Osvita.ua Вища освіта Статті та аналітика Професійні знання ‑ найкращий захист у бурхливому, розхристаному світі
Професійні знання ‑ найкращий захист у бурхливому, розхристаному світі

Інтерв’ю з Петром Михайловичем Таланчуком, президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Професійні знання ‑ найкращий захист у бурхливому, розхристаному світі

Шановний Петре Михайловичу! Як на мене, то повна назва вищого навчального закладу, де Ви є президентом, – Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» – це вже усталений бренд на ниві української освіти. Поясніть, будь ласка, як Ви тлумачите поняття «відкритий», «міжнародний», «розвиток людини», чому саме «Україна». І взагалі, в чому, як висловлюється нині молодь, «фішка» ВНЗ, який Ви очолюєте вже 14 років?

Дякую вам за таку думку! Справді, я є головним конструктором назви нашого навчального закладу, як, власне, й університету в цілому. І в грудні цього року ми відзначили 14 років з дня його заснування.

Отже, «відкритий». З чого ми виходили? Незалежно від соціального стану: бідний ти чи багатий; сирота чи напівсирота; народився у великій родині чи не дуже; незалежно від того, де ти проживаєш – у столиці чи віддаленому селі; незалежно від стану здоров’я (маєш проблеми опорно-рухового апарату, інші фізичні чи сенсорні вади), ‑ ти маєш право на вищу освіту, і, якщо треба, необхідно створювати для цього певні умови. Ми проголосили: наш вищий навчальний заклад для таких людей відкритий.

Погодьтеся, Конституція України проголошує рівні права на освіту, але в державі ще не створено рівні можливості. Сподіваюся, що ви не будете сперечатися зі мною про те, що рівних умов для всіх у нас немає. Діти із глухих сіл, діти, як кажуть, із глибинки мають зовсім інші можливості щодо підготовки до вступу у вищі навчальні заклади, ніж ті діти, які проживають у великих містах, у крупних промислових центрах тощо. Ось вам і «відкритий».

Немає неталановитих учнів чи студентів, є неталановиті викладачі, тому, коли ми проводимо набір, то вважаємо за необхідне проводити і вхідне тестування. І якщо людина не зовсім готова сприймати університетську програму, то після тестування з базових дисциплін залежно від обраної спеціальності розробляються індивідуальні навчальні програми. Створюються групи, які ми називаємо групами вирівнювання чи групами підтягування,  де проводяться додаткові заняття, індивідуальні консультації тощо. Потім здійснюється вихідне тестування, і вже той чи інший хлопчик чи дівчинка готові сприймати університетську програму. Тому ось ще й у такому плані наш навчальний заклад відкритий.

Хочу звернути увагу й на такий аспект вищої освіти: усі вищі навчальні заклади буквально «бігають» за талановитими абітурієнтами. Так ось, це абсолютно невірно, абсолютно. Справа в тому, що ми маємо суспільство таке, яким воно є. У нас є різні діти: є талановиті, є не дуже, є безталанні. Але за умови хороших викладачів, певних методик, якщо ми виявимо, як кажуть військові, тактико-технічні можливості особистості (інтелектуальні, психічні, фізіологічні та інші) та укладемо студентам індивідуальні програми з урахуванням їхніх природних нахилів, то в такий спосіб допоможемо їм самореалізуватися. (Власне, тому у нас абітурієнти проходять психологічне тестування щодо визначення природних здібностей). Але, безумовно, певний, хай мінімальний, рівень знань студент повинен мати.

Ось у чому полягає найголовніша функція освіти, а не зібрати, як кажуть, вершки чи сметанку. А хто ж мусить працювати, вибачте, з «сірими»?... Наше кредо: формувати не масу, а народ, націю.

Стосовно талановитих, то це неабияка проблема. В Університеті «Україна» ми теж працюємо з особливими. Це, нагадаю, діти-інваліди, соціально незахищені, діти-сироти, але серед них теж є надзвичайно талановиті. І це теж діти з особливими потребами. Але якщо ви приймаєте оту надзвичайно талановиту людину, й вона вже готова розквітнути, а ви кидаєте її у звичайне «сіре» середовище, то вона зів’яне там, вона втратить інтерес, утратить мотивацію і стане «сірою», як  усі.

Саме тому особливо талановитим дітям треба приділити й особливу увагу, бо вони потребують особливого середовища, яке повинно бути основою для формування майбутньої національної еліти – наукової, суспільної, політичної... Еліта – це таке унікальне  явище, такий тонкий суспільний шар, що десь навіть може й розриватись, але вплив еліти на суспільство надзвичайно великий. Якби в нас була еліта, державницька еліта, то ми б мали зовсім інший результат розвитку нашого суспільства та нашої держави. А те, що ми маємо нині, елітою назвати не можна, бо це болото й часто, вибачте на слові, смердюче. Це не еліта, а непорозуміння.

І якщо ми вже з вами заговорили про українську еліту, то в давні часи, у знані часи Київської Русі, існувало чимало представників тієї еліти. І ми знаємо, що це були за люди – це були стовпи, які несли відповідальність за дуже багато державних і громадських справ. І ці люди готові були покласти власне життя на вівтар Батьківщини, не дивлячись на те, що це були багаті, заможні люди.

Хіба зараз так? Потрібен час, щоб сформувалася нова еліта, бо частина національної еліти емігрувала, а частина була знищена двома хижаками – росіянами й поляками, ‑ це однозначно. Пригадаємо, скільки ми бачимо прикладів, коли і прізвище в людини українське, й живе вона в Україні, й починає розмовляти з тобою українською: «Доброго дня, доброго дня, ну я перехожу на русский язык». Ось така українська еліта…

Стосовно наступного поняття у назві нашого ВНЗ, ‑ «міжнародний», ‑ то ми посилаємося одразу на багатофакторність цього терміну. По-перше, при створенні нашого університету ми орієнтувалися на кращі зразки міжнародного освітянського досвіду організації навчально-вихованого процесу, організації діяльності найліпших класичних університетів світу.

З іншого боку, ми опікуємося створенням Асоціації університетів інклюзивної освіти. Це процес не простий, рухаємося ми, може, й не так швидко, але зараз уже набралося десятка зо два міжнародних партнерів. Чому саме асоціація? Коли ми набрали дітей з різними нозологіями (інвалідів) на навчання та почали з ними працювати, то виявили низку проблем. Тому й почали залучати інші подібні університети до співпраці. У який спосіб? Ми проводимо міжнародні конференції університетів, які працюють із такою категорією студентів. Уже відбулася ХІ Міжнародна конференція за участю провідних фахівців США, Канади, Великої Британії, Німеччини, Чехії, Білорусії, Росії та інших. Спочатку загальна тематика конференцій визначалася як навчання інвалідів, потім постало питання про інклюзивне навчання, організоване в такий спосіб, щоб дитині було зручно, комфортно, як «яєчку в лоточку».

Ми значною мірою покладалися на українську діаспору, її потреби й намагання щодо безперервності зв’язків зі своєю прабатьківщиною. За ініціативи діаспори з Росії, зокрема з Якутії, були наміри створити філію Університету «Україна». У той час уже було відомо про дистанційну освіту, з’явилися перші комунікаційні технології, завдяки яким викладачі можуть працювати за місцем своєї роботи, а студенти можуть навчатися за місцем проживання. Такі намагання притаманні не тільки українцям з Росії, а й США, куди з цілої низки причин свого часу виїхало багато людей з України. Готуємо підґрунтя для такої співпраці з Польщею, Придністров’ям, і це дає нам змогу віддзеркалювати освітню політику в діяльності нашого навчального закладу. Саме тому доцільною є наявність у назві нашого університету слова «міжнародний».

А коли ми зараховуємо абітурієнтів на навчання, то насамперед питаємо кожного: «Ти хочеш навчатися і розвиватися?..» Тому словосполучення «розвиток людини» є цілком доречним.

І якщо вже нами проголошується всіляка турбота про людину, то хто насамперед мусить турбуватися? Звісно, що мати. А хто для нас усіх мати? Відповідь очевидна: наша спільна мати – ненька Україна! Ось таким чином влучно замкнулася офіційна назва нашого університету, але він усім відомий як Університет «Україна».

Коли у нас проходять якісь урочисті зібрання чи офіційні заходи, то там звучать заздоровниці: «Хай живе велика Україна – наша Батьківщина, хай живе мала Україна – наш університет!».

Якого досвіду в управлінській діяльності набули Ви, нинішній президент Університету «Україна», колишній ректор Київського політехнічного інституту, перший міністр освіти незалежної України?


Хотів би одразу відзначити, що мене як особистість сформував Київський політехнічний інститут. Я безмежно вдячний долі, що привела мене до цього вищого навчального закладу.

До речі, сприяла цьому книга Галини Ніколаєвої «Битва в пути» (мені дуже сподобався образ героїні Тіни Карамиш, яка за фахом була технологом з машинобудування). Я навчався у військовому училищі в Ленінграді. Мені особисто не дуже припало до душі навчання у військовому училищі, бо занадто багато треба було витрачати часу на марші та стройову підготовку на плацу. Натомість у мене прокинувся смак до науки, тому й захотілося займатися саме наукою. І якраз під упливом книги Ніколаєвої й сформувався інтерес до інженерних спеціальностей. На певному етапі відбулося різке скорочення училищ у державі. І коли я мусив обирати новий фах, то загорівся спеціальністю «Технологія машинобудування», на яку й поступив до Київської політехніки.

В училищі я навчався добре, і на якомусь етапі свого життя дійшов висновку, що я можу опанувати будь-яку науку, бо був у всьому однаково успішним. Це, до речі, такий феномен, така категорія «бездарних» людей, до якої відношу й себе. Я не бравую, а поясню, чому саме так уважаю. Справа в тому, що великі та дійсно талановиті люди, в тих науках, які їм не цікаві, можуть мати доволі посередні успіхи. Разом із тим, особисто для них існує певна галузь, де їхні задатки аж випирають, і це не можна приховати. А я, навпаки, якийсь такий рівний, мені однаково, що вивчати – устаткування чи китайську мову. Ось такий я чоловік, і не бачу науки, яку б не зміг засвоїти.

Повторюся, що надзвичайно вдячний своїй Альма матер – унікальному навчальному закладу ‑ Київській політехніці. Цьому ВНЗ уже майже сто двадцять років. Тут закладено потужну основу, суть якої полягає у глибокому поєднанні теоретичної підготовки майбутнього фахівця із практичною, що має місце не в кожному навчальному закладі. Це відзначив ще Дмитро Іванович Менделєєв, який свого часу очолював державну комісію та у звіті про її роботу, будучи дійсно геніальною людиною, відмітив те, що називають коренем. Він мене захопив такою оцінкою.

І це ще не все: образ (як нині кажуть – імідж) цього інституту має високе громадянське звучання в українському суспільстві. За логікою, таким осередком вільнодумства мав би бути Київський університет ім. Тараса Шевченка бо в університеті Тараса Шевченка значно більше гуманітарної підготовки, й там повинні бути люди, які ліпше знають нашу з вами історію  . Але так склалося, що на зорі української незалежності ним став Київський політехнічний інститут. Напевно, це багато в чому залежить від особистості ректора. Політехніка – це все ж таки метал, електроніка, хімія тощо. Але в цьому навчальному закладі існувала надзвичайно висока духовність і справедливість. Там, якщо вже когось мали покарати, то дійсно було за що, але якщо когось треба було захищати, то я, коли там був ректором, почувався як у неприступній фортеці. Я не з боягузів, і коли мене починають лякати, я можу стати небезпечним. Зі мною треба по-доброму розмовляти, конструктивно, бо залякування не сприймаю. Уважаю, що завдяки саме Київській політехніці я сформував критерії оцінювання і поганого, а доброго в усіх життєвих вимірах. Політехніка – це те, що називають дуже солідною фірмою, – від того я дуже щасливий і вдячний долі.

Окрім того, у цьому навчальному закладі дуже добре вибудовано та відпрацьовано структурно-логічні схеми навчальних планів і програм, у котрих набір навчальних дисциплін не насмиканий, а структурований з урахуванням того, що є дисципліни, в яких знаходиться коріння, а є дисципліни, які своїм гіллям підтримують прикладні науки. Завдяки цьому студенти мають системні знання, які не просто заносяться в голову як сума знань, а укладаються систематизовано та структуровано. До речі, я донині є почесним ректором Київської політехніки, і дуже вдячний ученій раді цього ВНЗ, яка прийняла таке рішення. І в постійній роботі з розбудови Університету «Україна» ми запроваджуємо та розвиваємо найліпші традиції моєї Альма матер  Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».

По суті вашого запитання можу сказати, що нічого глобально не змінилося, бо загальнолюдські цінності були й залишаються дуже стабільними. Так, духовний розвиток суспільства й окремої людини значно відстає від матеріального розвитку. Якщо ми пригадаємо, як лаяли молодь чотири тисячі років тому і що кажуть тепер, то тези будуть ті ж самі: молодь погано вчиться, охоча до гулянок, не поважає старших. Але не можна заперечувати, і я це бачу: молодь з кожним поколінням стає розумнішою.

А стосовно мене як керівника... У мене є усталені принципи. Насамперед, це оцінювання людини за її за реальними справам та порядністю. «Співаючих пташок» у нас занадто багато, а звідси ми маємо дуже багато помилок у доборі необхідних людей. Особисто я не можу заздалегідь сказати, буде ця людина хорошим деканом чи поганим, не представивши її до справи. Коли людина розповідає, як вона буде працювати, то там усе правильно. А поставив її до «керма», то й дивишся: хтось раніше, а хтось пізніше, але людина стає іншою. І ти бачиш, що помилився; або ж ‑ не помилився, і людина добре, творчо, відповідально виконує доручене. Іншого способу перевірки ділових якостей людини не існує. Три місяці попередніх випробувань замало, бо коли людина не чесна, то на цей термін може просто зачаїтися, а коли офіційне призначення відбулося, то тоді вже можна й «розкритися».

Хочу висловити ще одну, мабуть, не дуже оригінальну, але надзвичайно важливу істину, яку я пізнав на всіх етапах управлінської діяльності. Найтяжче та найстрашніше випробовування для людини – це випробовування владою і грішми. І вкрай мало людей, які з честю долають ці спокуси. Пробачте, може, кажу нескромно, але я відношу себе то тієї категорії людей, які успішно пройшли ці випробування. Чесно зізнаюся, що нічого не нахапав на посаді міністра, й усе, що я зараз маю, заробив своїм трудом.

Два з половиною роки на посаді міністра освіти – це для України не так уже й замало. Безумовно, Ви мали особисте бачення шляхів розбудови української освіти. Що вдалося Вам тоді реалізувати? Чи вдається втілювати те, про що Ви мріяли на посаді міністра, у Вашому навчальному закладі – сучасній потужній освітянській установі?


Так, дійсно, два з половиною роки – це немало. Стосовно того, що ж мені вдалося зробити, то, насамперед, ‑ розробити Державну національну програму «Освіта» (Україна ХХІ століття ), що була затверджена постановою кабінету міністрів України в листопаді 1993 року. З моєї точки зору, то був дуже важливий документ.

Хочу додати, що й донині на адресу нашої редакції надходять матеріали від учителів, керівників шкіл, де є посилання та цитування Вашої програми «Освіта».


Бо в чому сила цього документа? Справа в тому, і це можна зараховувати собі як досягнення, що я виступив ініціатором проведення Першого з’їзду освітян в Україні. До того були з’їзди окремо вчителів, працівників професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів тощо. Жодного разу в Україні такий широкий загал освітян не збирався, не було такого, щоби педагогічні працівники всіх рівнів, усіх галузей збиралися разом. Це була моя ініціатива. Мене відмовляли від цієї думки, бо тоді були важкі часи, коли зарплати людям по півроку й більше не виплачували тощо. Мені з усіх боків казали: «Що ти робиш? Ти уявляєш, що це буде суцільний крик». Але я завжди вірив і продовжую вірити в колективний розум.

І ось сила цього документа «Освіта» (Україна ХХІ століття) полягає в тому, що з’їзд освітян був безпрецедентним з огляду на те, що на ньому ‑ за моєю пропозицією ‑ не були прийняті рішення.

Чому?


Так, ми звикли, що всі з’їзди, наприклад, партійні, приймають рішення чи інші документи. А тут перспективна програма розбудови освіти України на найближчі п’ять років розроблена, доповідалася на з’їзді, обговорювалася делегатами, але не приймалася. Це пояснюється тим, що люди на з’їзді у своїх виступах розповідали стільки цікавого, стільки слушних пропозицій висловлювали, що я, підбиваючи підсумки, вніс пропозицію не приймати рішення, а доповнити редакторську групу, яка мусила всі думки та пропозиції делегатів з’їзду узагальнити, а вже потім доручити колегії Міністерства освіти затвердити остаточну редакцію програмного документа.

Так ось, сила «України ХХІ століття» в тому, що це колегіально розроблений документ. Інакше було не можна, цього вимагали демократичні засади, бо все наше суспільство прагнуло демократії, а особливо інтелігенція та творчі люди.

Коли зараз кажуть про демократичні засади в освіті, про надання автономії вищим навчальним закладам, то я бачу, що це примітив, і мене дивує, коли обіцяють, що університети зможуть комусь присвоювати якісь звання і... це вже автономія. А для мене зразок автономії, коли, наприклад, у царській Росії, щоби ввести жандармів, а тим більше війська на територію вищого навчального закладу, треба було мати дозвіл ректора університету, а в окремих випадках його ради.

Хіба таку автономію пропонує Міністерство освіти? На мою думку, Міністерство освіти на очах перетворюється на якусь звичайнісіньку дозвільну установу. У дійсно автономному ВНЗ повинні контролюватися виключно якість підготовки студентів та ефективність використання коштів, якщо вже держава їх надає. І все! А як це робиться, у який спосіб досягається якісне навчання – це все виключно проблеми викладацького складу. А контролювання кількості годин та переліку дисциплін по курсах – це не автономія, а профанація.

Наведу такий приклад. Тільки я прийшов працювати міністром, як до мене телефонує ректор і питає, коли йому йти у відпустку. Я йому відповідаю: «Чоловіче, ти що, з берези впав? Хіба я краще за тебе знаю, що там у тебе робиться?» А на найближчій нараді сказав для всіх: «Вибачте, але це не справа міністра». А відповів так тому, що коли я був ректором, то йшов у відпустку тоді, коли моя відсутність була найменш помітною, бо як це я залишу, хоч і тимчасово, колектив, коли в ньому відбуваються якісь значні події?

А такий приклад: усі нові навчальні курси треба ліцензувати. А навіщо? Для чого міністерство вимагає, коли ми створюємо десь консультаційний пункт, припустимо, в райцентрі, щоб на навчання приходили до нас? А я питаю, що краще – щоб декілька десятків дітей їхали до Києва, чи коли викладачі приїдуть до них? Там, на місці є чудові вчителі мови, історії, математики, які подекуди не поступаються інститутським доцентам. Це я дуже добре знаю із власної практики – один щось написав у дисертації, якось її захистив, а інший дисертації не захистив, але фахівець із нього більш тямущий. Ми, якщо йдеться про загальнонавчальні предмети, залучаємо саме таких людей, а якщо йдеться про спеціальні, то й тоді є такі фахівці в районі: прокурори, судді, службовці різних ланок державної служби. А ґрунтовні теоретичні курси чи новітні дисципліни читають наші висококваліфіковані фахівці, доктори і кандидати наук: або виїжджають на місце, або в режимі відео лекцій (оnline).

Уже нині в нашому університеті ми відпрацьовуємо такі дистанційні технології навчання, що зможемо працювати в будь-якій точці України, наприклад, прочитати будь-де хорошу лекцію чи провести семінарське заняття. Хіба це погано? Як на мене, то це прекрасно! Але ж ні, кажуть нам, так не можна. Чомусь ми завжди створюємо самі для себе якісь перепони, щоби потім їх героїчно долати. Прекрасно розумію, яке може бути з цього приводу шахрайство. Так, шахрайство існує, є торгівля дипломами. Так давайте саме тут підсилимо контроль, так давайте вводити жорстку кримінальну відповідальність, давайте всі разом виявляти такі ганебні речі й карати шахраїв, а не різати під корінь актуальні освітні проекти.

Ще раз наголошую, що автономія – це насамперед незалежність. У вищих навчальних закладах працюють люди творчі, і коли вони пригнічені, то працюють погано, бо апріорі мусять бути вільними, розкритими. У навчальному закладі повинна існувати певна аура творчості, а її, частіше за все, на превеликий жаль, немає.

І, повертаючись до Програми «Україна ХХІ століття», відзначу, що вона була потужною за своїм змістом і прагматичною, бо над нею працювали люди, які знали, що треба робити. Тоді хотілося довести її мету та зміст до всіх регіонів, до кожного району та аж до села розписати, що треба всім робити, якщо ми насправді бажаємо підняти якість освіти в Україні. Для цього насамперед треба, щоб у село чи у глибинку пішов працювати вчитель, а головне, щоб він хотів там працювати.

І друге, що я ставив собі за мету, – широка демократизація управління. І тоді був переконаний, і зараз вважаю ненормальним те, що школа не має свого фінансового рахунку. Саме у школі, а не в районному відділі освіти, повинні бути власні кошти. Так, гроші повинні бути підконтрольними, щоб люди бачили, куди вони йдуть. Хай грошей буде багато, їх у навчальному закладі мусить бути багато.

Уже тоді я ініціював створення освітянських округів. Але не таких, як пропонується зараз, ‒ на державному рівні, як ще одна державна вертикаль, а на громадському рівні. Бачив у Сполучених Штатах, що громадські освітні округи – це живий організм. Є школа, рядом з нею працює фабрика чи якесь виробництво, є зацікавлені люди навкруги, й вони об’єднуються навколо певної школи та допомагають їй усіляко, створюють громадські ради, там усі включаються у процес. А директору школи не перешкоджають, а всім миром допомагають. І якщо директор школи колись не догодив муніципальній адміністрації, то вся громада стає на його захист. Аргумент дуже простий: громада переконалася, що саме ця людина як директор школи її влаштовує, він її задовольняє, бо робить те, що ми, як громада, очікуємо чи підказуємо.

Але я пішов із міністерства, і, як у нас водиться, приходять нові люди й починаються нові віяння, і програма до кінця не була виконана. Уже потім, якщо не помиляюся, в освітньому комітеті Верховної ради України було зібрання, на якому обговорювалася необхідність створення нової програми де  я виступив так: розумію, що треба рухатися далі, але пропоную ретельно проаналізувати, що згідно зі старою програмою виконано, а що ні, та врахувати це при розробленні нової. Усі там погодилися з тим, що це дуже мудро, але ніхто ніяких  висновків не зробив.

Колись бачив урок біології в американській школі. Діти, десь 5‑6-й клас, лежать на килимі посеред класу. Питаю, що вони там роблять, а мені відповідають: зараз вивчається тема про гризунів. Для вивчення цього питання беруть кульку, яку відригує сова, розламують її і діти досліджують, що вона з’їла, реставруючи або «зшиваючи» хребет жертви. Ви уявляєте собі, скільки знань отримує дитина, коли все це розбере: чим сова харчується, які тваринки поширені в цій місцевості. Це ж знання на все життя, і забути все це неможливо, це ж не просто прочитано в підручнику. А кульки, що коштує 17 доларів кожна, для такого експерименту придбали батьки. І коли у школі виникає якась проблема чи питання, батьки збираються й радяться, як допомогти школі.

У нас останнім часом будують церкви, де треба, а де й не треба. Приїхав якось, будучи міністром, на Західну Україну й кажу: церкви – це гарно, але треба будувати нові школи, особливо у вас, бо це така ж сама свята духовна установа. Ми завжди кидаємося з однієї крайності в іншу: довгий час руйнували оті церкви, а зараз їх будуємо на кожному розі.

І тоді, й зараз переконаний, що головне наше освітянське завдання ‑ демократизація освіти, надання повних прав і свобод учителям, директорам навчальних закладів, учням, і разом з тим, висока відповідальність. У нашому університеті ми поважаємо органи самоврядування, а я їх ще й критикую та часто-густо кажу: у вас мало вимог, у вас мало до нас претензій, мало пропозицій. А я хочу, щоб ви теж, як органи студентського самоврядування, контролювали, наприклад, явку на заняття, хочу, щоб ви тут допомагали викладачам, хотів би, щоб самі студенти думали, як собі спортивний табір побудувати, бо в нас є земля тощо.

Зараз ми розпочали розроблення комплексної програми розвитку університету на 13 років у три етапи: два по чотири й завершальний ‑ п’ять років. Мета такої програми амбітна: вивести наш університет у 1000 найліпших університетів світу. Так, у нас іще багато недоліків, але з огляду на те, що ми вже зробили без державної допомоги (на капітальне будівництво трьох навчальних корпусів держава не дала ані копійки!), переконаний, що нам це під силу.

Ми маємо зараз дуже перспективні починання в низці промислових галузей, у нас є до десятка технологій, розроблених у нас в університеті, конкурентних на світовому ринку. Наприклад, нашими розробками зацікавилося міністерство оборони США, до нас надходять серйозні пропозиції з інших країн щодо впровадження наших наукових розробок із психології, екології ресурсів, сучасних комунікаційних систем тощо. Але розумію, що побудувати комунізм в окремо взятому селі й окремо взятій державі дуже складно, тому ми щільно контактуємо з іншими навчальними закладами, намагаємося напрацьовувати партнерські зв’язки з ними.

Під упливом низки певних обставин, об’єктивних, а ще більше ‑ суб’єктивних, недержавні вищі навчальні заклади України все частіше стикаються із проблемою набору студентів. Цього року близько ста таких ВНЗ лишилися без абітурієнтів. Чи існує ця проблема в Університеті «Україна»?


Проблема абітурієнтів як майбутніх студентів – це проблема усієї нашої країни: ми маємо нині значну демографічну яму. Найближчим часом ситуація не поліпшиться, якщо наше суспільство буде розвиватися так, як ми бачимо це сьогодні. Також світова тенденція тяжіє до того, що кількість населення загалом зростає, але за рахунок кольорового населення, а внесок Європи, у тому числі й України, в цей процес незначний. У цьому плані є два прогнози. Жорсткий від ООН: до 2050 року матимемо 27 млн українців;  наші фахівці називають цифру 37 млн. Це об’єктивні причини.

Щодо суб’єктивних чинників, то тут і політична нерозбірливість (чи безграмотність) нашого народу, і відсутність гордості справжніх русичів із потужним козацьким стрижнем, і аморфність стосовно значущих національних проблем. (Наприклад, нав’язування закону про мову. Це ж дивацтво: що ж буде зводити народ до купи, як не мова?..)

Проблема з абітурієнтами вже сьогодні заявила про себе, але все буде залежати від того, як наше українське суспільство зорієнтується, бо жалітися нам не має кому.

Ми намагаємося, звичайно, працювати над набором студентів, щоб він був для нас достатнім, бо для нашого університету це джерело надходження коштів. Так, колись у нас була домовленість із київської міською адміністрацією про оплату навчання певної категорії студентів, і киян на навчання до нас поступало набагато більше. Але нині ця програма вже не працює. Платіжна здатність нашого населення сьогодні вкрай низька, проте ми й зараз маємо контингент студентів більше 22 тис. разом із філіями, але така проблема в нашому університеті є.

Що треба робити? По-перше, треба, щоб суспільство швидше багатіло, щоби більша кількість людей могла платити за навчання чи за інші потрібні для них освітні послуги. При цьому доцільно  переводити навчання студентів на індивідуальну форму  без погіршення якості підготовки студента. Окрім того треба значно розширювати спектр освітніх послуг, бо це дуже важливе джерело фінансових надходжень. Із досвіду знаю, що в окремих університетах світу діє біля 600 програм із різноманітних освітніх послуг. Від програм «Як пришити ґудзик» чи «Як сповити дитину» на дві години до складних багаторічних. Тому й наш університет працює, як і всі інші ВНЗ, з підготовки абітурієнтів до вступу, з перепідготовки в різних напрямах, підвищення кваліфікації, надання наукових послуг тощо. У нас працює Інститут гармонії поколінь, де навчаються люди похилого віку.

Коли я працював ректором Політехнічного інституту, то ми заробляли на науці більше, ніж нам давала держава. Це були шалені на той час гроші ‑ 50‑80 млн щорічно. Це була межа 80-х – початок 90-х. Пригадую, я тоді зустрічався з ректором московського вищого навчального закладу, відомим як МФТІ ім. Баумана, космонавтом Єлісєєвим, і коли спитав про обсяги їхньої госпдоговірної тематики, то він мені назвав цифру 17 млн. Це для порівняння порядку цифр. Тоді КПІ працював на військово-промисловий комплекс, десь 90 % науки КПІ працювало на ВПК.

Тобто, зараз ми намагаємося диверсифікувати джерела фінансових надходжень у бік їхнього значного розширення задля того, щоб накопичувати фінансові ресурси для свого подальшого розвитку. Зараз ми дбаємо про оновлення обладнання, нам удалось оснастити інформаційний центр корейським обладнання (таких проектів у світі всього 29). Розробляємо та прораховуємо програму оновлення парку комп’ютерної техніки з урахуванням дійсних потреб, бо одному комп’ютер потрібний як друкарська машинка, а іншому для потужних розрахунків із великим обсягом пам’яті.

Є вже багато угод про міжнародну співпрацю, дбаємо про залучення міжнародних ґрантів.

Саме динамічний розвиток Університету «Україна» як сучасного ВНЗ інноваційного типу й має приваблювати абітурієнтів.

Загальноосвітній навчальний заклад – зовнішнє незалежне оцінювання – вищий навчальний заклад. Чи все, на Вашу думку, спрацьовує у цьому взаємопов’язаному ланцюзі? Яким є Ваше особисте ставлення до тестування випускників шкіл як майбутніх абітурієнтів?


Справа не в наявності чи відсутності зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Справа в його ефективності – сюди треба залучати громадськість. Треба зібратися широким загалом й обговорити стан справ, бо головне, щоб ЗНО не було монополізованим, а стало загальною справою суспільства. Наприклад, чому б не залучити до процесу асоціації учителів за фахом?

Коли створювалося ЗНО, то нам усім розповідали, як все буде добре. А коли стали запроваджувати, то відразу почалися проблеми, бо як би все не зберігалось у таємниці, на жаль, у нас на все є розцінки з коригуванням по регіонах. У нас від цього, щоб хтось комусь щось продав, не втечеш. Повна таємниця тестових завдань буде лише в тому випадку, коли їх буде знати тільки один міністр. Отоді у разі витоку інформації його можна брати за «шкірки» й саджати, куди треба. А так витік інформації про зміст тестів є, бо гроші там крутяться шалені. Наголошую, що ЗНО не повинно  бути монополізовано однією структурою, а треба, щоб до оцінювання залучалися і вчитель, і школа, і ВНЗ не повинні бути осторонь, як зараз. А в деяких спеціальностях, насамперед творчих – журналіста, художника, дизайнера тощо, ‑ треба враховувати виключно думку фахівця.

Взагалі, тут діалектика така: якщо ми створюємо структуру, в даному випадку ЗНО, яка повинна виправити ненормальну ситуацію з виставленням незароблених, необ’єктивних оцінок в школах і вона є єдиною, кому це право надається, то дуже скоро (рік, два) вона стає новим монополістом і торгує сертифікатами по всіх правилах бізнесу, похеривши академічну корпоративну культуру, що ми сьогодні й маємо. Правда, в дуже у таємничому вигляді.

Тут постає ще одне питання: а куди ж іти тим дітям, які не набрали необхідної кількості балів на ЗНО? У підвали?..

І нарешті, ось я є президентом університету «Україна», то чому ви мені диктуєте, що мені робити та яких абітурієнтів брати на навчання. Є структура, яка видала мені дозвіл на здійснення навчання, ви перевіряєте й бачите, що ми тримаємося в рамкам ліцензування. І ось приходить людина, яка принесла свої гроші, бо хоче навчатися у нас, то чому ви позбавляєте її такого права?

А якщо навчальний заклад візьме цю дитину із села, чи ще звідкілясь, де не було можливостей отримати якісну підготовку підтягне її, а далі пустить по університетській програмі. А контролюючий орган хай перевірить якість. Тобто, в системі нашого ЗНО не все до кінця продумано, а йде все як завжди: заборонити, не давати доступу до освіти. Це не державницький підхід, бо в суспільстві немає нічого зайвого. І хороший господар повинен весь час думати, як щось, на перший погляд, непотрібне, підлаштувати під свої справи, тоді суспільство буде гармонійним і щасливим. А не так, як зараз, коли дитину заганяють у глухий кут і диктують: цьому можна навчатися, а цьому ‑ ні.

Статистика свідчить, що в нас більше 80 % населення проживає на межі бідності, а по телебаченню весь час показують викрутаси, зокрема, щодо депутатів: скільки в кого коштує годинник чи сумка, яка марка автівки, від якого дизайнера вбрання. Це що, нормально? Нормально буде тоді, коли у власника коштовностей будуть питати, де він узяв оті гроші.

У нас, на жаль, нині домінує суцільна фальш, усе фальшується, а діти це все бачать.

А в Міністерстві освіти та в Українському центрі оцінювання якості освіти посилаються на світовий досвід.


Якщо вже посилатися на світовий досвід, то треба казати об’єктивну правду, бо там існує практика перехресного оцінювання. А яку мету ставить наша система ЗНО? Уже кілька років вони під себе все підминають, і стали в цій сфері монополістами.

Практика доводить, що працьовитий школяр стає гарним студентом, цієї тенденції не спростував ніхто. І хто ж навчає цих школярів? Учитель!

А у нас така ситуація: «роздерибанили» все державне майно, і про це мовчать, а ось у школі проголошено найбільшу корупцію. Цирк на дроті, вибачайте... І в нашому міністерстві це все проковтують і навіть повторюють ті самі слова.

Тому й уважаю, що зовнішнє незалежне оцінювання як ідея слушне, але не можна таким чином його перекрутити, щоб геть відсторонити вчителів, які навчали дітей. Ну, не можна виходити з того, що всі вони шахраї, а зараз школі, учителям кажуть: ну ви працюйте, а ми оцінимо, як ви там працювали. От якби ще й вчасно їм зарплату виплачували. Хоч і мізерну.

Ми більше знаємо Вас як професіонала, фахівця, який має чималі заслуги. А яка людина Петро Михайлович Таланчук? Які Ваші літературні, художні, музичні вподобання? Про що Ви мрієте, чим захоплюєтеся? Що особисто Вас найбільше приваблює та захоплює в людях, а що навпаки – викликає роздратування та спротив?


Я не суперлюдина, а така ж звичайнісінька людина, як і всі. Мене ще у школі навчили вірно читати. У 8‑10-х класах у нас був учитель – надзвичайно освічена людина, Покровський Володимир Олександрович, учитель російської літератури. Як він до нас потрапив, у Руде село за 60 км від Білої Церкви, я не знаю, але людиною він був незвичайною – гуманного спрямування. У нього була, як і повинно бути в учителя словесності, чудова російська мова. У мене було багато хороших учителів, але цього полюбив найбільше. Нічого він не розповідав нам про «старшого брата», говорив виключно російською мовою, аби не втратити правильну вимову. Але головним є те, що він нас научив читати. Він казав, що дуже бажано, якщо обираєте якогось письменника, прочитати усі його твори; а коли прочитав книжку, то треба прижмуритись і продумати: що ти прочитав, навіщо, що автор хотів сказати, задля того, щоби прочитане відклалося в голові.

Я ці поради послухав, а читав я ще у школі дуже швидко, тому майже всю класику російської та української літератури було перечитано. Потім, уже коли навчався у воєнно-морському училищі, де була розкішна бібліотека, бо училище створено на базі воєнного закладу, який свого часу в 1709 р. було створено указом Петра Першого, то й там читав надзвичайно багато, тоді вже здебільшого західну класичну літературу. І це сформувало певний світогляд, дало змогу створити багатий запас слів.

Як кажуть, читання – найліпше навчання!

Це дійсно так! На жаль, зараз у мене обмаль часу, але й досі не розумію людей, які кажуть, що їм нудно, бо мені ніколи в житті не було нудно. Заберіть у мене оцю роботу, і я відразу знайду собі іншу, бо знаю, чим мені ще можна займатися. Нічого не робити не можу – помру відразу! Якщо мені поставлять умови нічого не робити, то довго не протягну!

А саме в останні роки, то насамперед читаю, вивчаю, аналізую все, що стосується України.

І Вас проблематика, пов’язана з Україною, завжди цікавила, чи тільки в останні роки?


Проблема українності мене завжди цікавила. А так, щоб вийти, так би мовити, на більш глибинні засади, намагання розширити горизонт і побачити більше, то це сталось десь після тридцяти років. Але й відтак пройшло багато часу, бо мені вже 74. Дуже люблю знаходити та «витягувати» матеріали на українську тематику з Інтернету, де є багато чого цікавого.

Я сам пишу, причому пишу виключно сам досить багато. Помічники не допомагають мені писати доповіді, сам пишу матеріали вступних лекцій для студентів. (Узяв на озброєння підхід із радянських часів, коли перша лекція повинна була бути присвячена ролі КПРС, напрямам державної політики, розповідям про те, які ми «щасливі» тощо). А я у своїх вступних лекціях («Вам розбудовувати незалежну Україну в третьому тисячолітті!»; «Освіта і євротрансформація українського суспільства»; «У кожного свій майдан, або Проблема роз’єднання й об’єднання з різних точок зору») кажу студентам, що ми – українці з доброго кореня... А ось щойно закінчив брошуру «Міркування про необхідність створення корпоративної культури Університету «Україна». Маю й інші праці, які ми друкуємо, роздаємо студентам, іншим зацікавленим особам. У мене були випадки, коли до мене на вулиці підходять люди й кажуть, що читали мою книжечку, і вона їм сподобалася.

Відновлення правди про Україну, українців, українську культуру ‑ ось що мене зараз цікавить найбільше. Ми в Університеті «Україна» започатковуємо бібліотеку про нашу Україну. Ми збираємо матеріали, створили авторський колектив, у нас є своє видавництво: будемо видавати й перевидавати тексти, які формують знання й правдиве уявлення про Україну.

Вважаю, що треба формувати високоінтелектуальну еліту, треба порозумітися із нашими сусідами, треба відмовитися від сприймання Росії як старшого брата та знати свою справжню історію. Було б у мене більше вільного часу, то написав би фундаментальну книгу, у мене є багато матеріалів, багато фактів. Треба все те, що нас із Росією розділяє, відкинути й почати дивитись у майбутнє: ми нікуди не подінемося одне від одного, ми сусіди. А російський народ і великий, і багатостраждальний, історія у нього теж непроста. Моє бачення Росії в перспективі: Росія як держава розпадеться, деякі політологи вважають, що вона розпадеться на вісім шматків, що є дуже правдоподібним, гадаю, що так усе й буде, не дивлячись на намагання Росії створити свій черговий «третій Рим».

Ну, а такі новинки, як «Записки українського самашедшого», перший прозовий роман Ліни Костенко, прочитав одразу після виходу, перечитав усі її поетичні твори, виписав багато чого для себе. Почитав і Ганну Герман («Червона Атлантида»), а зараз читаю про історію козаків, хто такі українці. Це все мене дуже цікавить. Ось, наприклад, поляк Михайло Красуський, автор праці  «Древність українських говорів». (Не знаю, як він ставився до українців, бо серед поляків є дві категорії людей. Одні відчувають, скільки вони принесли горя людям української нації та вважають, що цей гріх треба замолювати, тому працювали на Україну, шкода, що їх було мало. А інші вважали, що українці – це бидло.) Так от, Красуський був учителем гімназії та знавцем великої кількості мов і у своїй статті доводить шляхом порівняння української граматики з іншими європейськими, що в основі індоєвропейської мови та санскриту лежить так звана стара українська мова. Цю статтю весь час приховували, але я її знайшов, вона написана російською мовою, а сам він був викладачем в одеській гімназії, і знав тридцять шість мов.

А нам увесь час розповідають про зовсім інше. Як мені, українцю, слухати про те, що Михайло Васильович Ломоносов викладав у Києво-Могилянській академії? Це ж суцільна брехня, бо він навчався в Києво-Могилянській академії. Ось що мене цікавить – історична правда, бо зараз стільки псевдоістин в останній інстанції. Дивно, але все ж підробляється: історичні факти підроблено, літописи підроблено, їх традиційно «підчищали» під певного правителя.

А дуже хочеться подолати оцей квазіісторизм, хочеться знати правду, якою б вона не була. А потім знайти в собі мужність, попросити один в одного пробачення, досягти іншого рівня мислення та почати будувати стосунки. Сила – то не найкращий спосіб вирішення проблем.

І останнє запитання, якщо можна – теж особисте. Зараз усе наше життя неймовірно щільно спресовано в часі. Те, що колись розгорталося роками, стає повсякденністю майже миттєво. З огляду на таке посилання, які настанови даєте ви своїм дітям, онукам, правнукам?


Я зрозумів суть вашого запитання, тому хочу сказати, що домінантний компонент у мене не мінявся: будь людиною, май людяність, поважай людей, роби їм тільки добро. У мене самого життя було різне, але завжди намагався людям зле не вчиняти. Колись я міг різко реагувати на деякі вчинки своїх дітей, але з роками приходить мудрість, і до вчинків своїх онуків ставлюсь уже  більш філософськи.

Про що кажу зараз? Ніколи не будь жлобом, не роби тільки під себе, та пояснюю, що маю на увазі. Хочу, щоби з моїми дітьми, онуками люди хотіли товаришувати, а для цього треба бути доброзичливою людиною, а не підлою та зрадливою. Про це я постійно кажу, повчаю, бо сам такий. У мене був старший брат, колись ми з ним сиділи, розмовляли, а Микола й каже: «Ти знаєш, чим я найбільше в житті задоволений? Я нікого не посадив». А він був багато років головою сільської ради, заступником голови колгоспу, працював у райкомі... У ті роки багато кого посадили, бо охочих саджати по в’язницях було забагато.

Частенько кажу своїм нащадкам, що ми йдемо в ринкову економіку, а для неї дуже характерна конкуренція. Не знищення, а саме конкуренція. Дивись, кажу, що твій конкурент робить, а ти роби краще! А для того, щоб людина була успішною в умовах ринку, вона мусить мати глибокі професійні знання, тому не лінуйтесь учитися, бо це зараз найліпший захист у бурхливому, розхристаному світі.

Олег Іванов, Освіта.ua

Освіта.ua
29.11.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!