Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Духовні цінності країн Західної Європи
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Духовні цінності країн Західної Європи

Три фактори зумовили створення нового світу: експериментальна наука, індустріалізація і демократія. Якщо ХУІІІ ст. було віком розуму, то ХІХ-ХХ ст. було віком науки і техніки, їх стрімкого і приголомшуючого прогресу

Висхідний розвиток більшості західноєвропейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходились цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву.

Світоглядні уявлення європейської людини формувалися під впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта Європи. Докорінно змінюється життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми, чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків.

Загальне захоплення історією було таким же характерним для ХУІІ ст., як захоплення філософією для ХУІІІ або природничими науками для ХУІІ ст. Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. Найбільш авторитетною серед них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо).

У ХІХ-ХХ ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоплює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука стала незалежною від релігії та філософії. Вчений цілком віддається практичному застосуванню своїх знань. Для вирішення техніко-економічних завдань, що ставилися перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв’язки між формами руху, різноманітними хімічними речовинами, окремими видами рослин і тварин. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали “недостаючі ланки” в системі просторових та часових взаємозв’язків природи.

У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три великих відкриття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження та перетворення енергії та створення Ч. Дарвіним еволюційної теорії.

Духовні процеси у ХІХ-ХХ. ст розвивались на тлі істотних соціально-економічних перетворень. До середини століття у розвинутих країнах відбувся промисловий переворот, індустріалізація та урбанізація. Понад 60 млн. селян переселилося до міст, які швидко зростали, й до початку ХХ ст. населення 13 найбільших із них перевищило 1 млн. чоловік. Посилення капіталізації суспільства не тільки прискорювало темпи економічного і соціально-політичного розвитку народів, але й формувало пролетаріат як нову соціальну і політичну силу яка пізніше багато в чому змінить не тільки європейську, а й світову дійсність.

Психологічний стан усіх соціальних верств визначався безперервним оновленням, постійними змінами, відчуттям швидкоплинності, мінливості світу бурхливим розвитком техніки.

Промисловий переворот забезпечив новий стрибок у розвитку науки і техніки. Від механічної прядки “Дженні” до парової машини Дж.Уатта (1784) і пароплава Фултона (1807), від паровозу Стеффенсона (1814) - до першої підземної залізниці йшло вперед удосконалення інженерної думки. Як свідчать підрахунки П.Сорокіна в ХІХ-ХХ ст. зроблено відкриттів і винаходів більше, ніж у всі попередні століття разом узяті, а саме 8527, внаслідок чого технічне панування над простором, часом і матерією зросло безмежно.

У культурному житті ХІХ-ХХ ст. відбувались два взаємопов’язаних процеси - розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді - світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу утворення регіональних літератур та мистецтв було покликано до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв’язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації.

У філософському відношенні розвиток європейської культури ХІХ-ХХ ст. відбувається під впливом гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Гегель зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вплив гегелівської філософії на громадську думку ХІХ-ХХ століття важко переоцінити. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.

Розвиток художньої культури в Європі в першій половині ХІХ-ХХ століття був пов’язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму. Вже зверталась увага на те, що на рубежі ХУІІІ та ХІХ-ХХ ст.ст. складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів починають переважати сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворився в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв’язки з реальним життям.

Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині ХІХ-ХХ ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період повне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував “царство розуму” з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі ХУІІІ ст. Реальність історії виявилася непідвладною “розуму”, повною таємниць і непередбаченостей.

Важливо усвідомити, що специфічною для романтичного мистецтва є проблема двох світів, тобто протиставлення реального і уявного світів. Реальна дійсність “проза життя” з її утилітарністю і бездуховністю протиставляється справжньому, ціннісному світу. Ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, яка здійснюється хоч би в мріях - сутнісна сторона романтизму.

Відкидаючи сучасну йому дійсність як зібрання всіх вад, романтизм біжить від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі буржуазного суспільства здійснювалась в трьох основних формах, а саме:

  • Втеча в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або інобуттям ідеалу свободи і чистоти (звідси критика міста, ідеалізація простих трудівників, особливо сільських, інтерес до їх духовності виражений у фольклорі), романтизм заглядає в інші регіони, екзотичні країни (східна тема поезії Байрона, в полотнах Делакруа). Іноді втеча здійснювалась в уявну дійсність (фантастичні світи Гофмана, Гейне, Вагнера).
  • Перехід в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому часі, романтизм розвиває природний зв’язок часів: ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, його звичаї, спосіб життя (рицарські романи В.Скотта, опери Вагнера).
  • Втеча в потаємні куточки свого “Я”, в свій власний внутрішній світ. Життя серця - ось в чому бачать романтики протилежність безсердечності зовнішнього світу(казки Гофмана, Гауфа, портретний жанр у Т.Жеріко, Е.Делакруа та ін.).

З’явившись у Німеччині, романтизм стрімко поширився в Європі. У німецькій літературі його представниками були Л.Тік, Е.Гофман, в англійській - П.Шеллі, Д.Байрон, у французькій - Ф.Шатобріан, В.Гюго, Ж.Санд, у польській - А.Міцкевич, в угорській - Ш.Петефі. Романтичну музику писали в Німеччині - Ф. Шуберт, К.Вебер, Р.Шуман, Р.Вагнер, у Франції - Г.Берліоз, у Польщі - Ф.Шопен, в Угорщині - Ф.Ліст. Романтизм у живопису представлено іменами Т.Жеріко, Е.Делакруа (Франція), О.Руже (Німеччина).

Важливо усвідомити що реалізм зароджувався в надрах романтизму. Світоглядно-естетичні основи романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним передбачає не стільки поглибленість в фантастичний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її зміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникли елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі видатні магістри - романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Суттю критичного реалізму як творчого методу мистецтва є дослідження дійсності її головних конфліктів і закономірностей. Головним відкриттям критичного реалізму ХІХ-ХХ століття став принцип історизму художнього мислення, що виразився в конкретно-історичній правдивості відтворення людських характерів. Цей принцип сформувався у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса та інших художників. Критичний реалізм вимагає, окрім правдивого відтворення деталей, історичного середовища правдиве зображення типових характерів і типових обставин. Естетичний ідеал в критичному реалізмі стверджується через заперечення. Це суд над суспільством. Завдання мистецтва стає відтворення дійсності і винесення їй вироку.

Характеризуючи художню культуру другої половини століття, необхідно проаналізувати такі напрямки як натуралізм, імпресіонізм та символізм.

Натуралізм склався в останній третині ХІХ-ХХ століття. Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності. Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтується на позитивізмі О.Конта та естетиці французького філософа мистецтвознавця І.Тена, який ввів в естетику принцип “природного детермінізму”. Сама ж теорія натуралізму була розроблена французьким письменником Е.Золя в працях “Експериментальний роман”, “Романісти-натуралісти” та інші. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопасан, Е.Гонкур, А Доде), яка проіснувала до кінця 80-х років.

На відміну від реалізму, проникнутого духом соціальності, натуралізм зводив людську сутність і сенс існування лише до біологічних мотивів, пояснював формування характеру і долі безпосередньо впливом побутового оточення людини. Натуралістична естетика не піднімалася вище “правди факту”, зосереджуючись на одиничному, частковому, індивідуальному, відмовляючись від типізації чи якоїсь іншої форми художнього узагальнення, задовольняючись зображенням явища як такого.

Імпресіонізм виник у Франції наприкінці 60-х років під впливом представників живопису критичного реалізму (Курбе, Домьє). Цей напрямок пов’язаний із творчістю таких видатних магістрів як Е.Мане, К.Моне, О.Ренуар, Е.Дега, К.Піссаро, А.Сіслей та ін. Імпрессіоністи застосовували новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому враженні глядачів. В їх творах світ являється у своєму вічному русі, природа - у різноманітністі своїх безмежних і чудових форм. Головну увагу вони зосередили на кольорі і світлі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору тощо. Звідси походить відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена “випадковість” композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роздільний мазок тощо.

Імпресіоністи відкрили такий бік світу, якого до них майже не помічали художники, і це природно переповнювало їх ентузіазмом відкривачів. Їх попередники відтворювали, предмети, тіла, об’єми як щось постійне і стійке. Навпаки, імпрессіоністи звернули увагу на змінність сонячного світла, ледве помітні барви, яким мова не знаходить позначення, але які пензель може зафіксувати на полотні. Це був новий бік дійсності і через нього вони шукали шлях до розуміння реального світу, до його поетичного відтворення.

Значною подією в розвитку культури було виникнення в другій половині ХІХ-ХХ ст. естетики символізму. Як літературна течія символізм зароджується у Франції 60-70-х років у творчості таких відомих поетів як Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме. Пізніше символізм проникає в театральне мистецтво, живопис, музику. Символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет М.Метерлінк, німецький письменник Г.Гауптман, англійський О.Уайльд, норвезький живописець і графік Е.Мунк, литовський композитор і маляр М.Чюрльоніс, російський композитор і піаніст О.Скрябін.

Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора. Виходячи з ідеї, що будь яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості вони вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне, емпіричне, тимчасове, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Поява наприкінці ХІХ-ХХ ст. якісно нових культурних течій, які відрізнялись як від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще в добу Ренесансу, так і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем людського буття, поширення в філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві декадентських настроїв було предвістям глибокої кризи, яка переслідує культуру протягом усього ХХ століття.

ХІХ-ХХ ст. в історії Заходу має фундаментальне значення. Саме в цей час складається зовсім новий тип цивілізації – індустріальний. Її основою був науково-технічний прогрес. Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки виникла своєрідна неповторна ситуація у культурному процесі. Впродовж життя одного покоління сформувалися не тільки нові галузі науки та виробництва, а й нові соціальні верстви населення, значно збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Але наука виявилася безсилою в пізнанні екзистенціальної сутності людини. З часом стало очевидним, що людина та людська культура не вичерпуються глуздом і розумом.

Одним із найголовніших аналітичних завдань творчості визначних літераторів і діячів мистецтв стало пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Людину зображали у всій її складності, проблема гідного життя кожної людської істоти стала однією з головних колізій мистецтва. Новий соціальний і духовний досвід, поєднавшись, дали нову індивідуалістичну культуру.

Використана література

1. Історія світової та української культури. – К., 2000.

2. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.

3. Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

4. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1990, 1999.

5. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К., 1992.


03.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!