Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Історія культури як історія людства
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія культури як історія людства

З того часу, коли людина почала усвідомлювати себе особистістю, культура стала самодостатнім явищем. Вона визначила функціональне спрямування і почала виконувати дію, визначену законами діалектичного процесу розвитку суспільства

Уже в давні часи, коли почалося свідоме пізнання навколишнього середовища, людина стала утверджуватись через специфіку засобів (технологій) діяльності, виробляючи кінцевий продукт, тобто результат своєї праці. Поведінка свідомо мотивується та регулюється не лише біологічними, а й соціальними інтересами та вимогами, прийнятими в цьому середовищі, правилами, які їх унормовують. Це створювало "впорядковані" колективи, які виробляли загальноприйняті цінності.

Вироблялися символічні визначення явищ і понять, сконструйовані з метою фіксації та трансформації соціальна значущої інформації, знань, уявлень, ідей, досвіду. Усе це уможливлювало розширення виробництва відтворюючого продукту, розподілу та споживання соціальних благ. Культура як уособлення процесу життєдіяльності виробляла своєрідний комплекс (правила гри) колективного співіснування, визначала критерії оцінювання тих чи інших інтелектуальних дій, виробляла методи та методики передавання інформації, що сприяло розвитку суспільства.

Людство хоча й було єдиним біологічним видом, ніколи не було єдиним соціальним колективом. Земна твердь освоювалася людиною нерівномірно. Це зумовлювалось природними і кліматичними умовами. Відповідно кожна група розвивалась ізольовано, безвідносно одна одної як у часі, так і у просторі. Відповідно цивілізаційний процес суттєво різниться у народів кожної історичної епохи, а також кожного континенту. Навіть на одному континенті проживають різні за віком етнічні спільноти, що суттєво позначається, зокрема, на розвитку культурного процесу. Тому культурні набутки мають специфічні особливості у народів різних регіонів землі.

Культура, як і культурний процес, — це постійне самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людей залежно від конкретної соціально-економічної ситуації з урахуванням регіональних особливостей (вони завжди здатні до саморозвитку, тобто до ускладнення організаційних параметрів усієї системи).

До XX ст. культурно-мистецький процес переважно розвивався на макрорівні без видимих взаємозв'язків із загальним розвитком. Можна навести багато яскравих прикладів: культура Греції і Риму не впливала на культуру американського континенту, культура епохи Відродження розвивалась без зв'язків із культурами Далекого Сходу і т. ін.

Культура як явище — це загальне надбання колективної життєдіяльності людей, але безпосередніми творцями мистецьких цінностей є особистості, адже кінцевий продукт може створити лише індивідуум, і лише потім цей продукт стає надбанням людства. Тому особистість — та рушійна сила, яка творить колективний культурний процес. Слушно зауважував К. Станіславський щодо створення п'єси кількома авторами: "Я не вірю в колективну творчість. П'єсу має написати один автор".

Коли людство усвідомило культуру як систему цінностей, норм, традицій, як знакову систему для закріплення та передання досвіду комунікації та регуляції поведінки, вона вийшла на рівень самодостатнього явища. Початкові форми базувались на міфології, магії та ритуальній обрядовості. З удосконаленням суспільних відносин ускладнювався і культурний процес. За К. Ясперсом, він органічно пов'язаний і розвивається за "осьовим часом", за Л. Гумільовим, на його розвиток впливає активність (пасіонарність) як окремих особистостей, так і етносу в цілому. Ю. Бромлей стверджує, що культурний процес розвивається лише завдяки структуризації суспільства як класової спільноти. Кожна із цих теорій має право на життя, але доречно вивести узагальнюючу тезу: культурний процес розвивається впродовж історичного часу виходячи з потреб суспільства за наявності творців, здатних реалізувати в мистецьких формах ідею, висунуту суспільством.

Із розвитком суспільних відносин розвивається та ускладнюється культурний процес; у ньому диференціюється духовна і матеріальна культура, утворюючи спеціалізовані форми, при цьому кожна одержує самодостатній напрямок і має тенденцію виокремлення в галузі, опосередковано взаємопов'язані із загальнокультурологічним розвитком. Провідними формами соціокультурного процесу стали мистецтво (образотворче, театр, архітектура, музика, хореографія), релігія, філософія, наука, література, мораль, право, політична ідеологія, на базі яких культурологічна думка набирає рис культурологічних досліджень з ознаками систематизованих нормативних знань. У результаті нагромадження конкретних емпіричних спостережень формується система культурологічних учень. З часом вони стають професійною справою вчених кожного з означених напрямків. До другої половини XIX ст. кожний із них розвивався самостійно, без урахування міжпредметних взаємозв'язків, і лише на початку XX ст. було зроблено спроби виробити узагальнюючі підходи до формування наукових засад культурології, бачення її як цілісного явища, вивести спільне і відмінне в загальноісторичному і культурологічному розвитку окремих народів, а також розвитку культурного процесу в цілому.

Системні підходи у дослідженні цієї проблеми розробили Г. Спенсер, Л. Морган, Ч. Тейлор, Ф. Енгельс та їхні послідовники. Вони розглядали історичний, соціологічний, етнографічний, археологічний, мистецтвознавчий та релігієзнавчий підходи і спробували вивести спільні моделі бачення культурогенезу.

У другій половині XX ст. спостерігаються тенденції до вироблення цілісної моделі. Так, визначено, що культурогенез уособлює всі види діяльності, практичні формування технологій, прийомів і навичок основних напрямків у процесі розподілу праці, виокремлення суб'єктів, які спеціалізуються в цих галузях соціальної практики. Усе це акумулює досвід ціннісних орієнтацій, реалізує надбання в самоорганізації, що дає можливість створити в загальних рисах цілісний образ побутування як окремої спільноти, так і світу в цілому. Таким чином, культурологія стає наукою, яка формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину та суспільство і вивчає культуру як цілісність та специфічну функцію людського буття.

Культурологічні науки групуються за трьома номінаціями: гуманітарно-культурознавчі, соціально-культурологічні, прикладні культурологічні. Нині в системі культурологічних наук виокремились такі напрямки:

  • історико-культурологічні дослідження загального профілю;
  • дослідження релігієзнавчих чинників культури;
  • літературознавчі дослідження історії культури;
  • історія міфології культури;
  • етнолінгвістичні дослідження;

мистецтвознавство та естетика, куди входять загальна теорія художньої культури, соціологія художньої культури, походження художньої культури, культурологія естетичних знань та ін.

Прикладна культурологія майже не розвивалась у XX ст. Розглядалися лише окремі питання. На початку XX ст. постулювалися ідеї масового просвітництва, на них звертали увагу Л. Толстой, Леся Українка, І. Франко, але ці ідеї не стали темами цілеспрямованих наукових розробок; лише після революції 1917 року під гаслом "культурної революції" почали робитися спроби, і досить успішні, в реалізації даної тези. Але, на жаль, як у кожний пореволюційний період, було більше догматики, ніж діла і відповідно ґрунтовної теоретичної бази.

Радянська влада дала суцільну грамотність народам СРСР, але не було розроблено цілісної моделі культурологічного забезпечення ідеї держави, всі заклади культури і мистецтв працювали, керуючись заідеологізованими схемами, орієнтуючись на емпіричні почуття, а не на наукові концептуально розроблені методики. Після розпаду СРСР і утворення незалежних держав кожна почала формувати свій культуротворчий процес, виробляти напрямки, притаманні цьому народові, цій нації.

В Україні розробляється цілісна наукова концепція культурології, яка передбачає вивчення культурних надбань за такими напрямками:

  • теорія культурної політики та діяльність культурних інститутів;
  • соціокультурне прогнозування, проектування та регулювання;
  • культурологізація освіти в Україні;
  • соціалізація культури і культура соціальної педагогіки особистості;
  • охорона і примноження культурної спадщини;
  • музейна справа та охорона пам'ятників;
  • краєзнавство.

Поки що культурологія як наука перебуває на стадії становлення; тривають пошуки оптимальних шляхів для вироблення методики і методології, зв'язків з гуманітарними циклами наук, підготовки спеціалістів, які розроблюють ці напрямки. Культурологічні відділи створені при науково-дослідних інститутах гуманітарного профілю НАН України, при провідних університетах, створено кафедри теорії та історії культури; культурологія введена як обов'язковий предмет у всіх вищих навчальних закладах. Випущено перших культурологів у Київському національному університеті культури і мистецтв; створено раду із захисту дисертацій кандидата і доктора наук за спеціальністю "Теорія та історія культури". Щоправда, поки що фахівців з цього профілю дуже мало.

Культурний процес завжди тісно пов'язаний з конкретним народом, етносом, територією і завжди має притаманні лише йому ознаки. А от виражальні засоби тотожні в усіх народів: це слово, рух, лінія, скульптура, архітектура. Володіючи ними, людина творить образ, у якому уособлює реальні події, містичні уявлення про світ, виробляє знакову систему для фіксації ситуації чи явища, виводячи їх на рівень символу, який сприймається і читається сучасниками. Коли культурна традиція переривається, ця інформація стає "мертвою " для пізніших народів. Так, дотепер ще не вдалося прочитати писемні пам'ятки етрусків, крито-мікенської культури та ін. Фактично вони є, а практично немає. Вчені сьогодні визнають тезу про те, що праця зробила людину людиною, і вона ж у свідомій цілеспрямованості породила культурно-мистецький процес, який задовольняв практичні потреби людей. Так, народження театру можна співвіднести з ритуально-магічними діями, які виконувалися перед полюванням і після нього. Зображення звіра було своєрідним тотемом, навколо якого розігрувалось відповідне дійство.

Первісна людина імітувала в рухах характерні особливості тварин чи дійств щодо їх здобування. Ці рухи з часом усталювались, і народився своєрідний жанр — танець. Танці супроводжувались або ритмічними вигуками, або ударами по предметах, пізніше співом. Провідною темою в цих дійствах була робота, яка й визначала ритм музики, задавала віршований розмір супроводу. Це були перші ознаки поезії, безпосередній зв'язок праці з мистецтвом. Деякий час визначальним був ритм руху; роль слова була другорядною, воно було лише акомпануючим елементом, допомагало тримати ритмічний лад.

Знакова система зумовила потребу в зображенні предмета, передаванні його символу наступним поколінням. Так зародилися тотемізм і образотворче мистецтво. Виготовляючи тотем, тобто максимально схоже зображення звіра, на якого полювали, люди виробляли спостережливість, а також навички і вміння відображати його подобу. У психологічному стані людини утверджувалась ідея про те, що тотем уособлює звіра. Перемагаючи його, вона вбирає силу переможеного і стає з ним єдиним цілим. Звідси йдуть витоки уявлення про те, що родова група або плем'я — це породження чи прямі спадкоємці того чи іншого звіра. На цьому формувалися ритуально-магічні, легендарні та міфологічні сюжети.

Так створилась міфологічна система. Міф створив передумови переходу від магічних "реалій" до мистецтва. На базі міфологічних уявлень про світ формується магія як подвоєння реальності шляхом "створення"матеріально фіксованої подоби думки і спроби "вирішити " практичні завдання за допомогою маніпулювання цією подобою. Але людина досить обережно користувалася цими засобами, які завжди активізуються у критичні моменти і переважно справляють негативний вплив.

На базі міфологічних уявлень і магічних дій виробилася ритуальна система; канонічне бачення міфу підкріплюється авторитетом героїв, традиціями й утверджується у свідомості через ритуально-магічне дійство. В інформативному, культурному та естетичному аспектах міф змістовніший і багатший від ритуалу, оскільки формує мислення, що стає кроком до освоєння світу, зумовлює спробу його осмислення. Міф став ідеологією узагальнення бачення світу, а для мистецтва — зародком, на якому виросли релігії і донаукові уявлення про природу та суспільство. Міф став базою для народження літератури. Можна виокремити три основних етапи цього процесу:

  • магічні оповідання, заклинання, спрямовані на "практичний вплив" на реальність;
  • доповідь, розповідь із зародками художності, позбавлена ритуально-магічної функції;
  • казка як художній твір.

Жанрове розмаїття літератури та мистецтва мало подібну модель у своєму розвитку — від магічного "практицизму " до художнього узагальнення, яке уособлювало загальнолюдську практику. Передумови естетичного щодо сприйняття світу передусім базувалися:

  • на роботі, завдяки якій виробився синтез виробничого процесу і ритуально-магічних дій;
  • на дозвіллі — вивільнявся час завдяки успіхам у господарській діяльності, що дало змогу людині приділяти більше уваги творчості;
  • на рівні певного матеріального забезпечення, оскільки він давав змогу піднятися від вузькоутилітарного сприйняття світу до естетичного.

Ритуально-мистецька діяльність потребувала від людини певного вміння та часу. Але на початкових етапах розвитку суспільства вона була непрофесійною, її виконували деякі члени групи або племені у вільний час, і лише з ускладненням соціальних відносин у культурно-мистецькій сфері почалася професіоналізація.

Історія не потурбувалася максимально повним збереженням усього, що виробило людство. Тому при вивченні, зокрема, культурно-мистецького процесу виникають певні труднощі через те, що відсутня послідовна фіксація розвитку і трансформації мистецтв, оскільки цивілізації та їх здобутки народжувались і припиняли існувати в різний час на різних територіях, часто не були взаємопов'язані. Протягом століть митець був безособовим, його твір ставав віддзеркаленням часу і суспільства. Досі невідомо багато авторів творів, що ввійшли до скарбниці світового мистецтва і дають змогу зрозуміти багатоваріантні підходи до відображення життя. Таким чином, мистецтво уособлює цілісність бачення свідомості людини, її уявлень про світ і навколишнє середовище. На рівні наукових узагальнень можна вивести спільні для різних народів риси:

  • художній текст, створений автором, народжується при повторенні у спілкуванні з читачем, глядачем, слухачем — кожного разу "виникає знову";
  • "багатовимірність" народження мистецтва пояснюється часом, оскільки воно на кожному етапі історичного розвитку прочитується з урахуванням особливостей певного періоду;
  • кожний географічний регіон народжує і формує властиві лише йому види мистецтв і типи художньої діяльності;
  • міфологічно-ритуальні обрядові культурні системи кожного регіону мають певні особливості, від магічних з плином часу переростають у художні, іноді здобувають статус загальнолюдських естетичних надбань і світових художніх цінностей;
  • народження образного мислення не закінчується первинним процесом народження мистецтва, це лише його перша стадія розвитку — фольклор, міфологія, яка дає поштовх розвитку вищих рівнів мистецтв (літератури, архітектури, скульптури, живопису і т. п.);
  • види мистецтва виникають лише з урахуванням можливостей, які дає історичний процес розвитку для їх технічної реалізації (наприклад, фотографія, кіно, телебачення — продукт XX ст.);
  • як дитина, що є лише кандидатом на майбутню особистість, так і кожний вид мистецтва проходить багато етапів розвитку і становлення в часі та просторі, набирає самодостатньої природи та формує закономірності.

Досягнення культурно-мистецького процесу збагачують людство. Історія нашої цивілізації налічує 10—20 тис. років, і за цей час, за словами В. Вернадського, виробила наукову думку, створила в біосфері геологічну силу, яка визначає новий для земної кулі еволюційний стан — ноосферу. Найбільшими досягненнями нашої цивілізації та найзначущими винаходами, які істотно вплинули на хід розвитку історії, є такі: винайдення колеса і гончарного круга; освоєння металів; винайдення книгодрукування; передавання інформації в часі й просторі (радіо, телебачення). На базі цих чотирьох визначальних винаходів розвивались і розвиваються історія та культуротворчі процеси людства.

Список літератури

1. Культура українського народу: Навч. посібник. — К., 1994.

2. Культура эпохи Возрождения. — Л., 1986.

3. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

4. Культурология: Учеб, пособие. — М., 1998.

5. Левек П. Эллинистический мир. — М., 1989.

6. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1983.

7. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. — К., 1993.

8. Мириманов В. Б. Искусство тропической Африки. — М., 1986.

9. Мистецтво, фольклор та етнографія слов'янського народу. — К., 1993.

10. Моль А. Социодинамика культуры. — М., 1973.

11. Муравьев А. В., Сахаров А. М. Очерки истории русской культуры XI-XVII вв. - М., 1984.

12. Огієнко І. Українська культура. — К., 1993.

13. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.


07.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!