Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Український фольклор: особливості та специфіка
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Український фольклор: особливості та специфіка

Зміст поняття "український фольклор" утворює діалектична єдність світоглядних, соціально-психологічних, естетичних констант та своєрідних регіональних їх реалізацій

Поняття "фольклор України" та "український фольклор" не тотожні. Так склалося історично, що споконвіку на території теперішньої України жили й представники інших етносів.

У Києві, наприклад, з давніх-давен існувала єврейська колонія, а поява серед ідолів, поставлених у X ст. великим князем Володимиром Святим у своєрідному державному пантеоні на сучасній Володимирській гірці, скульптурних зображень іранських "Съмаргла" і "Хърса" свідчить, на думку російського історика Б. О. Рибакова, що "аланські, яські племена салтовської культури, можливо, входили до складу держави Русі". Натомість безперечним історичним фактом є існування в XI–XIII ст. під Києвом, у так званому Перепетовому полі поселень торків та "чорних клобуків" (каракалпаків) – тюркської гвардії великих князів київських, котра брала активну участь у політичній діяльності домонгольських часів. Згодом великі німецька, польська, вірменська колонії з’являються в прадавньому українському Львові.

І тепер фольклор України складають, окрім українського, фольклори росіян, білорусів, євреїв, вірмен, поляків, болгар, греків, кримських татар, німців та представників деяких інших народів, що проживають у нашій країні. Деякі з цих усних традицій вивчено краще (наприклад, пісенний фольклор українських болгар), інші взагалі не досліджувалися спеціально, і тут нам є над чим попрацювати.

Але ж і сучасний обсяг поняття "український фольклор" досить складний. Знов таки маємо справу з явищем синтетичним, бо йдеться про усну творчість не лише українців (та іноетнічних носіїв традиційної української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор. Більш складний, тріадний поділ використовує зарубіжний україніст Ю. Тамаш, що розрізняє "материк" (українці у складі національної держави), "периферію" (у Польщі, Словаччині) та власне діаспору.

Структура фольклору діаспори не є однорідною. У тих регіонах, де українці живуть споконвіку, – як, приміром, на Підляшші та Холмщині (Польща) або Пряшеві (Словаччина), вони фактично створюють хоч і відокремлені від метрополії, але природні анклави українського фольклору, принципово не відмінні, наприклад, від гуцульського або слобожанського. Там, куди еміграція відбувалася за рахунок лише певних областей, вихідці з них перемішувалися, проте їхній фольклор згодом набував вигляд хоч вже не регіонального, то, сказати б, макрорегіонального. Таким є фольклор канадських українців, котрі є нащадками емігрантів, переважно, із Західної України. Коли ж збираються докупи переселенці з різних кутків вітчизни, як це було, приміром, в українських анклавах на російському Далекому Сході, тоді з різнорегіональних компонентів утворюється нова, доволі мозаїчна фольклорна єдність.

Проте й тоді, коли мова лише про фольклор метрополії, ми якось мало замислюємося над тим, що поняття "український фольклор" є певна наукова абстракція, яка куди зручніше прикладається до того причепуреного і цензурованого словесного й музичного "фейклору" , котрим нас десятиріччями годували радіо, телебачення і професійні "фольклорні" ансамблі, ніж до реального конгломерату регіональних усних традицій 45. Регіони відрізняються навіть за жанровим складом: так, у XIX ст. думи відомі були лише в східних областях, коломийки – тільки в західних. Та що там регіони! Фахівці добре знають, як змінюються календарні ритуали від села до села.

Сказане, одначе, не означає, що слід відкинути оту абстракцію й перейти до вивчення регіональних фольклорів поодинці. Теоретичне рішення проблеми: розглядати національний фольклор як надрегіональний інваріант, а регіональні – як його конкретні варіанти. Тоді – як це було й у випадку з фольклорним твором – усі відмінності між регіональними варіантами (навіть у жанровій структурі) можна було б розглядати за тією ж моделлю природного, біологічного аналога, як результати певної пульсації або мутації складного організму.

Життя знаходить простіші вирішення проблеми. Ось лемко почув пісню, проспівану чернігівцем, і визнав її за свою, українську. Як це сталося? Частка незнайомих слів була незначною, мелодія не виходила за межі естетично освоєного лемком-слухачем, а спосіб виконання не надто відрізнявся від того, до котрого він звик удома. А головне: у почутому цим селянином відчувався відбиток того ж психологічного типу та того ж способу сприймання дійсності, носієм котрих є він сам.

Наративний (оповідний) фольклор включає казки, притчі, байки, прислів'я, приказки, примовляння, замовляння, побажання, привітання, віншування, прокльони, лайки і таке інше, і такого іншого (його ще називають - по-вченому - багатющою вкраїнською фразеологією) стільки, що ні в казці сказати, ні пером написати. Породжує літературу, віршування, театр, художнє читання.

Музичний фольклор поділяється на вокальний та інструментальний; кожний із цих видів включає до себе безліч жанрів та форм; скажімо, до вокальних жанрів належать народні пісні та думи; пісні можна класифікувати за цільовою функцією (обрядові, побутові, трудові, військові, колискові і т. ін.), за становою приналежністю (козацькі, чумацькі, селянські...) та за силою-силенною інших ознак. Породжує професійну музичну культуру.

Хореографічний фольклор несе в собі мудрість рухів, жестів, пластики, поз. Все це складає дуже непросту й дуже важливу невербальну знакову систему, тобто безсловесну мову. У справжньому фольклорі цією мовою висловлюються справжні, життєво важливі послання - любов, радість, виклик, торжество; часом - боротьба, загроза, потуга; і завжди - безліч емоційних нюансів та елементів магії, що їх годі перекласти іншою мовою. Народна хореографія - основне джерело різноманітних форм балету, танцю, мімічного мистецтва, сценічного руху, багатьох циркових жанрів тощо.

До фольклору, по правді, належать усі форми народного мистецтва, що відповідають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, кераміка, різьблення, лозоплетіння і т. ін. до безлічі - саме тою мірою, якою несуть знання, повідомлення, послання, народну науку.

Не слід абсолютизувати навіть цю очевидну й просту класифікацію. В наративному фольклорі завжди є елементи музики й вокалу (без музичних інтонацій наша мова взагалі немислима); ще важче уявити розмову, а тим більше спів та музичну гру без жестів, тобто елементів хореографії. А куди віднести, скажімо, голосіння, в якому ці три елементи майже рівноправні?

Кожний етнос, оскільки він є природним явищем, творить свою релігію так, як і сам твориться, - стихійно, без планування, впливу, контролю людського розуму. Якщо розум десь суттєво втручається, то це вже не етнічний процес, а, скажімо, державний чи ще якийсь штучний.

В такому разі релігію можна було б не відділяти від фольклору - як ми його визначили вище. Вона й справді належить до народної науки, формується віками й тисячоліттями і тяжіє до художньої форми. Але цим не обмежується. Етнос, для свого впевненого існування, потребує не лише знань і вмінь, але й єдиної віри. А віра - це вже не зовсім наука. Часто кажуть, що віра - зовсім не наука ("вірую, бо безглуздо"); але це не про українців.

По правді, жодний етнос у безглузді речі не вірить і ніколи не вірив; але коли він вірить, що тільки мечем забезпечить собі існування або що він кращий за інші етноси, то мусить якось приховувати свої вірування від сусідів, і тоді витворюється складна, багатоповерхова, неоднозначна релігія, в якій примітивна й войовнича грабіжницька філософія прибирає вигляду віри у велику місію народу-воїна, що несе свободу всім іншим народам, а виразно шовіністична віра вдягається в шати чесної й навіть страждальної богообраності.

Українцям такі премудрості були зайві. Життя на українській землі, хто б і звідки сюди не прийшов, протягом двох-трьох поколінь формувало з гостей добрих господарів - цього категорично вимагала й благала земля, спокушаючи надійною платою за вкладену в неї працю. Тисячі поколінь, які жили на цій землі, пересвідчилися, що земля не дурить, що вона віддає сторицею. Землі вірили. І, мабуть, ніде в світі земля так не виправдовувала віру в неї. Оця віра в Землю, в Природу, ставлення до неї як до Матері - суворої й ласкавої, незбагненної й життєдайної, - все це не могло не утвердитися в Україні, не могло не стати найглибшим фундаментом української релігії. Вся українська міфологія, весь пантеон - це сили реальної Природи; люди вірили саме в реальність (а не безглуздість) природних сил, хоч та реальність залишалася незбагненною й довгі віки не могла стати об'єктом науки.

Язичникові не потрібне й не цікаве чудо, яке суперечить реальності, законам Природи: він постійно споглядає - та й поділяє! - живе, щороку й щодня народжуване чудо самого буття, існування, вічного повернення трави, дощу, маленької живої істоти, сходу Сонця; він благоговіє перед безмежним світом, чудеса якого не даються розумові, але й жодних сумнівів не викликають, бо завжди очевидні й невмирущі!

Релігія, яка неминуче народжувалася з таких вірувань, не могла бути складною та плутаною - в тому не було потреби. Не було й потреби шукати тій релігії політичного (тиха експлуатація) чи мілітарного (збройні грабунки) застосування, бо цей народ був самодостатнім у своїй праці. А праця була тяжкою, навіть неймовірно тяжкою: коли молодому сучасникові розказуєш як свідок і підтверджуєш документально, яку інтенсивну працю витримували наші діди й баби, залишаючись при цьому здоровими й відносно щасливими, - сучасник на другий же день усе забуває. Не вкладається воно в сучасну голову. Забув, та й годі.

Ота проста, ясна, гарна релігія (чи, скоріш, віра) супроводила дуже важливий етнічний процес - становлення гуртової роботи, кооперації. Вірити сусідові, вірити товаришеві по чумацькій валці, вірити громаді - це було глибоко природне, навіть прагматичне почуття, бо диктувалося здоровим робочим глуздом, а не командою згори; але це було водночас і почуття релігійне, бо його неможливо підтримувати лише розумом, розрахунком, наукою. Немає віри - не буде колективної діяльності; не поможе ні наука, ні дисципліна.

Саме така релігійність сприяла гармонійному розвиткові в Україні колективних форм праці... щораз як сусіди давали нам спокій. Саме ця релігійність дозволила українцям - і це, як бачимо, цілком природно - раніше від інших народів збагнути, що демократичний устрій держави є найдоцільнішим і найпродуктивнішим. Козацькі січові закони і їх логічне завершення - конституція Орлика - мали стати взірцем для всієї Європи... якби ж сусіди дали нам спокій. Саме цю релігійність усіма мислимими й немислимими способами душили й нищили найрізноманітніші зайди, за природою своєю нездатні побачити в землеробові щось більше, ніж вантажника.

І саме ця релігійність найповніше відобразилася в народних піснях - бо сформуватися в струнку, викінчену релігійну систему, яка знайшла б належні їй інституційні та звичаєві втілення, не дали все ті ж сусіди (не без допомоги "далеких родичів"). І наша справжня релігія зайняла єдину нішу, яка була їй доступна й давала порятунок, - фольклор, а в першу чергу - народну пісню. До речі, головні - найважливіші й найкращі українські пісні - хорові!

Гуртова, а далі й хорова пісня (якщо це не механічні співи зігнаних докупи будівників соціалізму, в стилі хору Швондера) - один із найбагатших, найдосконаліших і найефективніших релігійних обрядів. Ні медитація, ні молитва, ні присутність на богослужінні не дає людині такого яскравого й повного відчуття єдності з іншими людьми, з усім світом, як щирий колективний спів - у два, три, десять, сто голосів.

Злиття, гармонія й сила голосів, присутність і участь у тому звучанні - це розкіш і фізіологічна, і емоційна, і інтелектуальна, але над усім цим злітає й лине до неба душа людини, та її містична сутність, яку не можна описати, але без якої людина не людина. Ту сутність українець ретельно ховає від травмування, загрібає сміттям щоденним, щоб ніхто не бачив, а далі й сам про неї забуває; що ж, тим глибшим стає потрясіння, коли рідна пісня нагадає йому, хто він такий, і відкриє йому його власну душу!

Отже, змістом поняття "український фольклор" є не механічна сума регіональних усних традицій, а їх узагальнення. Його утворює діалектична єдність світоглядних, соціально-психологічних, естетичних констант та яскраво своєрідних регіональних їх реалізацій.

Використана література

1. Андрійченко В.С. Український фольклор. – Львів, 1998.

2. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири Є.І. – К., 2000.

3. Українознавство. В 6-ти книгах. – К., 1994-1996.


05.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!