Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Вплив ідей епохи Просвітництва на мистецтво
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Вплив ідей епохи Просвітництва на мистецтво

XVIII ст. своєю культурою, що розвивалася під знаменом звернення до розуму в усіх сферах життя, зробило вагомий внесок у справу становлення цінностей як європейської цивілізації, так і людського суспільства взагалі

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Розвиток європейського мистецтва в період Просвітництва - складний і нерівномірний. У позбавленій національної єдності Італії найвищі мистецькі досягнення пов'язані з венеціанською школою. У Франції прослідковується еволюція від рококо до мистецтва програмно-громадянської моральності. В мистецтві Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвинутого буржуазного суспільства. Молодий Гойя в Іспанії всією своєю творчістю, по суті, готував романтизм наступного століття. Найціннішою спадщиною XVIII ст. стали закладені в ньому основи естетики й мистецтвознавства як справді наукової дисципліни, розвиток якої тісно пов'язаний з успіхами філософії.

Просвітителі проголосили метою мистецтва наслідувати природу, але природу упорядковану, удосконалену (Дідро, А. Поп), очищену розумом від згубного впливу рукотворної цивілізації, створеної абсолютистським режимом, суспільною нерівністю, неробством, розкішшю.

Раціоналізм філософсько-естетичної думки XVIII ст., однак, не пригнічував свіжості й щирості почуття, але породжував спрямованість до пропорційності, вишуканості, гармонійної довершеності художніх явищ мистецтва, починаючи з архітектурних ансамблів і закінчуючи прикладним мистецтвом. Просвітителі надавали величезного значення в житті і мистецтві почуттю — осередку найблагородніших поривань людства, почуттю, що прагне цілеспрямованої дії, почуттю, здатному відродити справжні чесноти "натуральної людини", яка керується законами природи.

Гостра спостережливість, витончена культура думки і почуття характерні для всіх художніх жанрів XVIII ст. Художники прагнули зафіксувати різноманітні у відтінках, буденні, життєві ситуації. Самобутні індивідуальні образи тяжіли до цікавих розповідей і феєричної видовищності, гострих конфліктних дій, драматичних інтриг і комедійно побудованих фабул, витонченого гротеску, буфонади, граціозних пасторалей, галантних святкувань.

Нові проблеми постали і в архітектурі. Зменшилося значення церковного будівництва, зросла роль світської архітектури, привабливо простої, оновленої, позбавленої надмірної імпозантності. В деяких країнах розв'язувалися проблеми планування міст майбутнього. Народжувались архітектурні утопії: графічні архітектурні пейзажі Д. Б. Піранезі, так звана паперова архітектура.

Узвичаювалися міські ансамблі громадських споруд і тип приватного, інтимного житлового будинку. Разом з тим у мистецтві XVIII ст., порівняно з попередніми епохами, стали меншими синтетичне сприймання і повнота охоплення життя. Порушувався колишній зв'язок монументального живопису і скульптури з архітектурою, в них посилилися риси станковізму і декоративності. Предметом особливого культу стало мистецтво побуту, декоративних форм. Поряд з тим зросла взаємодія і взаємозбагачення різних видів мистецтва. Досягнення, набуті одним видом мистецтва, вільніше використовувались іншими. Так, був досить плідним вплив театру на живопис і музику.

Мистецтво XVIII ст. пройшло два етапи. Перший продовжувався до 1740—1760 рр. Він характеризується видозміною пізніх форм бароко в декоративний стиль рококо. Своєрідність мистецтва першої половини XVIII ст. — в поєднанні дотепного і глузливого скептицизму і вишуканості. Це мистецтво, з одного боку, витончене, аналізує нюанси почуттів і настроїв, спрямоване до граціозної інтимності, стриманого ліризму, з іншого боку, тяжіє до "філософії насолод", до казкових образів Сходу— арабів (шейхів), китайців (чаклунів), персів (фокусників). Одночасно з рококо розвивався реалістичний напрям. У деяких майстрів він набув гостровикривального характеру (У. Хогарт). Відкрито виступала боротьба художніх напрямів всередині національних шкіл. Другий етап пов'язаний з плюралізмом естетичних ідеалів, їхньою конкуренцією, змагальністю, за плечима яких стояли різні культурно-політичні позиції державних інституцій і народних традицій.

Життєстверджувальний класицизм протиставляв декоративності рококо природну простоту, суб'єктивній сваволі пристрастей — пізнання закономірностей реального світу, почуття міри, благородство думок і вчинків.

Одночасно з класицизмом, і зазнаючи його впливу, продовжував функціонувати реалістичний напрям, у якому художники намагались узагальнювати життєві явища.

У другій половині XVIII ст. в мистецтві зародився сентименталізм з його культом почуття і пристрасного поклоніння всьому простому, наївному, щирому. Виник і пов'язаний з ним передромантичний напрям у мистецтві, пробудився інтерес до середньовіччя і народних форм мистецтва. Всі ці напрями та ідеї знайшли прояв у різних видах мистецтва — архітектурі, живописі, скульптурі, музиці.

На початку XVIII ст. монументальний архітектурний стиль змінився новим художнім напрямом — мальовничо-урочистим, вишуканим рококо (від фр. — декоративний мотив на зразок мушлі). Сформувавшись у 20-ті роки XVIII ст., рококо досягло розквіту в 30-ті—40-ві роки. В цей час будівництво із Версаля остаточно переноситься в Париж, який продовжував зберігати за собою славу найбагатшого і найкрасивішого міста Європи.

Архітектура втрачала тенденції до грандіозних ансамблів за версальським взірцем. Але потяг до розкоші набирав іншої форми. На зміну садибному замку XVII ст. приходить міський дім, готель, що потопає у зелені садів, невеликий особняк французької аристократії, верхівки буржуазії, розбагатілих лихварів-нуворишів. Залиті світлом, вишукані салони і будуари ставали феєричним фоном для приватного життя і побуту аристократичної верхівки, яка видерлася після смерті Людовіка XIV з-під деспотичної опіки королівського двору. В особняках типу рококо вже не було характерної для класицизму єдності вирішення зовнішнього об'єму і внутрішнього простору, архітектори часто відступали від логічної ясності і раціонального підпорядкування частин цілому. Невеликі за розмірами кімнати і зали відокремлювалися, їх робили різними за формою, залежно від призначення. Житлові кімнати розташовувалися зазвичай вздовж другого поверху фасаду, повернутого в сад. Інтер'єри готелів рококо вражають безмежною розкішшю, ювелірністю оздоблень.

Типовий зразок рококо — інтер'єр готелю Субіз, створений архітектором Жерменом Боффраном (1667—1754). Овальна зала будівлі відрізняється грацією форм, невимушеною витонченістю.

У середині 50-х років XVIII ст. стиль рококо був підданий критиці за надмірну манірність, чуттєвість і складність композицій живописних декоративних елементів. В архітектурі почалася стилізація під грецьке мистецтво, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярному. Він мав справляти враження, ніби його не займала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому начебто ненароком, руїни наводили на роздуми. В орнаментиці теж переважали грецькі мотиви — меандр, пальмети, гротески. Якщо в малому Тріаноні (архітектор Жак-Анж Габріїль, 1689— 1782) у версальському парку — класичні риси, але доповнені ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій у Парижі церкві св. Женев'єви (з 1791р. — Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїчне начало. Архітектор цієї величної споруди — Жак-Жер-мен Суфло (1713—1780). Саме в майбутньому у витворах Клода-Нікола Леду (1736—1806) судилося розвинутися цій героїчній лінії нового класичного напряму.

У зодчестві Франції передреволюційних десятиліть переважали громадські споруди. В Парижі, Бордо, Безансоні будувалися театри, розраховані на широке коло глядачів, ділові торгові будинки, біржі тощо. Ясність і простота, гармонія і пропорційність усіх частин архітектурної композиції — ось до чого прагнули тепер архітектори, які на собі відчули вплив просвітницької думки.

Власні національні шляхи англійська неокласика знаходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов'язані з венеціанськими впливами. Попит на декоративне розмальовування палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні образи для церков викликав надзвичайний розвиток монументально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П'яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Венеції, виразником її духу, був представник пізнього бароко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696—1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопатри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове видовище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовничою масою. Динамічність композицій, сміливість перспективних вирішень, невичерпна фантазія художника якнайкраще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою венеціанське богослужіння XVIII ст.

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Кана-летго, Франческо Гварді "Венеціанський дворик"), наприклад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Художники Франції XVIII ст. пройшли ту ж еволюцію від рококо до класицизму, що й архітектори. Першим великим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684 —1721), який починав з наслідування живопису фламандської школи ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що йде на заробітки). Однак надалі його головним сюжетом стали галантні картини свята — аристократична компанія в парку танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонченою грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в парку", "Скрутне становище").

Театральність, характерна для мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго до смерті, "Паломництво на острів Цітеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття, його наростання, і передано це відчуття кольором чудового мерехтливого світла, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художника. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Театром і було все життя суспільства, яке змалював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").

Найбільш реалістичний твір Ватто — "Крамниця Жерсена". У правій частині картини розмовляють поміж собою кавалери і дами, які забрели в антикварну крамницю, у лівій — складають у ящик картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминучість життя,слави, влади і вічність — тільки мистецтво?" — запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703—1770) — "першого художника короля", як його величали, директора Французької академії наук. Гедонізм (від грец. — насолода), властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Його теми — релігійні, міфологічні, пейзажні краєвиди — все це пасторальне, ідилічне і відверто виражає чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Амуром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у вбранні пастушки, однак — це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше стає об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими боролися просвітителі.

Стиль мистецтва Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті був винесений вирок, продовжив блискучий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісного таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини. Він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок").

Портрети багатьох художників цього часу — в основному жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Петрівни та багатьох знатних дам; Жан-Манр Натьє, який малював парижанок) в образах кокетливих, грайливих, пікантних богинь, муз, німф, весталок, які втратили класичну велич і стриманість.

Подібні смаки, одначе, під впливом прийдешньої епохи і Просвітництва поступово змінювалися.

Незаперечний вплив буржуазії викликав Інтерес до голландського реалізму, і художник Жан Батіст Сімеон Шарден (1699—1779), працюючи вже у руслі нових естетичних ідей, створив, по суті, нову систему живопису.

Почав він із натюрморту зі здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". Ці предмети позбавлені у нього будь-якої претензії і сповнені живописної майстерності ("Натюрморт з голубим кубком"). У жанровому живописі — на противагу аристократичним галантним святам і пастушачим ідиліям — Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, затишок ранньобуржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі"). Дійсно він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу — справді бюргерські чесноти. Ці картини стали маленькими шедеврами реалістичного мистецтва.

У Жана Батіста Грьоза (1725—1805), теж співця скромного побуту третього стану, дещо інший підхід. Він близький до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. "Оце справді мій художник!" —проголошував Дідро, присвятивши Грьозу не одну сторінку своїх творів. Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного впливу ідей Руссо, проповіді патріархальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Грьоза немає шарденівських міри і смаку. І його "моральний живопис" — "Читання Біблії" (де батько сімейства роз'яснює дітям біблію), "Сільські заручини"; "Паралітик" (якого доглядає дружина) — має іншу назву — "Плоди доброго виховання", а "Розпещене дитя" — "Плоди поганого виховання" — це живописна дидактика. Такі прославлені і уподобані міщанством дівочі "Голівки" Грьоза з піднесеними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо досить банальні.

Лінію Шардена, що перейшла у розвинений психологізм, продовжили Жан Етьєн Ліотар, Жан Батіст Перроно, Моріс Латур.

Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними війнами і Реформацією. Пуританський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.

Розквіт англійської національної школи живопису пов'язаний з ім'ям Вільяма Хогарта (1697—1764). Його творчості властиве правдиве, аналітичне за своїм характером зображення побуту та звичаїв свого часу; простежується така ж, як і в романах, спрямованість на дослідження "людської природи", той же моралізаторський акцент. І не дивно, що твори Хогарта досить часто використовувалися як ілюстрації до англійських реалістичних романів XVIII ст.

Показовою в цьому плані є його серія з шести картин під загальною назвою "Кар'єра повії" (1731 р.). Зміст цієї серії перегукується з романом Д. Дефо "Молль Флендерс". Проте перед нами не ілюстрація, а реальна життєва історія селянської дівчини, котра в Лондоні потрапила до рук старої звідниці, потім стала утриманкою і врешті-решт закінчила своє життя серед мешканців лондонського "дна".

Кожна з картин відображає певний вузловий момент цієї ординарної і багато в чому узагальненої історії, одночасно художник декількома деталями зв'язує попередню картину з наступною, створюючи своєрідну живописну сповідь. На жаль, картини не збереглися. Вони загинули під час пожежі в 1755 р. і дійшли до нас в авторських гравюрах. Близькими за духом та творчою манерою до "Кар'єри повії" постає серія з восьми картин "Кар'єра марнотратника" (1735 р.) та "Модний шлюб" (1743 р.) — найвизначніша за майстерністю виконання серія, а також "Вибори до парламенту" (1754 р.).

Своїми серіями-хроніками Хогарт започаткував перші сторінки реалізму в живописі та графіці. У його творах світ не втрачає своєї чуттєвої чарівності, негідними постають лише засоби використання життєвих благ у сучасному йому суспільстві.

Весь хід розвитку просвітницького реалізму свідчить про його тісний зв'язок з усім спектром культурних пошуків епохи. Саме в реалістичному мистецтві того часу знайшла свій вияв тенденція до внутрішньої цілісності твору, подолання його відірваності від життя. Зміцнення реалістичної установки на зображення дійсності в мистецтві розглядалось ідеологами Просвітництва як ефективний засіб вирішення суспільних проблем.

І все ж, незважаючи на значні досягнення, реалізм як провідний тип художнього осмислення дійсності заявить про себе на більш високій стадії суспільного і художнього розвитку. Важливою передумовою цього повинна була стати поява цілісної реалістичної системи розуміння світу і людини. Проте це вже лежало за межами XVIII ст.

Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр, який посідає одне з основних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. та більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські академії на континенті.

Першим президентом академії був Джошуа Рейнольдс (1723—1792), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в своїх роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тіціана і Рубенса, багато чого у них запозичив. Чимало робіт створив на історичні і міфологічні сюжети ("Немовля Геркулес, яке душить змій" — картина, замовлена у 80-х роках Катериною II, прославляє перемоги Росії— одна з найкращих у цьому жанрі). Рейнольдс малював дуже багато — іноді до 180 портретів на рік. Роботи його були пишними й урочистими, але в них повною мірою відображена просвітительська віра в людину, її розум, її досконалість та інші позитивні якості. Полководці ("Лорд Хітфілд"), письменники ("Порене Стерн"), актори ("Девід Геррік", "Сара Сіддонс в образі музи трагедії"), лондонські красуні ("Неллі О'Брайен"), дитячі портрети, які мали гучний успіх, — все це у зображенні Рейнольдса чудові люди, в них підкреслено все найкраще, натхненне.

Художник Просвітництва наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих рисах, духовній суті. Внутрішня динаміка картин досягається певним кольоровим складом: напруженим контрастом між звичайним золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом і вкрапленнями плям інтенсивно-синього, зеленого або яскраво-гарячого.

Рейнольдсу англійський живопис завдячує славою. Цьому сприяли і громадська просвітницька діяльність художника, і його праці з теорії мистецтва, естетики.

Найближче до Рейнольдса стояв Джордж Ромні, який малював портрети молодих англійок ("Дочка пастора", "Місіс Грір"), звичайно, камерно, інтимно, навіть іноді впадаючи у солодкуватість ("Мати і дитя"). Менш відомі портретисти — Джон Хоппнер, Джон Опі (англійський Караваджо); шотландський майстер Генрі Реберн. Захоплено був прийнятий на континенті Томас Лоуренс. Почавши з портретів, близьких творчо до Рейнольдсових, Лоу-ренс завершив свою творчість більш холодними, поверхово ефектними, хоч і, безсумнівно, віртуозними за технікою виконання. Певного розвитку набрав побутовий жанр, графіка — в основному репродукційна, вона популяризувала твори живопису.

Визначна роль у мистецтві за доби Просвітництва належала скульптурі.

Скульптура у Франції, як і в інших державах Європи, пройшла ті ж самі, що і живопис, етапи: це переважно рокайльні форми у першій половині XVIII ст. і наростання класичних рис — у другій. Група приборкувачів коней (Гійом Кусту (1678—1746), виліплена для парку розваг у Марлі (тепер на Єлисейських полях), пройнята духом бароко. Але вже зображення королеви Марії Ліщинської в образі Юнони позначене віяннями нової доби. Риси легкості, свободи, витонченості у Жана Батіста Пігаля (1714— 1785), артистизм і відчуття матеріалу у Клода Мішеля, який працював у дрібній пластиці. Блискучий майстер класицизму Етьєн-Моріс Фальконе (1716—1791) став знаменитим, працюючи в Росії ("Мідний вершник", моделі для фарфору). Він автор статуй та композицій на міфологічно-алегоричні теми.

Молодший сучасник Фальконе Жан Антуан Гудон (1741 — 1828) створив скульптурне-портретну галерею вчених, філософів, людей мистецтва. Серед них статуя Вольтера — в обличчі старого із запалими щоками, проваленим ротом живе незгасний насмішкуватий розум.

Помітне місце в мистецтві XVII ст. належить музиці, високо оціненій в естетичних творах просвітителів. Так, у Монтеск'є є висновок про те, що музика, яку греки вважали вихователькою моралі, і справді "протидіяла жорсткому впливу грубої установи і в галузі виховання відводила для душі місце, якого у неї без цього не було б".

В епоху Просвітництва серед композиторів з'явилися такі титанічні постаті, як Г. Гендель, Й. С. Бах, Й. Гайдн, К. В. Глюк, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен. Кожен з цих митців справив грандіозний вплив на розвиток усієї світової музичної культури.

Як бачимо, духовна культура доби Просвітництва складна і суперечлива. Періоду властиві такі особливості художнього сприйняття життя як інтимність, ліризм і гостра спостережливість. Ці якості принесли нові відкриття і просунули далеко-далеко вперед світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх епох.

Використана література

1. Історія світової культури. – М., 1991.

2. Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири. – К., 2001.


03.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!