Osvita.ua Вища освіта Реферати Банківська справа Українські банки: стисла історія розвитку. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українські банки: стисла історія розвитку. Реферат

Починаючи з першої половини ХІХ ст., в Україні почали здійснюватися біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування, що було пов’язано, передусім, з розвитком ярмаркової торгівлі

Значним банківським центром, що, окрім усього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських будинків він мав зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб.

Розвитку банків сприяло загальне зростання торгівлі, особливо через чорноморські та азовські порти, більшість яких знаходилась на території України. Позитивну роль при цьому відіграла зовнішньоторговельна політика царського уряду і надання цим портам деяких виняткових привілеїв. Наприклад, царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі було "даровано" на 30 років порто-франко. Унаслідок цього Одеса стала місцем зосередження іноземних товарів, що спрямовувалися звідси не тільки у Великобританію, Україну, але і в Польщу, транзитом – в Австрійську імперію, а через Кавказ – у Персію. В Одесі виникли великі банківські будинки, діяльність яких охоплювала все узбережжя Чорного та Азовського морів.

Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід’ємною частиною господарського життя України. Їх головне призначення у дореформений період (1861 р.) полягало в підтримці панського господарства. Дворянський банк та інші кредитні установи ("сохранная казна", "приказы общественного призрения") надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни.

Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859 р.) почалася ліквідація кредитних установ. Однак, створюючи нову банківську систему, царський уряд не бажав втрачати провідних позицій у банківсько-кредитній справі. Заснованому у 1860 р. Державному банку були надані, окрім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це призвело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк з цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.

Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме з контор Державного банку Російської імперії. Велика фабрично-заводська промисловість у 1860-і роки у дев’ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство, продукти яких знаходили широкий збут у нечорноземних губерніях Великоросії і в розвинених державах Західної Європи. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство.

У 1864 р. був прийнятий устав Херсонського Земельного, відкривається Земський банк Херсонської губернії в Одесі. У 1868 р. розпочав діяльність Київський приватний комерційний банк з основним капіталом у 1,0 млн. карбованців, який спочатку обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром). Відкриття наступного акціонерного банку довелося чекати три роки.

Тільки в 1871 р. засновуються акціонерний земельний банк у Харкові і Київський промисловий банк (13 червня). 14 серпня 1872 року створюється Катеринославський комерційний банк з власним капіталом у 500 тис. крб. У цьому ж році в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, що відразу розпочав діяльність зі створення мережі агентств на півдні країни.

У 1860-1870 рр. в українських губерніях діяли 5 місцевих акціонерних банків: 2 комерційних, 2 земельних і 1 промисловий.

Тимчасовий урядовий мораторій на відкриття установ акціонерних банків зупинив процес розвитку цього типу кредитних установ. Правління та акціонери не взяли на озброєння тактику створення мережі відділень і агентств, здатну забезпечити значний приплив грошових коштів.

У той же час отримали розвиток міські і приватні товариства взаємного кредиту, земські і кредитні установи різних верств населення. Таким чином, первинно обмежені вільні грошові кошти населення зосереджувалися в тих типах кредитних установ, визначальною рисою яких була замкненість і самодостатність. Виникала додаткова перешкода вільному обігу грошей з однієї місцевості в іншу, з однієї галузі в іншу.

Класичним зразком став Сільський банк графині А. Браницької, відкритий у Білій Церкві (1875 р.).

У 1879 р. розпочинає діяльність Одеський обліковий банк, що мав капітал у 1,5 млн. карбованців, що виявився останнім життєздатним акціонерним банком, створеним в українських губерніях Росії в XІX ст. Діючі місцеві акціонерні банки не могли створити власної мережі філій і обмежилися роботою з клієнтами в межах міст, де розташувалися їх правління.

Тільки земельні акціонерні банки (передусім Київський і Бессарабсько-Таврійський) розгорнули мережу агентств у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні за своїм сукупним обсягом позичкові операції. Основним напрямом розвитку кредитної справи в Україні залишається кількісне зростання індивідуальних банкірських фірм і кредитних установ, заснованих на принципі взаємного кредитування. З 1890-х років поширюється кооперативний кредит.

Визначних висот сягають акціонерні комерційні банки Великоросії і, передусім, Петербурга, Москви і Таганрога. В іпотечному кредиті конкуренцію місцевим банкам склали державні земельні і великоросійські акціонерні земельні банки.

У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала наступним чином. Держбанк володів трьома конторами (Київ, Одеса і Харків) і 14 відділеннями (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзівка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам’янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, яке щороку працювало з 25 травня до 1 листопада).

У кінці XІX ст. комерційні банки Росії прагнули відкривати свої філії здебільшого в портових (12 філій) і великих торгово-промислових містах України (7 філій). У той же час такий індустріальний регіон, як Донбас, страждав від недоліків банківської інфраструктури (існували тільки комісіонерства в Павлограді й Бахмуті).

Іпотечний кредит, поряд з державними банками, контролювався чотирма банками України: Київським, Харківським, Полтавським і Бессарабсько-Таврійським земельними акціонерними банками. Їм належало 20 агентств в українських губерніях і 2 агентства поза останніми (Кишинів і Катеринодар). Найбільшою мережею агентств володів Бессарабсько-Таврійський земельний банк Одеси. Його 11 філій знаходились у Таврійській (Феодосія, Бердянськ, Сімферополь, Ялта, Мелітополь), Херсонській (Херсон, Миколаїв, Єлисаветград), Подільській (Вінниця, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський) і Бессарабській (Кишинів) губерніях.

Тільки один немісцевий акціонерний банк, що спеціалізувався на іпотеці, намагався закріпитися на півдні України (Донський земельний банк відкрив своє агентство в Бердянську).

Таким чином, у справі іпотечного кредиту в Україні наприкінці ХХ ст. домінували акціонерні земельні банки місцевого походження.

Товариства взаємного кредиту (приватні, земські, верств і міські) отримали найбільший розвиток у Харківській (6) і Таврійській (6) губерніях. На Катеринославщині функціонувало 4 товариства, а в Харківській губернії – 3. Набагато меншим попитом користувалася ця форма кредитної організації на Лівобережжі і Правобережжі (в Полтавській, Київській губерніях – по 2 суспільства, Чернігівській і Волинській – по 1, українській частині Бессарабії – 1). На Поділлі не було зареєстровано жодного товариства взаємного кредиту. Усього у дев’яти українських губерніях і частині Бесарабії їх було створено 26.

Значно більшого розповсюдження набули міські суспільні банки. 38 таких банків було засновано в губернських, повітових і позаштатних містах України. Їх абсолютна більшість розташувалася на Лівобережжі (19) і Півдні (16). У Чернігівській і Харківській губерніях було по 7 міських банків, по 6 – у Херсонській і Таврійській. На Полтавщині 5 банків були відкриті в старих козацьких центрах (Лубни, Переяслав, Прилуки, Ромни, Кременчук). Чотири міські банки працювали в Катеринославській губернії. На Правобережжі міські банки не набули поширення. Волинські і подільські міста залишилися без суспільних банків. У Київській губернії вони були відкриті в старовинних козацьких центрах (Умань, Черкаси, Чигирин).

У цей же час Правобережжя і Херсонщина залишилися оплотом приватної банкірської справи. З 66 банкірських контор і будинків і 6 їх відділень у Київській губернії діяли 17 контор і будинків та 3 відділення, на Поділлі відповідно 12 і 1, у Херсонській губернії – 14. На Волині і Чернігівщині розташувалося по 3 банкірські контори, на Катеринославщині (всі в губернському місті) і Полтавщині – по 4, у Таврії – 2 контори, в українській частині Бессарабії – 4. Найбільшими центрами банкірського промислу, поряд з Одесою (8 контор і будинків), стають Київ (9 контор і 2 відділення) і Харків (5 контор). Значно скорочується роль Бердичева (4 контори і 1 відділення), що остаточно перетворюється в регіональний кредитний центр.

При повітових казначействах і відділеннях Держбанку оперували 66 кредитно-ощадних кас. Триває процес розгортання кредитно-ощадних кас при поштово-телеграфних конторах.

Ощадкаси відігравали значну роль у мобілізації дрібних заощаджень населення. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали і видавали вклади на суму від 25 копійок, мали 30278 вкладників і 6,3 млн. карбованців вкладів. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва нараховувалося 7284 вкладників, на рахунках яких було 0,84 млн. карбованців.

Продовжували існувати кредитні установи верств: сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві, Александрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк і Ренійський колоніальний банк.

Основною організаційною формою постійного кредиту у селах залишалися сільські селянські банки. Однак розміщувалися вони нерівномірно не тільки між українськими губерніями, але й усередині кожної губернії.

Так, у 1896 р. у Київській губернії було 148 сільських селянських банків. З них 90 банків створили селяни Звенигородського повіту. Значно меншого поширення на Київщині отримала інша форма селянської кредитної організації – кредитно-ощадні товариства, яких було зареєстровано лише 7.

Основними кредитно-фінансовими центрами України стають Київ, Харків, Одеса. Таким чином, для еволюції кредитно-банківської системи на території українських губерній у 1897-1913 рр. були характерні:

  • стабільність мережі відділень Державного Дворянського земельного і Селянського поземельного банків;
  • незначне збільшення кількості відділень Держбанку;
  • потужна експансія великоросійських комерційних акціонерних банків (передусім петербурзьких);
  • розширення приватної банкірської справи та її витіснення з найважливіших економічних центрів;
  • масовий розвиток кредитної кооперації і товариств взаємного кредиту;
  • інтеграція української низової кредитної кооперації у всеросійську кооперативну систему з центром у Москві;
  • зміцнення українських іпотечних банків.

Початок XX ст. ознаменувався серйозними зрушеннями у кредитно-банківській системи Росії і особливо України.

Найбільшим струсом для місцевої кредитної справи став крах Харківського торгового і Катеринославського комерційного банків, а також криза приватної банкірської справи в роки революції 1905-1907 рр. Важким ударом був перевід у 1900 р. правління Південно-Російського промислового банку з Києва за межі України, у Москву.

Тільки за допомогою уряду врятувався від банкрутства Харківський земельний банк.

Позитивні зрушення відбулися у житті "українських" банкірів у 1911-1912 рр. На підставі рішень загальних зборів акціонерів Київського приватного банку від 15 березня 1911 р. почалося збільшення його основного капіталу до 5 млн. карбованців (ця акція виводила його за даним показником на перше місце в Україні). До того ж незадовго до цієї події Азовсько-Донський комерційний банк поступився своїми акціонерними правами київським цукропромисловцям, що зміцнило позиції місцевого капіталу.

І, нарешті, у 1911 р. був заснований Одеський купецький банк з основним капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав операції з 9 квітня 1912 р. і склав конкуренцію Одеському обліковому банку (основний капітал – 2 млн. карбованців). Щоправда, за організатором Купецького банку Я. А. Бродським стояв петербурзький банківський капітал.

Таким чином, до 1913 р. кількість "українських" акціонерних комерційних банків зросла до трьох. Декілька з них зміцнили свої позиції на півночі України.

У 1910-1911 рр. і в Києві виявляється тенденція до створення кредитних установ, які спеціалізуються на обслуговуванні первинних кредитних кооперативів. Таку роль намагалися відігравати:

  • київська губернська "земская" каса дрібного кредиту, що видавала короткострокові (до 1 року) позички з 7% річних, довгострокові (до 3-5 років) позички і позички на основний капітал (на 10 років) кредитним і кредитно-ощадним товариствам та іншим кооперативам Київської губернії;
  • київська спілка установ дрібного кредиту "Союзбанк", що сформувалася в 1911-1912 рр. і здійснювала всі види банківських операцій з кредитними кооперативами і приватними особами.

Обидві ці установи мали досить широку базу для своїх операцій. У 1913 р. у Київській губернії існувало 619 сільських, міських і містечкових товариств та суспільних кас кооперативного типу. З них 333 розташувалися в містах і містечках (168 кредитних і 165 кредитно-ощадних товариств) і 286 – у селищах (187 сільських і 99 кредитно-ощадних кас).

Великоросійські акціонерні банки розгорнули мережу своїх відділень і агентств у всіх молодих промислових містах на узбережжі Дніпра (Черкаси – відділення трьох банків, Кременчук – 2 відділення і 1 агентство, Єлисаветград і Олександрівськ – по 3 відділення, Нікополь – 1 відділення і 1 агентство).

Така ж політика проводилась і в головному промисловому регіоні України – Донбасі, де у 1896 р. існувало тільки одне "комісіонерство". Тут почало працювати 9 відділень (Бахмут, Юзівка і Луганськ – по 2; Павлоград, Слов’янськ і село Лозове – по 1 агентству).

Не менш разючими були успіхи банків Великоросії в найбільших промислово-торговельних містах України.

В Одесі, яка традиційно вважалася колишньою твердинею недержавного кредиту, замість 2 відділень (1896 р.) уже оперували відділення семи великоросійських банків (Азовсько-Донського комерційного, Російсько-Азіатського, Російського для зовнішньої торгівлі, Російського торгово-промислового, Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного, Об’єднаного і Сибірського торгового). Слабку конкуренцію їм могли скласти контора Держбанку, Одеський обліковий банк, Бессарабсько-Таврійський земельний банк, агентство "Креди Лионне", 6 товариств взаємного кредиту і 8 банкірських будинків і контор.

У Харкові кількість відділень "неукраїнських" банків зросла з 2 (1896 р.) до 5 (Азовсько-Донський і Волзько-Камський комерційні, Московський купецький, Російсько-Азіатський, Петербурзький міжнародні комерційні банки). Їм склали конкуренцію контора Держбанку, 2 відділення державних земельних банків, Міський купецький банк, 5 товариств взаємного кредиту і 3 банкірські контори. Крім того, в місті діяло фінансово потужне Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії.

Найбільш потужною мережею філій в українських губерніях володів Об’єднаний банк, у розпорядженні якого було 25 відділень і 5 агентств. Він був представлений в усіх 9-ти губерніях. Найменша їх кількість знаходилась у Таврії – 2 (Севастополь, Євпаторія), на Чернігівщині – 2 (Глухів, Чернігів), Київщині – 2 (Київ, Черкаси), Катеринославщині – 2 (Лозова, Павлоград) і Волині – 1 (Житомир).

А з великих індустріальних центрів тільки Харків і Катеринослав не мали філій цього банку. У Харківській губернії розмістилися 5 філій (2 агентства і 3 відділення), в Подільській – 4 (відповідно 1 і 3), в Полтавській – 4 (1 і 3), Херсонській – 6 (1 і 5). Однак загальний прогрес формування мережі представництв цього банку був менший, ніж у його конкурентів. Саме Об’єднаний банк успадкував майно Південно-Російського промислового, Орловського комерційного і Московського міжнародного банків, що у 1896 р. мали в Україні 4 відділення і 5 комісіонерств.

Тільки два невеликоросійських банки імперії зуміли розташуватися в українських губерніях до 1914 року. У Києві діяло відділення Комерційного банку у Варшаві, а у Бердичеві розташувалося відділення Комерційного банку в Білостоці. Таким чином, визначилася тенденція розповсюдження польських акціонерних банків у кредитному просторі непольської частини Російської імперії. Щоправда, окупація в 1915 році німецькими військами Привіслинських губерній призупинила цей процес.

На початку ХХ ст. знизився статус представництва єдиного іноземного банку в Наддніпрянщині. Відділення "Креди Лионне" в Одесі було перетворене в агентство. Основним інструментом входження західного кредитно-грошового капіталу в українське господарство залишалися петербурзькі комерційні акціонерні банки.

Загалом у 1913 р. на території України налічувалося:

  • 3 контори, 18 відділень і 1 агентство Держбанку;
  • 6 відділень Дворянського земельного і 9 – Селянського помісного банків;
  • близько 90 казначейств;
  • 113 відділень;
  • 28 агентств і 12 комісіонерств акціонерних комерційних банків;
  • 3 "українських" акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банків;
  • 81 банкірський будинок (включаючи їх контори і відділення);
  • 57 міських суспільних банків;
  • Товариство взаємного кредиту гірськопромисловців Півдня Росії;
  • 251 товариство взаємного кредиту;
  • 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (9 торгово-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 повітових, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців та ін.);
  • 2 міських купецьких банки;
  • понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн. крб. основного капіталу і 883 тис. крб. запасного) і 606 кредитно-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн. крб. основного капіталу і 1,1 млн. запасного), Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві;
  • Земський банк Херсонської губернії та ін.

Найбільш насиченою кредитними установами була Херсонська губернія, де діяли контора і 3 відділення Держбанку, 31 філія комерційних банків (25 відділень, 4 агентства і 2 комісіонерства), 2 місцевих комерційних банки, Земельний і Земський банки Херсонської губернії, 11 міських суспільних банків, 12 банкірських контор, 41 різноманітне товариство взаємного кредиту та ін.

Наступною за насиченістю кредитними установами була Київська (контора Держбанку, Комерційний і Земельний банки, 19 філій "комбанков", 2 міських банки, 20 банкірських будинків і контор, 40 різноманітних товариств взаємного кредиту) і Таврійська губернія (3 відділення та агентства Держбанку, 27 філій "комбанков", 9 міських суспільних банків, 1 банкірський будинок, 31 товариство взаємного кредиту).

У цілому на території України напередодні революції 1917-1921 рр. була створена широка мережа кредитно-банківських установ, що мала багатоступеневу структуру, яка охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону і була міцно інтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї – і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю міцністю значно поступалася подібним системам в індустріальних і індустріально-аграрних країнах Західної Європи.

Однак, незважаючи на наявність розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, процес інтеграції Росії в світову кредитно-фінансову систему не був завершений. Цьому перешкодила революція 1917-1921 рр. і наступні події, що призвели до тривалої конфронтації Радянської держави зі світовою економічною системою.

Уряди Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 р.) і гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) робили спроби створення на території України місцевих кредитних установ, відновлення тих, що діяли у часи царської Росії, формування національної кредитної системи і відповідної банківської мережі. Однак український радянський уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк.

У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Росії. У подальшому Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВКом РРФСР щодо кредитно-банківської системи.

Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці.

Коли наприкінці 1921 р. у Росії почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів Росії і її Державним банком. Всеукраїнська контора Держбанку Росії була відкрита у Харкові. Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо "ВСНХ" Росії через об’єднані російсько-українські головкоми (пізніше – трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російські (з 1924 р. – загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СРСР – Центрсільбанк).

Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії. Основою власної української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Укрінбанком. Ця мережа формувалася на основі Декрету Раднаркому Росії від 23 січня 1922 р. "Про кредитну кооперацію".

27 жовтня 1922 р. був затверджений статут Всеукраїнського кооперативного банку (Укрінбанк) із статутним пайовим капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а наприкінці цього ж року мав 8 відділень у містах республіки (Київ, Бахмут, Катеринослав, Одеса, Житомир, Чернігів, Вінниця, Полтава). Не маючи можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах під доступний процент, приватні підприємці почали створювати власні кредитні об’єднання – товариства взаємного кредиту. Вони мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів.

Отже, ці товариства функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні таке товариство створили кияни. Київське товариство взаємного кредиту почало працювати з 25 серпня 1922 р., Харківське – з 6 вересня. До кінця року в Україні функціонувало 2 товариства із сукупним капіталом близько 15 тис. карбованців.

У квітні-липні 1923 року почали працювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб., а також міські ломбарди в Києві і Харкові.

Усього до кінця 1923 року в Україні діяли 5 банків (Укрінбанк з 24 відділеннями в Україні і 1 у Москві, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк), 3 ломбарди, 9 губернських товариств сільхозкредитів, 17 товариств взаємного кредиту, а також філії Держбанку СРСР та інших банків загальносоюзного призначення.

В усіх губернських та у значній частині повітових міст існували відділення, агентства і комісіонерства загальносоюзних і всеукраїнських банків. На відміну від Росії, де Москва стала центром банківської справи республіки і всього Радянського Союзу (Ленінград був на другому місці за вагомістю, але безнадійно відставав від столиці), кредитні установи в Україні розташувались більш рівномірно. Дещо виділялися їх концентрацією Харків (5 всеукраїнських контор, 1 міський банк, 3 товариства взаємного кредиту, 1 товариство сільськогосподарського кредиту та ін.), Київ, Одеса.

У цілому у середині 1920-х років кредитно-банківська мережа України склалася кількісно та якісно. Український кредитний капітал, як і колись, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, сфері приватновласницької позичкової справи. В Україні, як і в цілому у СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію.

Кооперативні кредитні установи – кооперацію і, меншою мірою, держсектор. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати винятково на власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли розраховувати на певну підтримку. У Київському банку на їх частку припадало 3,52% обліково-позичкових (в основному облікових) операцій, в Одеському – 7,4%, Харківському – тільки 0,2%. У більшості російських комунальних банків частка операції з приватним сектором була значно вищою.

У другій половині 1928 р. Держбанк СРСР став наполегливо домагатися ліквідації Центрального сільхозбанку СРСР, обмеження повноважень республіканських сільхозбанків, створення прямого зв’язку Держбанку з місцевими кооперативними банками. А діяльність сільськогосподарських кооперативних органів пропонував звести лише до довгострокового кредитування. Держбанк підтримав його "патрон" – Наркоматом фінансів СРСР, що, в свою чергу, послідовно впроваджував у життя рішення ЦВК СРСР про подальшу централізацію планового керівництва кредитною системою Радянського Союзу.

Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на рубежі 20-30-х років, коли внаслідок заборони на приватне підприємництво у промисловості, транспорті і торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.

У 1936 р. Всеукраїнський кооперативний банк був об’єднаний з Всесоюзним банком фінансування капітального будівництва і кооперації у Всесоюзний банк фінансування капітального будівництва і кооперації (Торгбанк), а мережа філій українського банку увійшла до всесоюзної.

До другої половини 60-х рр. Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут були філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

Мережа установ Держбанку в Україні зростала до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, а у 1975 – 678. Після цього почалося скорочення і у 1980 р. функціонувало тільки 663 установи Держбанку.

З січня 1989 р. у республіці починається створення комерційних і кооперативних банків. Вони, як правило, копіювали в нових умовах свій прообраз – державні комерційні банки 20-х рр. у Росії. Їх засновниками ставали державні установи і підприємства, кооперативні організації, профспілки та ін. 24 січня 1989 р. у Києві був заснований інвестиційний банк – перший комерційний банк.

Перший кооперативний банк був відкритий у Феодосії. Тут 24 листопада 1988 р. з’явився банк "Таврія". До кінця 1989 р. у республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків.

Стихійно (але закономірно) найбільшим фінансовим центром України став Київ. Навесні 1990 р. у столиці функціонувало 5 комерційних і 3 кооперативних банки.

На 20 червня 1990 р. на території України було офіційно зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Вони розташувались вкрай нерівномірно та оперували обмеженими капіталами. Статутні капітали кооперативних банків коливалися від 0,5 млн. до 15 млн. карбованців. Вони знаходилися в Києві, Західній та Південно-Східній Україні, в Криму.

У першій половині 1990 року в Україні поступово формується дворівнева банківська система: НБУ був стрижнем усієї банківської структури, центральним емісійним резервним банком і підкорявся лише Верховній Раді УРСР. У той же час він був складовою частиною союзної резервної системи.

Найбільші спеціалізовані республіканські філії Агропромбанку СРСР і Жилсоцбанку СРСР були перетворені в акціонерні комерційні Агропромбанк "Україна" і Укрсоцбанк. Комерційними стали Ощадний, Промислово-будівельний і Зовнішекономбанк України. Ставши комерційними за формою, вони залишалися державними за суттю. До того ж, значна частка їх основного капіталу належала відповідним всесоюзним банкам, що ставило найбільші українські державні банківські монополії у залежність від всесоюзної фінансової бюрократії.

У другій половині 1990 р. починається створення перших великих акціонерних банків. 4 вересня відбулося зібрання засновників Агропромбанку "Україна", який створювався на основі Українського республіканського банку-філії Агропромбанку СРСР. До складу засновників увійшли Агропромбанк СРСР (внесок – 200 млн. карбованців), Міністерство фінансів України, Головне управління Держстраху УРСР, Міністерство водних ресурсів і водного господарства УРСР, Кримський обласний агропром, Українське республіканське управління інкасації. 18 вересня банк був зареєстрований у Держбанку СРСР, а 28 вересня розпочав операції при 4500 акціонерах і 1,2 млрд. карбованців статутного фонду. Мережа його філій складалася з 505 районних, 25 обласних операційних відділів і управлінь.

На основі загальносоюзних законів від 2 грудня 1990 р. Центральний банк Української РСР з простої республіканської контори Держбанку СРСР перетворюється в автономну ланку загальносоюзної резервної системи. Центральний банк отримав право самостійних дій в усіх сферах банківських операцій, окрім емісії кредитних знаків, не порушуючи проведення єдиної грошової політики.

З цього моменту банківська мережа України, ще залишаючись складовою частиною загальносоюзної кредитної системи, також набуває класичної дворівневої форми. На першому рівні розташувався Центральний банк, на другому – комерційні і кооперативні банки, що поділялися на регіональні, інвестиційні, галузеві та ін.

Література

  1. Антонов В. М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. – К.: Таксон, 1998. – 120 с.
  2. Антонов В. Н. АРМ: Вопросы практического использования. – К.: Лыбидь, 1992. – 164 с.
  3. Антонов В. Н. Архитектура интеллектуально-экспертной системы поддержки принятия решений // Информатизация и новые технологии. –1996. – № 4. – С. 16-18.
  4. Антонов В. Н. Интеллектуально-экспертная графическая система // Информатизация и новые технологии. – 1996. – № 2. – С. 17-20.
  5. Антонов В. Н. Интеллектуально-экспертная система обработки документов, подсказки принятия решений: метод построения и реализации // УСиМ. – 1995. – № 3. – С. 82-85.
  6. Антонов В. Н. Проектирование объектно-ориентированых интеллектуальных АРМ// УСиМ. – 1997. – № 4/5. – С. 102-106.
  7. Антонов В. Н., Антонова Ю. В. Основы проектирования интеллектуальных АРМ // Информатизация и новые технологии. – 1994. – № 1/2. – С. 27-29.
  8. Банки на развивающихся рынках: В 2-х т. / Кол. авт. – М.: Финансы и статистика, 1994.
  9. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А. М. Мороза – К.: Ельтра, 1993. – 328 с.
  10. Велш Глен А., Шорт Денієл Г. Основи фінансового обліку. – К.: Основи, 1997. – 943 с.
  11. Волошин І. Розрахунок резервів для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями за допомогою коефіцієнтного аналізу та повної моделі банку // Вісник НБУ. – 1999. – № 9. – С. 61-64.
  12. Ганах Н. І., Мельниченко І. Г. До питання розвитку ринку інформаційного бізнесу в Україні // Вісник Білоцерківського державного аграрного університету. – 3-ій вип. – Ч. 2. – Біла Церква, 1997. – С. 125-130.
  13. Ганах Н. І., Мельниченко Г. І. Застосування методів експериментально-статистичного моделювання для дотримування маневрених характеристик виробництва // Проблеми праці, економіки та моделювання. – Ч. 1. – Хмельницький, 1998. – С. 52-54.
  14. Ганах Н. І., Прокопенко Н. С. Особливості сучасного податкового законодавства України в контексті прийняття Податкового кодексу // Регион, город, предприятия в условиях переходной экономики. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2000. – С. 62-68.
  15. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. І. Мороз та ін. – К., 1992. – 386 с.


27.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!