Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культурологія: школи, напрямки, теорії
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурологія: школи, напрямки, теорії

На сучасному етапі культурологія є однією з визначальних дисциплін, що дає змогу об'єктивно висвітлити труднощі та суперечності, властиві суспільству

Наприкінці XX ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямків, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових досліджень — культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об'єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям, педагогам і студентам цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів — не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток цивілізації як цілісний процес. Це значно ускладнювало процес вибудовування продуктивних концепцій, не давало змоги звести до спільного знаменника сприйняття досягнень світових цивілізацій, будувати моделі розвитку суспільних відносин у соціумі.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві та ін. Але лише на початку XX ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна "культурологія" і ввести його в науковий обіг.

Одним із перших це зробив американський учений Леслі Уайт. Його послідовниками в цьому напрямку були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Ф. Ніцше, А. Шпенглер, В. Розанов, М. Бердяев, Ф. Достоєвський, І. Франко, П. Флоренський та ін. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з іншого — на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів, їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П'єр і Марія Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям добром, а в результаті було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона — багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна виокремити три основних: культурологія — це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; культурологія — це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також:, з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку; культурологія — це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи.

Нині відомо кілька моделей культурологічних досліджень:

  • класичні підходи з жорстким розмежуванням вивчення суб'єкта та об'єкта пізнання, їх раціонального трактування;
  • культурологія є об'єктом відбиття повсякденного життя людини і формою узагальнення, виводячи її на рівень діалектики;
  • заперечення можливості вивчення в повному обсязі досягнень культурних набутків народів, народностей, націй, цивілізацій, їх пізнання та узагальнення, особливо щодо своєї культури та значення впливу на неї "чужих" культур.

Сучасна культурологічна наука вважає предметом систему знань, що могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, стати самостійною галуззю суспільно-гуманітарних знань. З огляду на нагальність цієї проблеми необхідно розробити концепцію культури, яка могла б зв'язати теоретичні й практичні уявлення та їх втілення в усі сфери людської життєдіяльності; розробити методологію для забезпечення комплексного дослідження культури як цілісного явища; виробити концепцію єдності набутків культур народів світу та усунути антагоністичності серед них; упровадити системні підходи аналізу культури до державної політики і втілити її в діяльність системи управління; сформувати культурні потреби людини як на робочому місці, так і в активно-дієвому використанні позаробочого часу; ураховувати "досягнення" технократизму, раціоналізму, маскультури, що особливо поширились у XX ст., з тим щоб уберегти людину від їх згубних впливів і компенсувати їй засобами культурології комфортне співіснування в модернізовано-технологічному світі.

Базовою системою культурології є наука про культуру. Відомо майже триста визначень терміна "культура". Поняття "культура" (від лат. cultura — догляд, обробіток, виховання) класично сформоване ще у Стародавній Греції; на той час його розуміння було таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій культура поділяється на два великих напрямки: особистісного формування людини; універсального засобу суспільного життя. Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура — це вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюються духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких детермінована щодо суспільного життя:

  • естетична — передбачає формування високих естетичних рівнів і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;
  • інформативна — надає інформацію про культурні досягнення людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і виробляє моделі використання досягнень;
  • оберігаюча — передбачає збереження, консервацію і функціональність пам’яток історії та культури в соціумі, їх трансформацію в сучасні культурні процеси;
  • виховна — покликана пропагувати взірці для наслідування з метою розвитку кращого, що залишили попередники.

У період формування держави й державності виробляють стандарти, де визначаються вимоги до фахівця, конкретизуються кваліфікаційні характеристики щодо опанування не лише вузької професії, а й можливості здобування глибоких гуманітарних знань, оскільки вони формують фахівця з достатнім культурним рівнем, який відповідає вимогам міжнародних стандартів. Майбутній фахівець повинен знати закономірності розвитку вітчизняної та світової цивілізацій, ураховуючи у своїй діяльності сучасні проблеми збереження та ефективного використання культурної спадщини. Фахівцям-управлінцям конче необхідно знати досягнення найважливіших наукових концепцій вітчизняної та світової культурології, оскільки цим характеризуються етапи розвитку суспільної історії. Вони мають вільно орієнтуватися в художньо-естетичній і моральній проблематиці, вміти застосовувати їх у своїй практичній діяльності, що визначатиме фахівця як інтелігентну, освічену особистість.

Упродовж історичного часу культурний процес невпинно розвивався, збагачувався та ускладнювався. Наголосимо на періодах, які істотно вплинули на становлення і розвиток цивілізації та культури.

Обидва зазначені поняття увійшли в побутовий і науковий обіг ще в античні часи. Насамперед це стосувалося обробітку землі, адже вона була годувальницею людини. З часом при формуванні суспільства і суспільної думки значення терміну "культура" розширилося, воно охоплювало також виховання та освіту, що доповнювало і збагачувало термін, адже людина і природа на той час становили єдине ціле і суттєвих суперечностей між ними не відчувалося. У цей самий час термін "культура" набув ще одного значення — вшанування, повага, відправлення культу, переважно релігійного, адже давня людина постійно була з Богом, він був усюди — у природі, в оселі, оберігав співжиття, подавав моральну підтримку громадянам. Звідси деякі вчені (наприклад, Макс Поленц) роблять спробу ототожнити культурний рівень і полісний патріотизм. Ця теза припустима, якщо прийняти як даність те, що в містах-полісах мешканці, вільні громадяни були підвладні чинному закону, виховувалися та управлялися культом божества конкретного міста-полісу.

На розвиток і становлення культурного процесу впливали і впливають попередники. Це стосується також античного періоду. Греки створили досконалу для свого часу систему освіти, що формувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманістичному значенню сприйняття і розуміння культури, ідеал людини став провідним у культурному процесі. Учені виокремили чотири періоди розвитку культури, які стали класичними:

  • Гомерівська Греція (IX — XI ст. до н. е.).
  • Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.).
  • Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.).
  • Еллінізм (кінець IV — І ст. до н. е.).

Кожний із цих періодів має особливості, кожний зробив своєрідний внесок у розвиток цивілізації.

Культурний процес не може розвиватися поза соціально-політичними процесами, це яскраво простежується в античному періоді. Гомерівська та архаїчна Греція ставили провідною метою гуманітарну практику виховання: дитина вчилася читати, писати, опановувала літературу, обов'язковими були вивчення музики і фізична досконалість. Досягнення суспільного життя могли використовувати лише вільні громадяни, раби не мали права брати участі у громадському житті, їхня роль зводилася до ролі машини.

Але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. політична та економічна ситуація різко змінюється, родова аристократія поступається місцем ремісникам. Ремісники і купці як виробники та реалізатори продукції беруть на себе провідну роль у суспільстві. Цьому сприяло чинне на той час законодавство. Зокрема, закони афінського архонта Драконта (621 р. до н. е., звідси — "драконівські заходи") віддають перевагу ремісничому і купецькому стану, досить жорстко обмежують права родової аристократії. Це зумовило протистояння і спровокувало жорстоку боротьбу між ними.

Соціальна нестабільність спонукала до утворення низки містичних вірувань. Найпомітніший слід залишили орфіки, у вченні яких провідною тезою була ідея безсмертної душі. Серед простого люду як антитеза сформувався культ Діоніса: стверджувалося, що душа "регулярно" звільняється, якщо випити певну кількість вина під час оргій. Для демократичної свідомості вільних громадян, не обтяжених сферою виробництва, така ілюзорно реалізована свобода була приємною.

Різноманітні культи розхитували державний устрій і відповідно культуру. Почали формуватися цинізм, скепсис, містична віра в долю, приреченість. Усе це породжувало розгубленість перед соціальними катаклізмами, які насувалися на античний світ. Високі культурні набутки залишалися поза увагою людини, ірраціональне почало захоплювати душі людей. Прогресуюча дисгармонія у ставленні людини до соціуму, розвал поліса як об'єднуючої ланки руйнували людську благочинність, що стала несумісною з імперськими орієнтаціями. У цій ситуації особистість не змогла протиставити себе загальній "необхідності" світового порядку, який вважав людину не лише фізичною субстанцією, а й духовним і душевним "Я". На цій хвилі постала потреба у вищому духовному абсолюті, який став би виразником людини, віднайшов їй місце у процесах, які формувались, але стали їй непідвладні.

Демократичний політеїзм змінився на тоталітарний монотеїзм, спочатку у світоглядній системі. Яскравого вираження це набуло в період Середньовіччя. Майже вся Європа стала християнською. Політеїзму вона протиставила монотеїзм, високій духовності — аскетичний ідеал, аналізу явищ — книжні знання, які спиралися на постулати Біблії; беззаперечним був авторитет церкви. Радикально змінилися сприйняття та розуміння культури. Природа втратила суверенність, змінилася психологічна домінанта, духовний світ із землі перейшов на небо, і людина, яка тілесно належала землі, духовно співвіднесла себе з небесними сферами.

З одного боку, це спричинилося до розгубленості, а з іншого — до радісної надії на те, що Бог, він же Вищий Розум і уособлення Вищої Справедливості, захистить людину там, на небі, від незгод, які випадали в земному бутті. Тому культура свідомості та самосвідомості зосереджується на умоглядному характері, культивується інтерес до книжної вченості, начитаності як показника культури. Активно формується модель бачення Бога як єдиносущого, який піклується про спасіння людини і навіть посилає на муки до землян свого сина.

Ця ірраціональність почала утверджувати у свідомості тези про абстрактні поняття віри, надії та любові, вмотивовуючи те, що людина — це слабка, безпорадна, гідна жалю істота і начебто в цій слабкості її велика сила. Доводилося, що найвищим уособленням щастя є пізнання Бога, тобто заперечувався особистісний чинник заради абстрактної ідеї пізнання. Почало діяти заперечення: не пізнавши себе, не можна пізнати Бога. Таким чином, щастя і свобода людини опинилися у прямому підпорядкуванні абстрактній ідеї, а це породило концепції, які й розкололи християнський світ на католицький і православний.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича тощо. Для побутової культури характерні особливості певної території, народів, які тривалий час проживають на ній. Народи відзначаються особливостями державного устрою, економічних відносин, обрядової системи вірувань, міжособистісних стосунків. Кожний регіон до певної міри має загальні риси зі своїми сусідами, але всередині нього помітні також суттєві відмінності. Візьмемо для прикладу форму привітання народів, які проживають на євразійському континенті: привітання японця, китайця не схожі на привітання слов'ян, німців, італійців, адже в кожного з них вони зумовлені особливостями морально-особистісних стосунків і норм, які складалися в цих народів упродовж історичного часу.

Політична культура — важливий чинник суспільства, що формується виходячи з реальних соціально-економічних відносин, які у різних народів в один і той час розвивалися по-різному. Якщо в Європі впродовж XI—XIII ст. склалась умовно стабільна політична система, яка базувалася на засадах християнства, то в Центральній Азії (монгольський улус) того часу функціонувала родинно-побутова, передфеодальна система, завдяки чому Чингісхан створив міцну державу, засновану на абсолютистській підпорядкованості.

Правова культура формувалась і формується на базі перших двох, тому чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але сьогодні спостерігається своєрідний парадокс — з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче впорядковувати правові відносини. Вони досить часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і, як правило, починають служити не людині, а потребам партій і великого капіталу, які не завжди враховують потреби самої людини.

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Вони мають як спільні, так і відмінні риси. Народна творчість не завжди передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, як, наприклад, побутові танці, спів, складання поетичних творів, будівництво, вишивання, килимарство, ткацтво тощо. Для професійно-мистецької роботи потрібно обов'язково оволодіти професією художника, композитора, скрипаля тощо, пройти серйозну школу професійного навчання, яке триває 5—10 років, і лише по тому суспільство одержить професіонала високого класу. Вимоги щодо диференціації підготовки кадрів особливо підвищились у XIX ст.

Внаслідок розвитку техніки впродовж останніх 150 років підвищились вимоги до технічної культури, адже людина XX ст. приділяє технізації середовища проживання близько 70 % свого часу. Техніка супроводжує життя людини протягом усієї доби, пригнічує, перетворює її на техноробота, тобто істоту, що підкоряється машині. Машина диктує людині стиль поведінки, визначає майже повну залежність від себе, а відтак людина стає безпорадною без машини та її допомоги. Тому нагальним є питання про вироблення норм культури техніки, техніцизму та віднайдення етичних співвідношень та взаємозв'язків машини і людини. Ми не випадково висунули на перше місце машину, адже вона почала диктувати стиль життя.

Остання теза загострює проблему виробничої культури, оскільки моделі й співвідношення попередніх часів не адекватні нинішнім проблемам. До середини XIX ст. трудові колективи, як правило, були малочисельні, і керівник мав можливість контролювати підлеглих. При утворенні великих і надвеликих трудових колективів, що об'єднують від 300 до кількох тисяч людей, почали виникати проблеми щодо норм та етичних відносин між членами колективу та керівництвом. Природним для XX ст. став поділ світу на соціально-економічні й політичні системи, які зумовлюють притаманні лише їм норми виробничої культури. Це потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин, виробничої культури з максимальною адресною прив'язкою. Узагальнені рекомендації, що розроблені для певного суспільства, наприклад Д. Карнегі, жодною мірою не придатні для держав, які утворилися на теренах колишнього СРСР, вони не враховують, та й не можуть ураховувати психологічні особливості людей, які сформувались в одній політичній системі і раптом велінням долі чи часу кинуті в іншу.

Культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін. Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Усі ці чинники сприяють розвитку суспільної думки, що, у свою чергу, сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу, а це визначає суспільно-економічний рівень життя людей у державі.

Високий науковий рівень суспільства забезпечує технологічну культуру виробництва, що полегшує працю людини, вивільняє значну кількість позаробочого і вільного часу, завдяки чому особистість одержує більше можливостей всебічно розвиватися на користь суспільства. Мистецтво дає людині як особистості можливість утвердитися на рівні самодостатнього суб'єкта через самовираження.

Світоглядно-релігійна культура розділилася. Зараз це дві незалежні системи — партійна і релігійно-теологічна. Перша обіцяє всі блага людині тут, у цьому житті, друга — всіляко намагається відволікти людину від земного буття, обіцяючи блага в потойбічному світі. Кожний вільний обирати те, що йому більше імпонує.

На сучасному етапі культурологія є однією з визначальних дисциплін, що дає змогу об'єктивно висвітлити труднощі та суперечності, властиві суспільству. Вивчивши та узагальнивши кращі досягнення, вироблені людством, на основі системного підходу, розроблених культурологічних методик і методологій, можна сформувати високий етико-культурний та естетичний рівень фахівця, який вмітиме кваліфіковано, з урахуванням новітніх досягнень вести господарство будь-якої форми власності. У цьому разі домінуватиме провідна теза суспільства: більше багатих — менше бідних, адже багате суспільство може забезпечити особистості належний рівень життя. Ціннісні орієнтації, вироблені на основі ґрунтовного опанування культурних процесів, сприятимуть розвитку культури виробництва, адже чим вища культура виробництва, тим вища якість товару; чим вища якість товару, тим вищий одержаний прибуток; чим вищий прибуток, тим вищий національний валовий дохід; чим вищий національний валовий дохід, тим вищий прибуток, а точніше, оплата праці суб'єкта. Як бачимо, коло замкнулося.

Список літератури

1. Актуальные проблемы века: Учеб. пособие. — М., 1993.

2. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989.

3. Асеев Ю. С. Архітектура Київської Русі. — К., 1969.

4. Бахтин М. М. Творчество Рабле и народная культура средних веков и Ренессанса. — М., 1985.

5. Белова Т. В. Культура и власть. — К., 1991.

6. Бокань В. А., Польовий Л. П. Історія культури України. — К., 1998.

7. Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение: культура, бытие. - К., 1991.

8. Бытие человека в культуре. — К., 1992.

9. Взаимодействие культур Востока и Запада / Отв. ред. Е. П. Челышев. — М., 1987.

10. Всеобщая история искусств. — М., 1958-1970.

11. Вернан Т. П. Происхождение древнегреческой мысли. — М., 1988.

12. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1987.


07.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!