Osvita.ua Вища освіта Реферати Бухгалтерський облік Методологічні засобі дослідження податків. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Методологічні засобі дослідження податків. Реферат

Методологічні засоби, завдяки яким ставлять і вирішують ті чи інші дослідницькі задачі, відображають масштаби, значення і складність проблеми, характеризують рівень наукової, духовної та культурної зрілості дослідників

Роздуми про сутність і призначення податків мають довгу історію: тут і тексти Святого Письма, і твори художньої літератури, і офіційні документи, і, звичайно, наукові трактати та міркування спеціалістів. Наведемо лише деякі з особливо повчальних чи оригінальних підходів до осмислення оподаткування.

Так, у Новому Завіті – священній книзі християн – є декілька фрагментів, над глибоким сенсом яких варто задуматися. Фарисеї спокушали Ісуса Христа лукавим питанням – належить сплачувати кесарю (римському імператору) податок чи ні? Христос, показавши на зображення кесаря на динарії (монеті), відповів їм: "Тож віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже" (Євангелія від св. Матвія 22: 15–21). До апостола Петра підійшли збирачі податків й запитали: "Чи не заплатить ваш учитель?". "Так", – відказав Петро. Тоді Ісус сказав: "Як ти думаєш Симоне: царі земні з кого беруть мито або податки: від синів своїх, чи чужих?" А як той відказав: "Від чужих", то промовив до нього Ісус: "Тож вільні сини!" (Євангелія від св. Матвія 17: 24–26).

Сенс наведених висловів полягає в Божественному походженні влади, що передбачає послух перед установленнями властей (Послання до римлян св. апостола Павла 13: 1–7). Тим самим християнська релігія не допускає антидержавного ставлення до податків. Чи не першою в історії фінансової літератури інтерпретацією податків з теологічних позицій став написаний у Візантії в Х ст. "Фіскальний трактат", що регламентував принципи оподаткування та способи стягування податків·. Пізніше під кутом зору християнської догматики оподаткування трактували відомі богослови західної церкви Фома Аквінський (1225–1274), Егідій Колонна (1247–1316), Ніколай Кузанський (1401–1464).

У зовсім іншому, нігілістичному тоні описували податки деякі світські автори, зокрема великий англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667–1745). В гротескній формі Свіфт висміює сучасну йому податкову систему на прикладі вигаданої країни Лапути, де збираються накласти податки на "ті властивості тіла і душі, за які люди більше всього цінять себе". Пропонуються податки на ум, хоробрість, ввічливість при глузливій умові, що визначення наявності цих достоїнств буде покладене на самих платників.

Самий високий податок передбачається для тих, хто користується найбільшою прихильністю у протилежної статі. Жінки мають бути оподатковувані відповідно до їхньої вроди та вміння чепуритися (за їх власною оцінкою!). Щоправда, деякі риси жіночої вдачі не підлягають оподаткуванню, бо "доходи від цих статей не покриють витрат по справлянню податку". Саркастичний стиль не заважає показати значення податків як одного з найважливіших суспільно-державних інститутів, і воднораз із позиції мізантропа Свіфт розкриває соціально-психологічну природу людей як платників податків. Жанр фантастичного гротеску лише підкреслює серйозність і актуальність податкових проблем для всіх часів і народів.

Не минула тема податків і сучасної соціально-орієнтованої естради. Так, в репертуарі знаменитого квартету "Бітлз" була пісня "Збирач податків": На машине держишь путь – мне за / улицу плати, / в парке сядешь отдохнуть от налога / не уйти. /Если холодно кому, за тепло налог /возьму. / Коль идет кто по дороге, / обложу налогом ноги.

Таким чином, для осмислення податків задіяні всі форми пізнання дійсності та ставлення до неї: релігійна віра, мистецтво, наука, що вводить оподаткування в царину духу, культури і знання.

Пізнавальні методи вчення про податки

З одного боку наука про податки – окрема галузь фінансової науки. В цьому напрямку вона розвивається за принципом "знати все більше про все менше", маючи характер вузько спеціалізованого знання про податкову систему і/або про окремі податки. В іншому сенсі податкова наука – галузь суспільствознавства, що розглядає оподаткування в контексті знання про людей, суспільство, економіку і державу, тобто відноситься до гуманітарних наук. У гуманістичному аспекті податки інтерпретуються як поставлений на службу інтересам людини фінансовий ресурс, що знаходиться в розпорядженні держави.

Під кутом зору теорії пізнання (гносеології, епістемології) вчення про податки, державні фінанси взагалі, базується на методології філософського дуалізму, тобто визнанні рівноцінності й рівносильності матеріалістичних та ідеалістичних засад наукового осмислення фіскальної дійсності. "Методологія досліджень однаково опирається як на об’єктивний матеріальний детермінізм фінансових явищ, так і на ідеальну мотивацію, що передбачає вирішальну роль ідей, ідеалів та свідомо поставлених цілей у функціонуванні державних фінансів" [2, c. 19].

Метод, який використовують для тлумачення текстів і смислів наукових положень, викладених в творах інших авторів, не торкаючись аналізу реалій дійсності, носить назву герменевтичного методу. Для безпосереднього дослідження фактів, явищ, процесів, проблем оподаткування застосовують комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання. До найбільш поширених загальнонаукових методів відносяться діалектика, методи формалізації та моделювання. Діалектика дозволяє розглядати фіскальні явища в їх розвитку, а теоретичне вчення про податки, його ідейні засади – у процесі еволюції.

За допомогою методу математичної формалізації зміст фінансових явищ виражається символічними засобами алгебри, аналітичної геометрії, математичної логіки. Метод моделювання забезпечує створення знакових моделей та схем, що відтворюють процеси і функції оподаткування. Економетричними засобами математичної статистики здійснюють перевірку гіпотез, аналізують динаміку фінансово-економічних показників, будують формалізовані моделі бюджетно-фіскальних процесів.

До загальнонаукових методів належить також генетичний метод, оснований на аналізі походження податків і розвитку оподаткування. Цей метод передбачає пояснення явищ виходячи з деякого первісного стану, певного відправного пункту дослідження з понаступним відображенням основних етапів і тенденцій. Наприклад, походження податкового кодексу можна вивести від податкового статуту, запровадженого в III ст. до н. е. царем елліністичного Єгипту Птоломеєм II Філадельфом [2, c. 252]. Німецька фінансова наука XVI–XVIII ст. була представлена камералістикою, котра теоретично приймала величину державних доходів за головний показник національного добробуту.

Камералісти відводили перше значення питанням ефективності адміністрування податків, проблемі актуальній донині. На цій підставі можна вважати, що камералістика – генетична прамати сучасного вчення про організацію та управління податковою системою. У фокусі уваги іншої фінансово-економічної школи – меркантилістів – знаходилися способи фіскального регулювання економіки та протекціонізму національного виробництва, що також залишається на порядку денному донині. Подібні приклади легко продовжити. Загалом, теоретичні розробки і практичні технології оподаткування створюють на основі або за допомогою своїх попередниць, їх будують як мозаїки з нових елементів у комбінації з давно відомими.

Одні знання створюють на основі других знань. Нововведення уточнюють, доповнюють, розвивають давніші положення. Адже зміст будь-якого розвитку полягає в прирощенні нового до старого, що і складає суть генетичного методу. Проблема даного методу – знаходження генетично вихідного моменту, вибір якого носить суб’єктивний характер, що інші дослідники завжди можуть взяти під сумнів. У дослідженні податкових систем зарубіжних країн важлива роль належить порівняльно-історичному методу, а також близькому йому методу компаративістики – порівняльному країнознавству в сфері оподаткування.

Цей метод має ті переваги, що вивчаючи податки в інших країнах, ми порівнюємо їх із податковою системою України і тим самим розвиваємо критичне мислення, вчимося в іноземців, запозичуємо зарубіжний досвід. Один із самих корисних методів – структурно-функціональний аналіз податків, державних фінансів взагалі, в зв’язку функціями, виконуваними ними в системі інших соціально-економічних явищ. Даний метод передбачає вивчення впливу (сприятливого, негативного, нейтрального) конкретних податків і фіскальних заходів на суспільно-економічну систему в цілому.

Фінансове становище держави і стан фінансової науки не можна пояснити поза соціологічним контекстом. Ідеї та поняттєвий арсенал, пропоновані фіскальною соціологією, дозволяють охарактеризувати рівень податкового, ширше кажучи, фінансового мислення, а звідси – й сучасних фінансової політики і практики. Під соціологічним кутом зору суспільство сприймає податки суперечливим чином, то усвідомлюючи їх як джерело забезпечуваних державою суспільних благ і послуг, то засуджуючи їх як засіб скорочення індивідуальних доходів і власності. Законослухняна більшість платників сплачує податки хоч і свідомо, але в порядку, який ми пропонуємо назвати свідомою покорою. Адже нереально засвідчити ентузіазм при сплаті податків, нехай буде платник хоч ідеальним патріотом.

Головна драма оподаткування, що породжує напругу в ставленні громадян до держави, – посягання на власність, відчуження доходів у формі податків. Конфлікт між "моє" і "наше" існує завжди, хай навіть суспільство складалося б суспіль із святих. Суперечливі властивості однаково здатні перетворити оподаткування як у фактор підйому, так і занепаду держав. Представники фіскальної соціології не проводять чітких розмежувальних ліній між фінансовою наукою (в її генетичному походженні від політичної економії), соціальною психологією, правом і етикою, вводять у коло досліджуваних явищ людські фактори (переконання, мотивації, стереотипи поведінки).

З соціологічного погляду при рівній величині податкових внесків на оплату певних суспільних благ суб’єктивна цінність останніх для різних індивідів неоднакова. Або, що одно і те ж, однакові податки суб’єктивно по-різному сприймаються окремими категоріями платників у залежності від їх соціального статусу, рівня громадянської свідомості, інших факторів. Скажімо, для пацифіста воєнні видатки в мирний час, відповідний їм податковий еквівалент у державному бюджеті психологічно сприймаються як більш обтяжливі, ніж для патріота. Подібні аргументи давно ввійшли до дослідницького арсеналу західної фінансової науки, а уряди демократично-правових держав враховують суспільні настрої при розробці заходів фінансової політики.

Загалом соціологічна школа вчення про податкову державу констатує: пояснення податкових явищ настільки багатофакторне, що не можна обійтись без використання положень економіки, юриспруденції, історії, соціальної психології, врахування факторів національної ментальності, етики і політики. Це той випадок у науці, коли еклектика, за якою радянська наука закріпила репутацію безпринципної комбінації різнорідних поглядів, насправді є продуктивною пізнавальною силою, пропонуючи засобами міждисциплінарного мислення комплексне розуміння такого складного суспільного феномена як оподаткування. Подібні методи дослідження допомагають розпізнати наближення кризи податкової держави – момент, із якого починається наростання економічних труднощів, суспільної деморалізації, соціальної нестабільності, загроз національній фінансовій безпеці.

Видатна роль у розробці вчення про державу в соціологічному контексті належить відомому американському ученому-фінансисту Р. Масгрейву. Він виходив із передумови, що держава – "асоціація індивідів, об’єднаних спільною дією, згуртованих для вирішення проблем суспільного співжиття демократичним і справедливим чином. Словом, держава є договірною організацією, основаною на забезпеченні інтересів її громадян" [43, p. 31]. За Масгрейвом, держава як політична установа, державний сектор економіки і ринок інтегровані в єдину соціально-економічну структуру. Науковій методології учених-фінансистів властиві також позитивний і нормативний методи.

Різниця між ними полягає в принциповому розмежуванні мотивацій дослідження між питаннями "що є"? і "що має бути"?Позитивна наука має справу з фактами, явищами, процесами, які не підлягають і не підкоряються суб’єктивним оцінкам в етичних категоріях добро-зло, краще-гірше, правильно-неправильно, бажано-небажано. З такого погляду всі природознавчі науки позитивні, оскільки їх положення не залежать від поглядів і волі людей. Фінансова наука також позитивна в тій мірі, в якій вона досліджує факти і реалії. За словами Мілтона Фрідмена, позитивне дослідження "є засобом розуміння фактів, ми не можемо зрозуміти факти поза певною теорією".

Дослідники-позитивісти використовують емпіричні методи аналізу: спостереження, кількісні виміри явищ, опитування, експерименти. Наприклад, англійські вчені шляхом опитування платників податків виявили, що існуючий рівень оподаткування заробітної плати суттєво не впливає на мотивації до роботи юристів і бухгалтерів як окремої соціальної групи платників. У США за допомогою експериментів пройшов перевірку і закінчився невдачею проект так званого негативного прибуткового податку.   Проте, досліджувані в сфері державних фінансів факти і реалії – продукт людської діяльності, вони несуть на собі печать переконань, успіхів і невдач їх творців. Суб’єкти фінансових явищ не лише можуть по-своєму їх тлумачити, але й здатні переосмислити і переробити власні творіння.

Перетворення дійсності в бажаному напрямку складає предмет нормативної науки. Вона впливає на дійсність через критичне ставлення до неї. На відміну від позитивної теорії, положення якої можуть бути емпірично (на основі досвіду) перевірені, нормативні припущення й ідеали вільно приймаються або відхиляються. Нормативна наука в залежності від симпатій і антипатій дослідника дає рекомендації на зразок: "податкові ставки мають бути прогресивними; пропорційними; регресивними".

Інакше кажучи, нормативне дослідження його автор підпорядковує певним світоглядним установкам чи теоретичним положенням за своїм вибором. Воно опирається на оцінні судження, (погано, добре), на соціально-етичні погляди дослідника індивідуалістично-суб’єктивного характеру. У такому разі виникає небезпека фальсифікації уявлень про реальну дійсність в світлі особистих переконань. Перенаступни зарані поставлену мету, нормативне дослідження може стати знаряддям інтересів ненаукового характеру, видавати бажане за дійсне.

Нормативне знання існує в формі пропозицій і рекомендацій. Суб’єктивність і варіантність робить їх приступними для критики й заперечення, коли опонент вважає висновки помилковими, розділяє протилежні погляди, не згодний із доводами, на основі яких зроблені пропозиції. У цьому зв’язку деякі теоретики вважають нормативні розробки більше політикою, ніж наукою. Проте, в творчому, суспільно значущому аспекті нормативна фінансова наука у найбільшій мірі відповідає положенням теорії економіки добробуту – вчення, котре інтерпретує суспільну бажаність чи небажаність різних фінансово-економічних ситуацій на основі оціночних припущень морально-етичного характеру (справедливості, рівності, політичної доцільності та ін.).

Центральним постулатом економіки добробуту є оптимум Парето, названий за іменем італійського економіста і соціолога Вільфредо Парето (1848–1923). Оптимум Парето – ефективний розподіл (розміщення) ресурсів, зміни якого з метою поліпшення добробуту одних людей неможливе без одночасного погіршення становища інших. Зауважимо, оптимум Парето передбачає ефективне розміщення ресурсів під кутом зору їх цільового і продуктивного використання (витрачання), що не рівнозначно кінцевому розподілу благ і вигод із бажаним чи необхідним суспільним результатом. Останнє досягається поліпшенням за Парето, що логічно випливає з поняття оптимуму Парето.

Поліпшення за Парето – (пере) розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. Тобто, поліпшення за Парето виключає ситуацію, що нагадує гру з нульовою сумою, в якій виграш одного рівнозначний програшу другого, навпаки, добробут обох стає взаємообумовленим. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному егоїзму та особистому інтересу, без їх розподілу на засадах гуманістичної етики. Іншими словами, Парето шукав джерела добробуту суспільства не стільки в успіхах розуму, скільки в успіхах моральності.

З такого погляду, в сфері державних фінансів, на відміну від ринку, економічний принцип з’єднаний із моральним, через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних ідеалів. Поліпшення за Парето можливе стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження в силу їх неділимості та неконкурентності споживання. Так, користування фінансованими за рахунок бюджетних коштів благами національної безпеки чи справедливого правосуддя одними людьми не зменшує корисності й доступності даних благ для інших.

Оптимальний або ефективний розподіл за Парето – теоретичний варіант, оскільки реально суспільство через електоральні та парламентські процедури може віддати перевагу менш економічно ефективному, але більш соціально справедливому чи політично прийнятному розподілу, що, зазвичай, і є поводом для державного втручання в економічні й розподільчі процеси. При всій теоретичній переконливості оптимум Парето – ідеал, а ідеали в реальній суспільній практиці рідкість. За критерієм Парето виправдана тільки та фінансово-економічна політика, котра нікому не наносить шкоди. Вочевидь така умова накладає серйозні обмеження на практичне застосування даного підходу. Справді, важко уявити економічну політику, котра б передбачала загальне збільшення національного доходу, виключивши при цьому саму можливість його часткового зменшення в галузевому, регіональному чи соціальному вимірах.

Отже, чим менше реальних фінансово-економічних ситуацій оптимальних за Парето, тим більше зростає роль оподаткування в перерозподілі ресурсів і доходів у бажаному напрямку. Коли під дією ринкових факторів підвищується добробут (рівень життя, дохід, корисність, вигода, інтерес) одних людей, а рівень добробуту інших залишається незмінним або навіть знижується, завжди є можливість через бюджетно-фіскальні канали перерозподілити частину доходів тих, хто виграв, на користь потерпілих. Особливо, якщо величина приросту доходів у перших перевищує суму втрат, понесених другими.

Ефект ініційованого суспільними сподіваннями і державними інтересами перерозподілу можна розуміти і таким чином, що передавши в формі податку частину своїх доходів, платник вправі розраховувати на блага і послуги державного походження більш значні від тих благ приватного характеру, які він втратив, заплативши податок. Ідеї Парето воднораз торкаються положень економічної теорії, соціології, державних фінансів.

Теорія Парето формулює ідеальний результат, хоч мало турбується про способи його реалізації. І все ж розроблена на основі вчення Парето так звана нова концепція суспільного добробуту не випадково фігурує у наукових монографіях і університетських підручниках із економіки та фінансів, бо служить справі ідейно-теоретичного виховання національних еліт західних країн. Адже оптимум Парето на науковому рівні відображає прагматичне правило: живи і давай жити іншим. За таким правилом добробут суспільства в цілому зростає, якщо незалежно від оподаткування покращується добробут кожного. І навпаки – вигоди одних за рахунок втрат інших рівнозначно загальному зменшенню добробуту, що деморалізує і дестабілізує суспільство.

Серед знаменитих економістів до позитивістів належить лідер монетаристів Мілтон Фрідмен, до "нормативістів" можна віднести Джона М. Кейнса, хоч першому не чужі рекомендації на основі спостережень над дійсністю, а рецепти другого опираються на емпіричний аналіз фінансово-економічних реалій. Чисто нормативні чи позитивні роботи практично неможливі, в реальних дослідженнях – від студентської курсової роботи до наукового трактату – поєднані обидва методи. Словом, – дослідник-позитивіст ніби закликає пристосовуватися до існуючої дійсності, а прихильник нормативного методу пропонує змінювати, вдосконалювати її. Вимоги життя диктують доцільність комбінації обох підходів.

Різні методи пізнання розкривають суперечливу суть оподаткування: на макроекономічному рівні податки мають обумовлений діяльністю держави об’єктивний характер, а на мікроекономічному рівні сприймаються кожним із платників зокрема суб’єктивно. В цьому зв’язку не можна не погодитися з присудом класика фінансової науки Лоренца Штейна "Сутність оподаткування розвивається з сутності людини і держави" [44, p. 31].

Модель Ліндаля-Вікселля

В західній теоретичній традиції логіка висвітлення природи оподаткування нерозривно зв’язана з концепціями суспільного блага, суспільного вибору та поліпшення за Парето, так званою проблемою безбілетного пасажира (free-rider problem), поняттями зовнішніх ефектів (екстерналій) і державного сектора. Суспільні блага – блага (товари, послуги, корисності, вигоди), задоволення якими одного індивіда робить ці блага доступними й іншим споживачам без додаткової оплати з їх боку. Суспільні блага характеризуються такими родовими ознаками як:

  • неконкурентністю споживання – доступність певного блага для одного індивіда не знижує рівня його споживання для інших людей;
  • невиключеністю, тобто виробник (постачальник) блага не може виключити з кола споживачів осіб, які не бажають або не можуть його оплачувати, а окремі споживачі суспільного блага не можуть перешкоджати споживанню даного блага іншими.

Отже, споживання суспільних благ носить неподільний колективний характер. Як уже зазначалося, до суспільних благ відносяться безпека нації, особистості та власності, правопорядок, захист довкілля, транспортна інфраструктура та ін., що відповідає видатковим статтям бюджетів. Вищим суспільним благом колективного користування та засобом задоволення загальних потреб є сама держава. За словами видатного британського економіста Альфреда Маршалла (1842–1924), впорядковану державу "треба вважати важливим елементом національного багатства". Суспільне благо – давнє поняття західної суспільно-гуманістичної думки, розроблене в його сучасному фінансово-економічному аспекті лауреатом Нобелівської премії Полем Самуельсоном. Всі блага мають свою ціну.

Проте, через унікальні властивості неконкурентності та невиключеності в сфері виробництва і споживання суспільних благ не діє звичайний ринковий механізм ціноутворення. Тому пропорції виробництва та умови пропозиції суспільних благ визначаються в процесі суспільного (колективного) вибору. Суспільний вибір – економічно мотивований політичний процес колективного приймання рішень щодо визначення обсягу і структури суспільних благ.

Джеймс Б’юкенен – один із фундаторів теорії суспільного вибору, за розробку якої був відзначений Нобелівською премією, так описує роль суспільного вибору в умовах демократії: "Хто вирішує і як це мотивує, які блага і послуги має забезпечити держава? Хто приймає рішення і чим при цьому керується щодо кількісних співвідношень окремих благ і послуг? Хто і на якій підставі вирішує питання про розподіл їх вартості між членами суспільства? Нарешті, хто вирішує відносно того, хто має вирішувати"?

Суспільний вибір властивий лише для державного сектора, де здійснюється шляхом голосування на виборах та у парламентах, через постанови уряду, а також приймання рішень на різних етапах бюджетного процесу. Визначені через процедури суспільного вибору блага надаються державою та оплачуються податками. При цьому характер оподаткування можна інтерпретувати двояко: як обов’язкові платежі або як ціну благ, добровільно узгоджену на основі консенсусу між громадянами-платниками з метою фінансування суспільного споживання. Добровільну альтернативу обов’язковим податкам запропонував і теоретизував шведський економіст Кнут Вексель (1851–1926). Він виходив із двох припущень: по-перше, кожне суспільне благо певного виду має оплачуватися за рахунок окремого цільового податку; по-друге, існує одностайна угода стосовно обсягу суспільних благ при умові, що до всіх громадян доведена інформація про їх вартість, виражену в добровільно взятих на себе податкових зобов’язаннях.

Розробку даної концепції продовжив співвітчизник Вікселля Ерік Ліндаль (1891–1960), який передбачив колективне обговорення і приймання рішень щодо частки кожного платника в загальній сумі податків, а також обсягу наданого блага. В результаті склалася так звана модель добровільного обміну Ліндаля-Вікселля, без посилання на яку на Заході не обходиться жоден підручник із державних фінансів. Згідно даної моделі для досягнення рівноваги, (тобто в даному контексті ситуації, котра задовольняє платників податків і в них немає спонукальних причин змінювати її), необхідно, щоб податкове зобов’язання кожного платника дорівнювало граничній корисності (додатковій корисності додаткової одиниці блага), отриманого ним суспільного блага.

У модель Ліндаля-Вікселля, відомої також під назвою моделі справедливого оподаткування (just taxation), введені дві категорії платників податків (вони ж споживачі суспільних благ): багатша і бідніша, що спрощено відображає соціальну структуру суспільства. Всі індивіди кожної з категорій оплачують суспільні блага по одній (податковій) ціні, реальний рівень якої неоднаковий для представників різних категорій. Проблема полягає в установленні пропорції, в якій ціни суспільних благ для кожної з категорій співвідносяться між собою. Іншими словами, в моделі ставиться питання про розподіл загальної вартості благ колективного споживання між заданими групами платників податків.

Для суспільства з двох груп індивідів A і B модель Ліндаля-Вікселля приймає в прямокутній системі координат таку графічну форму, де на горизонтальній осі відображено кількість блага, а на вертикальній – частка кожного з платників у сумі податку [44, p. 168].

Рис. 1. Модель добровільного обміну.

Криві Da і Db показують бажані відповідно для A і B обсяги блага при різноманітних частках сплачуваного даними особами податку. При цьому податок, сплачуваний A, зростає знизу вверх, а виплачуваний B – зверху вниз. У міру того як частка податку на A і B знижується, бажаний ними рівень забезпечення благом зростає. Рівновага наступає в точці Q1 при розподілі тягаря податку між A і B, відображеному в точці S. Справедливе оподаткування складається при умові, коли всі соціальні групи мають рівні права відстоювати свої економічні інтереси в політичному процесі приймання податкового законодавства, наприклад, шляхом голосування, підтримки певних програм і депутатів. Тобто, демократія створює кожному з платників можливість платити ту суму податку, яка відповідає його суб’єктивним оцінкам державних (суспільних) благ і, відповідно, на що він дає політичну згоду.

Надамо слово самому Ліндалю: "Це доводить, що фактично існуюча градація шкали оподаткування певною мірою результат тих самих економічних закономірностей, за якими на вільному ринкові на однакові товари складаються однакові ціни" [44, p. 173]. В іншій роботі Ліндаль підсилює аргументацію твердженням, що "певний порядок розподілу власності має бути основою тих індивідуальних оцінок, які фактично виконують роль рушійних сил податкової системи" [44, p. 232].

Вікселль по-своєму інтерпретував відомий принцип вигоди в оподаткуванні в поняттях вартості по відношенню до обох учасників податкового процесу: платника податків і держави. Вікселль застосував теорію граничної корисності і суб’єктивної вартості (цінності) як по відношенню до суспільних благ, так і до індивідуальних мотивацій оплати цих благ, розширивши аналіз у бік самого соціально гострого питання в оподаткуванні – розподілу податкового тягаря за ознаками майнового стану платників. Він був впевнений у зосередженні в імущих верствах суспільства переважної долі інтелекту та економічних здібностей будь-якої нації, кількісно значно вищої від їх частки в загальній чисельності населення.

В роботі "Новий принцип справедливого оподаткування" Вікселль проводить думку, що деяке привілейоване соціальне положення економічно активних буржуазних класів почасти виправдане їхніми заслугами перед суспільством. Тому несправедливо навіть під демократичними гаслами закликати переобтяжувати багатих людей за допомогою надто "крутої" прогресивної шкали оподаткування. Як і не варто вимагати від бідніших оплачувати державні видатки, соціальна корисність і необхідність яких викликає в них сумнів [44, p. 117–118 ].

З тих пір, коли Вікселль і Ліндаль сформулювали свої теоретичні положення, пройшло все ХХ століття. Гострота поставлених ними соціальних проблем оподаткування в демократичних правових державах загального благоденства помітно спала. Та, залишаються класичними ті концепції шведської школи фінансової науки, що з економічної точки зору діяльність державних і місцевих органів влади породжена необхідністю задоволення потреб людей. Фінансування вартості цієї діяльності за рахунок податків означає зміну частини приватної власності на державну (публічну, суспільну), що і створює саму можливість задоволення нагальних колективних потреб усього суспільства.

Подібно до будь-якого основаного на власності господарювання діяльність державних структур підпорядкована економічним мотиваціям. Пропозиція суспільних благ для кожного з платників є функцією сукупної податкової вартості цих благ. Оскільки ринок неспроможний розподілити вигоди кожного з споживачів у залежності від його долі в оплаті благ, зміна форм власності в процесі оподаткування забезпечується через демократичний політичний механізм суспільного вибору і приймання рішень. Тим самим політично легітимну форму бюджетного фінансування суспільних благ забезпечують самі платники податків у ролі виборців, а податкові платежі в індивідуально мотивованому суб’єктивному сприйманні платників у ролі споживачів адекватні обсягу та якості суспільних благ. Податки і видатки стають взаємно обумовленими.

Модель Ліндаля-Вікселля ілюструє ситуацію, в якій суспільне благо надається таким чином, що відповідає критерію покращення за Парето. Тобто кожен платник має вигоду від забезпечуваного державою блага в оптимальній для нього кількості при даній величині сплаченого ним податку. Проте, при всій теоретичній доказовості та етичній привабливості модель Ліндаля-Вікселля скоріше має гіпотетичний, ніж реальний характер. Справа в тому, що надто проблематично забезпечити вирішальну умову оптимальної відповідності кількості суспільного блага його вираженій у податках ціні – одностайну підтримку з боку громадян. Кожен із них є водночас платником податків і споживачем суспільних благ, а тому може приховати свої справжні оцінки корисності суспільних благ, щоб споживати їх більше, а платити за них менше, якщо платити взагалі.

Так у результаті неподільності й невиключеності споживання суспільних благ, коли надання блага одній людині рівнозначно наданню його і всім іншим, виникає проблема "безбілетного пасажира" (free rider problem). При бюджетному фінансуванні суспільних благ деякі люди не виявляють готовності платити, приховують свою справжню платоспроможність, тобто попросту ухиляються від сплати податків і намагаються скористатися благами, оплаченими іншими.

Загальний сенс моделі Ліндаля-Вікселля полягає в доведенні, що суспільні блага, забезпечувані з рахунок державних і місцевих бюджетів (національна безпека, правосуддя, освіта і т. д.), фінансуються в демократичній правовій державі коштом добровільних податкових платежів на основі досягнутої між платниками і державою угоди (суспільного договору) на умовах консенсусу. За концепцією фіскального обміну ринок – система економічного співробітництва в масштабах суспільства, інститут обміну, де люди задовольняють свої особисті потреби. Завдяки ринку споживачі ототожнюють свої економічні інтереси з тими благами (товарами, послугами), які їм необхідні або бажані, а у виборі між благами керуються суб’єктивними цінностями. Аналогічна поведінка властива не лише для ринку, але і для політики, в сфері якої суспільство взаємодіє з державою, зокрема через механізм оподаткування.

Ліндаль і Вікселль розглядали систему державних фінансів як здійснюваний політичними засобами процес взаємовигідного обміну за схемою "забезпечувані державою суспільні блага – податки з споживачів тих благ". Другим ідейним джерелом концепції "блага – податки" були теоретики італійської школи державних фінансів кінця ХIХ – першої половини ХХ ст. Енріко Бароне, Маффео Пантелеоні, Антоніо Де Віті Де Марко, Уго Мадзола, Джованні Монтемартіні. Названих шведських та італійських учених по праву вважають класиками теорії державних фінансів. Сучасний розвиток теорії оподаткування на основі концепції обміну пов’язаний із американським ученим-фінансистом, лауреатом Нобелівської премії 1986 р. Джеймсом Б’юкененом та його послідовниками.

Якщо в конституційно-правовому аспекті тлумачення податків зосереджене навколо ідеї держави як зобов’язуючої і стримуючої сили, то в альтернативній ринковій інтерпретації податки постають як категорія добровільного обміну типу "послуга за послугу". Обмеження, котре накладає на дану модель проблема неплатників, пояснює обов’язковість податків. Наукові заслуги шведських, а також італійських учених-фінансистів перед сучасною фінансовою теорією над усе полягають у тому, що вони розглядали функціонування державних фінансів через призму взаємодії та взаємної обумовленості економічних принципів і політичних механізмів при безпосередній участі людей – всіх заінтересованих суб’єктів економіки і політики.

Головне у вченні шведської школи – мотиваційних підхід до вигод і невигод оподаткування з суб’єктивних позицій учасників податкового процесу. Адже Ліндаль визнавав, що податки – не тільки джерело суспільних корисностей, "оподаткування завжди дає шкідливі побічні продукти – зниження економічних стимулів" [44, p. 232]. Таким чином, на прикладі моделі Ліндаля-Вікселля вочевидь, що західна фінансова теорія допускає суперечливо-парне тлумачення природи податків: як платежів за схемою добровільної обмінної угоди між державою і споживачами продуктів державної діяльності (благ, послуг); як обов’язкових платежів під контролем державної влади.

Добровільна концепція опирається на логіку поведінки демократичного громадянського суспільства, котре створило й утримує державу для служіння власним інтересам. Проте, через можливість безплатного користування благами державного походження (free rider problem), що суперечить природі обміну, добровільна концепція не зовсім узгоджується з дійсністю.

Подібну позицію, що передбачає двоїсте поєднання протилежних поглядів, у науці називають еклектикою. В свою чергу до еклектики відношення також подвійне: її розглядають то як безпринципність переконань, то як плодотворний засіб пізнання складних соціально-економічних явищ, які не можна пояснити під одним кутом зору. В даному контексті йдеться про випадок, коли еклектизм посилює теоретичне осмислення оподаткування як багатофакторного, неоднозначного явища.

Ті думки, котрі привнесли в теорію державних фінансів представники шведської та італійської шкіл, назавжди зберегли їх імена для науки, забезпечили їм почесне місце на сторінках наукових трактатів і підручників.

Література

  1. Андрущенко В. Фінансова думка Заходу в ХХ столітті (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). – Львів, Каменяр, 2000. – 305 с.
  2. Андрущенко В. Сучасні ремінісценції питань оподаткування в трактаті Йозефа Шумпетера "Історія економічного аналізу" // Вісник податкової служби України. – 2001. – Лютий. – С. 53–59.
  3. Андрущенко В. Камералістика: витоки фіскально-адміністративної науки // Вісник податкової служби України. – 2003. – Квітень–травень. – С. 46 –53.
  4. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії. Вступ до фінансової науки / Пер. із нім. – К.: Либідь, 2000. – 654 с.
  5. Ланг Й. Проект кодекса налоговых законов для государств Центральной и Восточной Европы / Пер. с нем. – Бонн: Федеральное министерство финансов, 1993. – 464 с.
  6. Мельник П.В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 362 с.
  7. Пушкарева В.М. История финансовой мысли и политики налогов: Учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 192 с.
  8. Самуэльсон П.Э., Нордхаус В.Д. Экономика / Пер. с англ. – 16-е изд. – М.: Вильямс, 2000. – 688 с.
  9. Сміт А. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй / Пер. з англ. – Книга 5. Про прибутки правителя або держави. – К.: Port-Royal, 2001. – С. 425–586.
  10. Хасси У.М., Любик Д.С. Мировое налогообложение. Основы Мирового налогового кодекса / Пер. с англ. – Кембридж: Гарвардский университет, 1992. – 280 с.


23.02.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!