Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Українська культура у добу козаччини
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українська культура у добу козаччини

Полемічна література XVI ст. Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток освіти України. Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби. Петро Конашевич-Сагайдачний — видатний діяч України. Особливості реформаційного руху в Україні

Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

Унію підтримувала найвища православна ієрархія: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Рогоза. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця.

Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні, у літературі І. Вишенський (1545—1620). Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності.

У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-Антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно.

Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

Боротьба українців проти асиміляторських заходів, за збереження національної культури

Починаючи з XIV ст. розвиток української культури стримувався тим, що етнічні землі нашого народу були розчленовані, опинилися під владою різних держав. У 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій. Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі й Литви 1569 р. в єдину державу — Річ Посполиту.

Віра була основою світогляду, ознакою належності людини до певної культури та народу. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд виключався з громадського та суспільного життя. Страшного удару по українській культурі завдала Берестейська церковна унія 1596 p., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського, призвела до поділу українців на православних та уніатів. Чвари й незгоди між ними не вщухають і донині.

Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм "мужицькою", то козацтво, дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я. Обурені нестерпним становищем "глупих русинів", вони не хотіли миритися з примусовою полонізацією та покатоличенням, розуміючи, що це загрожує самому існуванню народу та його культури. В освічених колах українців визрівало переконання в необхідності розвивати писемність, організовувати українські школи і друкарні, створювати підручники тощо.

Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І. Федоров видав у 1574 р. "Буквар", а в друкарні князя К. Острозького — славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з них видавали книги українською мовою.

Особливе місце в боротьбі проти нівелювання української культури посідала полемічна література, яка виникла в ході дискусій з прихильниками унії та католицизму.

Важливим центром православної культури була Острозька школа. Вона стала першим світським навчальним закладом нового типу на зразок європейських.

На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література.

Гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний 1620 р. здійснив у Києві історичний акт: відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому було скасовано — замінено на уніатську.

Величезний вплив на відродження української культури справила Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості.

Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі.

Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток освіти України

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гальшка Гулевичівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов'янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Иов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав "промислінником і благодітелем", а Ш. Про-копович — "ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської", спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Петра І, її лихоманило майже ЗО років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або "бурсаки", під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов'язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ш. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.

Уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби

Доба козаччини — період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. Суспільство висуває зі свого середовища героїв, борців за свободу та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і буремний час зароджується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-поетичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, "Був Сава в Немирові" (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька історичних пісень О. Павловський надрукував у "Грамматике малороссийского наречия" (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у першому виданні "Наталки-Полтавки" (Харків, 1819). Ці публікації розбудили інтерес до збирання українського фольклору.

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорнули активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814—1818 pp. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песен".

Термін "дума" у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. "Думи" окремою книгою, наголосивши в передмові, що це "самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу". У мові народних співців термін "дума" відповідає назві "лицарські пісні". Сьогодні інколи думами називають історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: "Малороссийские песни" (М., 1827), "Украинские народные песни. Часть І" (М., 1834), "Сборник украинских песен. Часть I" (К., 1849). М. Максимович доповнив трактування терміну "дума": героїчна пісня, в якій розповідається про боротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. За твердженням ученого, кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов'язана з кобзарським рухом.

Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці "О малороссийских песнях" він підкреслював, що пісня — "це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу".

Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним думам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером ("Гайдамаки", "Сліпий", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.).

Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Руданський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Українка, Ш. Колесса та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналі!, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.

Петро Конашевич-Сагайдачний — видатний діяч України

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдач-ний (?—1622) зробив великий внесок у розвиток культури України.

Освіту він здобув в Острозькій академії. Із розрізнених козацьких ватаг створив регулярне військо із суворою дисципліною. Блискучі переможні походи на Молдавію, Лівонію, Москву, Крим та Туреччину принесли йому заслужену славу полководця.

Діяльність П. Сагайдачного не обмежувалася військовими походами. Розуміючи значення просвітництва, багато зусиль він доклав для розвитку науки, літератури та мистецтва. Маючи під своєю рукою Київ, що був на той час політичним центром України, подав дійову допомогу гурткові освічених, прогресивних діячів при Києво-Печерському монастирі, на чолі якого стояв Є. Плетенецький. Діяльність останнього влучно охарактеризував М. Грушевський: "Відкрив нову добу в житті сей твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу". Є. Плетенецький згуртував навколо того монастиря найкращі наукові та літературні сили (П. Беринда, 3. Копистинський, Л. Зизаній, Й. Борецький — перший ректор Братської школи та ін.). Є. Плетенецький у 1615 р. купив у Стрятині друкарню, засновану Гедеоном Балабаном під час боротьби з львівським братством, і перевіз її до Києва. За 15 років ця друкарня випустила понад ЗО видань — більше, ніж усі разом узяті українські друкарні. З цим гуртом пов'язане засноване в 1615 р. братство, до якого вписалося "безчисленно" різного народу: духовенство з печерського гуртка, міщанство, шляхта. Вписався до нього в 1616 р. і гетьман П. Сагайдачний з "усім Військом Запорозьким", прийнявши братство під свою протекцію. Братство об'єдналося зі школою, уфундованою Галь-шкою Гулевичівною (по чоловікові Лозькою) на подарованій нею землі, та з Богоявленським монастирем.

П. Сагайдачний при підтримці народу включився у боротьбу за утвердження православ'я в Україні. Він вирішив поновити єпархію, у чому його підтримав Єрусалимський патріарх Теофан, який проїздом через Київ у 1620 р. висвятив на митрополита Й. Борецького та п'ять єпископів на кафедри в Полоцьку, Луцьку, Володимирі, Перемишлі та Холмі. Ця акція врятувала православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства, а православна церква стала під офіційний захист козацтва та міщанства.

Виконуючи політичну доктрину П. Сагайдачного, козаки посідають чільне місце в суспільстві й виступають як оборонці селян, протектори православної церкви. П. Сагайдачний повертає Києву значення релігійного і культурного центру країни, об'єднує під своїм патронатом кращі наукові й культурні сили з усіх куточків України, чим утверджує й підкреслює її соборність. Він постійно дбав про розвиток освіти як ктитор (опікун) Братського монастиря і школи при ньому, майже всі свої кошти заповів школам Києва, Львова та Луцька.

Книги Лаврської друкарні

Починаючи з XI ст., часу свого заснування, Києво-Печерська лавра була релігійним та освітнім центром. Як свідчать "Києво-Печерський Патерик" та "Синопсис", при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для переписування книг) та школа, де навчалися не лише монахи, а й діти із світських сімей. Особливо активізувалася діяльність Лаври як просвітницького центру в період визвольної війни 1648—1654 pp., боротьби проти засилля католицизму в Україні. Із 1614 р. тут почала працювати друкарня, що відіграла велику роль у розвитку освіти, науки і культури українського народу. Популярність виданих нею книг була великою, адже їх мова максимально наближалася до розмовної.

Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гарний шрифт, професійне оформлення.

Перші датовані книги, видані цією друкарнею, — "Каноник" (1614) та "Часослов" (1616).

У XVI ст. розгорнулася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, в яку активно включилася й Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: "Книга о вере" (1620—1621), "Києво-Печерський Патерик" (1625), "Тератургима" (1638), "Постановление запорожцам" (1629), "Синопсис" (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерна особливість видань цього періоду — звернення до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та переваги православ'я. Вони розміщувались на початку або в кінці тексту і були видрукувані виключно українською мовою.

Поряд з теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських шкіл букварі та граматики, за якими навчалися діти в школах церковнослов'янської, грецької та латинської мов.

Продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври була чи не найбільшою в Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань, Львівською і Братською друкарнями у Львові (1573—1593) — 146 видань, Острозькою (1680— 1686) — 21, Почаївською (1732—1798) — 101, Чернігівською (1646—1658) — 35 видань. Отже, Лаврська друкарня за кількістю перевершила всі інші.

Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є. Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов'янською та українською мовами, друкувалися видання польською, грецькою, латинською мовами та їх переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського народу.

Лавра випускала також світські книги. Книжка "Вірші", що була складена з віршів ректора Київської братської школи К. Саковича, присвячених гетьману П. Сагайдачному і Війську Запорозькому, вийшла 1622 р. Укладений П. Бериндою "Лексикон словеноросский и имен толкование" побачив світ 1627 р. Відома також історична хроніка "Києво-Печерський Патерик" — колективна праця монахів Києво-Печерської лаври, "Синопсис" І. Гізеля — історичний огляд України до 70-х років XVII ст., де висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами.

Лаврська книга була багато оздоблена. Великий внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Вражає не лише його висока майстерність, а й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не тільки як мистецькі твори, а й як документи епохи. На багатьох з них зображено життя, побут і пам'ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Леонтій Тарасевич, Данило Галяховський. Поряд з канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва.

Окремо варто наголосити на мистецтві виготовлення оправ для книг. Вони були кількох типів: масова книга випускалася в недорогих, власне серійних обкладинках, а книги для престижних замовників "одягалися" в дорогоцінні матеріали: парчу, шовк, шкіру з прикрасами з коштовних металів, каменів, перлів та емалевими накладками із сюжетними малюнками. Виготовлені з металу елементи декору оздоблювалися карбуванням, гравіюванням, філігранню та фініфтю.

При Лаврській друкарні працювала школа, яка готувала друкарів, граверів, майстрів книги, що несли це високе мистецтво по всій Україні.

Особливості реформаційного руху в Україні

Друга половина XVI — початок XVII ст. — час пробудження та відродження національної самосвідомості українського народу, високого громадянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов'язані з політичними і культурними рухами в Європі, які дістали назву Відродження.

Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були встановлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень освіченості, свобода, закоханість у мистецтво. Шеодальна ідеологія з її аскетизмом стала анахронізмом. Гуманістичні ідеї в Україну приносила національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських університетах і поверталася на батьківщину. Це С. Оріховський, Мартин з Журавиці, П. Русин, Ю. Дрогобич, С. Кльонович та ін.

Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної ролі в культурному житті. Адже одним з нагальних завдань була боротьба за визволення з-під іноземного панування, проти примусового покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.

Реформація — одна з течій антифеодального руху, головний зміст якого полягав у обмеженні економічної та духовної влади церкви в національному самоствердженні народу. На українському грунті вона мала певні особливості, найголовнішими з яких були відродження національної культури; формування ідеології протистояння експансії соціальному та національному поневоленню; боротьба за світський характер суспільного життя; вивільнення науки з-під влади церкви; упровадження в письменство та освіту національної мови; релігійна толерантність, освіченість народних мас.

Список літератури

1. Антонович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50-70 pp. XVII ст. — К., 1961.

2. Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

4. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.

5. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1957.

7 Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.

8. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. Львів—Відень. — К., 1898— 1937.

9. Документы Богдана Хмельницкого (1648—1657) / Упор. I. Крип'якевич, I. Бутич. — К., 1961.

10. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

11. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

12. Драгоманов М. Твори: В 2 т. — К., 1970.

13 Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

14. Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Мефодіївського братства. — К., 1924. — Т. 1, 2.

15. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. — Львів, 1971.

16. Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам'ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1981. — Кн. 1; Львів, 1984. — Кн. 2. — Ч. 1, 2.

17. Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — Львів, 1983.


06.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!