Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Розуміння зла як етична проблема
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розуміння зла як етична проблема

Субстанціалістське та антисубстанціалістське розуміння зла. Нова субстанціалізація зла та її антигуманний зміст. Зіткнення людини і природи як можливість трагічного конфлікту

Представники класичної античної етики вважали, що тільки благо, добро може бути по-справжньому бажаним. Якщо ж людина схиляється до того, що саме по собі є злим, то причиною цього може бути або незнання істинного блага, або природна слабкість людської вдачі.

У першому разі справі зарадить навчання, просвіта, в другому – належне виховання. Надмірні сподівання, пов'язанні з цими двома чинниками "моральної переробки" людини, ми відтоді нерідко стрічаємо в історії культури.

Проте вже в І ст. до н.е. римський поет Катулл відкрив у своїй любовній ліриці, що можна, незважаючи на знання, тягтися душею до негідного, ненавидіти й любити водночас. Через кілька десятиліть після Катулла Овідій (43 до н.е. -17 н.е.) у своїх "Метаморфозах" викарбує для цієї діалектики душі класичне формулювання: "Благеє бачу, хвалю, та до поганого тягнуся".

Щодо християнської антропології й моралі, то для неї, звичайно, із самого початку були ближчими і зрозумілішими конфліктні, суперечливі аспекти душевного буття людини. Вже на зорі християнської ери св. апостол Павло наче "підхоплює" у своєму посланні до римлян згаданий катулло-овідієвський мотив, надаючи йому ще гострішої, ще більш парадоксальної форми: "...Не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню"(Рим.7,19).

Субстанціалістське та антисубстанціалістське розуміння зла

Одна з найважливіших розмежувальних ліній в історії світової етики пов'язана з відповіддю на запитання: чи є зло за своєю суттю лише чимось негативним, лише запереченням і руйнуванням добра – чи воно позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що корелятивно співвідноситься з добром, проте має власні витоки в бутті?

Класичний взірець концепції субстанційності зла, що виходить з визнання його незалежного й самостійного існування, дає, зокрема, давня перська релігія зороастризм (від імені її засновника пророка Заратуштри, вірогідний час життя якого – ХІІ-Хст. до н.е.). Згідно з уявленням зороастрійців, поряд із добрим богом Ахурамаздою існує й рівнопорядкове йому верховне зле божество Ангро-Майнью, або Ахріман, котре також володіє творчими потенціями. На кожне добре творіння Ахурамазди Ахріман відповідає актом своєї злої творчості: так, ним породжені всіляке лиходійство, чаклунство, зима, смерть, хвороба, старість, отруйні комахи й плазуни та ін. Якщо Ахурамазда створює 16 країн добра, то Ахріман -16 країн зла тощо.

Оскільки Ангро-Майнью, як вважали зороастрійці, є духом злим не в силу якихось минущих обставин, а за самою своєю незмінною суттю, через що, навіть переможений, він не міг би слугувати добру, - боротьба з ним та його царством зла могла вестися тільки на цілковите винищення. Тому у світі на даній стадії космічної теорії, пов'язаній із протистоянням світлого і темного божества, всюди панує непримиренна поляризація доброго і злого начал, іде нескінчена війна між ними, в яку виявляється залученою вся сукупність існуючих створінь.

Ще один яскравий приклад субстанціалізації зла становлять численні гностичні вчення (гностицизм – від gnosis - пізнання, знання – надзвичайно багатопланова релігійно-філософська течія пізньої античності й середньовіччя, що виникла у І ст. н.е. в районі Близького Сходу; певний час був головним суперником християнства).Зороастрійський дуалізм у розумінні добра і зла гностики поєднали з платонічним дуалізмом духовного й тілесного, небесного й земного.

Найприкметнішим у гностиків з огляду на питання, яке нас тут цікавить, виявилось те, що саме створення світу, в якому живе людина, вони приписували злому або недосконалому творцю – деміургу: спокушеному божеству та його нащадкам (Симон Маг та ін.) або ж одвіку злому богові чи демону (Маркіон, мандеї, маніхеї тощо).Подібна космологія давала недосконалість останнього; разом з тим вона змальовувала надзвичайно песимістичну картину буття, в якому людині залишалося лише плекати надію на самознищення світового зла й на світову пожежу, внаслідок якої вся матеріальна дійсність.

Основну ідею розглянутих двох найвпливовіших концепцій субстанційності зла можна сформулювати таким чином: ніякі компроміси з носіями зла неприпустимі. Перемога над злом як реальністю можлива тільки шляхом його цілковитого винищення.

Точка зору, альтернативна розглянутій вище, посідала домінуюче місце як в античних уявленнях про моральність, так і, особливо, в етичних концепціях ортодоксальних християнських мислителів, - так само, втім, як і в затеїзованому просвітницькому гуманізмі XVII-XIX ст. (звичайно, з відповідними історичними й світоглядними варіаціями). Можна сказати, що даний підхід до проблеми зла є невід'ємною частиною тієї класичної традиції, яка в різних своїх проявах забезпечувала протягом тисячоліть ідентичність основ європейської культури, спадкоємність її розвитку.

Вже давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель виходили з того, що зло як таке є, власне, чимось суто негативним. Воно постає головним чином як порушення порядку, гармонії існуючого, прояв пасивного опору матерії – гіле. Беручи це положення за основу, цілком природно було дійти висновку, що бажання зла заради самого зла неможливе – як формулює Аристотель, "жодна наука, жодне вміння не існують заради зла" ("Велика етика", 1182 а 35), - отже, досить, як учив Сократ (470/469 – 399 до н.е.), лише правильно скерувати властиве людині прагнення до блага, до добра, тобто пізнати, в чому полягає "істинне" благо. Справа, таким чином, упирається в пізнання: пізнай суть добра – і будеш порядною людиною.

Під іншим кутом зору, але, здається, з іще більшою наполегливістю субстанційність зла заперечують отці християнської церкви. Така їхня позиція мала глибокі релігійні й світоглядні підстави. Адже монотеїзм християнства загострював проблему присутності зла у світі. Якщо Бог всеблагий, то ця присутність зла свідчила б принаймні про те, що він не всемогутній. Якщо Бог всемогутній – вона вказувала б принаймні на те, що він не всеблагий. Але Бог, згідно з християнським уявленням, і всеблагий, і всемогутній – тоді звідки у світі зло?

Видатний християнський мислитель блаженний Августин (354 – 430 н.е.) дає на це запитання парадоксальну, але, по суті, глибоко традиційну відповідь: зла у світі, як деякої особливої субстанції, - немає зовсім. Усе, що існує, всяке буття є добро як прояв божественної творчості; в кожному зі своїх творінь Бог гідний похвали. Добро – це й є осягнута зсередини цілісність творіння Божого. Що ж до зла, то воно є небуття, метафізична порожнеча, "пусте місце", в котре потрапляє людська душа внаслідок хибного вибору своєї волі.

Взагалі свобода волі, якою Бог обдарував людину, є, за вченням отців церкви, проявом найвищої досконалості творіння; наділення нею людини свідчить як про всемогутність Бога, так і про його особливу любов до людей, піднесених ним таким чином вище за ангелів. Але із свободою пов'язаний і ризик: людина здатна обрати як добро, так і зло, тобто відпадіння від Бога в порожнечу небуття. Важливо, що, коли трапляється подібне, вся відповідальність за зло по праву покладається на людину, яка використала не за призначенням безцінний дарунок Бога.

Так, уже перші люди, Адам і Єва, використали надану їм свободу як свободу грішити, нехтуючи прямим велінням Бога, через що й втратили райську наївну повноту й цілісність свого існування. При цьому знаменно, що ім'я Адам єврейською мовою означає просто "людина"; і гріх давнього Адама, як певний прообраз, продовжує жити в кожному з його нащадків (євр.:бней адам) у вигляді схильності до злого визначення волі, кінець кінцем – до небуття. Але в цій трагедії Адама – давнього й кожного Адама – винний тільки він сам, зі своєю незмінною подругою Євою.

Викладені міркування – лише один з можливих шляхів, а саме августинівський – теодицеї, релігійно-філософського напряму, що прагне узгодити благість і мудрість божественного управління світом із "впертим" фактом наявності у цьому світі зла (термін "теодицея" належить німецькому філософу Г.В.Лейбніцу, 1646 – 1716). Проте саме такий хід думки найрельєфніше висвітлює антисубстанційний характер ортодоксальної християнської концепції зла загалом.

Альтернативний (у межах християнства) підхід до проблеми співвідношення Бога і зла репрезентують, зокрема, відомий німецький містик Я.Беме (1575-1624) філософ Ф.В.Й.Шеллінг (1775-1854). На думку Шеллінга, принципова потенція світового зла закладена, нероздільно з потенцією добра, вже в основі самого Божества (котру він відрізняє від особистісного існування Бога), звідки й утілюється в дійсність унаслідок реакції основи на Одкровення. Можна сказати, що даний підхід є глибоким з погляду філософської діалектики; разом з тим не можна не вбачати в ньому й певного показового зрушення – може й не без участі діалектики - вбік субстанціалізації зла, про що йтиметься далі.

Однак повернімося до більш традиційної для християнства системи поглядів.

Характерним проявом викладеного тлумачення зла є поширене уявлення про облудність, брехливість як невід'ємний атрибут зла. Походячи ще з історії про гріхопадіння Адама і Єви, спровокованих підступним та оманливим змієм (що, до речі, єднає християнство з іншими так званими авраамістичними релігіями, вкоріненими у світ Старого Заповіту, тобто з іудаїзмом та ісламом), це уявлення набуває згодом міцності аксіоми. Сам диявол евфемічно іменується "Отцем ілжі", і це не просто образливе прізвисько, а сутнісне визначення Князя темряви й повелителя злих сил. Бо ж як темрява – лише відсутність світла, так і зло – тільки відсутність Божого буття, тобто ніщо.

Окрім того щоб спровокувати людину, схилити її до хибного вибору, диявол, по суті, нічого не може; спокушаючи людину до гріха, він здатний наобіцяти їй казна-яких небачених утіх і чудес, проте реальної спроможності здійснити все це йому не дано, і той, хто вчинив зле, кінець кінцем знаходить на дні свого гріховного вчинку тільки пустку, тільки сум небуття.

Таким чином, добро і зло в християнстві (так само, втім, як в іудаїзмі й ісламі) не тільки не є рівнозначними протилежностями, а, навпаки, різко контрастують за своїм онтологічним статусом, за рівнем своєї буттєвої могутності. Якщо безперечно існує Абсолютне добро, то зло за своєю суттю абсолютним бути не може, бо як таке воно знищує самого себе. Навіть диявол не може цілком зануритися в його стихію - стихію чистого нищення, не може бажати зла тільки й виключно заради самого себе.

Нова субстанціалізація зла та її антигуманний зміст

Відомо, що на становлення внутрішнього ядра фашистської ідеології певний вплив справили замкнені, таємні товариства, поширені в Європі ще з другої половини ХІХ ст. Член такого товариства, що йменувалося "Золотий світанок", валлійський письменник Артур Мейчен (1863-1947) виклав в одній із своїх книг теорію Зла, надзвичайно тісно пов'язану, як зазначають французькі дослідники Л.Повель і Ж.Берж`є, з "таємною історією нацизму".

Сутність цієї теорії полягає в утвердженні принципової рівноцінності добра і зла в абсолютних їх вимірах. Як існують великі святі, подвижники Добра, так само є і великі грішники, свідомі чи несвідомі носії Зла з великої літери. Великий грішник – персонаж навіть більш рідкісний, ніж великий святий, адже якщо святість надприродна, то Зло – протиприродне, це "замах на екстаз", не властивий природі людини як такий. Варто згадати в цьому зв'язку, що ще Ніцше писав про рідкісність зла й конечну потребу його берегти.

При цьому між Злом і Гріхом з великої літери та їхніми повсякденними двійниками різниця, як зауважує Мейчен, не менша, ніж між геніальною поемою і абеткою. Щонайбільший грішник, котрий псує буття як таке й порушує духовний порядок у світі, не тільки може бути вбивцею, крадієм тощо, а й здатний відчувати відразу до всіх цих проявів тривіального, повсякденного зла, навіть за все своє життя не зробити жодного непорядного вчинку. І що, мабуть, найважливіше: оскільки велике Зло являє собою духовне напруження, непосильне для людської свідомості, воно здатне "вислизати" з поля цієї свідомості: людина може бути нескінченно, страхітливо злою, навіть не підозрюючи цього.

Немає сумніву, що Гітлер у той або інший спосіб зазнав впливу подібної гіперромантичної абсолютизації зла, до того ж і в самому собі він явно відчував схильність чинити зле заради самого ж злого. На цьому психологічному й екзистенційному тлі амбіції національного фюрера, підсилені непомірною конфронтаційністю, очевидно, й породжували в нього особливий, споріднений із самоподаланням, пафос боротьби зі Злом, нищення Зла – точніше, того, що йому здавалося Злом, мало не всемогутнім. Як зауважував із цього приводу один дослідник, Гітлер у ХХ ст. нав'язує світові маніхейську війну, війну на винищення.

Звичайно, на скрутні ситуації, подібні до тієї, в якій спинився німецький народ після першої світової війни, або ж тієї, котру ми переживаємо нині, можна реагувати по-різному. Можна прокладати нелегкі шляхи підйому економіки, налагоджувати шляхом взаємних поступок відносини між сусідами, відмовляти собі в чомусь сьогодні заради очікуваних у майбутньому надбань. Усе це, однак, не дає миттєвих результатів, не "запалює" маси, не утворює ореолу загальної любові навколо народного фюрера. А можна поставитися до справи простіше – знайти видимого ворога, "винного" в тому, що досі справи йшли так кепсько, і впевнено вказати на нього збудженому, знавіснілому від нетерплячки натовпу: "Ось він!" І тим самим кардинально "розв'язати" для себе філософсько – етичну проблему субстанційності зла.

Адже що означає субстанційне розуміння зла на практиці? По-перше, це означає засвідчити, втілити зло в образі якоїсь відчутної, наявно присутньої реальності, з котрою людина в принципі стикається не набагато рідкіше, ніж зі злом узагалі. По-друге, оскільки зло – категорія духовна й свідомісна, шукана реальність обов'язково має бути наділена свідомістю. По-третє, ця свідомість повинна включати в себе можливість вибору, саме для того, щоб можна було твердити не про її нещастя, а про її вину. По-четверте, нарешті, незважаючи на цю постульовану свободу вибору, дана свідомість із самого початку, за самою своєю природою (субстанцією!) має виглядати якоюсь порочною, "чорною", невиправно шкідливою в усіх виборах та проявах. А для впевненості в цьому – принаймні чужою, "дивною" для маси обивателів, якій на неї вказують як на носія Зла. Знайомою – але дивною, чужою.

Проведена "дедукція" не залишає сумнівів у тому, що об'єктом, найбільш "придатним" для уособлення метафізичної субстанції Зла, за сучасних умов постає не що інше, як певна група людей, котра характеризується яскраво означеною відмінністю, "дивною" з точки зору оточення, - відмінністю етнічною, соціальною, культурною або ж якоюсь іншою. При цьому члени подібної групи можуть, звичайно, ні сном ні духом невідати, що вони є носіями світового Зла; але ж – згадаймо Мейчена!- людина здатна репрезентувати абсолютне самосвідоме Зло, навіть не підозрюючи цього...

І ось ми бачимо, що "маніхейська боротьба зі Злом", розв'язана у ХХ ст. фашистами й більшовиками, шовіністами й ура-патріотами, релігійними фундаменталістами тощо, головним чином і зводилася не до чого іншого, як до нищення і репресій проти певних "дивних" груп людей, у яких вбачали чергових носіїв Зла – євреїв, вірмен, циган, християн, мусульман, буржуїв, дворян, інтелігентів, попів і т.д. і т.п. І все це, звичайно ж, чинилося заради "остаточної перемоги Добра", утвердити яке буцімто неможливо без кривавої гекатомби. Наявність цієї трагічної закономірності спонукає до пильності: бачимо бо, що подібні уявлення та настрої не вичерпані й сьогодні.

Зіткнення людини й природи як можливість трагічного конфлікту

Зіткнення людини і природи —вічне питання та і вирішують її по-різному. «Невідправлений лист» Калатозова - фільм, в якому природаподавляє людину. Але треба згадати вихідні мотиви у Джека Лондона. Вони повні життєвої сили.Зіткнення з природою не повинно вирішуватися як зіткнення з давлючій на людину силою. Навпаки: могутньому розуму природа слугує матеріалом для переробки. Принизливо бачити людину, яка відчуває ніяково перед природою. Навіть стародавня людина не був заляканий силами природи, а кидав їм виклик. І сенс наскельних зображень зовсім не в тому, щоб умилостивити природу, а в том, щоб так відбулося у дійсності.

Перед тим як відправитися на полювання на мамонта, стародавній художник виконував сцену вдалого полювання. Мистецтво завжди було магиєю. Це створення світу за своїм прагненням й бажанням, це перетворення світу чарівним дотиком митця. Важко навіть уявити собі, яким би чином стародавня людина, що була залякана силами природи, змогла б змагатися з ісполінським мамонтом. Доречи, це добре зрозумів Роні. Крім «Боротьби за вогонь»,великий вплив надав на мене його роман "Хижак- велетень". Саме це – також наукова фантастика, лише повернута у минуле. Та й в наш час мистецтво залишається свого роду "магією". Письменники – великі маги, і в цьому їх велика сила, й політична, емоційна. Поезія пізнання й переробки природи відкривають для мистецтва великі можливості. Соціальні науки, такі як антропологія, соціологія і географія, дають зрозуміти, як слід навчати людей, щоб пробудити в них бажання й вміння берегти природні ресурси і види, які живуть поряд.

В сутності технології втілюється єдність природного і культурного, відношення технології з природою і культурою є суперечливим. Технологія в своєму функціонуванні породжує "світ технології", відчужується від природи і людини. Результатом є руйнування єдності, цілісності природних систем, деградація природи. Вплив технології на культуру теж може бути деструктивним, руйнуючим.

Виникає парадоксальна ситуація: практичне освоєння людиною природи, раціоналізації технології обертається конфліктом як у відношенні технологія-природа, так і технологія-культура. З одного боку, людський розум в формі науки дозволяє опанувати якісно вищі форми руху матерії, технологічно й втілювати. З другого, - ці нові технології стають у певному відношенні ще більш руйнівними для природи і культури.

Пошуки адекватної людині і культури технолога людської діяльності привели до новітньої біотехнології, до надії суспільства на те, що суперечність "природа-технологія-культура-людина" може бути знята в процесі включення в існуючу систему технології біотехнології, перетворення її в базисну. Біотехнологія може бути технологічною основою не тільки системи технолога людської діяльності, але і основою, моделлю нового, порівнюючи з минулими етапами, відношення технології і культури.

Використання пізнаних біологічних законів для створення технічних і технологічних систем, включення біотехнології в існуючу систему технології обумовлює не лише подальшу експансію людини в природу, а нову якість самої природи. Масове перетворення живого, що відбувається в практиці біотехнологічного виробництва і дослідження, створює нову частину природи - "штучне-живе", біологічні системи, що є результатом людської конструкторської діяльності. Причому, ці штучні біологічні системи є не просто результатом поглиблення людського знання природи і нових шляхів їх практичного втілення.

Слід підкреслити, що явище "штучного живого" являє собою результат втілення, своєрідний підсумок руху всієї людської культури, поза якою такі досягнення науки були б неможливі. Так, адекватне ставлення до штучного біологічного в межах наукового співтовариства можливе, якщо існує певний соціокультурний фон, включаючи відповідні світоглядні орієнтири, моральні, філософські оцінки.

Поруч з ним, необхідною умовою об'єктивної оцінки "штучного живого" є достатній рівень біологічної культури суспільства. Виходячи зі сказаного, уявляється можливим підкреслити два принципових положення, що пов'язані з розвитком і функціонуванням біотехнології. По-перше, біотехнологічний спосіб людської діяльності обумовлює формування певного пласта біологічного світу, який в абсолютному значенні вже не є природою.

Природа стає штучною. Це, у свою чергу, веде до зміни не тільки змісту, а й способів взаємодії технології і культури та людини. Тому, друга обставина, яку треба відмітити, полягає в тому, що штучна природа обумовлює існування світу нової культури - технологізованої культури. Виникає проблема відношення природи і культури в умовах розвитку біотехнології як способу суб'єктивного впливу на світ.

Особливості біотехнології дозволяють природі бути основою такого способу людської діяльності, який може не діяти деструктивно на природу, людину, культуру. Можливості впливу біотехнології на життя людини дозволяють зробити висновок, що біотехнологія с частиною високої, тобто гуманної технології людської діяльності. Разом з тим, біотехнологія не тільки частина цієї технологи, а й спосіб формування нового середовища людської життєдіяльності, штучної природи.

Ця штучна природа, як світ людської життєдіяльності, створюється, по-перше, в процесі якісної зміни традиційної технології під впливом біотехнології. Біологічні системи використовуються як засоби виробництва, продукти виробництва е результатом функціонування природних біологічних систем.

По-друге, нове штучне природне середовище стає можливим в результаті формування на основі біотехнології екологічно чистого способу виробництва, що втілює нові принципи взаємодії суспільства і природи: біотехнологія є моделлю природної технології виробничих процесів, процесів людської життєдіяльності.

По-третє, в процесі біологічного проектування і конструювання відбувається цілеспрямоване створення штучного живого. Науково-технологічні можливості біотехнології можуть бути втілені в нових напрямах біологічної еволюції, що спрямовується суб'єктом. Але біотехнологія не тільки створює нове зовнішнє середовище людської життєдіяльності. Вона може зберегти і покращити "внутрішній природний світ" людини, природне в ній. Біотехнологія, таким чином, є спосіб суб'єктивного впливу на діяльність, спосіб практичного перетворення середовища, людської життєдіяльності, зміни самої людини.

На відміну від хімічної технології, яка руйнує природу і, таким чином, позбавляє людину основного джерела збереження культури, біотехнологія є моделлю такої технології, що дозволяє природу відновлювати, тобто створює нові можливості для людини як суб'єкту розвитку культури. Біотехнологія дозволяє гармонізувати відношення людини і природи, тобто, і відношення технологія-культура.

Втім, ці відношення завжди певною мірою суперечливі, оскільки використання біотехнології в певних умовах породжує негативні для людини наслідки. В чому ж полягає новий тип взаємодії технології і культури в умовах, коли біотехнологія стає пануючою технологією? Слід відмітити, що по ходу практичного опанування суб'єктом законів більш високих форм руху матерії, коли оцінювалась соціальна значущість технології і культури, "центр ваги" зміщувався в бік визнання самоцінності технології, незважаючи на систему культури, в якій дана технологія функціонує.

Принципово безмежні можливості біотехнології посилили оцінки, в яких абсолютизувалась роль технології в розвитку суспільства. В той же час, всебічний аналіз біотехнології дозволяє сподіватися на можливість зворотного руху - від технології до культури. По-перше, біотехнологія є результатом розвитку всієї людської культури. Крім того, для реалізації її технологічних можливостей необхідна адекватна людській сутності культура - орієнтована на гуманістичні принципи.

Біотехнологія сприяє дійсно такій спрямованості розвитку культури, адже створює природно-технологічні підвалини відношення до людини як до природно-культурної унікальності. Саме біотехнологія, доводячи до абсолюту технологічність людської життєдіяльності - бо можна конструювати саму природу, сам світ такої життєдіяльності, живі системи - переконує в необхідності гуманізації технології, її включення в систему гуманної культури, роблячи людину головною проблемою існування новітньої технології.

Таким чином, біотехнологія не тільки посилює процес технологізації людської життєдіяльності, ай створює можливість повороту від технологізації до гуманізації як реального шляху збереження і розвитку людини і культури. Таким чином, якими б, в технологічному відношенні, високими не були оцінки біотехнології, головним залишається питання про її гуманістичний зміст. Це поставило на порядок денний біологічних досліджень такі проблеми, як збереження природного в людині, лікування спадкоємних захворювань та інше.

Оцінка морально-гуманістичного потенціалу біотехнології і можливість його реалізації передбачає виявлення того, чи є морально-гуманістичні орієнтири, виходячи з яких саморозвиток людини як особистості, індивідуальності є самоцінністю, соціальними регулятивами розвитку біотехнології.

Зробити висновок про це можливо перш за все, судячи про "загальну стратегію" відношення суспільства до біотехнології - яке місце відводиться їй в структурі виробництва, в інших - невиробничих сферах, які взагалі проблеми збираються вирішити за її допомогою, яке ставлення до біотехнології наукового співтовариства, держави. Розвиток біотехнології пов'язаний з фундаментальною наукою.

Такі дослідження дуже витратні. Тому велику роль відіграє політика відношення До біотехнології. Так, в Японії зростання загальних асигнувань на біотехнології за один рік становить 15 %, кількість співробітників, які працюють в галузі біотехнології в головних біотехнологічних фірмах щорік збільшується на 26 %. Загальна кількість фірм, які певною мірою розвивають біотехнологію, становить 2,5 тисячі.

Яскравим показником реальності гуманістичної спрямованості біотехнології є те, що предметом осмислення стає проблема небезпеки біотехнології і включення певних аспектів проблеми людини в предмет біотехнологічного дослідження. Як можна судити, значна кількість досліджень з біотехнології, що здійснюються у технологічно розвинутих країнах, орієнтовані на людину, За прогнозами фахівців, саме в галузі біотехнології людини слід чекати на майбутні найбільш значні успіхи.

Так, в 1990 році за кордоном для лікування людей передбачалось використання більш 20 терапевтичних продуктів людини, які створені методами біотехнології, крім того - це діагностичні системи для всіх основних паталогій. Генна терапія вирішує проблему знищення у людей певних груп клітин (наприклад, пухлинних), штучного вироблення деяких органів для заміни ушкоджених, регенерацію тканин і органів. Генна терапія може усувати спадкоємні дефекти у подружжя, яке без цього не може мати дітей. Генна терапія робить можливим введення будь-яких заданих генів у запліднену яйцеклітину.

Незважаючи на величезні можливості біотехнології допомогати людині, розвиток її має непередбачений характер. Ці результати можуть бути спрямовані і проти людини. Як можна судити з наукової літератури, все, що стосується біологічної зброї, збільшення вірулентності збудників, надання їм стійкості до захисних сил організму і ліків, науково-технологічно легко зробити, так само, як можна маніпулювати стандартними сумішами реактивів, ферментів і пристосувань для клонування генів.

На основі вірусів, вводячи їм певні гени, можна одержати системи модифікації людини за будь-якими показниками - психічними, іммунними, фізичними, наприклад, - вже сьогодні можливо модифікувати вірус СНІДу таким чином, що він викликатиме у людини такі захворювання, які тільки можна уявити. Небезпека використання біотехнології пов'язана з тим, що у випадку проникнення генно-інженерного матеріалу в зовнішню природу вже неможливо розділити, де "штучне біологічне" - наслідки конструкторської діяльності біолога-дослідника, а де -природне живе. Так, розроблена технологія конструювання комах з практично будь-якою додатковою генетичною інформацією. При цьому - ідеальне маскування під природні процеси.

Чим швидше сучасне людство знайде в собі сили, рішучість та історичні можливості залишити цей "обрій Зла" позаду заради нових, оптимістичніших горизонтів, - тим краще. І безперечної моральної цінності набуває поведінка кожної людини, кожної групи людей, що здатні тамувати в собі згубну інерцію субстанціалізації Зла.

Гуманістична перспектива біотехнології - це не єдина форма її майбутнього, бо в житті людини вона може привести до наслідків, які далекі від тих, що планувалися. Так, перспективним в екологічному відношенні є створення на Основі біотехнології нового технологічного засобу виробництва. Однак використання в наш час біотехнології в промисловості може мати і значні негативні наслідки. В результаті - негативний вплив на природу мутагенів і алергенів.

Не кажучи" вже про те, що часто має місце порушення елементарних технологічних норм здійснення біотехнологічних промислових процесів, що може стати і стає причиною аварій, які загрожують здоров'ю і життю населення. Причому, таке забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває масштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі.

В умовах нерозвиненої технологічної культури небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити. Втім, очевидно, що біотехнологія сама собою не має альтернативи. Скажімо, недостатньо розвинена новітня біотехнологія, генна інженерія, як це має місце зараз на Україні, може стати однією з причин того, що наша країна не досягне рівня. розвинених країн світу. Втім, сам собою розвиток біотехнології не гарантує благ людині, суспільству.

Література

1.Левчук Л.Т.,Кучерюк Д.Ю.,Панченко В.И.,Русин М.Ю.:Естетика:Учеб.пособие.-К.:Віща школа,1991.-302с.

2. Малахов В.А.:Етика:Курс лекцій:Навч.посібник.-5-те вид.-К.:Либідь,2004.-384с.

3. Примак Р.: Основы сохранения биоразнообразия / Пер. с англ. О.С. Якименко, О.А. Зиновьевой.,- М.: Издательство Научного и учебно-методического центра, 2002.- 256 с.


09.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!