Osvita.ua Вища освіта Жити на стипендію аспіранта в Україні — це подвиг
Жити на стипендію аспіранта в Україні — це подвиг

В Україні дуже проблематично знайти місце, де молодий науковець отримував би пристойну зарплатню

Жити на стипендію аспіранта в Україні — це подвиг

Чому так мало з тих, хто навчався в іноземному університеті, отримував там науковий ступінь, повертається на Батьківщину? Про це та багато іншого, що непокоїть наших науковців, зокрема молодих, розповів у інтерв'ю виданню «Дзеркало тижня. Україна» кандидат фізико-математичних наук, PhD з фізики, науковий співробітник Гарвардського університету Іван Левківський:

Нині ви працюєте в Гарварді. Але починали займатися наукою в Україні. І досить успішно: закінчили престижний фізико-математичний ліцей, стали переможцем Міжнародної олімпіади з фізики, вступили до одного з найкращих університетів країни. Там же закінчили аспірантуру й захистилися. Як і чому опинилися за кордоном — у Швейцарії, а потім США?


Ще під час навчання у школі я відвідував Науково-освітній центр при Інституті теоретичної фізики ім. М.Боголюбова. Потім, уже студентом, сам читав лекції у цьому центрі для талановитих школярів і студентів молодших курсів. Там познайомився з професором Женевського університету, який читав лекції на запрошення Центру (до речі, фінансувала його приїзд швейцарська сторона). Завдяки цьому знайомству я й потрапив до Швейцарії — вступив до аспірантури Женевського університету. Закінчив також аспірантуру у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка.

Чому вирішив займатися наукою за кордоном? Тут, в Україні, дуже проблематично знайти місце, де молодий науковець отримував би пристойну зарплатню. Елементарно немає на що жити, винаймати квартиру, не кажучи вже про фінансування досліджень. Стипендія аспіранта в Женеві приблизно у 20 разів вища, ніж у нас. Жити на стипендію аспіранта в Україні — це подвиг.

Якщо порівняти навчання в аспірантурі у нас і в Женеві — у чому найбільші відмінності?


Українські дипломи кандидатів і докторів наук без проблем визнають у Швейцарії. І можна було б обмежитися аспірантурою в Україні, а потім поїхати працювати до Женеви. Але в аспірантурі мені цікавий не лише результат — науковий ступінь, а й сам процес. У цьому сенсі навчатися у Швейцарії цікавіше. Женевський університет давав мені можливість узяти участь у багатьох міжнародних конференціях — сплачував за квитки й проживання в тих містах, де вони проходили. Київський університет не міг собі цього дозволити. А тим часом участь у конференціях є важливою складовою наукової роботи. Це цікаві зустрічі, актуальні дискусії, взагалі можливість відчути себе на передньому краї науки.

У Швейцарії навчання в аспірантурі триває чотири-п'ять років. Чому в Україні менше — незрозуміло. Скорочений термін заважає молодим науковцям сконцентруватися на наукових дослідженнях і спонукає штампувати неякісні дисертації.

Цікаво було б порівняти саму процедуру захисту дисертації в нашій аспірантурі і європейській.


У Швейцарії немає міністерства освіти й ДАКу. В університетах немає спеціалізованих учених рад. Кожен університет видає власний диплом про здобуття наукового ступеня. Тому для його репутації й авторитету важливо, щоб дисертація, захищена в його стінах, була справді якісною. Для цього потрібна фахова незалежна експертиза. Організовується вона так. Аспірант подає разом із науковим керівником до деканату рекомендований список вітчизняних та іноземних експертів, що є визнаними фахівцями з теми дисертації. Керуючись цими пропозиціями, деканат призначає групу з трьох або більше науковців. Наприклад, мою дисертацію розглядала комісія з п'яти експертів. Їх запросили з університетів Гарварда, Цюріха, Женеви та Массачусетського технологічного інституту. До речі, університет повністю оплачує дорогу й проживання запрошених.

Відрізняються й формальні вимоги до захисту. Наприклад, за кордоном не вимагають визначеного мінімуму публікацій. Достатньо й однієї. У нас їх повинно бути не менше п'яти (у Росії — три). Провести за три роки аспірантури наукові дослідження, яких би вистачило на п'ять якісних публікацій, — це дуже важко.

Щоб захистити дисертацію у Швейцарії, потрібно заповнити документ на два аркуші формату А4, подати текст дисертації та висновки мінімум трьох експертів. Наш набір документів, якщо його скласти у стос, удвічі (!) грубіший за дисертацію.

У нас необхідний кандидатський мінімум — три іспити: з іноземної мови, філософії та спеціальності. У Швейцарії лише один — зі спеціальності. І складати його можна у будь-який час протягом року. В Україні ж у більшості вишів кандмінімум можна скласти лише раз на рік у конкретно визначений день.

Рада молодих учених при Держінформнауки, знаючи про нашу з вами зустріч, передала для вас кілька запитань. Молоді науковці цікавляться, як у Швейцарії борються з плагіатом у дисертаціях?


Одразу після захисту текст публікації викладають у відкритий доступ в Інтернет. Якщо хтось побачить плагіат, може написати про це до університету, де захищався здобувач ученого ступеня. Це дуже погано для репутації і дисертанта, і університету. Крім того, оскільки тексти всіх дисертацій відкриті, а для експертизи дисертацій запрошують науковців, які спеціалізуються саме на її темі (а отже, відстежують дослідження в цій сфері), плагіат вони відразу викриють. Обманути всю наукову спільноту дуже проблематично.

В Україні немає вільного доступу до текстів дисертацій. Отже, можливостей для плагіату набагато більше.

Вони також запитують, чи пов'язана процедура захисту дисертацій у Швейцарії з матеріальними витратами? Наприклад, в Україні здобувач наукового ступеня з власної кишені сплачує від 1500 до 15 тисяч гривень у бухгалтерію установи, де захищається (такий офіційний внесок є у більшості спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій), 800—1600 гривень на видання автореферату, близько двох тисяч — за його розсилку. І це тільки офіційні внески…


У Швейцарії аспірант ні за що не платить. Усі витрати бере на себе університет. Щоправда, я оплатив видання десяти примірників своєї дисертації. Бо університет видає безплатно лише 20. А мені хотілося мати 30, щоб розіслати друзям і знайомим.

До речі, в Україні не всі установи вимагають внески. Захист в Інституті теоретичної фізики обійшовся мені лише у 230 гривень — саме стільки коштувало оголошення про захист в офіційному виданні МОН.

Як підтримує держава молодих науковців у Швейцарії?


Науковці віком до 35 років мають пріоритет в отриманні грантів на дослідження. Більшість із них фінансують держава (Швейцарський національний фонд наукових досліджень) і університети (вони мають автономію і можуть самостійно розпоряджатися своїми коштами). Наприклад, наша наукова група, що складалася з трьох молодих науковців і професора, за п'ять років отримала на дослідження, участь у конференціях і зарплатню майже півтора мільйони франків. З них 60% — від Національного фонду і 40% — від університету.

Великий відсоток фінансування наукових розробок надходить і від приватних корпорацій. Вони вкладають гроші у перспективних молодих людей з ідеями, що можуть бути реалізовані в бізнесі. Підприємці розуміють, що тисяча франків, вкладена в науку сьогодні, через п'ять років дасть мільйон прибутку.

А хто визначає, чи варто вкладати гроші у те чи інше дослідження?


Це вирішують комісії, що складаються з незалежних міжнародних експертів. Склад комісії оцінюють і затверджують інші експерти — визнані наукові авторитети або ті, хто входив до складу комісії раніше.

Чи відомі українські науковці у світі?


Так. Хоча українців окремо не виділяють. Усіх вихідців з пострадянських країн називають "росіянами". Звичайно, за кордоном знають, що в нас є сильні наукові школи в академічних інститутах і окремих університетах. Поки що є. Якщо проблеми з фінансуванням не будуть розв'язані — всі перспективні науковці просто виїдуть звідси.

Але попри все, завдяки високому рівню наукових результатів, багато українських учених, особливо у сфері природничих наук, успішно співпрацюють у міжнародних проектах завдяки підтримці зарубіжних партнерів. Однак для того, щоб за кордоном зацікавилися дослідженнями вченого, потрібно, знову ж таки, брати участь у конференціях, мати зв'язки в науковій спільноті.

У нашій країні втрачено розуміння цінності фундаментальних досліджень. Як приклад — проблеми ключової лабораторії з молекулярної біології, зменшення фінансування НАНУ. А як у Швейцарії та інших країнах?

Швейцарський національний фонд наукових досліджень виділяє на фундаментальні дослідження приблизно половину всіх коштів. Такі дослідження важливі, бо вони формують наукову культуру в суспільстві взагалі й атмосферу для прикладних досліджень. Це стратегічна річ, яка впливає на розвиток усієї науки. Наведу приклад з власного досвіду.

Я працюю над напівпровідниковою електронікою, але в дуже малих масштабах. Вивчаю, які процеси відбуваються у напівпровідникових елементарних структурах, коли вони стають настільки малими, що ті закони, до яких ми звикли в нашому макроскопічному світі, не працюють. Тут починають працювати закони квантової механіки. Масштаб напівпровідникових структур — один мікрон. У таких невеликих структурах спостерігається цікавий ефект — коли їх поміщають у сильне магнітне поле, їхня провідність починає антуватися (приймає дискретний фіксований набір значень, який не залежить від форми, матеріалу, а залежить від констант — заряду електрона та сталої Планка). Це так званий квантовий ефект Холла, відкритий у 80-х роках XX століття. Чотири науковці отримали за це Нобелівську премію. Коли ми почали вивчати тонкощі цього ефекту, з'ясувалося, що фізика, яка стоїть за ним, має багато спільного з фізикою елементарних частинок. Завдяки цій аналогії вдалося дуже сильно просунутися в розумінні фізики ефекту квантування. І вже є випадки прикладного застосування ефекту Холла. Існування квантових систем спричинило експериментальний бум у мезоскопічній фізиці, яка вивчає явища на межі мікроскопічного та макроскопічного світів. У першому діють закони квантової механіки, у другому — звичні нам закони. У світі лише п'ять лабораторій, які займаються експериментальним підтвердженням цих теорій. Є великі сподівання, що на базі пристроїв, де застосовується фізика квантового ефекту Холла, можна буде створити квантовий комп'ютер.

Чи правда, що західна наука перебуває зараз у концептуальній кризі? Їй закидають надмірну вузькоспеціалізованість.


Тенденція до вузькоспеціалізованості справді спостерігається останніх років зо п'ять. Гадаю, це пов'язано з науковим прогресом, наука не стоїть на місці. Більше знань, більше відкриттів — і фахівці в різних галузях дедалі більше віддаляються один від одного. Бути універсальним науковцем складно.

Так, у західній науці не все безхмарно. Є свої проблеми. Але їх не порівняти з нашими. У нас невдовзі взагалі науки може не бути. Багато молодих науковців, за якими майбутнє, виїжджають з країни.

Що можна зробити для того, щоб їх підтримати, щоб вони не виїжджали?


Практика навчання за кордоном не є чимось неприйнятним у європейських країнах і США. Але там після навчання люди часто повертаються на батьківщину. Варто поставити запитання по-іншому: що зробити, щоб талановитій молоді було цікаво повернутися в Україну? Наша держава має для цього дуже обмежені фінансові можливості. Може, варто було б сконцентрувати фінанси в кількох установах, створених за зразком швейцарських excellence centers. Такі центри можна було б зорганізувати на базі університетів або академічних інститутів, які надали б для цього свої приміщення, створили б міжнародну комісію незалежних експертів з певного наукового напряму, запросили б науковців, запропонувавши їм гідну зарплатню, фінансували б експериментальні дослідження. Такі центри обов'язково повинні бути незалежними від держави й університетів. Вони мають контролюватися міжнародною комісією незалежних експертів з певного наукового напряму. І отримувати фундаментальне фінансування.

Навколо них згуртуються талановиті студенти. Там буде висока концентрація наукових спеціалістів, і це, відповідно, стимулюватиме їх до розвитку. Потрібен синтез освіти і науки. Прообразом такого excellence center можна вважати Науково-освітній центр при Інституті теоретичної фізики, де я навчався.

А ви повернетеся в Україну після того, як закінчиться ваш контракт у Гарвардському університеті?


Питання складне. Стосовно наявності наукового ком'юніті, з яким можна проводити наукові дослідження, проблем немає.  Наприклад, у тому ж Інституті теоретичної фізики є сильна група науковців, до складу якої входять і досвідчені, і молоді вчені.  Вони проводять на сучасному рівні дослідження різних аспектів фізики графену — дуже перспективного матеріалу для наноелектроніки. Зі співробітником цієї групи Артуром Слободенюком  ми зовсім недавно опублікували спільну наукову статтю. Є талановиті українські студенти, з якими я спілкуюся, коли приїжджаю до Києва і проводжу семінари у Центрі. Але якщо розглядати фінансову сторону питання (можливості проведення наукових досліджень на сучасному рівні), відповідь на ваше запитання буде скоріше негативною.

Дзеркало Тижня. Україна
26.11.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
преподаватель
реально кандидат наук может прокормить семью за 2500 грн. зарплаты, заниматься наукой, публиковать статьи в западных изданиях по 300 евро, писать учебники за свой счет (стоимостью 12-17 тыс. грн. за 300 экземпляров), при этом преподавать в вузе 4-5 дисциплин, проверять практические работы, задачи, лабораторные 4-5 потоков по 80-120 студентов и т.д.? но эти подвиги совершаются.
Оксана
"Жити на стипендію аспіранта в Україні — це подвиг" Це правда, але, наприклад, отримувати на держ. службі мінімальний прожитковий мінімум і бути в той же час заочним аспірантом - це теж подвиг :))

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!