 |
Читати онлайн скорочено новелу Олеся Гончара «Модри Камень» |
«Модри Камень» Олесь Гончар (скорочено)
I
Бачу, як ти виходиш з своєї гірської оселі й дивишся вниз.
– Терезо! – гукає тебе мати, а ти стоїш не озиваючись.
– Терезо!
А ти посміхаєшся комусь.
Вітер гуляє в Рудних горах. Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір'ях, і облизане каміння сміється до сонця.
– Терезо! Кого ти виглядаєш?
– А ти здіймаєш руки, мов хочеш злетіти.
– Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю! Високе небо над тобою гуде од вітру, мов блакитний дзвін.
II
Куди ти задивилась? У що заслухалась?
Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.
Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.
– Просім, хто ви?
Що мені казати? Хто ми?
– Свої,– кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість води ми їли сніг. – Свої,– хриплю я щосили.
Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.
– Мамо, то руські!
Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.
Я загасив ліхтарика і сказав завісити вікна.
Мати світила лампу, а сірник дрижав у її руці. Ти стояла на стільці боса, закриваючи вікна.
Я стидався дивитись на твої білі стрункі ноги, але, одвівши погляд, все одно бачив їх весь час.
Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.
– Так оце такі... руські?
– А якими ви уявляли?
– ...Такими...
Ти простягла мені свою білу руку. А мої були мокрі, червоні, незграбні, в брудних бинтах. Бинти нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях.
– Хто у вас буває?
– Днесь нікого, пане вояку, – озвалася мати.
Вона стояла біля кахельного каміна і дивилась на мене сумно.
– А по кому ви носите траур?
– По нашому Францішеку,– каже мати.
– По Чесько-Словенській республіці, – кажеш ти. Виходжу надвір, минаю кошару, в якій глухо гуркотять вівці, і тихо свищу. Від скирти сіна відділяється Ілля, білий, мов привид. Замерз, лається і питає:
– Що там?
– Можна.
– Брати й баян?
– Давай.
Знову заходимо до кімнати. Побачивши плитку, Ілля всміхається, ставить біля дверей свій «баян», обтрушується, здивовано вслухаючись у співучу словацьку мову.
– Так ми ж дома! – вигукує він вражений.– Я все розумію!
– Ми також вас розуміємо. Ми словаки.
– Нарешті кінчилось оте «нем тудом», – каже Ілля. – Ми наче знову на батьківщині.
Мати вказує на нашу скриню біля порога:
– Що то маєте з собою? Ти догадуєшся:
– Радіо.
– Радіо! – сплескує мати руками. – Просім пана – не треба, не треба його в господі! Ви будьте, а його не треба. Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека.
Її син Францішек завжди сидів над своїм радіо до глухої ночі. Слухав і Прагу, й Москву. Необережний, хвалився всім на роботі, що він чув. А прийшли собаки-тисовці, побили радіо та умкнули й Францішека. В минулий четвірок розстріляли його на кар'єрах. Штандартенфюрер каже: партизан. Для них що словак, то й партизан. Скажіть, на ласку, який з її мужа партизан? Лісник собі, та й годі! А також взяли з дому та погнали германам рити шанці. Просім пана, не треба нової біди.
– Мамаша, – втішає Ілля,– воно німе.
– Не треба, панове вояки!
Ілля бере рацію й волочить її з хати. (…)
(…) Ти налила в таз теплої води. Я розмотував свої руки, але закляклі пальці ніяк мене не слухались.
– Давайте я!..
Пальці твої були вправні й повні ніжного тепла. Зовсім не боліло, як ти віддирала закривавлений бинт. Віддерши його, кинула десь у куток, а мої руки, попарені і якісь легші, зав'язала своєю марлею, сухою та м'якою.
– Просім, панове з Руська, до нашого словенського столу, – каже мати. – Гаряча кава.
Ти подавала.
– Просім ще – єдну кварту, – казала ти, коли я випив. – Ми ж вас так довго чекали... товаришу!
І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця.
III
Куримо – спимо – хилимось. Шістдесят годин ми не змикали очей.
– Спіть, я ставу на варті, – кажеш ти. Ми сміємось і встаємо з канапи.
– Кам? – дивишся ти благально.
– Не маємо часу, Терезо.
Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця. «Молиться», – думаю я.
– Мамаша, – каже Ілля, – ми ще прийдемо!.. З «катюшами» та гарматами. Я поставлю вам новий приймач, і ви будете слухати весь світ!
– Дай-то бог! – шепоче вона. – Террі, проведи панів вояків.
Ми виходимо в сліпу вітряницю, залишаючи за собою в кімнаті і світло, і тепло, і людську ласку.
Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт. Туманні каламутні заграви жовтіють за Модри Каменем. Модри Камень – це по карті. «Мудрий Камінь» – називають містечко бійці, бо довго не можемо його взяти. Праворуч і ліворуч нього стоять висоти, як бастіони. (…)
(…) Ти розповідаєш, як краще добратись до млинів, і, скинувши рукавичку, подаєш руку на прощання.
– Як ви ся іменуєте?
Тонка рука, вся зіткана з чутливих живчиків, дрібно тремтить і гріє всього мене. Коли я глянув у цей момент на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі
– Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!
Ти стояла задумавшись.
– Маю гадку, що це сама доля звела нас тутко.
– Ти будеш чекати?
– Хай пан бог видать, що буду.
IV
Я вернувся.
Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори. Ще здалека я побачив, що на вашому подвір'ї нема нічого. Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.
Підійшовши ближче, я побачив матір. Зігнувшись над попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох. Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною.
– Добридень вам, – сказав я.
– Добридень, – відповіла вона і знову зігнулась над своєю роботою. Вона мене не впізнала.
А коли я їй нагадав, хто я, мати видивилась на мене, і її зібгані безкровні губи засіпались.(…)
(…) Виплакавшись, розповіла:
«Вони прийшли наступного дня вранці шукати мого мужа.
– Він утік від робіт, – кричали поліціянти, – і був уночі тут!
– Не був він тут, – відповіла Тереза.
– То зла неправда, – кричали ті. – Ми виділи ноги на снігу. Ти сама проводжала його з кимось до гостинця, бо лишила там і свої дрібні сліди! – Та й почали все перекидати і на горищі, і в хижі, і в кімнатах, потрощили посуд і знайшли той закривавлений бинт.
– Чия це кров? – прискіпались вони.
– То моя, пане поліцаю, – сказала Тереза. – Я була втяла собі руку.
– Кажи дурням! – залементували вони. – Свіжа кров! Тут були партизани!
Як почув це слово старший шваб, що був з ними, то одразу сказав:
– Ходи з нами! – І повели Терезу на Мікулов.
Я ледве встигала за ними на гору. А вона йде перед них і не плаче, та тільки раз по раз оглядається.
– Вертайтесь, мамуньо, – каже, – бо вам тяжко іти горі. А як зіходили на кряж, вона все частіше озиралася назад.
– Чого ти туди пнеш очі? – кричали ті.
– Я хочу надивитись на Модри Камень.
– Маш там каваліра?
– Мам. (…)
(…) – Ей! – раптом вжахнувся один, наче вжалений. – Вона глядить на Руське!!!
Та й ударили оба канчуками. А вона руками канчуки відбороняє, а сама все глядить-глядить. А вже видно було звідси, як далеко внизу, на виднокрузі, стріляють руські...
Хопили її попід руки і кинули перед себе. Штовхали, та підганяли, та грозили:
– Не оглядайсь!
А вона мовчки втирає кривавицю з обличчя та все-таки оглядається.
– Гей, січи її! – крикнули ті і погнали бігцем.
А я спіткнулась, бігши за ними, та впала на камінь, та й ниділа там уже до ночі...»
V
Померкло, стерлося все. Навіть те, що звуть незабутнім першим коханням. Чому ж ця випадкова зустріч, єдиний погляд, єдина ява у великій драмі війни, чому вона не меркне і, відчуваю, ніколи не померкне?
Ти – як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. (…)
(…) Тепер скрізь уже поросла буйна трава. Вже через колишню нейтральну зону їдуть по асфальту словаки спокійними волами. Ідуть і дивляться, як підводиться з землі, пнеться до сонця, росте виноград, потоптаний, розстріляний тоді.
В такі години ми часто зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо.
Т е р е з а. Де ви так довго були?
Я. Уже все закінчилось. Тепер я вже не піду від тебе.
Т е р е з а. Ніколи?
Я. Ніколи.
Т е р е з а. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тої зимової ночі: мені здається, що не менше, як тисячу літ!
Я. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі.
Т е р е з а. Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча!.. Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!
Я. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.
Т е р е з а. Зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недосказане тоді. Слухайте ж! Чуєте, як лущать зелені спини гір, гріючись на сонці? А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін!.. Слухайте ж!
1947
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
Посилання за темою:
Освіта.ua
30.04.2021