Osvita.ua Вища освіта Реферати Біологія Біологія: фауністичне районування землі. Реферат

Біологія: фауністичне районування землі. Реферат

Одиниці та принципи фауністичного районування. Типи фауни. Фауністичне районування суші

Одиниці та принципи фауністичного районування

Серед всієї різноманітності живих організмів, що населяють нашу планету важливе місце належить тваринам. Тварини – це найбільш численні організми планети як за кількістю відомих науці видів так і за різноманітністю по еволюційних рівнях своїх представників.

У древніх римлян слово "фауна" означало ім’я богині лісів і полів, покровительки диких тварин і стад. Фауна – сукупність усіх видів тварин певної території. Часто термін "фауна" вживають при характеристиці тварин, що належать до різних таксономічних категорій, наприклад, фауна птахів, фауна птахів будь-якої території. Таке використання терміну можна розглядати як умовне, яке не повністю відповідає науковому визначенню цього поняття. Іноді термін "фауна" використовують для характеристики складу тварин того чи іншого часу, наприклад, міоценова фауна чи сучасна фауна.

Фауна того чи іншого реґіону Землі складається в процесі історичного розвитку різних груп тварин – фауністичних комплексів та окремих видів, що проникають на цю територію з інших реґіонів в різний історичний час.

У будь-якому реґіоні є види – автохтони, походження яких пов’язане з цим реґіоном і види – алохтони (іммігранти), які проникли на цю територію дещо пізніше.

Отже, фауна складається із видів різного походження і дуже різноманітних в екологічному відношенні, що проникли в даний реґіон різними шляхами і в різний час.

Оскільки будь-яка ділянка земної кулі в тій чи іншій мірі екологічно неоднорідна, а склад рослин і тварин визначається переважно їх зв’язками з географічним середовищем, то і фауна будь-якої досить значної території також неоднорідна за своїм просторово-часовим генезисом, тобто гетерогенні.

Принцип гетерогенності є універсальним у формуванні фауни і має велике значення при формуванні фауни будь-якої території. Ті ж причини, тобто залежність фауністичного складу від типу рослинності і в кінцевому результаті від особливостей географічного середовища в цілому, лежать в основі принципу зональності щодо поширення тварин.

Саме ці два принципи – географо-генетичної гетерогенності і зональності лежать в основі сучасного районування фауни планети, тобто її поділу на окремі частини, що відрізняються за своїм походженням, шляхами формування та адаптивними особливостями організмів.

При вивченні закономірностей розподілу тварин на Землі та виділенні окремих одиниць фауністичного районування необхідно враховувати також різноманітність способів поширення тварин, історичний час існування на планеті тварин різних таксономічних рангів, зв’язки тваринних організмів із оточуючим середовищем.

Зараз існують значні розбіжності щодо вивченості розміщення і розподілу різних тварин по території Землі. Тому для характеристики фауни доцільно враховувати особливості розміщення хребетних тварин, а особливо птахів і ссавців, оскільки їх розміщення, як і еволюція в цілому, вивчені досить добре.

При фауністичному районуванні враховують згадані принципи і виділяють фауністичні категорії різного рангу – царства (геї), області, підобласті, провінції, округи ті інші більш дрібні фауністичні категорії.

Важливим критерієм фауністичного районування при виділенні найвищих одиниць є історичні реґіональні зв’язки фауни, закономірності їх генезису на протязі певних відрізків часу (еволюції).

Найвищою одиницею фауністичного районування є царства (геї). Їх кількість коливається від трьох до чотирьох. В. Г. Гептнер виділяє на землі три фауністичні царства на основі древності фауни ссавців, що входять до складу цих царств. Зараз окремі вчені виділяють до шести фауністичних царств. Фауністичні області і підобласті визначаються в основному історичним процесом розвитку фауни у зв’язку з геологічною історією Землі. При виділенні фауністичних одиниць нижчих рангів – провінцій, округів доцільно враховувати сучасні екологічні критерії, оскільки на першому місці виступає тут принцип зональності та адаптивності фауністичних елементів і окремих видів тварин до сучасних умов їх існування.

Типи фауни

Фауну всієї земної кулі можна поділити в залежності від особливостей формування на наземну і фауну Світового океану. В свою чергу виділяють фауну материкову і острівну, які за складом, особливостями формування суттєво різняться між собою.

Острови Світового океану мають різне походження, неоднорідні за площею тощо. Океанічні острови є материкові, вулканічні, коралові. Острови вулканічного походження та коралові ніколи не були з’єднані з материком тому особливості фауни визначаються перш за все походженням островів. Материкові острови – це колишні частини материка, що відокремились внаслідок рухів земної кори. Формування та особливості фауни всіх островів суттєво відмінні.

На островах материкового походження фауну складають тварини, які характерні для того чи іншого материка в час відокремлення від нього Важливим фактором на формування фауни є рівень ізоляції, тобто віддаленість острова від материка, а також його розміри та геологічний вік. На формування острівної фауни мають вплив також вітри, напрям і сила морських течій, наявність інших островів та склад фауни на них.

На островах спостерігається висока частка ендеміків, чим старіший острів, тим більше в його фауні ендемічних форм. Великі ссавці на океанічних островах маже відсутні, а на материкових їх розміри значно менші, ніж у таких же видів на суші (філіппінський буйвіл, суматранський та яванський носороги та інші).

Птахи і земноводні на островах значно більших розмірів, ніж на материку (слонові черепахи Галапагоських островів, знищені людиною на о. Мадагаскар гігантські страуси; найбільший з голубів – дронт, знищений людиною на о. Маврикій в кінці XVI століття).

Велику небезпеку для життя птахів та комах на островах становлять океанічні вітри, тому більшість із них втратили здатність до польоту. З іншої сторони, відсутність або ж невелика кількість наземних хижаків сприяє існуванню не літаючих комах і птахів.

Як правило, чим дальше від материка знаходиться острів тим він бідніший на фауну, хоча екологічні умови дуже подібні. Найбільші відмінності спостерігаються на океанічних островах, віддалених від материка (Гавайські острови, Святої Олени та ін.). Фауна тут особливо бідна, так як формується за рахунок випадкового попадання тварин з материків або островів. В процесі акліматизації тварини можуть змінювати свої екологічні особливості і перетворюватись в нові підвиди, а згодом і види (птахи гавайські квітниці – 22 види).

Характерними рисами острівної фауни на материкових островах є менший рівень ізоляції в порівнянні з океанічними островами. При відокремленні таких островів, як Японські, Великі Зондські, Британські від материків фауна збереглася майже такою, як на материку. З часом вона збіднювалась, оскільки частина видів вимирала, а процес видоутворення послабився, внаслідок зміни абіотичних та біотичних умов.

Тому на таких островах зберігаються примітивні реліктові організми, наприклад, гатерія в Новій Зеландії. На далеких островах та ізольованих частинах материків зберігаються комплекси організмів характерні для тваринного світу минулих епох – реліктова фауна.

Біоценози островів ненасичені, тобто мають бідніший тваринний світ, що сприяє вселенню нових видів. Для островів характерна значна кількість видів – космополітів, які часто зустрічаються в різних кліматичних зонах і поясах.

На відміну від острівної фауни, материкова значно багатша за видовим складом і більшість видів представлені значною кількістю особин. Біоценози материків більш насичені ніж острівні, тут організми мають більшу пристосованість до існування в умовах гострої конкурентної боротьби, тому інтродукція нових видів протікає дуже повільно, крім Австралії.

Фауністичне районування суші

В. Г. Гептнер виділяє на суші три фауністичні царства (геї), а в їх складі п’ять областей [9]. Так Нотогея включає одну Австралійську область, Неогея – Неотропічну область, Арктогея – три області – Ефіопську, Східну або Індо-Малайську та Голарктичну. Всі області поділяють на ряд підобластей. (Рис. 15).

Австралійська область включає територію материка, острови Нової Гвінеї, Нової Зеландії, Тасманію, Тімор, архіпелаг Бісмарка та інші острови. Клімат області змінюється від субекваторіального до помірного. Кліматична та флористична різноманітність території впливає на склад тваринного світу в різних частинах цього царства. Найважливішою рисою австралійської фауни є те, що вона має острівний характер.

Деякі із островів цього царства ніколи не були з’єднані ні з материком, ні один з одним. Якщо такі зв’язки були, то це було дуже давно. Тому фауна в межах Австралійського царства дуже бідні, а також характеризується древністю та глибоким ендемізмом (наявність однопрохідних), пануванням сумчастих ссавців і майже повною відсутністю плацентарних за винятком гризунів. В Австралійському царстві поширені дві родини з підкласу однопрохідних ссавців (качкодзьоби та єхиднові) і шість родин сумчастих.

Качкодзьоби поширені на півдні Австралії і Тасманії, а два роди єхидн зустрічаються на Новій Гвінеї і по всьому материку крім пустель. Багато груп тварин сюди не могли проникнути. Вищі (плацентарні) ссавці представлені тільки гризунами і рукокрилими, як потрапили на цю територію дуже давно і включають примітивні специфічні форми – щурі, кенгурові миші, чіпкохвості миші та інші. Собаку Динго сюди завезли порівняно недавно.

Найбільша різноманітність характерна для сумчастих тварин. Тут їх налічують 8 родин, близько 50 родів (162 види). Багаторізцеві сумчасті представлені в Австралійському царстві 47 видами комахоїдних і хижих тварин різної величини – від миші до собаки. Серед них – сумчасті миші (найменші з них до 5 см). Найбільш поширеними серед сумчастих є смугасті куниці, борсуки (бандикути), білки, кроти, вовки.

Лазячі сумчасті (кускуси) представлені 64 видами і займають великі ареали. До цієї групи сумчастих крім численних видів кускусів (кузу або чіпкохвостий кускус, гігантський, карликовий та ін.) відноситься сумчастий ведмідь коала, який зберігся лише в заповідних місцях на східному узбережжі Австралії.

Кенгуру найбільш численна родина сумчастих Австралії (за даними різних джерел нараховує від 29 до 86 видів). Поширені вони від Тасманії до Нової Гвінеї. До цієї родини відносять мускусного кенгуру, валабі, скельного кенгуру, деревні кенгуру. Багато з цих видів зраз знищені, або зустрічаються дуже рідко.

Птахи цього царства представлені великою кількістю (близько 600) і різноманітним набором видів, більше 400 з них – ендеміки. Із великих не літаючих птахів в Австралійському царстві представлені казуароподібні. На материку і Тасманії поширені ему (1 вид), в північно-східній частині материка і на Новій Гвінеї наземні масивні птахи казуари (3 види).

Серед птахів Австралії заслуговують уваги лірохвости (2 види), що поширені в південній частині материка. У південно-західній частині материка є чагарникові птахи, на півночі – райські птахи, в засушливих районах – смітні кури. Досить різноманітний світ папуг. Ендемічними родинами серед птахів, які найбільше поширені в Новозеландській підобласті – ківі, пастушки уека, совині папуги, папуги-нестори.

Фауна плазунів Австралійського царства має чіткі риси острівного характеру. На материку зустрічаються зміїношиї черепахи, австралійський вузькорилий крокодил (ендемік), новогвінейський крокодил. Із ящірок найбільш поширені гекони. Найбільшу зацікавленість серед плазунів представляє гатерія – "довгожитель" суші нашої планети (150 млн. років).

Змії представлені родиною аспідових – найбільші з них тайпани (до 3,5 м) і тигрові змії та пітони.

Фауна земноводних характеризується повною відсутністю хвостатих амфібій, а серед безхвостих виділяються переважно свистуни, квакші та жаби. Австралійська жаба, яка поширена в пустелях центральної частини материка здатна накопичувати так багато води в порожнині тіла та лімфатичних вузлах, що абориґени використовують їх як джерело питної води. Прісноводних риб в царстві мало через відсутність доброї річкової системи, хоч тут зберігся представник двоякодихальних риб – рогозуб. Цікавими представниками комах є зелені мурашки, метелики, медові мурашки. Прямокрилі представлені багатьма видами, особливо сарановими. В північних і центральних районах материка поширені терміти (170 видів).

В цілому для фауни характерна значна кількість представників фауни мезозою, хоч зараз спостерігається вкорінення різноманітних інтродукованих видів тварин, знищення первісної фауни і тому вживаються заходи щодо охорони ендеміків в заповідних місцях.

До царства Неогея відноситься одна область – Неотропічна. Вона включає всю південну і більшу частину Центральної Америки, а також ряд островів – Великі і Малі Антильські, Багамські, Галапагос, Хуан-Фернандес та інші острови. Ця область знаходиться у своїй більшості в тропічних широтах, і лише південна частина у помірній зоні.

Тривала ізоляція Неотропічної області сприяла формуванню своєрідної і багатої фауни з неповторними рисами і великою кількістю ендеміків високого рангу. Однак тут відсутні багато груп тварин, які поширені в інших областях. В цій області майже немає однопрохідних, комахоїдних ссавців із плацентарних (кротів, їжаків), наявні деякі групи сумчастих, копитних при великій різноманітності неповнозубих.

Серед ссавців сумчасті представлені багаторізцевими. Тут поширені більш як 30 видів сумчастих щурів, або опосумів (північний опосум, водяний опосум). Особливо примітивними вважаються родини ценолестових. Із комахоїдних поширені іммігранти – землерийки та ендемічна родина щелезубів.

Рукокрилі представлені 9 родинами, із них зайцероті, дискокрилі, листоносі, димчасті летючі миші та інші. Більшість форм відноситься до листоносих летючих мишей, які зустрічаються переважно в тропічних районах. Серед рукокрилих заслуговують на увагу вампіри, які живляться кров’ю великих тварин.

Стародавній ряд неповнозубих, що бере свій початок від примітивних палеоценових комахоїдних, властивий всій області Неотропіків і спостерігається їх проникнення в Північну Америку. Сучасні неповнозубі це лише залишки в минулому дуже багатої та своєрідної фауни. Вони представлені трьома родинами – мурашкоїди, лінивці, броненосці.

Мавпи Неотропіків відносяться до 20 ендемічних родин широконосих мавп – ігрункові та чіпкохвості (капуцини). Серед ігрункових виділяють 33 види (мармозетки, ігрунки, тамарини), зустрічаються дуже дрібні мавпи (15 см завдовжки і масою 70 г). Серед капуцинів дуже великі види (до 90 см завдовжки і масою 9 кг), цікавими є мавпи-ревуни (їх звуки чути за 2…5 км).

Гризуни Нетропіків також досить різноманітні і нараховують 10 ендемічних родин дикобразоподібних гризунів. Серед них – свинкові, водосвинкові (найбільший гризун – капібара). До молодих компонентів фауни відносять у Неотропіках копитних і хижих ссавців.

Більша частина видів не досягла тут родового ендемізму. Типовими із великих котячих для цієї області є яґуари, пуми, оцелоти, ендемічні – патагонський пампаський кіт та ягуарунді. Зустрічається в Неотропіках очковий ведмідь, в саванах – дрібні лисиці, чагарникові собаки, довгогриві вовки. Із хижаків значної різноманітності досягли куницеві.

Копитні в цьому царстві представлені тапірами, які живуть у заболочених лісах. Парнокопитні представлені родиною пекарі, які заміняють в Неотропіках свиней і поширені на південь до Патагонії. Найрізноманітніші з копитних – олені (болотний, андійський, мазамі). Широко відомі американські верблюди – лама і альпака (одомашнені види) і два види диких – гуанако і вікунья. Крім гірських областей, зустрічаються ці види верблюдів в пампасах і чагарникових заростях.

Орнітофауна Неотропічного царства надзвичайно багата і різноманітна. Із 67 родин понад 30 ендемічні, причому 15 ендемічних родин належать до негоробиних, а 9 – примітивних кричущих горобиних. Серед ендемічних родин є низка монотипових – гуахарові, сонячні чаплі, пастушкові журавлі, гоацини, але є й дуже численні за видовим складом – пічники (215 видів), мурашколовкові (224 види), котингові (94 види). Деякі родини виходять за межі Неотропіків в Антарктичне царство – траворізові, велетенські дрімлюги та ін.

Дуже широкі контакти та обмін з Неарктикою. Згадаємо основні, найбільші родини, спільні для Неотропіків і Неарктики: колібрі (320 видів), тиранові (360 видів), касики (90 видів), персмішникові (30 видів), американські славки (110 видів), танагри (200 видів). Із дуже поширених груп птахів у Неотропіках різноманітні голінасті, пластинчатодзьобі, хижі, сови, зозулі, голуби, папуги, дятли.

Навпаки, тут немає журавлів, дрохв, птахів-носрогів, рогодзьобів та ряду інших родин. Порівняно бідно представлені в описуваному царстві співочі горобині, що компенсується величезною кількістю примітивних кричущих горобиних. Так, із 15 родин кричущих світової фауни 9 ендемічні для Неотропіків, а з 50 родин співочих тільки – 7.

Усе це характеризує велику давність неотропічної орнітофауни і значну самостійність осередку її формування в Неотропіках.

Земноводні для Неотропіків менш характерні. Із черепах поширені родини кайманових та мулових, а також сухопутні і прісноводні. Палеомедузові черепахи демонструють зв’язки Неотропіків з Ефіопським царством, а зміїношиї – з Австралійським. У ріках поширені крокодили-каймани. Серед ящірок численними та різноманітними є ігуанові. Морські ігуани живуть на Галапагоських островах.

Для цього царства характерна велика кількість і різноманітність змій, особливо аспидових (65 видів) вужевих.

Земноводні цієї області представлені в основному безногими і безхвостими амфібіями. Родина ропух представлена ендемічними родами дрібних листкових жаб, рогаток, свистунів. Надзвичайно різноманітні тут квакші, сумчасті квакші, квакші-філомедузи.

Іхтіофауна Неотропічного царства найбагатша у світі (налічує 2700 видів). Цікавою є родина лускатників до якої належать двоякодихаючі риби (лепідосирен). Одна з найдавніших родин прісноводних костистих риб – араванові має в Неотропіках своїх представників. Це гігантська арапаїма, що досягає довжини 2,4…14 м і маси 90…200 кг. Половина неотропічних риб належить до сомоподібних, хоч справжніх сомів тут немає. Друге місце за кількістю видів займають харациніди (800 видів). Серед них найбільш відома піранья. Ендемічною є родина електричних вугрів, як нараховує 1 вид.

Безхребетні цього царства характеризуються великою різноманітністю та кількістю -–комахи, павукоподібні, багатоніжки, мурашки, метелики тощо. Не дивлячись на тривалу ізоляцію, фауна Неотропічної області формувалась під впливом інших областей, з якими були сухопутні зв’язки в геологічному минулому або існують в сучасних умовах.

До царства Арктогея відносяться три області – Ефіопська, Східна або Індо-Малайська та Голарктична. Для всього царства характерним є відсутність сумчастих і панування різноманітних плацентарних.

Ефіопська область займає більшу частину Африканського материка – з півдня – до пустелі Сахари на півночі. Крім того, в межі царства входять південний край Аравійського півострова, о-ви: Сокотра, Мадагаскар, Вознесіння та св. Олени. На півночі межі не виходять із тропічного поясу, в той час як на півдні вони зсунуті в субтропіки.

Фауна Ефіопської області типово материкова, дуже багата і різноманітна. У неї багато спільних рис з тваринним світом Індо-Малайської області.

Для фауни характерні ендеміки високого рангу, які зосереджені в районі Конго, а також на ряді островів і мають обмежені ареали.

Своєрідність та багатство характерне для фауни ссавців, яку представляють комахоїдні – золотокроти, видрові землерийки, довгоноги та стрибунці. Численні як і скрізь в тропіках, летючі миші. Тут вони відносяться до родини гладконосих і підковоносих.

Надзвичайно поширені в Ефіопській області мавпи: родини мартишкоподібних і людиноподібних, напівмавп, лоризид. Зустрічаються також такі ендемічні роди як павіан, мандрил, мартишка, гвереца, шимпанзе, горила.

Ендемічні для Ефіопської області монотиповий ряд трубкозубів, родини шипохвостих (3 роди і 10 видів), бегемотів (2 роди і 2 види), жирафів (2 роди і 2 види – окапі і жираф). Особливо різноманітні представники родини порожнисторогих, саме тут міститься осередок видової різноманітності їх, і низка підродин характерних для Ефіопського царства – дукери, карликові гвинторогі, коров’ячі і шаблерогі антилопи, водяні козли, газелі. Тільки окремі види цих груп поширені в Капському царстві, на півдні Палеарктики і в Орієнтальному царстві.

Варте уваги поширення ламантинів – один вид родини населяє прісні води Африки, а другий близький вид – басейн Амазонки.

Ряд ящерів, або панголінів представлений гігантським ящером і степовим, гісповим.

Серед хижих ссавців також багато груп, спільних для згаданих вище царств. Такі лев, леопард, гепард, каракул, смугаста гієна, звичайний шакал, медоїд та ін. Проте в Ефіопському царстві чимало й ендемічних родів хижаків – гієновий собака, плямиста гієна, конголезька видра, різні віверові.

Хоботні представлені в Ефіопській області одним ендемічним родом і видом – африканським слоном. Дамани субендемічні – тільки 1 з 10 видів ряду проникає на північ за межі царства. Із 5 видів родини носорогів 2 види ендемічні для Ефіопського царства.

Орнітофауна Ефіопського царства охоплює 67 родин, більшість із них спільні з Палеарктикою і Орієнтальним царством або взагалі дуже поширені по всій земній кулі. Проте тут трапляються і представники двох ендемічних рядів – страусів (1 вид) і птахів-мишей (6 видів) – чотирьох ендемічних родин – китоголових (1 вид), птахів-секретарів (1 вид), туракових (5 родів з 18 видами) та лісових сорокопудів (3 роди з 9 видами).

Монотипова родина молотоголових чапель поширена також на Мадагаскарі, родини цесарок медоукажчиків, рогодзьобів, пікнонотових, птахів-носорогів споріднюють ефіопську область з Східною і почасти з Палеарктикою, а родина пітових, дронгових, нектарниць, ткачиків і білозірок, крім того, і з Австралійським. Ефіопську область можна охарактеризувати як центр різноманітності і ймовірного виникнення медоуажчиків, птахів-носоргів, нектарниць і ткачиків.

В голарктичній області міститься центр різноманітності сухопутних черепах (4 роди), є тут м’якошкірі (2 роди) і пеломедузові черепахи. Із крокодилів найбільш відомий – нільський крокодил. Крім того, в Західній Африці живуть тупорилий і африканський вузькорилий крокодили.

Основний кістяк видової різноманітності ящірок Ефіопської області утворюють родини геконових, агамових, сцинкових, справжніх ящірок і варанів.

Серед змій найпоширенішою є родина вузькоротих та аспідових. У Центральній Африці знаходиться найбільший осередок формування родини гадюкових. Тут живуть найпримітивніші гадюки – земляні, жаб’ячі, африканські. В Африці численні отруйні аспідові змії – кобри, водяні кобри, мамби.

У цьому царстві дуже поширені безхвості земноводні: родина пінових, шпорцева жаба, родина веслоногих жаб. Справжні жаби саме в тропічній Африці мають центр різноманітності. Тут живе найбільший вид родини – жаба-голіаф (25 см завдовжки маса 3,3 кг). Водночас треба зазначити, що тут немає квакші.

Фауна риб досить різноманітна. Серед них – двоякодихаючі лускатники (3 види), які поширені в басейнах рр. Сенегалу, Нілу, Конго, Замбезі. Ендемічними родинами є кнерієві, кромерієві та інші.

Дуже різноманітна фауна безхребетних: членистоногі – скорпіони, сольпуки, павуки-птахоїди; багатоніжки – ківсяки, сколопендри, терміти (700 видів).

Фауна Ефіопської області характеризується цілою низкою ендемічних рядів і родин, причому центр ендемічних форм міститься в басейні р. Конго та на островах.

Індо-Малайська (Східна область). Територія області досить розчленована і включає ряд півостровів – Індостан, Індокитай та островів – Шрі-Ланка, Малайський архіпелаг, Філіппінські острови та ряд інших.

Минулі та сучасні територіальні контакти Індо-Малайської, Голарктичної і Австралійської областей зумовлюють їх значний взаємний вплив.

Більша частина території області розміщена в тропіках. Фауна цієї області має риси як материкової, так, і острівної. При всьому багатстві і різноманітності видів та родів в ній відносно невелика кількість ендемічних груп високого рангу.

Із ссавців поширені тут шерстокрилі (ендемічний ряд). Ці звірки, які перелітають з дерева на дерево зустрічаються на півострові Індокитай, островах Ява, Суматра, Калімантан, Філіппінських.

Ряд приматів тут представлений багато і три родини цього ряду обмежені в своєму поширенні межами царства. Це тупайї, лоризиди і гібонові. На островах Суматра і Калімантан живе орангутанг із родини людиноподібних мавп, зустрічаються гібони.

Із хижих звірів ендемік – червоний вовк (Індія, Індокитай, Великі Зондські острови) і велика кількість віверових. Серед котячих (близько 10 видів) типові найбільш великі – тигр, леопард, гепард. Дуже різноманітні гризуни і дикобрази, піщанки, миші щурі.

Комахоїдні представлені різними видами кротів, однією родиною ендемічних їжаків.

Для копитних характерна незначна кількість антилоп, але багато биків, із яких такі великі як гаур, гайял, бантенг. Спостерігається велика кількість свиней. Представниками невеликої, але цікавої групи непарнокопитих є чепрачний тапір. Серед непарнокопитих ендемічні три види носорогів – індійський, суматранський і яванський, що мають родичів в Ефіопській області.

Індійський слон поширений від Індії до Суматри, а раніше жив і на Калімантані. Цікаво, що індійський слон більш споріднений не з африканським слоном, а з вимерлим мамонтом, з яким об’єднаний в один ряд.

Орнітофауна Індо-Малайської області нараховує 66 родин, з яких лише одна – ендемічна – листівкові. Листівкові заселяють усі області цього царства. Це невеличкі, яскраво забарвлені горобині птахи з пензликом на кінці язика для збирання нектару. Зате низка родин птахів має в Індо-Малайському царстві центр різноманітності і, очевидно, виникнення. Такі фазанові, рогодзьобі, піттові, білозіркові. На родовому рівні в цьому царстві багато ендеміків, особливо серед фазанових. Добре представлені в цьому царстві птахи-носороги, нектарниці, ткачикові, хоч центр їх видової різноманітності з знаходиться в Ефіопській області.

У цій області спостерігається різноманітність серед плазунів, тут наявні ендеміки на рівні родин – безвухі варани, щитохвості змії, гавіали, променисті змії. Мають поширення в Індо-Малайській області кобри, товстоголові і валькуваті змії.

Земноводні в цій області представлені рядами безхвостих, хвостатих і безногих. Зустрічається значна кількість веслоногих жаб та вузькоротих.

Древніх риб тут немає, хоч ця область є центром різноманітності таких широко розповсюджених риб, як коропоподібні і сомоподібні. Сама тільки родина коропових представлена в цьому царстві 2 тисячі видів. Різноманітні тут і лабіринтові риби, які можуть дихати атмосферним повітрям.

Багата фауна комах (більше 4 тис. видів) – метелики, паличники, жуки-листоїди, златки, вусачі, жуки-носороги.

Голарктична область найбільша за площею і охоплює майже всю сушу в північній півкулі – Північну Америку, Європу, Північну Африку і більшу частину Азії. Ця область характеризується великою різноманітністю кліматичних умов та ландшафтів.

Не дивлячись на значну територію, ця область бідна у фауністичному відношенні, як за абсолютною кількістю видів, так і за кількістю систематичних категорій високого рангу. В області слабо виражений ендемізм.

Головні риси фауни Голарктики такі:

  • Широтна зональність фауни. На крайній півночі області фауна дуже бідна і одноманітна, але вона збагачується при просуванні на південь, де сприятливіші природні умови.
  • Риси спільності фауни Голарктичної області найкраще виражені в північних районах і зменшуються на південь. Фауна тундри Євразії і Північної Америки майже немає відмінності, ця схожість добре проявляється в лісовій зоні. В південних районах Голарктики подібність фауни значно менша, оскільки спостерігається більша фізико-географічна диференціація.
  • У межах області виділяють 2 або 8 підобластей [9,16].

Палеарктична підобласть охоплює весь материк Євразію, за винятком півдня Аравійського півострова, Індостану та Індокитаю. Крім того до Палеарктики належить і Північна Африка.

Природні умови Палеарктики досить різноманітні. Фауна за своїм походженням відноситься до древньої тропічної фауни Євразії, яка зазнала суттєвих змін під впливом аридизації і особливо четвертинного зледеніння. Тому фауна сильно збіднена, а також їй властиві значна кількість молодих груп, які мають високу сухо- і холодостійкість. Наявність незначної кількості реліктів вказує на минулі фауністичні зв’язки цієї підобласті з територією південних областей.

Серед ссавців Палеарктики є 1 ендемічна родина селевиній (1 вид), субендемічна родина тушканчиків, багато родин мають старосвітське корінні (їжакові, свині, коні, бичачі, мишачі, віверові, гієнові, мартишки та ін.).

Комахоїдні включають вихухолевих, кротів, їжаків, землерийок, серед яких найбільш поширені бурозубки і білозубки. Летючих мишей небагато і вони зосереджені на півдні і південному заході Палеарктики.

Хижаки представлені гієновими і віверовими в південних районах. Найбільша частка серед хижих припадає на котячих, куницевих і ведмежих.

Із копитних ендеміками тут є серна і козуля, зустрічаються кулани та кінь Пржевальського. Значна кількість серед копитних диких кабанів, овець, кіз, зубрів, різноманітних оленів та верблюдів. Відсутні тут такі групи тварин як носороги, слони, людиноподібні мавпи.

Птахи Палеарктики за видовим складом бідніші, ніж в попередніх областях. Тут є одна ендемічна родина – типівки. Окремі групи досягли тут значної різноманітності – славкові (більше 300 видів), тетереві, курині. Зозулі, дятли поширені значно менше, ніж в тропіках. Папуги і птахи-носороги, нектарниці та ін., які розповсюджені в тропіках, тут або відсутні взагалі, або представлені одиничними видами.

Широко представлені у Палеарктиці родини Старого Світу – агамові і справжні ящірки. В усіх реґіонах зустрічаються отруйні змії, з відносяться до гадюкових. До них приєднуються одиничні види ямкоголових (щитомордники) і аспідові (кобри). На крайньому півдні зустрічаються окремі види хамелеонів, сліпозмійок, крокодилів та черепах.

Земноводні тут різноманітні. Із хвостатих земноводних ендемічна родина кутозубів, решта родини (скритозяберники, справжні і безлегеневі саламандри, протеї) – голарктичні. Із безхвостих ендемічні круглоязикі, а крайній південний схід проникають вузькороті і веслоногі жаби.

Прісноводні риби представлені такими родинами, як коропові, окуневі, лососеві. Із ендеміків на родовому рівні в Палеарктиці немало карасів, горчаків.

Безхребетні менш різноманітні, ніж в тропіках, хоч серед комах ендемізм добре виражений на родовому рівні (30%). Найбільший ендемізм спостерігається в гірських областях південної Палеарктики.

Неоарктична підобласть охоплює всю Північну Америку з прилеглими островами.

У зв’язку із значною протяжністю тут спостерігається зміна всіх типів кліматів крім тропічних.

Для цієї підобласті як і для Палеарктики характерне поступове збіднення фауни в напрямку на північ, а найбільша різноманітність спостерігається в південних районах.

Серед ссавців в Неоарктиці виділяють 3 ендемічних родини. Із гризунів це родина аплодонтових (гризун, який живе під землею), гоферових (близько 40 видів), сумчастих стрибунів, які зустрічаються в південних районах.

Особливу монотипову родину, ендемічну для Неоарктики утворює вилоріг, який населяє прерії заходу.

Із Неотропіків у межі описуваного царства проникають сумчасті (американський опосум), летючі миші з родини листоносих і вампірів, броненосці, американські дикобрази, єноти, пекарі. Спільними з Палеарктикою є кротові, кажанові, пищухові, зайцеві, білячі, хом’яки і полівки, куницеві. Є ціла низка інших спільних з Палеарктикою видів (бобер, вовк, бурий і білий ведмеді, горностай, лось, благородний олень, сніговий баран та багато інших).

Із хижаків ендеміками є рижий вовк, сіра лисиця, американський борсук, скунси.

Характерна відсутність у Неарктиці гризунів родини мишачих (щурів) та їжаків, що компенсується великою кількістю та різноманітністю хом’якових.

Орнітофауна Неарктики має багато спільних рис з Палеарктикоюі Неотропіками. У північних районах Неарктики виявлено родини птахів, спільні з Палеарктикою – чистунові, тетерукові, омелюхові, синицеві, королькові, вівсяникові. Спільність на рівні видів характерна й для інших голарктичних родин птахів, особливо пов’язаних водним середовищем (чистунові, пластинчатодзьобі, кулики). Субендемічні для Неарктики індикові, які проникають з півдня, а також американські зозулі. З півдня сюди також проникають американські грифи, колібрі, тиранові тощо.

Фауна плазунів характеризується повною відсутністю справжніх ящірок і гадюкових змій. Ендеміком є родини ядозубів (2 види північноамериканських ящірок). Найбільш відомі ігуанові ящірки, ямкоголові змії – щитомордники, гримучки. Аспідових тут небагато, а кобри взагалі відсутні. Проникають сюди удави (каліфорнійський) та вужеподібні.

На півдні зустрічаються представники неотропічної родини алігаторів. Різноманітні в Неарктиці хвостаті земноводні – велетенська саламандра. Із безхвостих земноводних у Неарктику заходять вузькороті жаби, квакші, ропухи, справжні жаби. Поширені в південній області прісноводні, сухопутні (черпаха-гофер), кайманові та мулові черепахи.

Іхтіофауна містить низку стародавніх форм – поширені щуки, мулові риби, лопатоноси, веслоноси. Спільними для Неарктики та Палеарктики є родини щукових лососевих, осетрових, а з неотропічною іхтіофауною – зубасті коропи, американські соми, харацинові.

Фауна безхребетних має багато спільних рис з Неотропіками та Палеарктикою. Такими є двостулкові молюски, терміти, паличникові, волохокрильцеві та твердокрилі.

Значна різноманітність екологічних умов, особливостей і сторичного формування фаун дає підстави окремим вченим виділяти в межах Голарктики 8 фауністичних підобластей: Арктичну, Канадську, Сонорську, Європейсько-Сибірську, Середземноморську, Центрально азіатську, Манчжуро-Китайську, Африкано-Передньоазіатську.

Література

  1. Алексеев В. П. Становление человечества. – М., Политиздат, 1984. – 462 с.
  2. Алёхин В. В., Кудряшов Л. В., Говорухин В. С. География растений с основами ботаники. – М., Учпедгиз, 1961.
  3. Бобринский Н. А., Гладков Н. А. География животных. – М., Учпедгиз, 1961.
  4. Вавилов Н. И. Происхождение и расселение культурных растений. – Л., Наука, 1987.
  5. Вальтер Г. Общая геоботаника. – М., Мир, 1982.
  6. Вальтер Г. Растительность земного шара. Перевод с нем. – М., Прогресс, 1968 т. 1, 1974 т. 2, 1975 т. 3.
  7. Вернадский В. И. Биосфера. – М., Наука, 1967.
  8. Войткевич Г. В., Вронский В. А. Основы учения о биосфере. – М., Просвещение, 1989.
  9. Воронов А. Г. Биогеография с основами экологии. – М., МГУ, 1987.
  10. Воронов А. Г., Дроздов Н. Н., Мяло Е. Г. Биогеография мира. – М., Высшая школа 1985.
  11. Второв П. П., Дроздов М. М. Біогеографія. – К., Вища школа, 1987.
  12. Второв П. П., Дроздов Н. Н. Биогеография материков. – М., Просвещение, 1974.
  13. Гришко-Богменко Б. К., Морозюк С. С., Мороз І. В. та ін. Географія рослин з основами ботаніки. – К., Вища школа, 1991.
  14. Дарлингтон Ф. Зоогеография. – М., Прогресс, 1956.
  15. Жизнь растений. – М., Просвещение, 1974-1982. Т. 1-6.
  16. Кобышев Н. М., Кубанцев Б. С. География животных с основами зоологии. – М., Просвещение, 1988.
  17. Кулинич Л. Я., Воловник С. В. Довідник з біології. – К., Радянська школа,. 1986.
  18. Курнишкова Т. В., Петров В. В. География растений с основами ботаники. – М., Просвещение, 1987.
  19. Леме Ж. Основы биогеографии. – М., Прогресс, 1976.
  20. М’якушко В. К., Вольвач Ф. В. Екологія. – К., Радянська школа, 1984.
  21. Нейл У. География жизни. – М., Прогресс, 1973. – 339 с.
  22. Панфилов Д. В. О строении и динамике ареала вида животных. – Вопросы географии. Сб. 48, 1960.
  23. Рева П. П., Кулинич Л. Я. Екологія для всіх. – К., Вища школа, 1985.
  24. Реймерс Н. Ф. Природопользование (словарь-справочник). – М., Мысль, 1990.
  25. Сытник К. М., Брайон А. В., Городецкий А. В., Брайон А. П. Словарь-справочник по экологии. – К., Наукова думка, 1994.


05.12.2011

Коментарі
Аватар
Введіть ваше ім’я:
Введіть код:
Залишилось 1000 символів. «Правила» коментування

Немає коментарів