Osvita.ua Вища освіта Реферати Банківська справа Предмет і метод банківського права. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Предмет і метод банківського права. Реферат

Специфіка предмета правового регулювання банківської діяльності обумовлює застосування різних методів і засобів правового впливу на суспільні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України

Конституція України про засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків.

Необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм національного законодавства в банківській сфері відповідно до директив Європейського Союзу.

Банківське право більшість правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківської діяльності. В юридичній літературі термін "банківське право" вживається як самостійне поняття. За своїм змістом воно відрізняється від поняття "банківське законодавство". Щоб показати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важливо з'ясувати поняття "банківське законодавство". Банківське законодавство є самостійною юридичною категорією і воно пов'язане з банківським правом.

Поняття банківського законодавства. Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: нормативно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єктами відповідно до законів України.

Банківське законодавство як галузь системи законодавства України обумовлене передусім потребами практики, зокрема банківською діяльністю і банківською справою.

У сфері грошово-кредитних відносин банки та кредитні установи здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності.

Суб'єктами, що вступають у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають правовідносини, що потребує різнопланової діяльності банків у зв'язку із проведенням розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних операцій, збереженням грошей тощо.

Грошова-кредитна діяльність як монопольне право держави. Коли панувало монопольне право держави здійснювати грошово-кредитну діяльність та дозволялось функціонування тільки державних банків (це період існування СРСР), між юридичними та фізичними особами з банками складалися в основному горизонтальні відносини, які регулювались нормами цивільного та фінансового права. У законодавстві вони мали назву "розрахункові і кредитні правовідносини". Усі грошові та кредитні кошти, з якими раніше працювали державні банки — Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР та інші, були частиною державних фінансів незалежно від їх власників.

Банківська діяльність за тих умов була переважно касовою та ощадною за характером операцій і тому відносини, які складались у кредитній сфері, були обмеженими і головним чином публічно-правовими.

Фінансові відносини, які обумовлювалися існуванням лише грошових ресурсів у вигляді державного кредиту, мали планово-розподільчий характер, а відсутність ринкової економіки та приватної форми власності не стимулювали створення розвиненої законодавчої бази у кредитній сфері.

За таких умов державний кредит був домінуючим, що було пов'язано з функціонуванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів. Тому він був вагомою складовою фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знаходиться у її власності. Однак це лише уявна, потенційна застава. Відносини в галузі державного кредиту, який здійснювали банки держави, регулювались нормами двох галузей законодавства — цивільного і фінансового.

У договірній сфері, коли надавався державний кредит, держава виступала позичальником, але за цивільним законодавством вона встановлювала всі умови цих відносин в імперативному порядку (види, строки, відплатність тощо).

У фінансовій сфері законодавчими актами регулювались відносини щодо формування централізованих фондів, сплати податків, обов'язкового державного страхування тощо.

Уся діяльність кредитної системи, яка наче і вважалась самостійною ланкою загальнодержавних фінансів, на практиці була тісно пов'язана з Державним бюджетом по використанню його фінансових ресурсів і фактично була підпорядкована єдиній бюджетній політиці.

Професор Л. К. Воронова узагальнила з позицій фінансового права місце та роль банків і кредитних установ у галузі загальнодержавних фінансів, коли держава безпосередньо чи в особі уповноважених фінансових і кредитних органів сама мобілізує, розподіляє і витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, установи соціально-культурної сфери, оборону, охорону правопорядку в країні, управління, створення матеріальних і фінансових резервів.

Існує багато інших прикладів, коли звужене тлумачення фінансів ортодоксальними юристами-фінансистами обмежує водночас існуючу різноманітність товарно-грошових відносин, правова форма яких не може бути лише імперативне встановленою з боку держави. Досить показовою є точка зору професора А. І. Худякова, який категорично зазначав: "Що стосується нашої позиції, то ми, пов'язуючи поняття "фінанси" і "фінансове право" (точніше, його предмет), поділяємо думку авторів, які визначають фінанси атрибутом держави, а державу — атрибутом фінансів".

Конституція України про засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків

У пункті 1 частини другої ст. 92 Конституції України закріплено: "Виключно законами України встановлюються:... засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України...".

У поясненні визначальних конституційних засад розвитку банківського законодавства та його змісту варто згадати думку французького вченого П. М. Годме, який підкреслював: "Ні в якому разі не слід забувати про фундаментальну відмінність між державними і приватними фінансами. Основна відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка приватних фінансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру відсоткової ставки. Стан же і динаміка державних фінансів визначаються рішеннями держави і діями публічної влади".

Цих відмінностей цілком достатньо, щоб розглядати фінансову, банківську (кредитну) та грошову сфери як самостійно функціонуючі ринки, стверджуючи, що фінансове законодавство не поглинає банківське, яке, незважаючи на свій зв'язок з державним кредитуванням, грошовим обігом у державі та іншими державними атрибутами, має свою чітко окреслену сферу. Тому банківське законодавство цілком правомірно вважати самостійною галуззю загальної системи законодавства в Україні.

Риси банківського законодавства. Які характерні риси банківського права?

Розглядаючи поняття банківського законодавства, важливо окреслити його риси:

  • воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового регулювання в Конституції та законах України, нормативно-правових актах стосовно банківської діяльності, функціонування кредитних установ та банківської справи;
  • як галузь загальної системи законодавства має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права (закони та підзаконні акти);
  • у банківському законодавстві законодавчі акти поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у послідовності за їх юридичною силою;
  • нормативно-правові акти розрізняються за предметом відання і повноваженнями владних суб'єктів держави (Верховна Рада України, Президент України і Національний банк України) і не можуть видаватися органами державної виконавчої влади без законодавчого доручення;
  • первинним елементом цього законодавства є стаття законодавчого акта як форма вираження, засіб викладення правової норми;
  • воно безпосередньо пов'язане з регулюванням статусу грошей, цінних паперів та фінансовою діяльністю юридичних та фізичних осіб, а також з банківською діяльністю та власне банківською справою;
  • використовує як імперативні, так і диспозитивні методи регулювання банківських правовідносин, про що свідчить порівняльна таблиця на прикладі різних країн.

Законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності, які застосовуються в окремих країнах.

Які існують законодавчі обмеження на певні види банківської діяльності?

 Види

Операцій

Країни

 

Операції

з цінними

Паперами

Вкладення

у нерухомість

Операції

страхування

 

Лізинг

Готівковий

обіг валюти

США

Обмеження

Обмеження

Обмеження

Обмеження

Обмеження

Великобританія

Високий

показник

ризику

Обмеження

Німеччини

Високий

показник

ризику

Заборонені

Високий

показник

ризику

Обмеження

Франція

Заборонені

Обмеження

Японія

Обмеження

Заборонені

Заборонений

Обмеження

Україна

Обмеження

Заборонені

Обмеження

 

Отже, характеризуючи поняття "банківське законодавство", більш зрозумілим стає поняття "банківське право".

Як правова категорія воно означає внутрішню будову правових норм будь-якої галузі. Системний характер групування норм банківського права має об'єктивний характер, а банківського законодавства — суб'єктивний, виходячи з потреб банківської практики.

У банківському праві як галузі права існують класичні інститути права, окремі групи однорідних за характером норм, а також спеціальні норми та інші ознаки структури побудови норм, які регулюють самостійну сферу суспільних відносин.

Первинним елементом системи банківського права є норма права, яка складається з гіпотези, диспозиції та санкції (не плутати із статтею нормативного акта, яка не завжди містить всі три структурні елементи правової норми).

Банківське право характеризується стабільністю правових положень, але не позбавлене динамізму, що свідчить про зміни, доповнення галузі права новими правовими інститутами та нормами спеціального призначення (перехідні положення закону, порядок його введення та інші).

Банківське право має свої юридичні властивості, принципи та інститути (нормативна сторона), а також сукупність суб'єктів — правових установ (організаційна сторона), що дає підстави розглядати його як систему права. Накопичення законодавства у регулюванні банківської діяльності і банківської справи висуває необхідність виділення нових ланок у структурі банківського права (страхування депозитів, договір банківського рахунку, банківська таємниця, капітал банків та інше). Таким чином, у сучасний період відбувається характерний процес становлення банківського права.

Якщо порівняти поняття "банківське законодавство" і "банківське право", ми впевнено можемо стверджувати, що вони взаємопов'язані між собою.

Але не можна обминути і дискусійності цього питання. Визначаючи поняття "банківське законодавство", вчені-юристи традиційних поглядів на фінансове право як галузь заперечують проти банківського права, ігноруючи всі ознаки його предмета. У 60-70-х роках банківське право вважали підгалуззю фінансового права, і це було зрозуміло, оскільки тоді більша частина правовідносин за участю банку мала фінансово-правовий характер.

Поняття фінансових органів та кредитних установ розглядалися як тотожні. Проте Л. Г. Єфимова у своєму навчальному посібнику виходить за межі консервативних поглядів, і при цьому без будь-яких пояснень стверджує, що "банківське право не є ані самостійною галуззю права, ані підгалуззю права". Відповідь на запитання, чому так вважають окремі науковці, ми знайдемо у зарубіжних теоретичних джерелах.

Цікавими з точки зору розвитку наукової думки і практичної реалізації нових сучасних ідей про банківське право як самостійну комплексну галузь законодавства і галузь права є підручники зарубіжних авторів, зокрема, К. Гавалди та Ж. Стуффле, П. Годме, Р. Кольса, А. Полларда, Ж. Пассейка, К. Елліса та Ж. Дейлі та багатьох інших.

Розвиток науки банківського права. У своїй монографії Н. Ю. Єрпилєва узагальнила правові ідеї та міжнародний досвід у галузі "Міжнародне банківське право". Послідовний у своїй концепції та правових поглядах професор Г. А. Тосунян збагатив науку банківського права відомою монографією "Банківська справа й банківське законодавство Росії: досвід, проблеми й перспективи". В Україні теорія банківською права не набула належного рівня розвитку, оскільки вчені-юристи недостатньо приділяли уваги цій сфері знань.

Сучасна наука банківського права має свої історичні витоки — значним внеском збагатив розвиток теорії банківського права видатний банківський юрист М. М. Агарков, який ще наприкінці 20-х років уперше опублікував курс лекцій "Основи банкового права".

Цей невеликий за обсягом екскурс про погляди та наукові праці вчених-юристів є лише загальним контуром і дає можливість скласти уявлення про становлення категорії "банківське право". Його користь полягає у засвоєнні теорії та практики банківського права, оскільки важливо сформувати власний погляд на питання: чи є банківське право самостійною галуззю системи права, що тісно пов'язана з більш загальною проблемою — праворозумінням.

Безперечно, у науці мають право на існування різні теоретичні моделі правової дійсності, але юридична кваліфікація правових явищ не повинна приводити до заперечення наявності самих явищ. Тому розглядаючи банківське право як самостійну галузь права, звернемося до питання про предмет та метод банківського права. Відомо, що будь-яка галузь права характеризується цими категоріями. Що вони означають?

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямована дія норми права. Суспільні відносини, які складаються у сфері банківської та кредитної діяльності — це об'єктивна основа, яка обумовлює банківське право і вносить у нього систематизуючи ознаки.

Предмет банківського права. Отже, під предметом банківського права слід розуміти самостійну групу суспільних відносин, які виникають у процесі організації, функціонування і розвитку банківської системи України, охоплюють банківську діяльність і банківську справу, якою безпосередньо займається Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, а також відносини, що регулюються нормами права в інтересах громадянина, банків та держави.

Ключові категорії банківського права. Таке визначення предмета встановлює межі дисципліни, яка вивчає сукупність норм банківського права і дає можливість орієнтуватись на ключові категорії: "банківська діяльність", "банківська справа", "банківські правовідносини", "принципи банківського права", "суб'єкти банківського права", а також "нормативні регулятори".

Професор М. М. Агарков, відкриваючи у 1929 р. курс лекцій з банківського права, починав розгляд предмета з пояснення сутності банку: "Банк є торгове підприємство, яке збирає капітали для систематичного їх розподілу шляхом кредитних операцій". Порівняємо це визначення з сучасним поняттям банку, яке наводиться у ст. І Закону України "Про Національний банк України": "Банк — це юридична особа, яка на підставі ліцензії Національного банку України здійснює діяльність по залученню вкладів від фізичних та юридичних осіб, веденню рахунків і наданню кредитів на власних умовах".

Отже, головною ознакою банків, у наведених прикладах визначення цього поняття є банківська діяльність і банківська справа.

Категорія "банківська діяльність". Категорія "банківська діяльність" у загальному вигляді означає сукупність постійно або систематично здійснюваних операцій різних видів щодо грошей та інших фінансових інструментів, і підпорядковано досягненню єдиної мети — використанню грошей для отримання прибутку.

Банківські операції, які відображають банківську діяльність, це, по суті, угоди, які за своєю правовою природою спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Вони складають предмет діяльності банків, наприклад, прийом вкладів, облік векселів, відкриття банківського рахунку та інші.

Загальноприйнято ще з кінця XIX ст. поділяти банківські операції на активні та пасивні, коли банк видає кредит і водночас сам є позичальником грошей.

Термін "банківські операції" широко вживається у Законі України "Про Національний банк України" (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).

Банківські операції регулюються нормами закону і здійснюються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках.

Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікудін, може бути пов'язана зі створенням групи кредитних установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних установ та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськими операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація заставного майна як умова невиконання угоди).

Банківська справа. Категорія "банківська справа" стосується також кола суспільних відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуванням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, інкасуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту (від італ. Conto corrente – поточний рахунок – договір, за яким сторони проводять періодичні розрахунки по сальдо (залишку) зустрічних вимог), веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону "Про Національний банк України".

У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватноправові правовідносини (кредитні угоди, депозитці рахунки).

Правовідносини у процесі здійснення банківської діяльності

Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:

  • майнові - пов'язані з грошима, цінними паперами або майном;
  • немайнові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;
  • організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура банку, веденням обліку.

За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на матеріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом "Про Національний банк України" права центральному банку здійснювати банківське регулювання та нагляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).

Суб'єкти банківського права. Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у банківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є безпосередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між собою, мають власне статутне становище.

Статутне право. Нормами статутного права визначається статус Національного банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської діяльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід наголосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність банківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактичного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'язково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Традиційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в якому містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських правовідносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного банківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінансово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси господарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, нормативно-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують банківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних судових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських правовідносин.

Особливості застосування методів правового регулювання банківської діяльності. Специфіка застосування методів правового регулювання банківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання:

  • посилити характер прямої дії банківського законодавства;
  • узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;
  • обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами;
  • обмежити надто ризикову банківську діяльність у ринковій економіці, яка ґрунтується на вільній конкуренції;
  • забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капіталу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ризику на одного позичальника, страхування банківських депозитів);
  • розробити та вдосконалити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіжних країн.

Необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства

У зв'язку з важливістю вирішення цих завдань насамперед слід звернути увагу на застосування імперативного методу регулювання в банківській сфері, що зумовлює необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм з вимогами європейського законодавства. Що мається на увазі?

Основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав — членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства.

Потрібно зазначити й те, що Європейський Союз рідко встановлює абсолютний рівень правових стандартів. Здебільшого його директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які знаходяться посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Основні завдання директив Європейського Союзу щодо банківської діяльності:

  • Перша та Друга банківські координаційні директиви спрямовані на координацію законів, положень та адміністративних заходів стосовно діяльності кредитних установ. У широкому розумінні ці директиви дають змогу банкам брати участь у багатьох видах фінансової діяльності на території держав-учасниць;
  • Директива власних фондів встановлює вимоги щодо власного фонду для кредитних установ;
  • Директива банківського коефіцієнта платоспроможності визначає необхідний коефіцієнт платоспроможності для кредитних установ;
  • Більшість директив щодо банківської діяльності були прийняті на підставі пункту 2 ст. 57 Договору про Європейську Економічну Співдружність, що передбачає свободу започаткування і здійснення незалежної професійної діяльності;
  • Директива великої незахищеності передбачає нагляд та контроль за великими ризиками кредитних установ;
  • Друга консолідаційна директива нагляду формулює принципи нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційній основі. Директива може також застосовуватись стосовно небанківських інвестиційних фірм;
  • Директива гарантії вкладів визначає умови захисту інвесторів та вкладників.

Як приклад важливості застосування міжнародних стандартів нормативного методу регулювання банківської діяльності можна послатись на Директиву власних фондів кредитних установ, її метою є забезпечення послідовності діяльності кредитних установ, захист заощаджень, поліпшення координації у банківській галузі, а саме: нагляд за основними ризиками та платоспроможністю, які стосуються капіталу, фондів основних ризиків та кумулятивних пільгових часток і підпорядкованого боргу.

Згідно з Директивою банківського коефіцієнта платоспроможності кредитних установ Європейська Співдружність прийняла загальну законодавчу структуру стосовно оцінки ризиків. Встановлення відповідного співвідношення платоспроможності відіграє провідну роль у нагляді за діяльністю кредитних установ. Ця директива створює загальний стандарт для власних фондів, платоспроможність яких визначається відповідно до міри кредитного ризику.

Директива містить класифікацію пунктів балансу по чотирьох рівнях ризику: повний ризик, середній ризик, ризик нижче середнього та низький ризик. Окрім того, ця директива регулює застосування різних видів пунктів балансу, які пов'язані з відсотками та курсами обміну іноземної валюти.

Згадана директива також стосується нагляду за діяльністю кредитних установ на консолідаційному рівні. Зрозуміло, що для того щоб нагляд на консолідаційному рівні був ефективним, він має застосовуватись до всіх держав-учасниць та всіх банківських груп, включаючи аналогічні товариства, які не є кредитними установами. Важливо зазначити, що директива пояснює та уточнює методи, які можуть бути використані для належного банківського нагляду, який забезпечує відповідно до банківського законодавства в Україні реалізацію інтересів та захист прав громадян, оскільки вони є економічно та інформаційно стабільними клієнтами банків у ринкових умовах.

Підтвердженням сприйняття Україною важливих європейських стандартів у банківській сфері, застосування єдиних методів правового регулювання банківських правовідносин є Указ Президента України "Про комплексні заходи щодо оздоровлення банківської системи на 1999—2000 роки" від 23 січня 1999 р. за № 44/99.

Отже, на відміну від фінансово-правових відносин, які, за висновком Н. 1. Хімічевої 118. 35], є державно-владними майновими правовідносинами, банківські правовідносини, хоч і стосуються цих та інших цивільних, адміністративних правовідносин, водночас утворюють самостійну групу відносин з власним методом правового регулювання.

При цьому зазначимо, що предмет правового регулювання вказує на те, що регулюється нормами права, які суспільні відносини складаються у банківській сфері. Метод правового регулювання вказує на те, як регулюються ці відносини, якими засобами та прийомами.

Норми банківського права регулюють різні за своїм змістом суспільні відносини різними методами та засобами. Поряд з предметом банківського права метод виступає юридичним критерієм виділення банківського права у самостійну галузь права. Завдяки комплексному характеру банківське право використовує різні методи, які притаманні публічному та приватному праву.

Метод рівності сторін (суб'єктів правовідносин). У банківському праві застосовується метод рівності сторін (суб'єктів правовідносин), їх вільного волевиявлення, коли йдеться про договірні відносини щодо кредитної або депозитної угоди. У такому разі характерними рисами методу диспозитивного регулювання (метод автономії) є:

  • рівноправність учасників правовідносин, що свідчить про індивідуально-регулятивне значення кредитного договору;
  • автономія учасників правовідносин, що означає здатність фізичної чи юридичної особи незалежно формувати свою волю і здійснювати свої права, досягаючи власного інтересу;
  • самостійність учасників правовідносин, що відображає можливість розпоряджатися майном на свій розсуд, нести відповідальність за своїми зобов'язаннями.

Публічно-правовий метод. Застосування у банківському праві публічно-правового методу свідчить про необхідність існування імперативних правовідносин між його учасниками. Адміністративно-владний метод підпорядкування у правовідносинах однієї сторони іншій має такі характерні риси:

  • обов'язковість і незаперечність виконання адміністративно-владних приписів (актів), щодо яких погодження між сторонами не передбачається;
  • реалізація суб'єктами правовідносин адміністративно-владних повноважень та функцій випливає з їх статусу;
  • застосування імперативного методу пов'язано з забороною окремих певних дій (операцій) банку чи кредитної установи або вилученням ліцензій (позбавленням права).

Таким чином, можна зробити висновок, що специфіка предмета правового регулювання банківської діяльності обумовлює застосування різних методів і засобів правового впливу на суспільні відносини, які у сукупності характеризують банківське право і передбачають досягнення мети — забезпечення ефективного функціонування банківської системи в Україні. Далі важливо з'ясувати, на яких засадах побудовано банківське право України.

Література

  1. Банкiвська енциклопедiя. Пiд редакцiєю Мороза А. М., К.: Ельтон, 1993р.
  2. Комерцiйнi банки в Українi. Довiдник. К: Вища школа, 1990—62с.
  3. Мороз А. Основи банкiвської справи, К: Лiбра, 1994р.
  4. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. - 2001. Закон України "Про Національний банк України" від 27.02. 2004.
  5. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні / Затверджена постановою Правління НБУ № 368 від 28.08. 2001р.
  6. Положення НБУ "Про кредитування" Затверджено постановою Правління НБУ № 246 від 28 вересня 1995 р. // Податки та бухгалтерський облік. -2000. -№59. -с. 715.
  7. Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.
  8. Васюренко О. В. Банківські операції. -К. -2002. -255с.
  9. Мітенко B. I. та ін. Основи лізингу: Навчальний посібник / Серія "Бібліотечка банкіра". - К.: Т-во "Знання", КОО, 1997. - 138с.


25.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!