Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культурні процеси на Україні у 30-ті роки
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурні процеси на Україні у 30-ті роки

У рефераті розглянуто культуру України у 30-ті роки. Зроблено огляд освіти, вищої школи, науки, літератури, образотворчого мистецтва, театру, кіно, музики, культосвітньої роботи та засобів масової інформації

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Радянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого насильства в побудові нового "соціалістичного" суспільства в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суцільна колективізація села, метою якої були ліквідація приватної власності на землю і створення колективних господарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відбирали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства, талановитого і працьовитого господаря визнано головним ворогом соціалістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян значною мірою сприяла виникненню голоду 1932—1933 pp. в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціалістів, померло близько 5—6 млн чол.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929— 1931 pp. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України (СВУ); друга — 1931—1934 pp. (штучний голод, пости-шевський терор, "кіровська хвиля"); третя — 1936— 1938рр. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією "ліквідації куркуля як класу". Куркулями оголосили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких бідняків, яких називали "підкуркульниками". Починаючи із зими 1929—1930 pp. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру і на Північ, де багато "спецпереселенців", особливо дітей, загинуло від голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише намагалася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей — від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — поклали свої голови на кон того національного відродження, що слушно назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та інших "ворогів народу". Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої почалася наприкінці 20-х років, було ув'язнено 45 осіб (26 учених, 2 письменники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літературознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов. Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинився, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розглядали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових репресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було викрито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як "націоналістичні" контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період "єжовщини" (1936—1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб. Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об'єктом сталінського наступу були школи. Систематичні перевірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націоналізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933—1937 pp. у результаті "чисток" зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах економічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною небезпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово "українізація" 1937 р. остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено безплатні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів української національності збільшилась у 4 рази.

Освіта

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового результату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. засвідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3%.

Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчання. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночасно вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчального року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до навчання.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було запроваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закінчувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прийняття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іспитів, вводилася п'ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 p. розширилось будівництво шкільних приміщень, що дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 % дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис. учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався переважно українською мовою.

Вища школа

Індустріалізація поставила конкретні завдання й перед школою. Для виробництва потрібні були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу ланку готували інститути, середню — технікуми. Відкриваються нові інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Харкові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність студентів — відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилось у Вінниці, Полтаві, Донецьку, по три — у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну стипендію.

На кінець 30-х років в Україні переважно було вирішено кадрову проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані із соціальним походженням, але існували певні обмеження щодо дітей "ворогів народу".

Проте, у системі освіти, як і в усьому суспільстві, розкручувався маховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього потерпали навчальні заклади.

Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі національних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культосвітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, "ворогів народу" стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, класове ворожій діяльності вчителів — масовими. На пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1933 р. близько 10 % учителів було безпідставно віднесено до класове ворожих елементів, а в окремих округах і районах України кількість їх серед педагогічних кадрів досягала ЗО—40%. Особливо багато "антирадянських елементів" серед педагогів працівники органів державної безпеки "знаходили" у прикордонних районах і на півдні України, де здебільшого проживало неукраїнське населення.

Нищівного удару було завдано польським і німецьким навчальним закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У "Про кадри шкіл національних меншин" наголошувалося, що партійні комітети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того, яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає виховання дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Центральний комітет запропонував спеціально створеній комісії переглянути район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засміченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів.

Полювання на "ворожі" елементи перенеслися на середні спеціальні навчальні заклади. ЦК КП(б)У у 1935 р. прийняв постанову з неприхованою, тенденційною назвою "Про засміченість класове ворожими елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму". У ній зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був засмічений ворожими елементами, які "безкарно протягом тривалого часу проводили в технікумі фашистську пропаганду". Технікум закрили.

Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади національних меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створено Одеський інститут іноземних мов.

Цього ж року постановою ЦК ВК(б)У було ліквідовано болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи та німецький відділ Дніпропетровської.

Підсумовуючи проведення "чисток" серед закладів освіти, науки і культури в 1933—1936 pp., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі ЦК КП(б)У зазначив: "Ми здійснили повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось".

У ще гіршому становищі перебували школи Західної України, Буковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обмеження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Якщо на початку XX ст. тут було 2420 українських шкіл, то в 1937/38 навчальному році залишилося 352. Населення Галичини вдалося до організації приватних шкіл і позашкільних закладів. У другій половині 30-х років налічувалось 40 народних (початкових) шкіл, в яких навчалося майже 6,5 тис. учнів; функціонувало 19 приватних гімназій і 16 ліцеїв, 65 фахових, 6 купецьких, торговельних, кооперативних курсів та вчительська семінарія, яка готувала вихователів для дошкільних закладів. У такому ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були переведені на румунську мову викладання.

У кращому становищі опинилась українська освіта на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини. У 1938 р. до освітньо-виховних закладів належало 432 школи, 5 гімназій, 4 вчительські семінарії і 138 фахових шкіл, 132 українських дитсадки.

Наука

Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках залишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Богомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення в 1930 р. на базі наукових кафедр науково-дослідних інститутів (НДІ). Водночас було ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії України. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відокремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розвиток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У результаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таємного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладій, Є. Патон, М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника, О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Яворського.

У результаті політичних процесів проти української науки сотні вчених були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і відправлені на заслання. Протягом 1931—1933 pp. було знищено кабінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький, німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ східних народів.

З 1935 р. настала коротка перерва в репресіях. Офіційно вважалося, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від "ворогів народу — агентів фашизму".

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток науки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931—1932 pp. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами, їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки зв'язки Товариства з Києвом припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адміністративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Воз-няк — історик літератури, І. Зелінський — мовознавець, Я. Пастернак — археолог, І. Витанович — економіст, Ф. Колесса — музикознавець, В. Левицький — математик, В. Кубійович і Ю. Полянський — географи, В. Старосельський — правознавець, М. Панчишин — медик та інші продовжували працювати.

Література

Слідом за розгромом наукових кадрів удар було спрямовано на письменницькі організації й об'єднання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політичне небезпечних людей. Пік прийшовся на 1933—1934 pp. Було заарештовано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було заборонено.

Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За звинуваченнями у причетності до "української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Близька. Було репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, приїхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик, М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано понад половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 р. Рішучої критики зазнали український буржуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобов'язувала сприяти подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літературі та мистецтві — методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 р. відбувся Перший з'їзд письменників, який об'єднав 300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України.

Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості реалізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість поетичних збірок: "Вітер з України", "Чуття єдиної родини", "Сталь і ніжність" П. Тичини; "Знак терезів", "Літо", "Збір винограду" М. Рильського; "Вибрані поезії" й епічні поеми "Безсмертя" та "Батьки й сини" М. Бажана; "Червоні троянди", "Люблю" В. Сосюри; "Героїчні балади", "Барвінковий світ" Л. Первомайського; "Лірика бою", "Поезії" П. Усенка; "З книги життя", "Народження синів", "Березень" А. Малишка; "Книга боротьби" Л. Дмитерка; "Двадцятий полк" І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті: "Облога ночі", "Голубі ешелони", "Олександр Пархоменко" П. Панча, "Мати" А. Головка, "Роман Міжгір'я" та "Історія радості" І. Ле, "Десну перейшли батальйони" і "Удай-ріка" О. Десняка, "Ранок" І. Микитенка, "Вершники" Ю. Яновського, "Шлях на Київ" С. Скляренка, "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича, "Дніпро" Н. Рибака, "Іван Богун" Я. Кочури, "Граніт" В. Собка та ін.; до Києва і Харкова на роботу приїхали письменники Західної України — С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсько-політичні та літературні журнали "Літературна критика" (1938) і "Україна" (1941). Продовжують видаватися "Літературна газета", журнали "Радянська література", "Літературний журнал", "Літературний Донбас", "Театр", "Народна творчість".

Образотворче мистецтво

Як зазначалося, постановою ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" було ліквідовано численні мистецькі угруповання і на їх місці створено єдину Спілку радянських художників України. Наприкінці 1938 р. відбувся Перший з'їзд художників України. На ньому було проголошено підсумки "боротьби" за ідейну чистоту мистецтва, виховання нових кадрів і ліквідацію формалізму в мистецтві. В українське образотворче мистецтво приходять молоді митці, випускники Академії мистецтв та художніх інститутів, завойовує популярність тематична картина, героями якої стають сучасники і події сьогодення. Найпомітнішими стали полотна "Переможці Врангеля" Ф. Кричевського, "Кадри Дніпровуду" К. Трохименка, "Будівництво домни № З" О. Щовкуненка, "Дорога в колгосп" М. Бурачека, "Щopc в бою під Черніговом" М. Самокиша, "Котовський ліквідує банду Матюхи" Ф. Кличка та ін. Багато зробили художники України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка: графічні твори В. Касіяна ("Шевченко на Україні", "Шевченко серед селян"), М. Дерегуса ("Катерина" і серія "Дорогами України"). Цикл ілюстрацій до ювілейного видання "Кобзаря" створив І. Іжакевич.

Розвивається монументальна скульптура. М. Манізер створює пам'ятники Т. Шевченкові, встановлені в 1939 р. у Києві та Каневі, А. Страхов виконує статую О. Пушкіна, Ю. Білостоцький — надгробки М. Лисенкові та М. Заньковецькій, Г. Пивоваров — монументальні скульптури для Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві, скульптурні портрети І. Франка, Т. Шевченка, О. Довженка.

Розвиток народних художніх промислів увів у мистецьке життя нових майстрів — М. Примаченко, Я. Герасименка, П. Власенко, І. Гончара, Н. Вовк, В. Гарбуза, Я. Халабудного, низку опішнянських гончарів, решетилівських вишивальниць та ін. Основоположником декоративного живописного натюрморту в українському народному мистецтві стала Катерина Білокур.

В архітектурі конструктивізм став вважатися космополітичним стилем, виявом техніцизму, і в 1932—1933 pp. він був оголошений ворожим і чомусь націоналістичним; на його місце прийшов напрямок, що поєднав конструктивізм з ампіром та нахилом до псевдомонументалізму. У цьому новому стилі зведено, наприклад, будівлю Верховної Ради в Києві.

Театр

На початку 30-х років українське театральне мистецтво зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр "Березіль", а його артистів "розкинуто" по інших театрах, Леся Курбаса звільнено з театру, позбавлено звання "Народний артист республіки", заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було розстріляно в 1937 р.

Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри — 6 опери та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 робітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Серед них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Франка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різноманітний репертуар української, російської, світової класики. П'єси "Загибель ескадри", "Платон Кречет", "Правда" О. Корнійчука, "Соло на флейті" І. Микитенка, "Боягуз" О. Крона, "Безталанна" І. Карпенка-Карого, "Останні" М. Горького, "Борис Годунов" О. Пушкіна та інші завоювали прихильність глядачів. Загальне визнання здобули артисти Ю. Шумський, Н. Ужвій, Г. Борисоглібська, А. Бучма, О. Ва-туля, Ф. Барвінська, О. Сердюк та ін.

Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету. У його репертуарі широко представлено оперну класику — "Наталка-Полтавка" М. Лисенка за мотивами п'єси І. Котляревського, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Мазепа" та "Євгеній Онєгін" П. Чайковського, "Снігуронька" М. Римського-Корсакова. Театр здійснив постановку опер "Трагічна ніч" К. Данькевича, "Тихий Дон" І. Дзержинського та ін. У 30-ті роки робилися спроби осучаснити балет, увести національну, виробничу тематику, зокрема у спектаклях "Дніпрельстан" А. Рудницького, "Пан Каньовський" М. Вериківського. Проте рівень їх був досить низький, що не викликало підтримки ні у владних структур, ні у глядачів. У театрі сформувався колектив провідних оперних артистів, таких як М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Донець, М. Гришко та ін.

Великих успіхів ДОСЯГАЙ Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших. Наприкінці 30-х років засновано Чернігівський театр ім. Т. Шевченка, Кам'янець-Подільський ім. Г. Петровського, Житомирський ім. М. Щopca. Активно працювали театри юного глядача і театри ляльок. У них працювали майстри сцени І. Замичковський, Л. Криницька, М. Крушельницький, Б. Романицький, І. Мар'яненко, Д. Мілютенко та ін. Помітною також була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з народом.

Кіно

30-ті роки стали періодом звукового кіно, періодом становлення і утвердження українського кіномистецтва. У 1933— 1938 pp. Київська кіностудія "Українфільм" та Одеська випустили 55 фільмів.

На Київській кіностудії І. Савченко поставив фільми "Вершники" (за романом Ю. Яновського) та "Богдан Хмельницький" (за сценарієм О. Корнійчука). М. Донськой екранізував твори М. Горького "Дитинство", "В людях" і "Мої університети". В. Браун у 1939 р. знімає фільм "Моряки". Знімаються історичні та історико-революційні фільми "Дума про козака Голоту", "Щорс" (режисер О. Довженко), "Червона хустина" за однойменним твором А. Головка та "Останній порт" за драмою О. Корнійчука "Загибель ескадри". Фільми "Коліївщина" і "Прометей" режисера І. Кавалерідзе були присвячені спільній боротьбі українського та російського народів проти соціального і національного гніту. Поряд із цим озвучувалися старі стрічки. Екранізуються драматичні та оперні спектаклі "Наталка-Полтавка" І. Котляревського, "Сорочинський ярмарок" і "Майська ніч" М. Гоголя та "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського.

Музика

Музика також розглядалась як засіб партійної пропаганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними були ідеологеми ВКП(б), а з української класики — революційним мотивам.

І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідейним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Армію, з'явилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною поетичною співучістю і ліризмом.

Із музичних творів великої форми виокремлювались емоційністю "Жовтнева кантата" М. Вериківського, симфонічна поема "Похід" А. Штогаренка, "Молдавська поема" В. Косенка за темами молдавських народних пісень, концерт для фортепіано з оркестром. Визнання здобули "Українське концертино" Д. Клебанова, концерт для фортепіано з оркестром Г. Жуковського, симфонія № 2 Б. Лятошинського.

Йде становлення оперної та балетної музики. Композитор К. Даньке-вич у 1933—1934 pp. написав оперу "Трагедійна ніч" за поемою О. Бе-зименського, С. Жданов — оперу "Жакерія", П. Козицький — "Невідомі солдати", В. Нахабін у 1935 р. — музику до балету "Міщанин з Тоскани" за новелою Дж. Боккаччо. На сцени театрів виходять українські оперети "Сорочинський ярмарок" та "Весілля в Малинівці" О. Рябова. Щоправда, останні були позначені поверхневою розважальністю.

Робляться спроби утвердити національну тематику в оперному мистецтві. Б. Лятошинському в опері "Щopc" (1938) вдалася центральна фігура твору — полководець громадянської війни в Україні М. Щорс. Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену в 1940 р. опери "Богдан Хмельницький" М. Вериківського — лірико-психологічної музичної драми, де увагу приділено переважно жанрово-побутовим мотивам.

Гідне місце на сценах України посів балет "Лілея", створений К. Данькевичем (1939). Високі гуманні ідеї, захоплюючий сюжет, яскрава музична мова, широке використання українського пісенного і танцювального фольклору — усе це викликало симпатії масової аудиторії.

Культосвітня робота

Визначаючи завдання в галузі культурного будівництва, держава наголошувала на важливості розвитку культурно-освітньої роботи як необхідної умови формування свідомості населення. Керівництво дбало про розширення мережі культосвітніх закладів. Лише за 1933—1940 pp. кількість клубів в Україні збільшилася майже вдвічі — з 13400 до 25030, причому 90 % з них працювали в сільській місцевості. Кількість бібліотек збільшилась з 10270 до 43 тис., їх книжковий фонд становив 48 млн примірників. Багато уваги приділялося мережі дитячих бібліотек: на 1 січня 1940 р. у республіці їх налічувалось 190 і близько 20 тис. при школах. Водночас здійснювалися заходи щодо збільшення кількості кваліфікованих спеціалістів для культурно-освітніх закладів. Крім існуючих у 1936 р. було відкрито три бібліотечні технікуми у Донецькій, Одеській і Харківській областях.

Із підвищенням освітнього рівня населення в містах почали створюватися народні університети культури, музичної культури тощо. З ініціативи працівників мистецтв на заводах, у колгоспах відзначалися свята української пісні й музики, куди виїжджали театральні колективи та концертні бригади. До 1939 р. керівництво художньою самодіяльністю здійснювали центральні станції та обласні бази самодіяльного мистецтва, а з 1940 р. у центральні було реорганізовано й обласні Будинки народної творчості. На кінець 30-х років у республіці було 31900 гуртків художньої самодіяльності, які об'єднали близько 600 тис. учасників. Проводилися республіканські та обласні огляди й олімпіади художньої самодіяльності. В Україні в 1940 р. працювало 140 музеїв — істори-ко-краєзнавчих, мистецьких, меморіальних. У Києві було відкрито літературно-меморіальний музей Т. Шевченка, музеї Панаса Мирного та В. Короленка — у Полтаві, М. Коцюбинського — у Вінниці та Чернігові.

Засоби масової інформації

Великого значення у вихованні нової людини партія надавала кіно, радіо, пресі. З кожним роком розширювалась мережа кіноустановок і радіоточок. Станом на 1940 р. в Україні налічувалось 6916 кіноустановок, працювало 10 радіостанцій, 1303 тис. радіоточок. У республіці в 1939 р. було видано близько 73 млн примірників книг. На початок 1941 р. виходило близько 2 тис. газет із разовим тиражем 7 млн примірників. У 1938 р. було започатковано нові газети "Советская Украина", "Комсомольское знамя", в 1939 р. — "Колгоспник України", в 1940 р. — "Радянська освіта" та ряд журналів.

Поліграфічна база України в 1941 р. мала 930 друкарень, з них 70 у районних центрах. Станом на 1940 р. в Україні працювало 14 республіканських видавництв, найбільшими з яких були Видавництво АН УРСР, Держполітвидав, Державне видавництво колгоспної та радгоспної літератури, Держфінвидав, Дитвидав, "Комуніст", "Молодий більшовик", "Радянська школа", Держмедвидав та ін.

З метою подальшого розвитку поліграфічної промисловості побудовано книжкову фабрику ім. Фрунзе у Харкові, книжково-журнальну фабрику в Києві, Донецький поліграфічний комбінат, реконструйовано і розширено друкарні в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, побудовано друкарні в ряді обласних і районних центрів республіки.

Найбільшим видавничим центром Західної України у 30-х роках був Львів. Тут працювала потужна спілка "Діло", яка видавала часописи "Діло", "Бібліотека діла". Іншим великим газетним осередком був концерн відомого видавця І. Тиктора "Українська преса". Тут виходили щотижневики "Наш прапор", "Новий час", "Народна справа", щомісячник для дітей "Дзвіночок". Періодично друкувалася "Українська бібліотека". М. Тараненко крім книжечок для дітей видавав добре ілюстрований і відредагований щомісячник "Світ дитини". Б. Гошовський редагував журнал для дітей "Юні друзі". Крім Львова працювали невеликі видавництва в Коломиї і Жовкві. Усього в Галичині виходило 143 назви газет і журналів.

Навіть в умовах політичного тиску ВКП(б) українська культура зробила великий крок уперед. Зокрема, протягом 20—30-х років створено систему народної освіти, що забезпечило доступ до знань широкому загалу трудящих, дало змогу ліквідувати масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження середньої освіти в містах. Було розв'язано проблему кадрів інженерно-технічної і творчої інтелігенції. Розширювалася практична і теоретична робота в усіх галузях науки й техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю української культури високохудожніми творами.

За даними перепису населення, в 1939 р. істотно збільшилась чисельність інтелігенції. Порівняно з 1926 р. чисельність сільської інтелігенції збільшилась у 5,5, а міської — у 6,4 раза. Чисельність індустріальних та аграрно-технічних кадрів збільшилась у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викладацька інтелігенція, чисельність якої збільшилась у 6,2 раза, лікарів — у 2,2, вчителів — у 3,5, працівників мистецтв — у 4,4, юридичних працівників — у 1,3 раза.

Порівняно із серединою 20-х років національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" сфер діяльності — мистецтва і юриспруденції) більшість становили українці. У цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх частки у складі всього населення.

Список літератури

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

2. Виноградова 3. Т. Українське радянське мистецтво 1918—1920 pp. — К., 1980-1984.

3. Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX — початку XX ст. — К., 1964.

4. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

6. Затенапький Я. П. Українське мистецтво першої половини XIX — початку XX ст. — К., 1964.

7. Історія культури України / В. А. Бокань та ін. — К., 1993. — Ч. І; 1994. — Ч. II.

8. Історія України. — Львів, 1996.

9. Історія України. Нове бачення: В 2 т. — К., 1996.

10. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988.

11. Історія українського мистецтва. — К., 1966—1970.

12. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

13. Крип'якевич І. Історя України. — Львів, 1992.

14. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.


07.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!