Osvita.ua Вища освіта Реферати Банківська справа Грошово-кредитне регулювання банківської системи України. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Грошово-кредитне регулювання банківської системи України. Реферат

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно на споживчий та інвестиційний попит

Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою. Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.

Головною функцією центрального банку кожної держави є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит".

Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпечити фінансову стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 р., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 р.), Франції (1979 р.).

У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.

Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резерви використовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують для обмеження темпів зростання грошової маси, вилучення надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою, регулювання попиту на банківські ресурси.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві відмінності пов’язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові депозити і депозити до запитання.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов’язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов’язкове резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов"язко-ве резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка. її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків -це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Динаміка облікової ставка НБУ

Період

% річних

на кінець 1992

80

1993

 

з 01.03

100

з 01.05

240

1994

 

з 01.07

190

з 01.08

175

з 15.08

140

з 25.10

300

з 12.12

252

1995

 

з 10.03

204

з 29.03

170

з 07.04

150

з 01.05

96

з 07.06

75

з 15.07

60

з 21.08

70

з 10.10

95

з 01.12

110

1996

 

з 01.01

105

з 04.03

98.0

з 26.03

90.0

з 01.04

85.0

з 08.04

75.0

з 25.04

70.0

з 22.05

63.0

з 07.06

50.0

з 01.07

40.0

1997

 

з 10.01

35.0

з 08.03

25.0

з 26.05

21.0

з 08.07

18.0

з 05.08

16.0

з 01.11

17.0

з 14.11

25.0

з 24.11

35.0

1998

 

з 06.02

44.0

з 18.03

41.0

з 21.05

45.0

з 29.05

51.0

з 07.07

82.0

з 21.12

60.0

1999

 

з 05.04

57.0

з 28.04

50.0

з 24.05

45.0

2000

 

з 01.02

35.0

з 24.03

32.0

з 10.04

29.0

з 15.08

27.0

2001

 

з 10.03

25.0

з 07.04

21.0

з 11.06

19.0

з 09.08

17.0

з 10.09

15.0

з 10.12

12.5

2002

 

з 11.03

11.5

з 04.04

10.0

з 05.07

8.0

з 05.12

7.0

 

Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку, підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому періоді дало змогу дещо стримати відплив спекулятивного іноземного капіталу з ринку облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 р. Це позитивно (лише в короткотерміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бюджету. З іншого боку, цей захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження поточних темпів інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.

Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:

  • Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу, що безпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.
  • Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко- і середньо-термінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.
  • Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.
  • Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність безризикових фінансових активів - вкладень в облігації внутрішньої державної позики.
  • В Україні імпорт - одна із найбільш дохідних сфер застосування капіталу, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі від сотки (набагато вищі, ніж для виробничого сектора).
  • В умовах економічного спаду та важкого фінансового стану всіх підприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за його використання. Відсутність орієнтирів зростання, несприятливий інвестиційний клімат, невизначеність економічної і соціальної перспективи - це ті причини, які перешкоджають комерційним банкам проводити кредитну політику, спрямовану на зростання галузей матеріального виробництва.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням — з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.

Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту через операції на первинному ринку ОВДП звела до мінімуму виконання ним своєї основної функції - ролі кредитора останньої інстанції стосовно комерційних банків, що відповідно звузило їхні можливості кредитувати національну економіку.

Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошового, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно, до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є такі:

  • ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;
  • нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;
  • моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;
  • правозастосування. тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.

Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні -це багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституцій України. У ст. 92 Конституції зазначено, що "заходи створення та функціонування фінансового, грошового та інвестиційного ринків" визначені винятково законами України.

До актів законодавства, за допомогою яких ведуть законодавче регулювання фінансових ринків, належать Цивільний кодекс України. Кодекс про адміністративні правопорушення. Кримінальний кодекс України, Закони України "Про власність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", пакет законів про приватизацію тощо.

Система органів, у компетенції яких передбачено регулювання, контроль або інші функції управління фінансовими ринками, складається із кількох груп.

До першої групи належать Верховна Рада. Президент України та Кабінет Міністрів України, які шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів з питань фінансових ринків і фінансових показників забезпечують загальні засади державного регулювання усієї фінансової сфери. До цієї групи можна віднести і Міністерство юстиції, яке виконує загальну нормотворчу функцію у державі.

Друга група об'єднує державні органи, які контролюють або виконують функції управління на фінансових ринках. Це Міністерство фінансів, НБУ, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна. Міністерство економіки. Державна податкова адміністрація та деякі інші.

До третьої групи належать державні органи, які виконують спеціальні функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства і правозастосування в державі - Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура. Служба безпеки, Вищий арбітражний суд.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

Література

  1. Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.
  2. Гроші та кредит: Підручник / За заг. ред. М. І. Савлука. - К.: КНЕУ, 2001. -602с.
  3. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. – Львів: Укр. технології, 1999.
  4. Савлук М. І. Грошово-кредитна політика НБУ та оцінка її ефективності//Вісник НБУ, - 1999. - №1.
  5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки. – К.: МАУП, 2000.
  6. Інтернет сторінка НБУ.


26.06.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!