Osvita.ua Вища освіта Реферати Банківська справа Банки: походження та функції. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Банки: походження та функції. Реферат

Банки як основа кредитної системи виступають головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин між різними суб’єктами ринкової економіки

Виникнення і розвиток банків був об’єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин та став важливим етапом на шляху економічного прогресу суспільства.

Зародження банківської справи припадає ще на рабовласницький період, коли виникають лихварство та міняльні операції. Центром зазначених процесів було спершу Вавилонське царство (7-6 ст. до н. е.), до існування якого належать перші історичні згадки про діяльність стародавніх банкірів. Ці відомості стосуються, зокрема, вавилонських банкірських домів Ігібі, Іддін-Мардука, Мурашу та ін., що приймали процентні вклади, видавали позики під письмові зобов’язання і під заставу різних цінностей, здійснювали платежі за рахунок клієнтів, виступали поручителями за різноманітними угодами, брали участь у торговельній справі на пайових засадах, виконували роль радника та довіреної особи при укладанні різних угод.

Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де початково банківські операції здійснювались окремими храмами, найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський, Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням до релігії. Амфіктіони, що завідували храмами, розуміли невигідність простого зберігання величезних цінностей, що концентрувалися у їх сховищах, а тому пускали в оборот довірені храму гроші, більша частина яких надавалась у позику під проценти містам та приватним особам.

Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім храмів і приватних осіб здійснювати банківські операції. У Греції цих осіб називали трапезитами (від грецьк. "трапеза" - стіл), оскільки початково банківські обороти полягали у розміні готівкових грошей, що здійснювався за столами на ринках. В епоху надзвичайної розмаїтості грошових знаків такі операції потребували високої кваліфікації мінял, що викликало довіру до них та надавало можливість зберігати й розпоряджатися чужими коштами.

Передані трапезиту гроші надавались в кредит під заставу рухомого майна, рабів, домів, земель, а також вантажів на кораблях і самих кораблів. Рівень процентних ставок при цьому був досить високим - від 10 до 36% річних, що було пов’язано із значним попитом на вільні капітали, а також із високими прибутками від торговельних оборотів (внаслідок використання праці рабів). Усі отримані вклади заносились трапезитами в особливий реєстр із вказанням суми та імені вкладників, які могли доручати отримання своїх грошей іншим особам, що сприяло поширенню такого способу платежів, як списання коштів у книгах банкіра.

У стародавньому Римі банківська діяльність хоча і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів порівняно з банкірами Греції.

У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. "менса" - стіл), розпочали свою діяльність з обміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. Зростаюча внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.

Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини - "accepti" та "expensi", що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати.

При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.

Значні обсяги грошових оборотів сприяли появі відділень римських банкірських домів у різних країнах. При цьому із становленням єдиної монетної системи в імперії, втрачали своє значення грошово-обмінні операції, натомість набували розвитку деякі нові види функцій, що здійснювалися банкірами Риму - організація аукціонів, ведення справ, пов’язаних з отриманням спадщини, розподілом майна, посередництвом у торговельних угодах та інші.

Розквіт банківської справи в античну епоху змінився тимчасовим занепадом в період раннього середньовіччя, що було пов’язано з деяким зниженням ролі товарно-грошових відносин та натуралізацією господарства.

Однак феодальна роздробленість європейських країн та велика кількість грошових знаків, які перебували в обігу, стримували розвиток торгівлі, що зумовлювало необхідність у здійсненні міняльних операцій, при чому в значних масштабах. Найбільшого поширення ці операції спочатку отримали в Італії, міста якої вже у X ст. набули ролі світових центрів торгівлі, куди стікались товари і гроші з різних країн.

Саме слово "банк" походить від італійського "banco", що означало стіл, лавку чи конторку, за якою обмінювались монети. Міняли сиділи біля столу, вкритого зеленим сукном, на якому лежав реєстр укладених договорів та були розкладені монети. Таким чином, обмінні операції, що в сучасних банках належать до числа другорядних, стали основою розвитку банківської справи у середньовічній Європі.

Італійські міняли, як і їхні попередники в античний період, активно проводили операції з прийому вкладів, переказу коштів по записах у книгах, видачі позик, а також сприяли появі й організації вексельного обігу. І хоча дані форми підприємницької діяльності приватних осіб мали всі ознаки банківських операцій, самі банки як установи у сучасному розумінні цього слова з’явились пізніше.

Так, у 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.

Розширення мануфактурного виробництва й торгівлі сприяло укрупненню банківської справи у формі банкірських домів та комерційних банків, що стали з’являтися у провідних торговельних центрах Європи 16-17 ст. - Нідерландах, Німеччині, північній Італії. Особливе місце належало спеціальним жиробанкам, що створювались купівецькими гільдіями ряду міст для здійснення безготівкових розрахунків між своїми постійними клієнтами. Зокрема, у 1609 р. було засновано вкладно-розмінний банк в Амстердамі, а в 1619 р. - подібний до нього банк у Гамбурзі.

Жиробанки приймали вклади в монетах чи зливках дорогоцінних металів і здійснювали розрахунки згідно наказів, одержаних від власника коштів. При цьому банком самостійно встановлювались власні одиниці розрахунку, виходячи із ваги чистого золота і срібла, що в умовах постійного зниження вагового вмісту монет державної чеканки суттєво підвищувало попит на банківські гроші. Однак кредитні операції жиробанків мали обмежений характер в силу нестабільності політичної ситуації та незадовільних умов грошового обігу, у зв’язку з чим необхідно було дотримуватися практично 100%-го забезпечення клієнтських внесків дорогоцінними металами.

Збільшення торгових оборотів сприяло подальшому розвитку й концентрації банківських операцій, що знайшло відображення у створенні акціонерних банків, які активно займалися кредитування промисловості і торгівлі. Серед перших установ такого типу були заснований у 1694 р. Банк Англії, а також Банк Шотландії, створений у 1694 р.

Промисловий переворот, що спершу відбувся в Англії, а згодом і в інших країнах Європи, зумовив швидке зростання числа банків, які акумулювали значні грошові ресурси та через розрахункові й кредитні операції почали обслуговувати весь процес суспільного виробництва.

Таким чином, витоки сучасної банківської справи лежать у діяльності як стародавніх банкірів, так і мінял у середні віки. Банківська справа є невід’ємним елементом товарно-грошових відносин, розвиток яких і визначив процес формування універсальних інститутів кредитної системи - банків.

Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умовах можуть бути виражені за допомогою його функцій, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства.

Основними функціями банків є:

  • посередництво в кредиті;
  • акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал;
  • посередництво в платежах;
  • створення кредитних засобів обігу.

Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками грошових коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу капіталів підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб’єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. При цьому вирішується протиріччя між розмірами коштів, що пропонуються в позику, та величиною попиту, що на них пред’являється, а також між строком, вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику.

Таким чином, банки сприяють вільному переливу капіталів в економіці, виходячи із найбільш ефективних сфер їх застосування. Посередництво банків у кредитних відносинах дозволяє також суттєво знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають більш широкі можливості визначення стану платоспроможності позичальників, а також диверсифікують кошти своїх клієнтів, що знижує імовірність втрат.

Банківський кредит є однією з найбільш зручних та гнучких форм залучення коштів суб’єктами ринку, що дозволяє максимально враховувати потреби конкретного позичальника.

Акумулювання вільних коштів і перетворення їх в капітал визначає роль банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стимули до нагромадження і заощадження грошових ресурсів формуються на основі гнучкої політики банків, що пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які приносять дохід у формі проценту.

Сконцентровані таким чином ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, тобто загальний економічний розвиток суспільства.

Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб’єктами ринку шляхом перерахування коштів по їхніх рахунках або заліку взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, утримуючи свої кошти на банківських рахунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне і повне виконання доручень своїх клієнтів по здійсненню платежів. З цією метою застосовуються найбільш сучасні форми обчислювальної техніки і комунікацій, які дозволяють в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують надійний контроль за їх здійсненням.

Створення кредитних засобів обігу полягає в тому, що банки на основі кредитно-розрахункових операцій забезпечують потреби господарського обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей. Дані операції пов’язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в тому, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його розрахунковий рахунок.

В межах цієї суми клієнт може одержати готівку або виписувати чеки для розрахунків. У результаті банк по суті створює додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню залишку на поточному рахунку і не супроводжується реальним внесенням коштів до банку. Дана функція банків сприяє підтриманню належної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до потреб господарського обороту.

Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв’язку між собою та відображають базові напрями діяльності банків і їх роль в економіці. Однак ними не вичерпується уся гама найрізноманітніших операцій, які спроможні здійснювати сучасні банки.

Особливості цих операцій визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ, яка в першу чергу ґрунтується на поділі банків на центральні й комерційні.


30.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!