивід” і “індивідуальність” розмежовуються. Необхідно їх конкретизувати і встановити співвідношення між ними.

Людина – вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це – біологічна істота, з іншого – творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Дитина, яка тільки-но народилася, належачи до людей, ще не являє собою особистості; їй необхідно стати особистістю, сформувати в собі особистісні якості. Для цього потрібні певні біологічні, природні якості людини, без яких процес формування особистісних якостей не може обійтися. Так, наприклад, розумово відсталі хворі, належачи до роду людського, особистостями стати не можуть.

Особистість – це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності.

Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самотності, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Індивід – поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття “індивід” несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово “індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях.

Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все “тіло культури”, тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Будучи приналежністю, частиною особистостей, що спілкуються одна з одною, ці якості впливають на створення певних соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать у основі правового устрою суспільства, здатність судження забезпечує розвиток наук, смак впливає на розвиток мистецтва.

Здатність судження можна визначити як здатність людини до розумового акту, який виражає його ставлення до певного об'єкта, коли людина при оцінці об'єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії і формування смаку. Моральна рефлексія – якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам: “поганий смак”, “добрий смак”, “несмак”. Смак являє собою здатність людини до сприйняття і оцінки естетичних якостей явищ та предметів і розмежування прекрасного від потворного.

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, в якому вона живе, і національна культурна атмосфера, як її безпосереднє культурне оточення і середовище, в якому відбувається пробудження людини до культурного життя.

Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною до сьогодні.Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу.Поняття “національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який “прочитується” в культурі даного народу. Так, “Фауст” Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку – німецького духу.

Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або автостереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони співпадають, іноді сперечаються один з одним. “Англійська манірність”, “французька галантність”, “німецька мрійність”, “німецький педантизм”, “російське “авось”, “африканський темперамент”, “китайські церемонії”, “українська господарність” – всі ці і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян.

Список літератури

1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с.

2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с.

3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с.

4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с.

5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288 с.

6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с.

8. Дмитро Антонович "Українська культура" (1993 р.).

9. Іван Кріп'якевич "Історія української культури" (1994 р.).

10. Мирослав Попович "Національна культура і культура нації"(1998р.).

11. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991.

12. Ф.Вовк. Этнографические особенности украинского народа.

13. В.Горленко. Нариси з історії української етнографії.

14. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.

15. Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.

16. Философия. Уч. пособие для студентов вузов / под. редакцией проф. Ю.А. Харина. Мн. ТетраСистем- 2001 г.

17. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. М.: 1984.

18. Сорокин А.П. Человек, цивилизация, общество. М.: 1992.


10.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!