Osvita.ua Вища освіта Проблемні аспекти формування системи кваліфікацій
Проблемні аспекти формування системи кваліфікацій

І освітню, і професійну кваліфікацію слід вважати сукупністю компетентностей або результатів навчання

Проблемні аспекти формування системи кваліфікацій

Справедливе визнання кваліфікацій є ключовим елементом права
на освіту та обов'язком суспільства
(Лісабонська конвенція, 1997 р.)

Концептуальні засади системи кваліфікацій в Україні закладені Законом України «Про освіту» 2017 року. Крім того, вагомою подією у формуванні політики у сфері кваліфікацій стало прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 2018 р. №1029 «Деякі питання Національного агентства кваліфікацій». Постановою, зокрема, затверджено Статут Національного агентства кваліфікацій.

Власне, саме поняття «кваліфікація» визначається сьогодні українським законодавством як «визнана уповноваженим суб’єктом та засвідчена відповідним документом стандартизована сукупність здобутих особою компетентностей (результатів навчання)». Таке визначення в основному відповідає тому, як розуміється поняття «кваліфікація» у міжнародних документах Європейського Союзу. Проте, за самим цим поняттям стоїть значно глибша соціальна реальність. З одного боку, кваліфікації повинні відповідати потребам економіки, оскільки без цього неможливе створення доданої вартості. З іншого боку, наявність у людини відповідної кваліфікації робить її більш затребуваною на ринку праці і, відповідно, більш захищеною. Кваліфікація – це те, що потребує інвестицій, як суспільних, так і особистих. На загальнонаціональному рівні такою інвестицією має стати створення національної системи кваліфікацій, яка має забезпечити ефективне формування, оцінювання та визнання кваліфікацій.

На сьогодні експерти і законодавці дійшли згоди, щодо необхідності розділяти два види кваліфікацій – освітні (академічні) та професійні. Стаття 34 Закону України «Про освіту» визначає таким чином:

«5. Освітня кваліфікація - це визнана закладом освіти чи іншим уповноваженим суб’єктом освітньої діяльності та засвідчена відповідним документом про освіту сукупність встановлених стандартом освіти та здобутих особою результатів навчання (компетентностей).

6. Професійна кваліфікація - це визнана кваліфікаційним центром, суб’єктом освітньої діяльності, іншим уповноваженим суб’єктом та засвідчена відповідним документом стандартизована сукупність здобутих особою компетентностей (результатів навчання), що дозволяють виконувати певний вид роботи або здійснювати професійну діяльність».

Виходячи з цього, і освітню, і професійну кваліфікацію слід вважати сукупністю компетентностей або результатів навчання. Одним із завдань національної системи кваліфікацій є забезпечення відповідності між освітніми та професійними кваліфікаціями, а також їх відповідності потребам ринку праці, створення ефективних механізмів визнання кваліфікацій, які здобуваються людиною протягом життя.

Згідно зі статтею 37 Закону України «Про освіту», структура і функціонування національної системи кваліфікацій повинні визначатися окремим законом. Протягом останніх десяти років було декілька спроб розробити проект Закону «Про Національну систему кваліфікацій». Втім реальністю такий закон може стати саме зараз за умови активної участі Національного агентства кваліфікацій. Проект нового закону сьогодні розроблений експертами на базі Міністерства освіти і науки України. Закон має бути направлений на вирішення декількох проблемних аспектів становлення національної системи кваліфікацій, а саме: на полегшення міжнародного визнання кваліфікацій, що здобуваються в Україні, розбудову нових інституцій, необхідних для визнання професійних кваліфікацій, інтенсифікацію створення професійних стандартів та посилення ролі професійних асоціацій у формуванні та оцінюванні кваліфікацій. Спробуємо розглянути це детальніше.

Міжнародне визнання кваліфікацій

Увага до питання кваліфікацій на міжнародному рівні великою мірою зумовлена загальною тенденцією інтеграції європейського простору. Очевидно, що освітня і професійна мобільність є вагомими чинниками такої інтеграції. Заохочення мобільності стало однією з ключових стратегій Європейського Союзу, охопивши втім значно більший простір, ніж країни, що до нього входять. Було визнано, що мобільність сприяє економічному зростанню.

Одним із перших стратегічних документів, що мають стимулюватися мобільність у освітній сфері, можна вважати Конвенцію про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні (Лісабонська конвенція) 1997 року. Конвенція направлена на те, щоб унормувати доступ до вищої освіти людей, які переїжджають з однієї країни до іншої. Зокрема, в ній проголошений принцип, що особа, яка набула прав доступу до вищої освіти у своїй країні, зберігає такі права у будь-якій іншій країні, що ратифікувала цю Конвенцію. При цьому Конвенція зобов’язує сторони сприяти взаємному визнанню освітніх кваліфікацій і навіть окремих періодів навчання. Механізми визнання є відповідальністю кожної окремої країни і мають будуватися відповідно до її законодавства, але у будь-якому випадку вони мають бути прозорими і недискримінаційними.

У 2005 році була прийнята директива Європейського парламенту і Ради ЄС про визнання професійних кваліфікацій. Мета документу – встановити правила, відповідно до яких країна, що унормовує доступ до регульованих професій залежно від підтвердженої професійної кваліфікації, повинна визнавати професійні кваліфікації, здобуті в інших країнах – членах Європейського Союзу. Процедури визнання таких кваліфікацій обумовлюються, зокрема, у галузі медицини, ветеринарії, фармації, архітектури, де існують регульовані професії. Директива передбачає певні правила атестації фахівців уповноваженими установами для визнання кваліфікацій у відповідності до професійних стандартів, а також можливості автоматичного визнання за умови, що кваліфікація підтверджена документом про формальну освіту. Велику роль при взаємному визнанні професійних кваліфікацій мають відігравати професійні асоціації, що мають міжнародний статус. У 2013 році було внесено поправки до цієї директиви ЄС, направлені на забезпечення автоматичного визнання кваліфікацій через інформаційну систему внутрішнього ринку.

До стратегічних документів, що стосуються міжнародного визнання кваліфікацій, слід віднести також рекомендацію Ради ЄС від 20 грудня 2012 року про визнання (validation) неформального та інформального навчання. Визнання результатів неформального та інформального навчання має вести до присвоєння людині повної або часткової кваліфікації. Необхідність такого визнання зумовлена потребами ринку праці та необхідністю створити умови для працевлаштування людей, які мають професійний досвід, але з якихось причин не отримали формального підтвердження своєї кваліфікації. Знання, досвід, навички та компетентності, здобуті поза межами формальної освіти (навчального закладу), можуть бути підтверджені в офіційному порядку, і на основі цього людині може бути присвоєно відповідну кваліфікацію. Рекомендація передбачає, що процес визнання полягає у «підтвердженні уповноваженим органом, що особа здобула результати навчання, виміряні стосовно відповідного стандарту». Визнання охоплює чотири етапи:

  • ідентифікацію досвіду особи шляхом діалогу (співбесіди);
  • документування з метою засвідчення досвіду особи;
  • формальне оцінювання досвіду;
  • сертифікацію результатів оцінювання, яка може вести до присвоєння часткової або повної кваліфікації.

Для полегшення міжнародного визнання кваліфікацій було впроваджено такий інструмент як Європейська рамка кваліфікацій для навчання впродовж життя (ЄРК). ЄРК є референтним інструментом для порівняння кваліфікацій, які встановлюються за результатами навчання. Перша редакція ЄРК була презентована у 2008 році окремою рекомендацією Європейського парламенту і Ради ЄС. У 2017 р. було запропоновано оновлену редакцію ЄРК з дещо удосконаленими механізмами визнання кваліфікацій. Втім загальна структура ЄРК не змінилася: вона складається з восьми кваліфікаційних рівнів, які описуються через три ключові дескриптори – знання (knowledge), навички (skills), відповідальність та автономія (responsibility and autonomy). Дієвість ЄРК неможлива без ухвалення національних рамок кваліфікацій (НРК), які були б відповідній їй. Власне, національна рамка кваліфікацій кожної країни не повинна дублювати ЄРК, але має адаптувати її відповідно до національного бачення. Проте, така адаптація не повинна робити національну рамку зовсім неспівставною з європейською, адже тоді важко буде обґрунтувати взаємне визнання кваліфікацій.

В Україні Національна рамка кваліфікацій була затверджена у листопаді 2011 р. У редакції цієї постанови Рамка містить десять кваліфікаційних рівнів. Новий Закон України «Про освіту» 2017 року передбачив вже одинадцять рівнів Національної рамки кваліфікацій. Серед різних зацікавлених груп в України немає чіткої згоди стосовно того, яка кількість рівнів є достатньою. Поява додаткових рівнів, які не співпадають з ЄРК, пояснюється наявністю законодавчої прив’язки рівнів Національної рамки кваліфікацій до рівнів формальної освіти, а через них – до закладів, що надають освіту певного рівня, та їх бюджетного фінансування. Очевидно, що така система не є сприятливою для міжнародного визнання кваліфікацій, здобутих в Україні. Вирішенню цієї проблеми могло б сприяти, зокрема, відокремлення рівнів рамки кваліфікацій від категорій закладів освіти і подальше приведення у відповідність кількості кваліфікаційних рівнів національної та європейської рамок кваліфікацій.

Інституції

Для створення ефективної національної системи кваліфікацій є необхідним створення нових інституцій. До них належать Національне агентство кваліфікацій (НАК), кваліфікаційні центри, галузеві або професійні ради з розвитку професійних кваліфікацій.

Національне агентство кваліфікацій, як визначено Законом України «Про освіту», є «постійно діючим колегіальним органом, уповноваженим на реалізацію державної політики у сфері кваліфікацій». НАК є міжвідомчим органом і формується за участю соціальних партнерів – роботодавців та профспілок. Стаття 38 Закону визначає перелік функцій НАК, до яких, зокрема, входить супровід запровадження Національної рамки кваліфікацій, у тому числі її гармонізації з аналогічними міжнародними документами, координація розроблення професійних стандартів та акредитація кваліфікаційних центрів, які мають здійснювати оцінювання результатів навчання і присвоєння професійних кваліфікацій. В певному сенсі НАК є регуляторним органом, який визначає правила гри на ринку професійних кваліфікацій. Те, що цей орган формується за участю представників недержавних організацій, робить його деякою мірою органом саморегулювання. Втім, у окремих експертів викликає сумніви квотний принцип формування складу НАК, оскільки представництво органів виконавчої влади та організацій-соціальних партнерів потенційно може мати політичний характер і не враховувати фахову відповідність кандидатур. Постанова Кабміну № 1029 врегулювала цю дискусію вказівкою на те, що суб’єкти подання кандидатур до НАК повинні забезпечити відкритість і прозорість відбору кандидатів та інформування громадськості. Таким чином фахова відповідність та доброчесність членів НАК повністю покладається на організації, які їх делегують. Проте, не виключено, що в перспективі може бути прийнята конкурсна процедура формування НАК з метою посилення суспільної довіри до нього.

Одним із завдань формування Національної системи кваліфікацій має стати створення кваліфікаційних центрів. Закон визначає кваліфікаційні центри як «суб’єкти, уповноважені на оцінювання і визнання результатів навчання (зокрема, здобутих шляхом неформальної чи інформальної освіти), присвоєння та/або підтвердження відповідних професійних кваліфікацій» (ст. 34 Закону України «Про освіту»). Створення таких кваліфікаційних центрів не є зовсім новою справою. У травні 2013 році Кабміном було затверджено «Порядок підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями», який передбачив також існування «суб’єктів підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями». Проте з часу прийняття цієї постанови вдалося створити лише чотири (на сьогодні з них залишилося три) таких суб’єкти, і було затверджено лише шість робітничих професій, за якими здійснюється підтвердження результатів неформального професійного навчання. Досвід інституалізації суб’єктів підтвердження результатів навчання показує, що не було створено достатньо сприятливих умов для розвитку таких інституцій.

Створення кваліфікаційних центрів є значно більш амбітним завданням, оскільки вони мають охоплювати не лише робітничі професії. Кваліфікаційні центри мають стати осередками напрацювання технологій, методик та інструментів оцінювання кваліфікацій у значно більшій кількості професій. Стратегічною задачею є створення таких регуляторних та економічних умов, які дозволять центрам стати ефективними сервісом у сфері оцінювання і підтвердження кваліфікацій, зручним як для потенційних працівників, так і для роботодавців.

Однією з інституцій, які можуть відіграти важливу роль в національній системі кваліфікацій, є галузеві (професійні) ради з розвитку професійних кваліфікацій. Наразі сьогодні вони мають характер галузевих рад з розроблення професійних стандартів. Їхні функції передбачені Порядком формування професійних стандартів (затверджений Кабінетом Міністрів України у травні 2017 р.). Такі ради створені при окремих галузевих об’єднаннях роботодавців. Потенційно функції таких рад можуть бути ширшими і охоплювати також розроблення галузевих рамок кваліфікацій, стандартів та інструментів оцінювання результатів навчання, прогнозування потреб ринку праці у фахівцях певної кваліфікації у межах галузі, здійснення різноманітних експертиз тощо. Проте, створення таких галузевих рад неможливе адміністративним шляхом, а формування їх «знизу» сьогодні утруднене порівняно низьким рівнем мотивації заінтересованих сторін. Відповідно, однією із задач національної системи кваліфікацій є пошук ефективного рішення, яке б дозволило галузевим радам успішно інституціалізуватися.

Професійні стандарти і оцінювання кваліфікацій

Проблема відповідності та оцінювання кваліфікацій постає саме в ринковому середовищі, в якому продуктивність кожної організації і економіки в цілому безпосередньо залежить від продуктивності працівника. За таких умов робочі місця розподіляються за фаховим принципом і відповідність кваліфікації стає особливо важливою.

Рух до створення професійних стандартів в Україні існує вже близько десяти років. Його започаткували найбільш зацікавлені організації роботодавців, які відчувають критичний брак кадрів потрібної кваліфікації. Професійний стандарт має бути свого роду орієнтиром для навчання людини, яка прагне здобути професію. Він також потрібний для тих, хто буде оцінювати результати навчання та присвоювати кваліфікацію. У перспективі професійні стандарти мають замінити собою кваліфікаційні характеристики, які сьогодні є одним із усталених видів документів для визнання та оцінювання кваліфікації працівників на робочому місці. Професійний стандарт є складним і комплексним документом, доволі модернізованим. Разом з тим, розроблення професійного стандарту потребує чимало зусиль і поки що не стало масовим явищем.

На сьогодні є два нормативні документи, якими визначається формування професійних стандартів – «Порядок розроблення та затвердження професійних стандартів», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2017 р. №373, та «Методика розроблення професійних стандартів», затверджена Наказом Міністерства соціальної політики України від 22.01.2018 №74. У Методиці, зокрема, вказується, що використання професійних стандартів у сфері освіти передбачене для «розроблення освітніх програм та стандартів освіти, навчально-методичних матеріалів для, підготовки педагогічних/науково-педагогічних працівників, розроблення стандартів оцінювання результатів навчання, присвоєння здобувачам професійних кваліфікацій, оцінювання відповідності отриманих професійних кваліфікацій працівників, випускників закладів освіти; проведення процедур підтвердження результатів неформального професійного навчання; формування єдиних критеріїв оцінювання компетентностей здобувачів професійних кваліфікацій, незалежно від шляхів (формальна чи неформальна освіта, неформальне чи інформальне (спонтанне) навчання) їх отримання; а також для професійної орієнтації населення, в тому числі учнів і студентів закладів освіти, працівників та безробітних».

Якість кожного професійного стандарту визначається безпосередньою зацікавленістю його замовників в якості трудових ресурсів. Проте, розроблення кожного стандарту потребує високого професіоналізму розробників, знання ними процедур та вимог. Втім завжди треба враховувати, що на практиці працівники іноді виконують функції, які виходять за межі вимог стандарту, їм доводиться швидко опановувати нові види робіт, навіть нові професії, або елементи професій, у тому числі такі, яких раніше не існувало. Крім того, іноді неможливо або немає практичної потреби охопити кваліфікацію повністю, а виникає потреба в часткових кваліфікаціях, або часткових додаткових кваліфікаціях. Тому будь-який стандарт перебуває під загрозою швидкого застарівання.

Так чи інакше, до розроблення стандартів, а також загалом до формування системи кваліфікацій, мають бути залучені всі зацікавлені сторони, у тому числі ті, які відіграють роль «міноритарних» стейкхолдерів. Існує погляд, що до складу галузевих рад мають входити представники тих об’єднань роботодавців або професійних асоціацій, які охоплюють не менш, ніж 50% підприємств відповідної галузі. В такому підході є свій ризик: домінування «більших» над «меншими» не дозволить реалізувати різнобічний потенціал різних груп, і особливо створить перешкоди для окремих експертів чи фахівців, які можуть мати професійний погляд на речі, але не зможуть забезпечити представництво. Тому цілком можливо, що тут доречний фаховий принцип відбору.

На сьогоднішньому етапі розробки стандартів ситуація показує, що не варто сприймати стандарт як самодостатню цінність чи «річ у собі». Як форма, так і зміст стандартів є результатом колективних пошуків та експериментів, і лише час може показати, наскільки вони є вдалими і вестимуть до підвищення продуктивності праці. З огляду на це навряд чи варто обмежувати можливості різних стейкхолдерів розробляти власні стандарти. На сьогоднішньому етапі стандартизація не повинна набирати догматичного характеру, і тому має існувати можливість варіативності стандартів, тобто наявності більше, ніж одного професійного стандарту в межах однієї професії. В іншому випадку стандарти ризикують перетворитися на інструмент зарегульовування ринку людських ресурсів та домінування окремих заінтересованих груп впливу.

Професійні асоціації та професійне саморегулювання в системі кваліфікацій

Система кваліфікацій не може обійтися без професійних асоціацій, які мають виконувати функції внутрішнього саморегулювання в межах однієї або декількох споріднених професій. В Україні було декілька спроб на законодавчому рівні закріпити професійне (фахове) саморегулювання. Найближчою такою спробою є проект Закону «Про саморегулюванні організації», розміщений для громадського обговорення на сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі у грудні 2018 р.

Не всі професійні асоціації або фахові громадські об’єднання можуть одразу стати організаціями професійного саморегулювання, але саме для поступового формування організацій з таким статусом слід створити законодавче поле для діяльності професійних асоціацій.

Найважливішою місією професійних асоціацій є формування і апробація правил і стандартів професійної діяльності. Такій організації можуть бути делеговані права формування професійних рад з розвитку кваліфікацій, розроблення професійних стандартів, оцінювання результатів навчання, встановлення кваліфікаційних вимог, присвоєння або підтвердження кваліфікацій у одному або декількох видах професійної діяльності. Доцільним є також залучення таких асоціацій до розроблення стандартів освіти за відповідними спеціальностями, а також до забезпечення якості та акредитації освітніх програм, що дозволить інституційно забезпечити кращий зв'язок освіти з ринком праці і потребами економіки.

Перевага професійної асоціації полягає у тому, що вона об’єднує не лише і не стільки працівників робітничих професій (кваліфікаційні вимоги до яких здебільшого визначаються роботодавцями), але здебільшого людей з вищою освітою. Професійна асоціація великою мірою зорієнтована на аналіз професійної діяльності на ринку праці і може здійснювати прогноз потреби у кваліфікаціях, що стосуються певної професії. Незамінною є роль професійних асоціацій для регульованих професій, оскільки без них неможливо здійснити сертифікацію фахівців, які отримують доступ до професії або право на зайняття певним видом професійної діяльності.

Разом з тим, в наших умовах є певні труднощі з інституціалізацією професійних асоціацій як окремої форми громадського об’єднання. Розрізненість нині існуючих організацій, що мають характер або окремі риси професійних асоціацій, може завадити їм створювати цілісні об’єднання в межах професії. До того ж, очевидно, що не у всіх професіях можуть одночасно сформуватися професійні асоціації. Проте, необхідно йти шляхом поступової інституціалізації таких об’єднань, допускаючи розмаїття і підтримуючи співробітництво між ними.

У підсумку, слід зазначити, що сьогодні Україна потребує прозорої і гнучкої системи розвитку, оцінювання і визнання професійних кваліфікацій. Кожна людина повинна вільно почувати себе на ринку праці, вільно шукати і знаходити робоче місце, змінювати професію і вдосконалювати кваліфікацію. Має бути забезпечений чіткий зв'язок між освітніми та професійними кваліфікаціями так, щоб система освіти могла вчасно реагувати на потреби ринку праці і реального сектору економіки в питанні підготовки фахівців. Необхідно закласти інституційні механізми, які б забезпечили участь у процесі формування професійних та освітніх кваліфікацій не лише органів державної влади, а й неурядових організацій, бізнесу, соціальних партнерів. Інститут професійного (фахового) саморегулювання має забезпечити участь професійних спільнот у процесах стандартизації і оцінювання кваліфікацій, а також гарантувати необхідний рівень дерегуляції і субсидіарності у питаннях формування професійних кваліфікацій. Потрібно також створити стимули для появи незалежних кваліфікаційних центрів як мережі установ, які розвивають методології та технології оцінювання кваліфікацій, розробляють відповідний інструментарій, здійснюють аналітичну роботу у питаннях людських ресурсів. Всього цього можна досягти лише шляхом формування ефективної національної системи кваліфікацій.

Олена Панич, державний експерт директорату вищої освіти і освіти дорослих Міністерства освіти і науки України, оригінал на сайті Освітня політика.

Освіта.ua
20.03.2019

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Читачка
Цікаво, звідки візьметься розумний європейського рівня учитель, коли ви у педвузи набираєте двієчників, програми в університетах - дореволюційні,(я не маю на увазі революцію гідності), викладачі - глибоко пенційного віку, а підручникіа взагалі немає? Коли ви навіть на ЗНО з англійської мови, матеріал, видертий частинами з міжнародних екзаменів, не можете без помилок надрукувати і не можете дати дітям прослухати якісний запис аудіювання? Цікаво, чи багато у світі країн, де на екзамен за середню освіту з іноземної мови видирають клоками завдання з міжнародних екзаменів?

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!