Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Особливості релігійних вірувань праслов'ян
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості релігійних вірувань праслов'ян

Історична наука про цілісність української культури. Український народ — корінне населення України. Походження українського народу. Релігія слов'янських племен. Особливості язичницьких вірувань і пантеону божеств

Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження і вивчення є пам'ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах.

Пам'ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв'язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не може розвиватися в ізоляції, поза загальним історичним процесом.

Історія культури вивчає та аналізує пам'ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів'я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість об'єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам'ятки зарубинецької, трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов'яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи "Влесова книга" і "Повість минулих літ", козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам'ятки літератури — від славетних "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Слово о полку Ігоревім" до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам'ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

Історія культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і вірування народів, а також особливості міжособистісного спілкування.

Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов'язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Історія культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

Історична наука про цілісність Української культури

Історико-культурні дослідження України мають багатовікову історію, написану як вітчизняними, так і зарубіжними авторами. Серед найвизначніших першоджерел можна назвати твір "Влесова книга", яка поступово входить у науковий обіг. Багато уваги вивченню історії почали приділяти з X ст. Укладаються історичні хроніки, пов'язані з тогочасним політичним життям.

У Києво-Печерському монастирі в 1037—1039 pp. було зроблено перший звід історичних хронік. Його продовжив літопис, автором зведеної редакції якого вважають Никона Великого. Третю редакцію, Начальний літопис, укладено в 1093—1095 pp.; у ньому активно проводиться ідея єдності Русі, а в 1113 р. чернець Нестор уклав четверту редакцію — "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження держави. "Повість..." редагувалася і доповнювалася багато разів. Один із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок XV ст.). Заслуговує на увагу Київський літопис, доведений до 1200 р.

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицько-Волинський 1202—1292 pp. Українські літописи засвідчують високий рівень культури, глибоке розуміння історичного процесу, ерудицію авторів, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський список 1520 p., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 р., Баркулабовський кінця XVI — початку XVII ст., літопис Биховця кінця XVI ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які відбувалися в Україні у XVI—XVII ст.

З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 p., Межигірський 1393—1649 pp., Хмільницький 1636—1650 pp., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходимо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хроніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. "Хроніка з літописців стародавніх" визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоновича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від найдавніших часів до 1673 р. та "Синопсис" Інокентія Гізеля, що видавався з 1674 р. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: "Самовидця", Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історія Русів" та ін. Вони доносять до нас інформацію про буремні роки козаччини.

Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною. Це, зокрема, "Краткое описание Малороссии" (1730), "Описание о Малой России" Г. Покаса (1751), "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П. Симоновського (1765), "Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" О. Рігель-мана (1786), "Записки о Малороссии" Я. Марковича (1798) та бага-то інших. У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове.

Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку започаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Маркевич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843). Значний внесок у вивчення історії культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав "Описание свадебных простонародных обрядов в Малой России и Слободской украинской губернии", а 1819 р. у Харкові вийшов його "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що став першою суто науковою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у вивченні історії України належить В. Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливістю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно продовжили його справу Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу вивченню історії України та її культури приділяли наукові товариства, зокрема одеське "Общество истории древностей", засноване 1838 р., "Временная комиссия для разбора древних актов" (1843), "Историческое общество Нестора Летописца" (1873), харківське "Историко-филологическое общество" (1880), "Вчені губернські архівні комісії" у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі вони зробили істотний внесок в об'єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам'яток історії культури.

Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, козацьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію українського народу.

Український народ — корінне населення України

Територія нинішньої України була заселена ще у прадавні часи. Про це свідчать численні пам'ятки, що залишилися нам у спадок. Частково вони були в науковому обігу, частково чекали свого часу. Із проголошенням державної незалежності України активізувався інтерес до історичних коренів свого народу, його набутків, ролі й місця в загальноісторичному процесі.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Численні розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, В. Грекова, П. Третьякова, Б. Рибакова, В. Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Про те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, свідчать численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо та опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Иордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік та наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Назвемо головні з них:

  • спільний фізично-етнічний тип;
  • мовний фактор, грунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, особливо топоніми і гідроніми;
  • археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні лише для однієї території;
  • основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі;
  • мистецькі твори, зокрема кераміка, що мають характерні ознаки тільки певного географічного ареалу;
  • світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала протягом тривалого часу у праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає можливість стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова, її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині І тисячоліття н. е., коли Рим в ім'я панування зіпсованої латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Зміни і трансформації, які вносила кожна епоха зі своїми закономірностями розвитку історичних процесів, справляли вплив і на український народ. Але він зберіг свої особливості, мав своєрідні тенденції розвитку, що й прослідковується від найдавніших часів до сьогодення. Це дає підстави стверджувати: український народ — корінне населення України.

Походження українського народу

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов'ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці "Историческая морфология русского языка" та "Древнейшие судьбы русского племени", за словами академіка С. Обнорського, мали "стрункість викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків", теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в наукових колах. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається незмінним.

Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Хвойка. У результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території Укрїни особливості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.

На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну "Історію України-Руси" М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в "Нарисі історії України" Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В. Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Якщо зробити бодай побіжний огляд археологічних, культурологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури, які нам подарували земля і народ України, можна стверджувати: народ жив тут споконвіку, освоював усі багатства території, користувався ними, завжди запозичував найкраще і водночас щедро ділився своїм із сусідами.

Релігія слов'янських племен

Світосприймання слов'ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

  • Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.
  • Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).
  • Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографі слов'ян дохристиянського періоду — "Влесовій книзі". Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфологічно-світоглядну, а й релігійну систему.

Із середини II тисячоліття до н. е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризується високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв'язки, спостерігається культурне піднесення. У степах на курганах встановлюється багато кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видимого — чужого — невидимого", пов'язана з поняттям вічного і нескінченного. М. Попович зазначає: "Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але це факт, з яким необхідно рахуватись" (Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 126).

Удосконалюється система землеробства — від підсічного до орного. Волхви розроблюють аграрне-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії наприкінці XIX ст. і повністю підтвердилися.

Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива.

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців, вони визначили, що всі зірки, окрім однієї — Полярної, знаходилися в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиць та ін.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Род чи християнський Саваоф.

Язичництво як світоглядна система широко подано в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, узагальнені фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.

На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщується фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу,— хороводи).

Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу і тому посіло у XVIII—XIX ст. місце державної релігії Київської Русі.

Особливості язичницьких вірувань і пантеону божеств

Поезія, зокрема усна творчість, будь-якого народу має глибинні витоки. Вона ґрунтується на певних уявленнях про походження народу. Це зумовлено як навколишнім середовищем, так і світобаченням. У цій сукупності спостерігаємо відбиття історичних реалій. Чим глибшою була віра народу, тим бурхливішою була фантазія, що трансформувала образи реальних героїв, надавала їм узагальнюючих рис, знаходила пояснення тих чи інших явищ.

У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу.

Дві сили йшли обіруч людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. До речі, для слов'ян не характерним було принесення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, обожнювалися всілякі духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особлива шана надавалася деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувались. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий,— символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися також птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Слов'яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду.

Отже, поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання з навколишнім середовищем, оберігаючи його, і передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.

Список літератури

1. Антонович В. Б. Раскопки в стране древлян. — М., 1893. — Т. 2.

2. Антонович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської аг-ресії. 50-70 pp. XVII ст. — К., 1961.

3. Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.

4. Артамонов М. И. История хазар. — Л., 1962.

5. Афанасьев В. А. Українське радянське мистецтво 1960—1980 років. — К., 1984.

6. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1918.

7. Баран В. Д. Черняхівська культура. — К., 1981.

8. Безсонов С. Архитектура Западной Украины. — М., 1946.

9. Білецький П. Український портретний живопис XVII—XVIII століття. — К., 1969.

10. Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII—XVIII століть. — К., 1981.

11. Білецький П. У контексті світового авангарду // Всесвіт. — 1990. — № 7.

12. Бокань В. А. Українська графіка. 1960-1970 pp. — К., 1997.

13. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.

14. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.


06.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!