Osvita.ua Вища освіта Статті та аналітика Хто в університеті найголовніший? Ні, не ректор
Хто в університеті найголовніший? Ні, не ректор

Вже декілька років професори українських університетів змушені констатувати наявність університетської кризи. Спусковим механізмом поширення таких розмов стали оприлюднені рейтинги найкращих університетів світу

Хто в університеті найголовніший? Ні, не ректор

Згідно з версією авторитетного в галузі складання рейтингів Institute of Higher Education, Shanghai Jiao Tong University, жоден з університетів України, зокрема й Київський національний університет імені Тараса Шевченка, не потрапив до списку 500 найкращих у світі, тоді як Московський державний університет імені М.Ломоносова посів 70-те місце, а Санкт-Петербурзький університет увійшов у четверту сотню.

Іншою обставиною, яка свідчить про наявність кризових явищ в українських університетах, є відставання темпів входження України до єдиного освітньо-наукового простору, що регламентується міжнародною угодою, підписаною нашою державою в Зальцбурзі у 1995 році.

Що ж спричинило університетську кризу в Україні? Обмежимося лише двома, на нашу думку, основними обставинами: перша - недостатнє фінансування, друга - недолуга система управління. Тут можна говорити про те, що університетів в Україні стало занадто багато, відповідно - із занадто малим фінансуванням. Саме це не дозволяє підтримувати на достойному рівні університетську науку, а, як відомо, немає в університеті науки - немає і класичного університету. Можна говорити і про те, що ніхто достеменно не знає, скільки ще економістів, юристів слід підготувати в Україні шляхом держзамовлення. Може, слід натомість частину призначених на це коштів спрямувати на підготовку середньо-технічного персоналу, якого зараз у державі бракує. Нагадаємо, нині в Україні кількість місць у вищих навчальних закладах приблизно дорівнює кількості випускників середніх шкіл, тому зменшення кількості українських університетів - неминуче.

Водночас уявімо, що Україна, як і Росія, наприклад, знайшла можливість збільшити фінансування своїх класичних університетів. Чи однозначно це приведе до покращення випуску бакалаврів, магістрів? Гадаю - ні. Головна причина такої впевненості полягає в наявності системної кризи управління. Фактично одноосібне керівництво університетом на сьогодні закріплене чинним законом про освіту і стає на заваді розвиткові університетів. Професори, викладачі не почуваються вільними, свідомими творцями підростаючого покоління. У певному сенсі, ситуація тут навіть гірша, ніж була двадцять років тому, коли і на рівні університету, і на рівні факультету де-факто діяли дві гілки влади - виконавча та партійно-управлінська, що унеможливлювало монополію ректорату.

Модельно структуру університету можна уявити у вигляді піраміди, що складається із взаємопов'язаних чотирьох ярусів. Перший ярус - професори-викладачі - налічує, наприклад, у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка приблизно 2 тис. осіб; наступний ярус - завідувачі кафедр (приблизно 200 осіб); далі - декани (приблизно 20); і, нарешті, - ректор. У такій моделі існує чітко означена виконавча влада із виконавчою вертикаллю (ректор, декан, завідувач кафедри) і відповідні управлінські інформаційні потоки з одного рівня на інший, які й реалізують виконавчу владу. При цьому зрозуміло, що повинна бути й так звана законодавча гілка влади, носієм якої є саме викладач, професор, науковець. Ось вона й має лежати в основі піраміди. Їй також мають відповідати певні інформаційні, а саме - законодавчі потоки, які піднімаються від носія законодавчої влади - викладача, науковця - аж до ректора.

На папері у класичних університетах України нібито існує законодавча гілка влади - конфе­ренція трудового колективу університету, яку, за статутом, скликає ректор спільно з головою профкому. Вони, як правило, і проводять зібрання так званого законодавчого органу - конференції трудового колективу. Вже те, що ректор ініціює такі збори, свідчить про залежність законодавчої гілки влади від виконавчої. В такій моделі управління університетом, коли ректор водночас є і виконавчою, і законодавчою гілками влади, ми намагаємося піраміду Хеопса перевернути з ніг на голову, вершиною донизу. Відтак, положення піраміди стає вкрай нестійким. Крім того, в піраміді порушуються інформаційні потоки, а саме: законодавчий інформаційний потік, який має йти від основи піраміди до її вершини, та виконавчий - по вертикалі згори донизу. Такий стан загрожує і ректору, і університету кризами, а подолати їх можна виключно шляхом принципових змін у системі управління. У такій ситуації навіть третя гілка влади (назвемо її судовою) у вигляді наглядової ради нічим не може допомогти.

Природно, що в університетах України повинна бути створена така система управління, яка дозволить ефективно працювати університетові, вбереже ректора від власних помилок, помилок радників із його найближчого оточення чи зовнішніх сил, а університет в цілому вбереже від неправильних рішень ректора. Така система управління має будуватися на трьох принципах: наявність чітко розподілених двох гілок влади - законодавчої і виконавчої; децентралізація влади; прозорість і зрозумілість прийнятих владою рішень. Перша з цих умов необхідна для стабільності, а решта - для подальшого процвітання університету.

Для цього ми можемо скористатися досвідом європейських університетів, але, щоб його втілити, зрозуміло, необхідна політична воля до внесення поправок у закон про освіту та змін у статут університету.

Щодо першого пункту. Законодавчою, принаймні для класичного університету, гілкою влади міг би бути сенат університету. Сенат - досить широкий орган управління, до якого можуть входити всі професори університету. Аналогом сенату, скажімо, в Кембриджському університеті, є невиборний орган влади The Regent House, що складається з університетської професури. Зауважимо: це виключає необхідність обирати професорів до сенату, а відтак - і можливість поділяти їх на «зручних» чи «незручних» для виконавчої влади. Основними функціями сенату можуть бути: вибори ректора, затвердження бюджету університету та його виконання, присудження вчених звань професора та наукового ступеня повного професора, за поданням учених рад факультетів.

Цю норму можна адаптувати до умов українських університетів: аби сенат вміщувався в певній залі (хоч він в основному має працювати в режимі електронного листування), до його складу можуть увійти ті професори, котрі відпрацювали в університеті, наприклад, не менше п'яти років.

Ректор із призначеними ним проректорами та дорадчим органом - радою університету - має становити виконавчу владу. До ради університету мають входити декани, керівники інших струк­турних підрозділів, представники різних студентських організацій, профспілок та інших громадських організацій університету. Рада університету розглядає поточні питання навчальної, наукової та виховної роботи; подає на затвердження сенату бюджет університету і звіт про його виконання; подає до сенату поправки, зміни до статуту університету, зміни у фінансуванні затверджених наукових програм тощо.

Термін перебування ректора на посаді може становити п'ять років (як це практикується в багатьох університетах Європи), причому не більше, ніж два терміни підряд, а третій термін - після п'ятирічної перерви (як це є в університетах Франції), що теж примушує ректора зважувати свої рішення.

На факультетському рівні законодавчою гілкою має бути вчена рада факультету, що складається з усіх професорів факультету на чолі з головою вченої ради (не деканом).

Вчена рада факультету обирає декана; затверджує бюджет факультету і його виконання; обирає на посади всіх працівників згідно зі штатним розписом; присуджує вчене звання доцента; рекомендує сенатові університету осіб на вчене звання професора та науковий ступінь повного професора.

На рівні факультету виконавчою гілкою влади має бути рада факультету на чолі з деканом, до складу якої мають входити заступники декана, завідувачі кафедр, керівники інших структурних підрозділів, представники різних студентських організацій, представники профспілок та інших громадських організацій. Рада факультету розглядає поточні питання навчальної, наукової, виховної роботи; готує для затвердження на вчену раду факультету бюджет факультету і його виконання тощо.

Стосовно другого пункту - децентралізації влади. Децентралізація має полягати в наділенні факультетів більшою владою. На нашу думку, суперник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національний технічний університет «КПІ», останніми роками зробив істотний ривок і за багатьма позиціями наздогнав, а в дечому - навіть обігнав університет Шевченка завдяки тому, що факультети КПІ мають свої фінансові рахунки. Це стимулює людей до праці, до відповідальності за свої дії, до новацій. До речі, перспективність такої реформи підтверджує наймасштабніший в Україні рейтинг «Компас» вищих навчальних закладів із кращої підготовки фахівців з економічних, юридичних та інженерно-технічних спеціальностей.

Саме децентралізація фінансування є одним із важливих моментів децентралізації влади. На нашу думку, 50% бюджетних коштів, які можуть бути розподілені між факультетами, мають бути поділені виконавчою владою і, відповідно, затверджені законодавчою владою університету. Якщо факультет сам заробив певні кошти, навчаючи студентів за контрактами, то він має право покласти на свій рахунок 50% із них, а решту - віддати центральній виконавчій владі університету. При цьому факультет сам повинен вирішувати, що йому за ці самотужки зароблені кошти насамперед слід зробити: придбати комп'ютери (і в кого) чи відремонтувати аудиторії (і якій фірмі віддати замовлення на такі роботи).

Наступний крок децентралізації. Слід зважити: чи доцільне проходження на вчене звання доцента, професора, старшого наукового співробітника на рівні університету? Децентралізація влади, на нашу думку, повинна полягати і в тому, що обрання на посаду асистента, доцента, професора має відбуватися на факультеті на засіданні вченої ради факультету, що складається виключно з професорів факультету. Ось тоді хай, скажімо, професори-філософи на своїй вченій раді факультету і затверджують собі своїх нових асистентів, доцентів, професорів, а не роблять їм це на загальноуніверситетських зібраннях хіміки, фізики, біологи тощо.

Щодо пункту третього - прозорості рішень. Скористаймося й тут досвідом Європи і спробуймо адаптувати його до наших умов. Так, у Кембриджі щотижня виходить «Вісник університету» (Cambridge University Reporter), в якому друкують звіти, пропозиції, проекти наказів, списки різних комісій та комітетів, обговорення проектів тощо. Виконавча влада подає пропозиції до законодавчої влади (сенату) стосовно змін у політиці університету, в статуті, у структурі університету, у фінансуванні певних програм. Якщо протягом, наприклад, десяти днів після оприлюднення відповідних матеріалів (зрозуміло, що є й електронна версія вісника, якою переважно й мають користуватися сенатори) не надійшло заперечень від 25 членів сенату (як це практикується в Кембриджі), то такі поправки, внесені виконавчою владою на чолі з ректором, сенат приймає автоматично. За певних умов може бути ініційована дискусія з голосуванням через електронну пошту. Безумовно, на сайті реєструються всі прізвища членів сенату, які голосували «за» чи «проти».

Світова практика найпотужніших університетів свідчить, що їх успішний розвиток насамперед визначається присутністю видатних учених та абсолютною довірою до їхньої діяльності, а також демократизмом відносин, себто коли на першому місці у вищому навчальному закладі стоїть не ректор, не декан, навіть не завідувач кафедри, як це є в «кризових» університетах, а викладач, професор, науковець. Криза, яку фіксуємо в університетах України, порушує саме цей фундамент університетського існування. Задля ліквідації кризових явищ в університетах необхідно відновити шляхетну традицію - повагу до професора як особистості, як і повагу до всіх, хто працює в університеті. Лише завдяки їхнім знанням, досвіду, відповідальності, авторитетові можна очікувати ефективного розвитку навчальної, наукової, виховної ланок діяльності університету. Особистість - доволі унікальна, делікатна, поштучна субстанція, і тому першочерговим завданням є не лише вирощування особистостей, а й піклування про умови їх праці. Необхідно законодавчо створити таку систему управління університетом, яка б дозволила кожному усвідомити, що будь якого рангу керівник перебуває на службі університету, його професорів, науковців, студентів, а не навпаки.

На нашу думку, тільки за умови реального поділу влади в університеті між законодавчою, виконавчою і так званою судовою гілками, за умови децентралізації влади з передачею частини повноважень із університетського на факультетський рівень, за умови прозорості та зрозумілості прийнятих університетською владою рішень українські університети зможуть-таки вийти з кризового стану і запрацювати з максимальною ефективністю. Тоді бодай з'явиться надія, що з лав університетських випускників вийдуть майбутні лауреати Нобелівської премії, а передові українські виробничі фірми своїм успіхом на міжнародній арені завдячуватимуть не обладнанню, не вдало придбаній сировині, а бакалаврам та магістрам, які є інтелектуальним потенціалом для створення перспективної конкурентоспроможної продукції.

Автор: Леонід Булавин (академік НАН України)

Дзеркало тижня
27.01.2009


Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!