Osvita.ua Вища освіта Статті та аналітика Законопроект від Кабміну: абстрактні реформи та реальність бюджетної прірви
Законопроект від Кабміну: абстрактні реформи та реальність бюджетної прірви

Процес розробки законопроекту "Про вищу освіту" триває протягом трьох років, його остання редакція нещодавно затверджена Кабінетом Міністрів. Що принципово нового пропонує уряд?

Законопроект від Кабміну: абстрактні реформи та реальність бюджетної прірви

Важко порахувати, який це за переліком законопроект про вищу освіту, котрий доводиться аналізувати. Епопея зі зміною головного закону у галузі вищої освіти триває вже третій рік і зважаючи на політичні зміни у країні, складно передбачити, що відбуватиметься далі. Проте залишати поза увагою громадськості проект закону, котрий нарешті було схвалено тепер уже відставленим Кабінетом Міністрів, також не можна. Отже, що принципово нового пропонує Кабмін?

Національне агентство з якості вищої освіти


Головною новацією законопроекту є пропозиція утворити Національне агентство з якості вищої освіти. До агентства мають увійти 15 осіб, а саме: дві особи від Академії наук, троє – від організацій роботодавців, один представник студентства та дев'ятеро представників вишів (четверо – від державних, троє – від приватних, двоє – від комунальних). Розподіл представників від вишів викликає деякий подив. Усі незалежні рейтинги, що складались в Україні, указують, що рівень приватних вишів навіть близько не дотягується до рівня державних. Разом із тим, у Нацагентство пропонується аж три представники приватних університетів, що не співвідноситься з рівнем визнання цієї сфери освіти ані в експертному середовищі, ані в суспільстві в цілому.

Прогресивною можна вважати норму, що забороняє керівникам ВНЗ та їх заступникам входити до складу агентства. Вочевидь, обмеження введене для того, щоб певною мірою децентралізувати управління, проте зважаючи на високий рівень централізації всередині самих університетів, малоймовірним видається, що представник вишу буде незалежним від ректора у своїй роботі в Нацагентстві.

Спектр повноважень агентства досить широкий і включає, зокрема: аналіз якості освітньої діяльності ВНЗ, проведення ліцензійної експертизи, розробку в межах експертних рад стандартів освіти, формування критеріїв оцінки якості освітньої діяльності, акредитацію спеціалізованих учених рад, акредитацію незалежних установ з оцінювання якості освіти. Попри цей широкий перелік повноважень, показовим є те, що відповідно до законопроекту останнє вирішальне слово в більшості випадків усе рівно залишається за профільним міністерством. Так, агентство проводить ліцензійну експертизу чи формує стандарти якості, проте затверджує ці рішення має все одно міністерство. Чи може міністерство не взяти до уваги висновки експертизи чи змінити пропонований варіант стандартів – залишається незрозумілим. Якщо може – то який сенс у начебто незалежному органі; якщо ж не може – то який сенс остаточне затвердження залишати в руках міністерства?

Однією з функцій також вказане формування переліку спеціальностей – "з метою впровадження міждисциплінарності". Яким чином формування переліку спеціальностей має сприяти затвердженню міждисциплінарності – залишається загадкою. Видається, що розробники документу додали про міждисциплінарність, щоби продемонструвати прогресивність документу, не особливо задумуючись над цим питанням. Іншим пунктом передбачається, що агентство повинно формувати єдину базу спеціалізацій, за якими здійснюється підготовка. Передача цієї функції виглядає нелогічно, оскільки збором інформації повинен займатись орган управління, агентство ж планується як наглядовий орган. Відповідно, було б логічно щоби збір даних залишався серед функцій міністерства. Більше того, збір даних має бути основою роботи Міносвіти, проте замість цього міністерство намагається керувати, часто навіть не володіючи достатньою інформацією щодо дійсного стану речей в освіті.

До того ж залишається відкритим питання про статус міждисциплінарних програм – чи це окремі спеціальності, котрі потребують внесення в перелік, чи це спеціалізації, котрі повинні бути просто внесені до бази. Проте в будь-якому випадку необхідність взаємодіяти з будь-якими вищими інстанціями при відкритті міждисциплінарних програм навряд чи додасть ентузіазму викладачам та науковцям.

Законопроектом передбачається, що члени агентства виконуватимуть свої функції на громадських засадах. Очевидно, зважаючи на рівень оплати праці у вищій освіті, ніхто не відмовлятиметься від частини роботи в університеті заради того, щоби безкоштовно попрацювати в агентстві. Тоді постає питання, якою ж буде роль власне членів агентства? Просто затверджувати підготовлені секретаріатом рішення? Якщо вся відповідальність далі лягатиме на бюрократичний апарат, то в чому власне новація?

При цьому саме агентство повинно фінансуватися за рахунок членських внесків ВНЗ і наукових установ, коштів, отриманих як оплата робіт з акредитації та ліцензійних експертиз і грантів, джерела яких не вказані. Тобто фактично держава намагається зняти з себе відповідальність за оплату певних видів робіт і перекласти їх на виші та інші незрозумілі джерела.

Система освіти


Проектом передбачається фактично залишити існуючу в Україні систему рівнів освіти: молодший спеціаліст (90-120 кредитів ЄКТС), бакалавр (180-240 кредитів ЄКТС), магістр (освітньо-професійна програма – 90-120 кредитів ЄКТС, освітньо-наукова – 120 кредитів). Попри широке визнання в експертному середовищі необхідності винесення ступеня молодшого спеціаліста за межі вищої освіти, цієї зміни законопроект не пропонує.

За законопроектом, дипломи про вищу освіту й надалі видаватиме держава, попри те, що на Заході ця функція традиційно належить університетам.

Хоча Болонський процес передбачає один науковий ступінь, законопроект пропонує залишити два ступені – доктора філософії і доктора наук. Для здобуття ступеня доктора філософії необхідно буде прослухати навчальних курсів на 30-60 кредитів ЄКТС, що більшою мірою відповідає західному досвідові ніж існуюча система. При цьому, підготовку докторів філософії можуть також надалі провадити наукові установи. У такому разі наукова складова цієї програми здійснюється в науковій установі, а освітня складова – у вищому навчальному закладі.

Ступінь доктора наук може присуджуватися за результатами захисту дисертації, або ж за сукупністю статей, опублікованих у міжнародних рецензованих виданнях. Кількість таких статей не уточнюється (що, зрештою, логічно), проте за відсутності чіткого визначення того, що таке "міжнародне рецензоване видання" є ймовірність, що під цю категорію, зокрема, можуть потрапити російські ВАКівські видання, вимогливість яких до якості статей є значно нижчою, за західноєвропейські чи північноамериканські журнали.

Децентралізація? - Ні, ми ще не готові...


Про потребу децентралізації вищої освіти говорять усі й давно. Проте щоразу, коли доходить до законодавчого врегулювання децентралізації управління, звучать аргументи, що система ще не готова (при цьому не уточнюється, у чому проявляється неготовність), що це призведе до падіння якості освіти (так, наче існуюча система гарантує високу якість освіти) та ще купа „але”.

Не уникнув цієї проблеми й законопроект від Кабміну, хоча деякі просування в напрямі автономії таки є. Так, "реформаторським" законопроектом пропонується залишити серед функцій міністерства затвердження звання професора, доцента, старшого дослідника, присвоєних вченими радами ВНЗ. Подібно до цього, міністерство й надалі має затверджувати стандарти вищої освіти, переліки галузей і спеціальностей та чимало інших функцій.

Прогресом у напрямі збільшення автономії можна вважати пропозицію зміни процедури обрання керівника ВНЗ. Якщо за існуючою системою міністерство має право обирати з-поміж кількох кандидатів, то законопроектом пропонується встановити чітку вимогу щодо обов'язковості укладення договору з кандидатом, котрий набрав більшість голосів на загальних зборах трудового колективу вишу.

Разом із тим, виші залишаються обмеженими в питаннях змісту освіти. Попри постійне згадування університетської автономії в тексті законопроекту, в описі конкретних автономних функцій згадується право самостійно визначати форму навчання, але не зміст.

Але при цьому національні університети таки набувають дещо більш розширених прав. Зокрема, вони матимуть право отримувати на пріоритетних засадах передбачені державним бюджетом кошти для провадження наукової діяльності в обсязі не менше, ніж 10% державних коштів, що виділяються на їх утримання. Для дослідницьких університетів цей показник є ще більшим і складає 25%. Щоправда, за проектом ці гроші можуть іти не лише на науку, але й на розвиток матеріально-технічної бази, що у принципі може означати й закупівлю нового обладнання в лабораторії, і встановлення нових вікон у кабінеті ректора.

Національні університети також отримують право готувати фахівців за власними експериментальними освітніми програмами, хоча, як показує практика, це не гарантує, що „експериментальні програми” не потребуватимуть окремого затвердження в міністерстві.

Виші, котрі отримали звання дослідницьких, отримують інші додаткові переваги, як-то право приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів і присвоєння учених звань із видачею відповідного документа державного зразка; самостійно створювати разові спеціалізовані вчені ради для захисту дисертацій на здобуття ступеня доктора філософії (але не доктора наук) та деякі інші. Також цей статус дає переважне право на отримання держзамовлення на магістрів в обсязі до 75 відсотків від обсягу випуску бакалаврів-бюджетників, і докторів філософії – до 20% від обсягу випуску магістрів-бюджетників.

Незрозумілим залишилось питання про те, яким чином відбуватиметься процедура визнання іноземних дипломів і ступенів. У доступній версії законопроекту вочевидь, допущено помилку, оскільки право визнавати іноземні дипломи надане всім вишам, проте це право також вказане в переліку ексклюзивних прав, котрі надані тільки дослідницьким університетам. Тому це питання залишається відкритим.

Вступ до університетів


Законопроект дещо змінює існуючі підходи до розподілу державного замовлення. За пропонованою схемою, 80% місць розподілятиметься незалежно від форми власності на основі показників минулого року та пропозицій навчальних закладів. Решту 20% буде розподілено у триденний термін після закінчення прийому документів між університетами та спеціальностями, в яких буде найвищий середній конкурсний бал вступників.

Здавалося б, ось вона – конкуренція за вступника! Те, про що так довго говорили! Проте якщо подивитись на питання уважніше, то стає очевидним, що це означатиме подальший занепад технічних і природничих спеціальностей. Не секрет, що абітурієнти віддають перевагу гуманітарним і суспільним спеціальностям. Звісно, є люди, котрі цілеспрямовано йдуть на фізику, проте вони в меншості, й абсолютна більшість абітурієнтів, котрі зі своїми балами ЗНО мають шанси обирати спеціальність, підуть зовсім не на технічні чи природничі напрями підготовки. А отже, особливо зважаючи на те, що рівень прийому на поточний рік буде орієнтуватись на показники минулого, це загрожує тим, що кількість місць бюджету на непопулярних технічних спеціальностях ставатиме дедалі нижчою з кожним роком.

Законопроектом також досить чітко виписано критерії вступу: сертифікати ЗНО (кожен – не менше ніж 20% від конкурсного бала), середній бал атестата (не більше 10% конкурсного бала на противагу фактично 25% за існуючою зараз системою). У разі проведення творчих іспитів – їх вага повинна бути не більше 30% від конкурсного бала.

Розробники законопроекту не наважились зняти пільги при вступі, проте чітко встановили, що пільги застосовуються тільки при вступі на бакалаврат і не поширюються на вступ на магістратуру чи докторантуру.

Студентам – усе, викладачам – нічого?


Законопроектом урегульована кількість студентів, які можуть отримувати академічну стипендію, – їх має бути не менше двох третин. При цьому розмір стипендії має дорівнювати прожитковому мінімуму, як того вимагали студенти в численних протестах. Іншим досягненням можна вважати встановлення обов'язкової вимоги про віднесення до вільного вибору студента не менше 25% навчального плану.

На відміну від студентів, викладачі залишались мовчазними спостерігачами в битвах довкола законопроектів про вищу освіту. Тому логічним виглядає, що їх інтереси не знайшли свого вираження в законопроекті. Більше того, деякими нормами їх становище навіть погіршується. Головною новацією, котра безпосередньо вплине на життя викладачів, є зняття обмеження щодо навчального навантаження. Якщо за чинним законом університетські викладачі не можуть мати більше 900 годин навчального навантаження на рік (що й без того є у три-чотири рази вище за показники їх європейських колег), то запропонованим законопроектом навіть це обмеження знімається. Натомість, пропонується, що цей показник буде встановлюватись окремим рішенням міністерства.

І навіть можливість установлювати його окремо для національних університетів не вирішує проблеми, адже ніщо не заважає встановити не 900 годин річного навантаження, а 1100 чи більше. Особливо зважаючи на скорочення фінансування освіти загалом і взяті зобов'язання щодо підвищення стипендій, причин зекономити на викладачах з'являється дуже багато.

* * *

За останніх три роки, поки тривають бійки довкола законопроекту про вищу освіту, щороку поступово знижувались витрати на освіту як частки ВВП. Бюджет на 2013 рік передбачає ще більше скорочення. Витрати Міністерства освіти і науки, молоді та спорту планують зменшити на 7,7%. За таких умов говорити про плани радикального підвищення якості вищої освіти – або наївно, або лицемірно. Жоден законопроект не підвищить якість освіти, якщо при цьому викладач і далі отримуватиме зарплату, яка не набагато перевищує зарплату прибиральниці. Звісно, вимога підвищення зарплат не є достатньою, проте вона є обов'язковою. Натомість, політики надалі продовжують робити вигляд, наче реформи мають здійснюватися самі собою, і жодних змін на рівні повсякденного життя університетів не треба.

До слова, за останніх три роки з кола моїх ближчих знайомих п'ятеро осіб поїхали здобувати наукові ступені чи викладати за кордон. Це, звісно, не репрезентативна вибірка, але промовистий факт, над яким варто задуматись перед тим, як планувати масштабні зміни, котрі жодним чином не включають у себе зміну умов роботи безпосередніх виконавців усіх запланованих реформ. Наразі законопроект не надає жодних стимулів для того, щоб хоча би призупинити відтік кадрів за кордон, не кажучи вже про повернення в Україну тих викладачів і науковців, котрі вже виїхали. Вочевидь, за задумом Кабміну, реформи мають здійснюватись самі собою, а не конкретними людьми.

Інна Совсун, для Освіта.ua

Освіта.ua
13.12.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!