 |
Читати онлайн стислий переказ новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)» |
«Я (Романтика)» Микола Хвильовий (переказ)
Ідея твору: до високої мети, до вимріяного щасливого майбутнього не можна наблизитися ціною злочину. (Заперечення твердження «мета виправдовує засоби»)
Тема: боротьба добра і зла – трагедія людини з розколотою надвоє душею (конфлікт із самим собою), зіткнення людських цінностей з фанатичною (несамовитою) прихильністю ідеям революції,
Головний герой:
Я – оповідач, «главковерх чорного трибуналу комуни», революціонер-фанатик.
Другорядні персонажі:
- Мати – «наївність, тиха жура і добрість безмежна» й «неможливий біль»,«незносна мука» оповідача; втілення милосердя Богоматері.
- Доктор Тагабат – член чорного трибуналу комуни «з холодним розумом і з каменем замість серця», «злий геній», «безвихідний хазяїн» і «звірячий інстинкт» оповідача, «сторож» темного боку його душі.
- Андрюша – «наївний комунар», якого «призначили в «чека» «проти його кволої волі».
- Дегенерат – вартовий, «вірний пес революції», «палач із гільйотини».
Символічні образи:
- «Загірна комуна» – образ омріяного майбутнього, невизначено-абстрактна країна щастя та справедливого ладу; композиційне обрамлення новели.
- Марія – біблійний образ Божої Матері
- «Фантастичний палац» – будинок розстріляного шляхтича, де в одній з кімнат збирається на свої засідання чорний трибунал комуни й виносить розстрільні вироки без слідства та суду.
Стислий переказ
«Цвітові яблуні»
Новела починається з ліричного зачину. «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Головний герой – Я, згадує свою матір, образ якої постає перед ним, як «втілений прообраз» Божої матері, «тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків». Він добре пам’ятає, що його мати – «наївність, тиха жура і добрість безмежна». А ще його «незносна мука», яка тепліє «у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом». Мати каже: «Надходить гроза!» І Я бачить: в її очах стоять дві хрустальні росинки. А «за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори»…
У принишклому місті воєнний стан – йде опір інсургентів (повстанців) версальцям (збройним силам контрреволюції). В одній із кімнат «фантастичного палацу», що належав розстріляному шляхтичу, день і ніч засідає «чорний трибунал комуни». Трійцю цього карного суду складають: її «главковерх» – безіменний чекіст «Я», фанатично відданий ідеям революції, доктор Тагабат – людина «з холодним розумом і з каменем замість серця», і молодий хлопець – «невеселий комунар» Андрюша. Вони без слідства та суду виносять розстрільні вироки городянам – «винному і майже невинному обивательському хламу», який вишукують інсургенти й приводять у палац за найменшої підозри в «агітації проти комуни». Ув'язнених вартує Дегенерат – бездумний «вірний пес революції», її «справжній солдат».
Чекіст Я вважає себе мужньою караючою рукою революції й тому намагається не давати волю тій частині свого «я», яка противиться» «хижому», «чорному брудному ділу», яке коїться в кабінеті пишного палацу в ім'я омріяної «загірної комуни» – ідеальної, щасливої країни майбутнього. Він лає Андрюшу, коли той не витримує напруги від «безглуздої звірячої жорстокості» вироків трибуналу і просить відпустити його на фронт. Коли ж сам вкрай стомлюється від болісної боротьби між добром і злом, що розбурхується в його душі, неясних сумнівів щодо правочинності та справедливості своїх рішень, він іде на край міста до матері. Йде, щоб хоч трохи відпочити – вдихнути заспокійливі пахощі м’яти у її хатині, покласти, як у дитинстві, свою голову їй на груди і почути лагідний, журливий голос: «Сину, мій м’ятежний сину, як ти змучив себе».
А потім знов відправляється вершити революційне «правосуддя», знову «входить у роль», відчуває «надзвичайний екстаз» від «виконання своїх обов’язків перед революцією». Його серце навіть не здригнулося, коли жінка, заарештована за участь у теософських (релігійних) зборах і засуджена до розстрілу, «в розпуці похилилася на стіл, сказала глухо й мертво: «Слухайте, я мати трьох дітей!..».
У кабінет ввели цілий натовп черниць. Я, дивлячись у вікно на город, довго не обертався до них, подумки «смакував: всіх їх через дві години не буде». А коли рішуче повернувся, щоб «сказати безвихідне: «Роз-стрі-лять!» – прямо перед собою побачив свою «печальну мати з очима Марії», яка мовчки дивилася на нього. Я занімів, йому стало дурно. Чи не галюцинація це? Опам’ятався лише після того, як доктор Тагабат насмішкувато сказав: «… зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою», як умів розправлятися з іншими». Для Я «це були неможливі хвилини. Це була мука». Його душа остаточно розкололась надвоє. Але він уже знав, як вчинить – він не має права зрадити революцію. Підійшов Андрюша, глухим голосом запропонував відпустити матір, і нічого не побачив за «холодним дерев’яним обличчям» главковерха чорного трибуналу.
...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Версальці наступають на місто. Інсургенти поспішають розстріляти останню партію полонених, серед яких і мати Я. Черниць виводять на галявину коло лісу. До Я підходить один з «сторожів» темного боку його душі – доктор Тагабат. «Ось ваша мати, візьміть її і робіть, що хочете…». Фактично навіть ця цинічна людина з «каменем замість серця» дає свою згоду на врятування матері.
У душі фанатика-главковерха йдуть останні спалахи боротьби між «я – чекіст, але і людина». «Це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни». ...Тоді Я «у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню». Мати «як зрізаний колос», похилилася на нього. «...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти». Я, «здавивши голову», побіг до них. А десь «в безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
1924
Короткий довідник до твору
Микола Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» твору Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні», у якому розповідається про трагедію головного героя, який теж мучиться від роздвоєності своєї душі. Батько – письменник, бачить, як хвороба поступово вбиває його дитину, дочку, страждає від неспроможності врятувати її від смерті й водночас не може стримати в собі єство письменника – зібрати на основі реальності, що відбувається, матеріал для написання нового твору. До того ж Хвильовий вважав Коцюбинського своїм учителем.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання та розміщення цих матеріалів на інших ресурсах заборонено.
Посилання за темою:
Освіта.ua
30.04.2021
