Osvita.ua Вища освіта Реферати Банківська справа Французька кредитна система. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Французька кредитна система. Реферат

Загальний огляд. Банк Франції. Банки другого рівня

Загальний огляд

Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після другої світової війни державного сектору у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом: націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотній процес.

Основи французької кредитної системи почали закладатися ще в ХVШ ст., причому провідну роль в цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франці була організація англійцем Джоном Ло у 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них чверть сплачувалася готівкою, решта – державними борговими зобов’язаннями. У 1718 році його було перейменовано на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Нині кредитна система Франції представлена, близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

  • банки універсального типу (400);
  • банки взаємного кредиту або кооперативні банки (200);
  • ощадні каси та пенсійні каси (300);
  • установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більше 1000 та спеціалізовані фінансові інститути (30).

На чолі банківської системи Франції стоїть Банк Франції ("Банк де Франс").

Банк Франції

Банк Франції був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння поновленню економічного росту після глибокого спаду Революційного періоду. Задачею нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

У той час і Швеція, і Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно " Основним Статутам " від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції був заснований на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 мільйонів франків. Частиною акцій володів Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначили п'ятнадцять Регентів, які утворювали Загальну Раду, яка здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна Рада, в свою чергу, обирала Центральний комітет, в склад якого входило три члени, один з яких був Головою Центрального комітету. Загальної ради і Загальних зборів.

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був виплачений. 14 квітня 1803 року новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п’ятнадцяти років.

Банк Франції пережив багато труднощів в перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. В результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет Губернатором і двома Представниками Губернатора.

Всі три були призначені Імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 року відмінив " Основні Статути ", згідно яким Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Декрет також передбачав відкриття "дисконтних офісів" в інших французьких містах, в яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 року уповноважив Банк купити особняк в Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на міста з " дисконтними офісами ", а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Франції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов’язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк повинен бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 року, призвела до введення "примусового курсу", звільняючи Банк від зобов’язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та Уряд повинні були приймати Їх до оплати.

Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно закону від 6 серпня 1850 року, але поновлений протягом Франко-прусської війни у 1870 році. Після цього примусовий курс паперових грошей банку був збільшений згідно змін у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 діяльність Банку за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. В другій половині дев'ятнадцятого століття мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів в 1900, й 259 - в 1928 році.

Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм проценту та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно встановлених норм, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв’язку з повторним введенням примусової валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися в справи валютної біржі з ціллю стабілізації франку.

В обмін на право банкнотної емісії. Банк безкоштовно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.

Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. П'ятнадцять Регентів були замінені двадцятьма Членами Генеральної ради, і з них тільки два були обрані Загальними зборами. Більшість інших Членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об’єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного Члена Ради персоналом Банка. Генеральна рада складалася з Керуючого, його замісників і 12 членів (з них 7 призначаються міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інститутів

Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив Загальні збори для всіх акціонерів. Він також відмінив обов’язкову умову для займання посади Керуючого чи Замісника Керуючого - мати певне число акцій Банку, введену у 1806 році. Відтепер Керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов’язаного з управлінням Банком. Вона збільшила повноваження уряду, і була тільки прелюдією до націоналізації Банку, здійсненої згідно Акту від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата по цим облігаціям була проведена 1 січня 1965 року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували свободу Банку вести справи так, як він вважає за потрібне.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін в Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року.

Згідно Акту від 24 травня 1951 року Банк підпорядковувався загальному податковому режиму, - були встановлені конкретні види податків та мито; але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 року, однак, зробили необхідною модернізацію статутів 1936 та 1945 років, деякі з яких застаріли, а деякі протирічать одна одній. Особливо це стосувалося питання організації та контролю кредиту, в той час, як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни в статуті Банку відбулись згідно із законом від 3 січня 1973 року.

Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, були визначені головні цілі Банку та обов'язки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени Ради призначалися у відповідності з їх здібностями, а не тому що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.

Повноваження Генеральної ради були розширені, також нове законодавство вміщувало менше обмежень щодо діяльності Банку. В ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів надали право ухвалення розподілу прибутку Банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Акт від 4 серпня 1993 року став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франку. Чітке та урочисте зобов'язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того незалежність центрального Банку вважається найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитному Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.

В 1993 році був прийнятий новий Закон про Устав Банку Франції, згідно якого Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на 6 років без права відзиву і не можуть займати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення – свого роду гарантія незалежності центрального банку.

Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, приносить присягу Президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філіалу Банка. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а назначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.

Функції заступників керуючого Банком чітко розмежовані: один з них відповідає за питання грошової політики, інший – за адміністративні питання.

Керівництво Банком Франції здійснює Генеральна рада, до складу якої входить Рада по грошовій політиці, яка створена в 1993 році згідно Закону про Устав Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрямки грошової політики і слідкує за динамікою грошової маси і її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод із зворотнім викупом, надання гарантій по даним видам операцій; встановлює параметри політики обов’язкових резервів.

До складу Ради по грошовій політиці входять Керуючий Банком Франції (керуючий Ради), 2 його заступники і 6 висококваліфікованих спеціалістів в галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються радою міністрів країни, їх кандидатури представляють керівники палат парламенту і голова Економічної і соціальної Ради. Строк повноважень кожного члена даної Ради (окрім керуючого і його заступників) визначається жеребкуванням: для двох представників встановлюється строк в 3 роки, для двох інших -–6 років і для двох останніх – 9 років. Члени Ради не можуть бути призначені на другий строк, за виключенням лише представників, які здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада по грошовій політиці скликається за ініціативою його голови (керівника Банку Франції) один раз на місяць. Рішення Ради мають силу закону при наявності не менше 2/3 його членів. При відсутності кворуму Раду по грошовій політиці скликають повторно, і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівному числі голосів "за" і "проти" вирішуючим є голос голови.

В засіданнях Ради мають право прийняти участь прем’єр-міністр і міністр економіки і фінансів, але без права голосу, але вони можуть запропонувати на обговорення Ради любий проект рішення.

В Генеральну раду окрім членів Ради по грошовій політиці входять представник Державного казначейства (який призначається радою міністрів Франції) і представник від службовців Банку Франції, які обираються строком на 6 років.

Головою Генеральної ради є керуючий Банку Франції, який визначає порядок дня засідання Ради. В компетенцію Генеральної Ради входить:

  • розгляд загальних питань керівництва Банком, вчасності, кадрової політики і штатного розкладу;
  • прийняття бюджету Банка і вияснення змін до нього;
  • складання і затвердження балансового звіту;
  • розробка проекту використання прибутку;
  • визначення дивідендів, які відраховуються державі, інше.

Керуючий Банку Франції має і ряд повноважень, які надаються йому Генеральною радою: він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку. Рішення Ради, які приймаються більшістю голосів, мають силу лише при участі в засіданнях не менше 7 її членів.

Специфічним для Генеральної ради є та обставина, що на її рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції уряд країни. Фінансовий інспектор може приймати участь в засіданнях Державної ради і має право оскаржити її рішення або настоювати на повторному слуханні яких-небудь питань.

На засіданнях Генеральної ради присутні також 2 аудитора, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами в Парижі і розгалуженою мережею філій (212), які розташовані по всій країні. Кожну філію очолює директор, які призначається міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банку Франції. При кожній філії є консультативний орган – рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 осіб в залежності від розмірів філії. Призначення радників строком на 3 роки здійснюється Генеральною радою з рекомендації керуючого Банка Франції. Радники зобов’язані надавати директору філіалу інформацію про стан і перспективу економічної діяльності в даному регіоні і надавати відповідні рекомендації.

В функції філій входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні за допомогою кон'юнктурних досліджень в різних галузях економіки.

Таким чином, організаційна структура, яка склалася в Банку Франції, забезпечує виконання тих задач, які на нього покладені. Цьому сприяє збільшення ступеню незалежності центрального банку, яке досягнуто завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Устав Банка Франції.

Банк Франції виконує всі основні функції центрального банку, а в деяких випадках, в певні періоди він виконує більш специфічні економічні функції.

Так він має функції, які не виконують центральні банки інших країн. Цей банк веде рахунки приватних осіб – поточні та по цінним паперам. Це склалося історично, коли Банк Франції був приватним кредитним інститутом. Вказана діяльність банка обмежена статутом 1993 року, який прямо забороняє йому відкривати нові рахунки.

Нині Банк Франції веде біля 80 тис. рахунків приватних осіб, причому половина з них належить службовцям банку або його пенсіонерам. Через свої філії банк може надавати кредити приватним особам переважно під заставу цінними паперами, надає деякі інші види послуг приватним особам.

Цей банк на відміну від інших центральних банків до 1945 року не приймав активної участі у грошово-кредитному регулюванні. Резервування комерційними банками коштів у Банку Франції було введено після другої світової війни. Саме тоді вплив Банку на комерційні банки значно посилився.

З 1991 року органами законодавчої влади на Банк Франції покладено зобов’язання вести справи комісій із надзаборгованності приватних осіб. До функцій філій банку входить укладання переліку боргів та доходів осіб, що мають надзаборгованність. За цими справами філії ведуть спеціальну картотеку – файл сумнівного погашення кредитів, що надані приватним особам.

Банк Франції веде й інші картотеки. Центральна служба з ризиків реєструє всі кредити, які надані на суми, що перевищують встановлений рівень, прострочену заборгованість по виплатам до Фонду соціального страхування та до Фонду субсидій. Картотека ведеться за типами кредитів, секторами економіки, та регіонами. Цією інформацією можуть користуватися як державні органи, так і банки та небанківські установи.

Банки другого рівня

Основу банківської системи Франції складають комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої Світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того, як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стоять: "Банк Насіональ де Пари", "Сосьєте Женераль", "Креди Лионне". Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій. На їх долю припадає більше 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями.

В середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більше 80% депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався і процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так у 1966 р. державою було сформовано найпотужніший комерційний банк у країні завдяки злиттю державного Коммерс та Індустрі та Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економічної ситуації в країні, французький уряд прийняв п’ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 рр.).

Починаючи із 70-х років у французькій банківській системі відбувалося зростання чисельності кредитних інститутів, що пояснювалося створенням спеціалізованих кредитних установ, а також збільшенням кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 у 1946,64 у 1972, біля двохсот наприкінці 90-х років). До цього часу мала місце зворотна тенденція, так в 1946-72 рр. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До другої світової війни французькі комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних банків на 3 групи у відповідності до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні, або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20%, тоді як у депозитних банків - 2%.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено статус універсального банку, який не має обмежень при виконанні операцій. Таких банків у Франції 367. З них 168 іноземних з 35 країн світу. На їх долю припадає 9% депозитів та 11% кредитів. Ріст чисельності таких банків відбувся наприкінці 70-х - на початку 80-х років. Біля половини іноземних банків припадає на країни Західної Європи та 25% - на країни Близького та Середнього Сходу.

У французькій кредитній системі широко представлені спеціальні кредитні установи. Серед них слід виділити" Креди насиональ" - акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки та приватні особи, але діяльність знаходиться під безпосереднім контролем держави. Він надає середньо- та довгострокові кредити державним та приватним підприємствам, а також гарантії. Приймає активну участь у кредитуванні експорту. Разом із Банком зовнішньої торгівлі здійснює довгострокове кредитування імпорту.

Банк зовнішньої торгівлі - державний акціонерний банк, акціонерами якого є державні кредитні інститути. Він здійснює кредитування зовнішньої торгівлі та надає гарантії з експортних кредитів. " Французький земельний кредит" ("Креди фонсьє де Франс") - банк, який було засновано у 1852 році, спеціалізується на наданні іпотечних позик будівельним компаніям та землевласникам на житлове та промислове будівництво, контролює ряд іпотечних банків.

У Франції існує досить розвинута система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції.

Основна частина кредитів сільському господарству надається касами сільськогосподарського кредиту (8000), які поєднуються у регіональні (96). Верхньою ланкою є "Національна каса сільськогосподарського кредиту" ("Кесе насьональ де креді агриколь"). До кінця 1988 року ця каса була державним інститутом, згідно закону 1988 року стала акціонерним товариством. Асоціація кооперативних банків "Креди агриколь" - одна з найбільших банківських груп у Франції. Існує з 1920 року.

Кредитні кооперативи, які об'єднають дрібних промисловців та торговців називаються народними (популярними) банками. Перший такий банк було створено у 1878 році. Їх діяльність контролює "Центральна каса народних банків" ("Кесе сантраль де банк попюлер"). Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється тими ж самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків.

Мережа Креді мютьель організована за такими ж принципами, що й дві попередніх установи. Її клієнтами є приватні особи, їх депозити оформлюються ощадною книжкою, відсотки за такими депозитами не оподатковуються (так звана блакитна книжка).

Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно закону 1935 року. Ощадні каси приймають депозити (на них припадає 15% від депозитів усіх кредитних установ) та надають кредити фізичним особам та організаціям некомерційного характеру, а за законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є СЕNCEP, створений касами.

Кредитні муніципальні каси – державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали за законом 1992 р., згідно з яким каси мають право здійснювати банківські операції з приватними особами, а також деякі операції для юридичних осіб. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами.

У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:

  • Подвійний нагляд за діяльністю банків - з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;
  • Розробка конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною Кредитною Радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установою і Банківською комісією;
  • Обов’язкова участь банків і інших кредитних установ у професійних об’єднаннях – Французькій асоціації банків, Французькій асоціації фінансових товариств та інших, центральні органи яких виступають як посередники між органами нагляду і кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

  • видача дозволу на діяльність банку;
  • постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;
  • обов’язок для кожного банку, принаймні, одного ревізора по обліку;
  • необхідність дотримання нормативів;
  • інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів – про валютні операції.

Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.

Національна кредитна Рада включає 51-го члена, з них 4 – представляють державу, 8 – обираються, 10 – представляють галузі економіки, 10 – профспілки, 3 – кредитні установи і 6 – висококваліфіковані фахівці. Рада виконує консультативні функції при розробці грошової і валютної політики, при визначенні основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробці законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок, два персонально запрошених фахівця. Комітет встановлює правила і норми діяльності банків у наступних питаннях:

  • розмір і структура статутного капіталу банку;
  • правила створення банківських відділень і представництв;
  • умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;
  • правила обліку і звітності;
  • інструменти і правила надання кредитів та інші.

Комітет кредитних установ включає 6 членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу комітету входять директор французького казначейства і 4 представника банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення по окремих питаннях застосування банківського законодавства.

Банківська комісія, очолювана керуючим Банку Франції, включає директора казначейства, члена Державної ради, члена Касаційного суду і 2 персонально запрошених фахівців. Ця комісія – головний орган повсякденного контролю за діяльністю банків, що виконує свого роду "прокурорські функції". Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності установ, а також якість їхніх послуг.

Комісія регулярно одержує від банків звіти про їх діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом банків. За результатами таких перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку, дає рекомендації з підвищення якості менеджменту банку. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, то може призначити "ліквідатора", не очікуючи початку судової процедури банкрутство банку.


30.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!