Osvita.ua Вища освіта Реферати Біологія Мислення: теорія, розумові процеси, види. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Мислення: теорія, розумові процеси, види. Реферат

Теорія мислення. Розумові процеси. Види мислення. Мислення й лобові частки

Теорія мислення

Ми починаємо пізнавати навколишню дійсність із відчуттів і сприймання, а потім починаємо мислити, осмислювати. Функцією мислення можна назвати розширення меж пізнання за допомогою виходу за межі чуттєвого сприймання. Мислення дає можливість за допомогою умовиводу розібратися в тому, що безпосереднім чином не дається нам у сприйманні.

Завданням мислення є виявлення зв'язків між предметами, відмежування їх від випадкових збігів. Мислення працює з поняттями і бере на себе функції узагальнення й планування. Психологія мислення як напрямок виникла лише в XX столітті. До цього панувала асоціативна теорія, яка зводила зміст думки до чуттєвих елементів відчуттів, а закономірності протікання мислення — до асоціативних законів.

Чому мислення неможливо звести до асоціативного процесу?

Першою відмінністю є те, що перебіг асоціативного процесу обумовлюється випадковими зв'язками за суміжністю в просторій часі отриманих вражень, у той час як перебіг розумового процесу регулюється зв'язками предметного змісту.

Друга відмінність полягає в тому, що перебіг асоціативного процесу не осмислюється і не регулюється самим суб'єктом, тобто асоціативний процес позбавлений цілеспрямованості.

Проблеми мислення почали усвідомлюватися з початку XVII століття. Існувала концепція сенсуалізму, основою якої було розуміння свідомості як споглядання. У сенсуалістів був такий принцип: "Немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях". Це стало основою всіх сенсуалістичних теорій, які стверджували таке: усі розумові процеси ґрунтуються на репродукції чуттєвих даних, тобто накопиченого сенсорного досвіду. Ця репродукція відбувається за принципом асоціації.

Щоб пояснити направлений характер мислення, було введене поняття персервації, тобто тенденції уявлень утримуватися. Крайньою формою персервації є нав'язлива ідея. Учений Г. Еббінгауз дав власне визначення мисленню. Він назвав його чимось середнім між гонитвою ідей і нав'язливими уявленнями.

Існувала Вюрцбурзька школа, яка була не згодна з багатьма ідеями сенсуалізму. Вона вважала, що в мисленні є власний специфічний зміст, який не можна звести до наочно-образного. Але представники цієї школи впадали в іншу крайність. Вони протиставляли "чистій" чуттєвості "чисте" мислення.

Вюрцбурзькою школою було висунуте положення про предметну спрямованість думки і, на противагу до механіцизму асоціативної теорії, підкреслювався направлений характер мислення. Представники Вюрцбурзької школи запропонували концепцію "детермінуючих тенденцій", які й наводять асоціативні процеси до вирішення завдання. Таким чином, завданню ненавмисно приписувалася здатність до самореалізації.

О. Зельц у своєму дослідженні мислення трохи видозмінив концепцію, висловивши думку, що мислення - це ланцюг специфічних операцій, які слугують методами, спрямованими на вирішення завдання. У такий спосіб Зельц показав мислення як "систему рефлексоїдальних сполук". Ця концепція була однаковою мірою механістична, як і асоціативна.

К. Коффка, який був представником школи гештальтпсихології, на противагу до Вюрцбурзької школи, знову повернувся до ідеї чуттєвого споглядання, але вже з іншого погляду. Він вважав, що мислення — це не оперування відношеннями, а перебудова структури наочних ситуацій. "Напруження проблемної ситуації" породжує перехід однієї нестійкої ситуації в іншу.

За допомогою ряду таких переходів відбувається реорганізація структури, яка в остаточному підсумку призводить до вирішення завдання, Виходило, що завдання вирішувалося вирішеним завдяки іншому підходу до нього наприкінці роботи.

Керівник радянської школи Л. С. Виготський ототожнював розвиток мислення з розвитком мови й мовлення.

Безсумнівно, що не слово формує поняття, а поняття можна з більшою або меншою точністю сформулювати у слові. Відомий випадок, коли мавпа, навчена мові глухонімих, у відповідь на якийсь, на її думку, негарний вчинок служителя, використовувала слово "брудний". Це слово стало виразником набагато ширшого поняття "незадоволення", що, очевидно, існувало в мавпи ще до навчання.

Розумові процеси

Розумова діяльність людини являє собою вирішення різноманітних розумових завдань, спрямованих на розкриття сутності чого-небудь. Розумова операція — це один зі способів розумової діяльності, за допомогою якого людина вирішує розумові завдання.

Розумові операції різноманітні. Це аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, узагальнення, класифікація. Які з логічних операцій застосує людина, залежатиме від завдання й від характеру інформації, яку вона піддає розумовій переробці.

Аналіз — це уявне розчленування цілого на частини або уявне виділення з цілого його аспектів, дій, відношень.

Синтез І зворотний до аналізу процес думки, це поєднання частин, властивостей, дій, відношень в одне ціле. Аналіз і синтез — дві взаємозалежні логічні операції. Синтез, як і аналіз, може бути як практичним, так і розумовим.

Аналіз і синтез сформувалися в практичній діяльності людини. У трудовій діяльності люди постійно взаємодіють із предметами і явищами, їх практичне освоєння і призвело до формування розумових операцій аналізу й синтезу.

Порівняння — це встановлення подібності й розходження предметів і явищ. Порівняння ґрунтується на аналізі. Перш ніж порівнювати об'єкти, необхідно виділити одну або кілька їхніх ознак, за якими буде проводитися порівняння.

Порівняння може бути однобічним, або неповним, і багатобічним, або більш повним. Порівняння, як аналіз і синтез, може бути різних рівнів — поверхневе і глибоке. У цьому випадку думка людини йде від зовнішніх ознак подібності й розходження до внутрішніх, від очевидного до прихованого, від явища до сутності.

Абстрагування — це процес уявного відволікання від певних ознак, сторін конкретного з метою кращого його пізнання. Людина подумки. виділяє яку-небудь ознаку предмета і розглядає її ізольовано від усіх інших ознак, тимчасово абстрагуючись від них. Ізольоване вивчення окремих ознак об'єкта при одночасному абстрагуванні від всіх інших допомагає людині глибше зрозуміти сутність речей і явищ. Завдяки абстракції людина змогла відірватися від одиничного, конкретного і піднятися на найвищу ступінь пізнання — наукового теоретичного мислення.

Конкретизація — процес, зворотний до абстрагування і нерозривно пов'язаний з ним. Конкретизація — це повернення думки від загального й абстрактного до конкретного з метою розкриття змісту.

Розумова діяльність завжди спрямована на отримання якого-небудь результату. Людина аналізує предмети, порівнює їх, абстрагує окремі властивості для того, щоб виявити в них спільне, щоб розкрити закономірності, які керують їхнім розвитком, щоб опанувати ними.

Узагальнення, таким чином, є виділення в предметах і явищах спільного, котре виражається у вигляді поняття, закону, правила, формули і т. п.

Мислення людини протікає у формі суджень і умовиводів. Судження — це форма мислення, яка відбиває об'єкти дійсності в їхніх зв'язках і відношеннях. Кожне судження — це окрема думка про що-небудь. Послідовний логічний зв'язок декількох суджень, необхідний для того, щоб вирішити яке-небудь розумове завдання, зрозуміти що-небудь, знайти відповідь на питання, називається міркуванням.

Міркування має практичний сенс лише тоді, коли воно призводить до певного висновку, умовиводу. Умовивід і буде відповіддю на питання, підсумком пошуків думки. Умовивід — це висновок із декількох суджень, що дає нам нове знання про предмети і явища об'єктивного світу. Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це умовивід від одиничного (окремого) до загального. Із суджень про декілька одиничних випадків або про їхні групи людина робить загальний висновок.

Міркування, у якому думка рухається у зворотному напрямку, називають дедукцією, а висновок — дедуктивним. Дедукція — це виведення окремого випадку із загального положення, перехід думки від загального до менш загального, до окремого або одиничного. При дедуктивному міркуванні ми, знаючи загальне положення, правило або закон, робимо висновок про окремі випадки (хоча їх спеціально і не вивчали.

Умовивід за аналогією — це умовивід від окремого До окремого. Сутність умовиводу за аналогією полягає в тому, що на підставі подібності двох предметів у певному відношенні робиться висновок про подібність цих предметів і за іншими відношеннями. Умовивід за аналогією лежить в основі створення багатьох гіпотез, здогадів.

Результати пізнавальної діяльності людей фіксуються у формі понять. Пізнати предмет — означає розкрити його сутність. Поняття є відображенням істотних ознак предмета. Щоб ці ознаки розкрити, потрібно всебічно вивчити предмет, встановити його зв'язки з іншими предметами. Поняття про предмет виникає на основі багатьох суджень і умовиводів про нього.

Поняття як результат узагальнення досвіду людей є найвищим продуктом мозку, вищим ступенем пізнання світу.

Кожне нове покоління людей засвоює наукові, технічні, моральні, естетичні й інші поняття, вироблені суспільством у процесі історичного розвитку. Засвоїти поняття — це означає усвідомити його зміст, уміти виділяти-істотні ознаки, точно знати його межі (обсяг), його місце серед інших понять для того, щоб не плутати з подібними поняттями; уміти користуватися цим поняттям у пізнавальній і практичній діяльності.

Розумова діяльність людини виявляється в. розумінні об'єктів мислення й у вирішенні на цій основі різноманітних розумових завдань.

Розуміння — процес проникнення думки в сутність чого-небудь. Об'єктом розуміння може бути будь-який предмет, явище, факт, ситуація, дія, слова людей, твір літератури й мистецтва, наукова теорія і т. д.

Розуміння може бути включене в процес сприйняття об'єкта і виражатися в упізнаванні, усвідомленні його, воно може здійснюватися і поза сприйняттям.

Розуміння є обов'язковою умовою вирішення розумових завдань.

Діючи, людина вирішує різноманітні завдання. Завдання являє собою ситуацію, що визначає дію людини, яка задовольняє потребу шляхом зміни цієї ситуації.

Сутність завдання полягає в досягненні мети. Складні завдання людина вирішує в кілька етапів. Усвідомивши мету, питання, виниклу потребу, вона потім аналізує умови завдання, складає план дій і діє.

Одні завдання людина вирішує безпосередньо, шляхом виконання звичних практичних і розумових дій, інші завдання — опосередковано, шляхом надбання знань, необхідних для аналізу умов завдання. Завдання останнього типу називаються розумовими.

Вирішення розумових завдань відбувається у кілька етапів:

  • Перший етап — усвідомлення питання завдання й прагнення знайти на нього відповідь. Без питання немає завдання, немає взагалі діяльності.
  • Другий етап вирішення розумових завдань — це аналіз умов завдання. Не знаючи умов, не можна вирішити жодного завдання, ані практичного, ані розумового.
  • Третій етап вирішення розумового завдання — саме вирішення. Процес розв'язання здійснюється за допомогою різних розумових дій з використанням. логічних операцій. Розумові дії утворюють певну систему, послідовно змінюючи одна одну.
  • Останнім етапом вирішення розумових завдань є перевірка правильності рішення. Вона дисциплінує розумову діяльність, дозволяє осмислити кожен її крок, знайти непомічені помилки і виправити їх.

Уміння вирішувати розумові завдання характеризує розум людини, особливо, якщо людина може вирішувати їх самостійно й найбільш економними способами.

Види мислення

У залежності від того, яке місце в розумовому процесі займають слово, образ і дія, як вони співвідносяться між собою, виділяють три види мислення: конкретно-дійове, або практичне, конкретно-образне й абстрактне. Ці види мислення виділяються ще й на підставі особливостей завдань -- практичних І теоретичних.

Конкретно дійове мислення спрямоване на вирішення конкретних завдань в умовах виробничої, конструктивної, організаторської й іншої практичної діяльності людей. Практичне мислення — це насамперед технічне, конструктивне мислення. Воно полягає в розумінні техніки і в умінні людини самостійно вирішувати технічні завдання.

Процес технічної діяльності — це процес взаємодій розумових і практичних компонентів роботи. Складні операції абстрактного мислення переплітаються з практичними діями людини, нерозривно пов'язані з ними. Характерними рисами конкретно-дійового мислення Є яскраво виражена спостережливість, увага до деталей, частковостей й уміння використовувати їх у конкретній ситуації, оперування просторовими образами і схемами, уміння швидко переходити від міркування до дії і назад. Саме в цьому виді мислення найбільшою мірою виявляється єдність думки й волі.

Конкретно-образне, або художнє, мислення характеризується тим, що абстраговані думки, узагальнення людина втілює в конкретні образи.

Абстрактне, або словесна. Логічне, мислення спрямоване в основному на виявлення загальних закономірностей у природі й людському суспільстві. Абстрактне, теоретичне мислення відбиває загальні зв'язки і відношення. Воно оперує насамперед поняттями, широкими категоріями, а образи, уявлення в ньому відіграють допоміжну роль.

Усі три види мислення тісно пов'язані один з одним. У багатьох людей однаковою мірою розвинуті конкретно-дійове, конкретно-образне і теоретичне мислення, але в залежності від характеру завдань, які людина вирішує, на перший план виступає то перший, то другий, то третій вид мислення.

Якщо мислення розглядати в процесі його розвитку в дітей, то можна виявити, що раніш за все виникає мислення конкретно-дійове, потім конкретно-образне і, нарешті, абстрактно-логічне. Але особливості кожного із зазначених видів мислення в дітей трохи інші, їх зв'язок простіший.

Види мислення є разом із тим типологічними особливостями розумової й практичної діяльності людей. В основі кожного виду лежить особливе відношення сигнальних систем.

Якщо в людини переважає конкретно-дійове або конкретно-образне мислення, це означає відносну перевагу в нього першої сигнальної системи над другою; якщо ж людині найбільш властиве словесно-логічне мислення, це означає відносну перевагу в нього другої сигнальної системи над першою. Існують й інші розходження в розумовій діяльності людей. Якщо вони стійкі, їх називають якостями розуму.

Поняття розуму ширше, аніж поняття мислення. Розум людини характеризують не тільки особливості її мислення, але й особливості інших пізнавальних процесів (спостережливість, творча уява, логічна пам'ять, уважність). Розуміючи складні зв'язки між предметами і явищами навколишнього світу, розумна людина повинна добре розуміти й інших людей, бути чуйною, чутливою, доброю. Якості мислення — основні якості розуму. До них відносять гнучкість, самостійність, глибину, широту, послідовність і деякі інші.

Гнучкість розуму виражається в рухливості розумових процесів, умінні враховувати мінливі умови розумових або. практичних дій і відповідно до цього змінювати способи вирішення завдань. Гнучкості мислення протистоїть інертність мислення. Людині з інертним мисленням більш властиве відтворення засвоєного, ніж активні пошуки невідомого. Інертний розум — це ледачий розум. Гнучкість розуму — обов'язкова якість творчих людей.

Самостійність розуму виражається в здатності ставити питання і знаходити оригінальні шляхи їхнього розв'язання. Самостійність розуму означає його самокритичність, тобто уміння людини бачити сильні й слабкі сторони своєї діяльності взагалі й розумової зокрема.

Інші якості розуму — глибина, широта й послідовність — також мають важливе значення. Людина глибокого розуму здатна "доходити до кореня", вникати в сутність предметів і явищ. Люди послідовного розуму вміють логічно міркувати, переконливо доводити істинність або хибність якого-небудь висновку, перевіряти хід міркування.

Усі ці якості розуму виховуються в процесі навчання дітей у школі, а також шляхом наполегливої роботи над собою.

Дитина народжується, не володіючи мисленням. Щоб мислити, необхідно володіти деяким почуттєвим і практичним досвідом, закріпленим пам'яттю. До кінця першого року життя в дитини можна спостерігати прояви елементарного мислення.

Основною умовою розвитку мислення дітей є цілеспрямоване виховання й навчання. У процесі виховання дитина опановує предметні дії й мову, навчається самостійно вирішувати спочатку прості, потім і складні завдання, а також розуміти вимоги, що висуваються дорослими, і діяти відповідно до них.

Розвиток мислення виражається в поступовому розширенні змісту думки, у послідовному виникненні форм і способів розумової діяльності й зміні їх у міру загального формування особистості. Одночасно в дитини підсилюються і спонукання до розумової діяльності — пізнавальні інтереси.

Мислення розвивається протягом усього життя людини в процесі її діяльності. На кожному віковому етапі мислення має свої особливості.

Мислення дитини раннього віку виступає у формі дій, спрямованих на вирішення конкретних завдань: дістати який-небудь предмет, що знаходиться в полі зору, надягти кільця на стрижень іграшкової піраміди, закрити або відкрити коробочку, знайти заховану річ, залізти на стілець, принести іграшку і т. п. Виконуючи ці дії, дитина думає. Вона мислить діючи, її мислення наочно-дійове.

Оволодіння мовою оточуючих людей викликає зрушення в розвитку наочно-дійового мислення дитини. Завдяки мові діти починають мислити узагальнено.

Подальший розвиток мислення виражається у зміні співвідношення між дією, образом і словом. У вирішенні Завдань чимраз більшу роль відіграє слово.

Існує певна послідовність у розвитку видів мислення в дошкільному віці. Спочатку йде розвиток наочно-дійового мислення, услід за ним формується наочно-образне і, нарешті, словесне мислення.

Мислення учнів середнього шкільного віку (11 — 15 років) оперує знаннями, засвоєними насамперед словесно. При вивченні різноманітних навчальних предметів — математики, фізики, хімії, історії, граматики тощо — учні мають справу не тільки з фактами, але й із закономірними відношеннями, загальними зв'язками між ними.

У старшому шкільному віці мислення стає абстрактним. Разом із тим спостерігається і розвиток конкретно-образного мислення, особливо під впливом вивчення художньої літератури.

Навчаючись основам наук, школярі засвоюють системи наукових понять, кожне з яких відбиває одну зі сторін дійсності. Формування понять — процес тривалий, він залежить від рівня їхньої узагальненості й абстрактності, від віку школярів, їхньої розумової спрямованості й від методів навчання.

У засвоєнні понять існує кілька рівнів: із розвитком учні чимраз ближче підходять до сутності предмета, явища, позначеного поняттям, легше узагальнюють і пов'язують один з одним окремі поняття.

Для першого рівня характерним є елементарне узагальнення конкретних випадків, узятих з особистого досвіду школярів або з літератури. На другому рівні засвоєння виділяються окремі ознаки поняття. Межі поняття учні то звужують, то надто розширюють. На третьому рівні учні намагаються дати розгорнуте визначення поняття з вказівкою основних ознак і наводять правильні приклади з життя. На четвертому рівні відбувається повне оволодіння поняттям, указання його місця серед інших моральних понять, успішне застосування поняття в житті. Одночасно з розвитком понять, формуються судження й умовиводи.

Для учнів 1—2 класів характерні судження категоричні, стверджувальної форми. Діти судять про який-небудь предмет односторонньо і не доводять своїх суджень. У зв'язку зі збільшенням обсягу знань і поповненням словника в школярів 3—4 класів з'являються проблематичні й умовні судження. Учні 4 класу можуть міркувати, спираючись не тільки на прямі, але і на побічні докази, особливо на конкретному матеріалі, узятому з особистих спостережень. У середньому віці школярі вживають також розділові судження і свої висловлення частіше обґрунтовують, доводять. Учні старших класів практично володіють усіма формами вираження думки.

Судження з вираженням припущення, допусту, сумніву і т. д. стають нормою в їхніх міркуваннях. З однаковою легкістю старші школярі користуються індуктивними й дедуктивними умовиводами й умовиводом за аналогією. Самостійно можуть порушувати питання і доводити правильність відповіді на нього.

Розвиток понять, суджень і умовиводів відбувається в поєднанні з оволодінням, узагальненням та ін. Успішне оволодіння розумовими операціями залежить не тільки від засвоєння знань, але і від спеціальної роботи вчителя в цьому напрямку.

Мислення й лобові частки

Лобові частки, поряд із нижньотім'яною ділянкою, мають найскладнішу структуру головного мозку, їхня маса в людини дорівнює 25% усієї маси кори. У лобових часток дуже тонка будова і дозрівають вони останніми: у жінок до 18—19 років, у чоловіків — до 21—23. Проміжні етапи дозрівання для обох статей настають у 7 і 12—14 років. Крім того, префронтальні відділи є найбільш вразливими і піддаються інволюції, їхні вищі (асоціативні) шари особливо сильно атрофуються при таких дифузійних захворюваннях, як хвороба Піка та прогресивний параліч і взагалі є найбільш чутливими до усіх видів негативних впливів: загальноотруйні, наркотичні речовини, алкоголь, радіоактивне випромінювання і т. д.

Префронтальні відділи кори головного мозку розташовуються спереду від моторної зони (4 поле Бродмана) і пре-моторної зони (6 і 8 поле Бродмана). Вони містять у собі ряд утворень: 9, 10, 11 і 46 поля Бродмана, частина яких розміщена на конвекситатній, частина — на медіобазальних поверхнях лобових часток. Префронтальні відділи кори головного мозку утворюються лише на пізніх етапах філогенезу — у нижчих мавп, істотно сформовані в приматів, однак тільки в людини досягають досить диференційованої структури у зв'язку з появою нових полів.

Уже на ранніх стадіях ембріогенезу лобова кора характеризується особливою радіальною покресленістю, різко відрізняючись від будови кори задніх відділів мозку. Генетичне ця ділянка пов'язана з 4 і 6 полем Бродмана, тому морфологічно може бути віднесена до коркових відділів рухового організатора. Але, на відміну від 4 і 6 полів, у префронтальних відділів своєрідна будова: у них відсутні гігантські пірамідальні клітини Беца і значно більш розвинуті 2 і 3 (асоціативні) шари.

Поля префронтальної ділянки 9, 10, 11, 45 і 46 зв'язані з ядрами таламуса, але лише з тими, котрі самі не мають зв'язків із руховою периферією. Коркові поля префронтальної ділянки багаті на зв'язки майже з усіма найважливішими ділянками задніх відділів кори.

Роботи над вивченням функцій лобових часток почалися в 70-х роках XIX століття і здійснювалися відразу в двох напрямках — досліди над тваринами і клінічні спостереження за хворими з ураженням лобових часток. Причому обидва ці напрямки спочатку давали суперечливі дані, і лише пізніше почали визначатися чимраз чіткіші паралелі.

У 70—80-х роках XIX століття були поширені методи подразнення й екстирпації (видалення окремих ділянок). З'ясувалося, що подразнення лобових часток електричним струмом не спричинює жодних реакцій, а екстирпація не призводить до паралічів й інших розладів. Не дивно, що багато вчених дійшли висновку, що лобові частки "не мають функцій" і являють собою "приклад надмірності".

Лише деякі (Біанкі 1895, 1921; Бехтєрев 1907; Франц 1907) виявили, що тварина, у якої видалені відразу обидві лобові частки, перестає впізнавати хазяїна, втрачає вибірковість харчового поводження (хапає й жує будь-які предмети), виявляє рухові автоматизми (крутиться на місці). Тому міф про "надмірність" відразу був відхилений, і лобові частки почали називатися "органом абстрактного мислення".

Роботи П. К. Анохіна й А. І. Шумиліної (1949) довели, що ураження лобових часток призводить до грубого порушення тих попередніх синтезів окремих сигналів, що передують рухові й складають "пускову" або "обстановочну" аферентацію. Собака реагує на один сигнал, але не може виробити диференціювання двох сигналів, що викликають дві різні рухові реакції (реакція вибору). Крім того, собаки перестають правильно оцінювати вплив підкріплення. Прибрам (1935), проводячи досліди з мавпами, також зробив висновок, що ушкодження лобових часток спричиняє "неврахування ефекту", тобто відсутність "сигналу успіху" і "сигналу помилки".

У дослідах Келлера прооперована мавпа, використовуючи ціпок, могла дістати приманку тепер тільки в тому випадку, якщо і приманка, і ціпок знаходилися в одному зоровому полі, демонструючи грубе порушення серійних операцій, що вимагають попереднього синтезу.

Джекобсон (1935) визначив, що в прооперованих мавп не. можна викликати неврози й конфлікти.

Також було зауважено, що резекція лобових часток мозку призводить до різкого посилення рухової активності тварини, розгальмовування відстрочених, реакцій і пожвавлення елементарних (підкоркових) автоматизмів.

Лобові частки завжди викликали в дослідників особливий інтерес, однак їхні функції протягом тривалого часу були маловивчені. Насамперед це пов'язано з особливістю клінічної картини уражень: на відміну від інших структур головного мозку, навіть масивні ураження лобових часток не призводять до порушень зору, слуху, тактильної чутливості або рухових функцій. Тому лобові частки спочатку називалися "німими зонами", і тільки набагато пізніше були виявлені справжні наслідки ушкодження лобових часток, а саме порушення складних форм поводження і свідомої діяльності.

З'ясувалося, що поводження хворих не має осмисленого характеру, такі хворі не можуть формувати тверді наміри, вони стають неактивними й не спонтанними. Вони можуть відповідати на прості питання, без проблем виконують звичні дії, однак складні форми діяльності їм не вдаються.

Зникає здатність свідомо ставитися до своїх учинків, критично оцінювати своє поводження. Хворі перестають відчувати невдачі, вагання і внутрішні конфлікти, найчастіше вони перебувають у стані байдужності або ейфорії.

З цього можна зробити висновок про те, що передні "асоціативні" відділи лобових часток мозку тісно пов'язані з вищими психічними функціями.


13.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!