Osvita.ua Середня освіта Статті Комунікація у школі як система взаємин
Комунікація у школі як система взаємин

Відсутність у повсякденній свідомості позитивних асоціацій, пов'язаних із сучасною школою, - знак біди. Між "точковими" святами першого й останнього дзвінка, випускним балом і Днем учителя проходить просте життя, наповнене конфліктами, сплесками емоцій, непорозуміннями

Комунікація у школі як система взаємин

Але якщо відволіктись від емоцій і перейти на рівень аналізу, то ситуація здається ще більш смутною. Безумовно, є і щирі посмішки, й букети, й обійми-сльози розставань-зустрічей, але у проблемній статті ми дозволимо собі трохи згустити фарби.

Науковий редактор журналу «Експерт» О. Привалов у статті «Загальний погляд зверху - дуже загальний» проблему шкільних комунікацій ставить із граничною гостротою: «Головні проблеми масової школи не економічні, а соціальні й комунікативні. Вирішувати їх треба негайно, тому що вже майже пізно». Далі «наводяться результати анкетування школярів і вчителів у кількох московських школах. Виявляється, відносини сторін одна з одною цілком симетричні - і жахливі. Емоційні оцінки майже суцільно негативні: оцінюючи комунікацію як протистояння «ми»-«вони», роздратування відчувають 87 % респондентів по обидва боки, образу - 75 %, нудьгу - 60 %, ненависть - 53 %, злість - 45 %. Приязнь відчувають 11 %, радість - 7 %. Характеризуючи контрагентів, і педагоги, й учні налягають на інвективи: з одного боку - виродки, козли, ідіоти (78-87 %), з іншого - садисти, пофігісти, дитиноненависники (67-88 %); на професіоналів припало 22 %, на приємних дітей - 11 %. Аналогічне дослідження американської школи дає зворотну картину: більшість учасників процесу навчання оцінюють і його, і своїх контрагентів у ньому - позитивно». Не думаємо, що цифри й характеристики в українській школі принципово відрізняються, а із приводу американської школи можна тільки криво посміхнутися: сам факт збройних конфліктів у школі свідчить про смертельну соціальну хворобу.

Багатокомпонентність такої соціальної групи, як система освіти, неминуче вимагає різних за своїми функціями й характером комунікацій. Для наочності можна намалювати таку матрицю шкільних комунікацій.

Комунікації кожного виду мають свою специфіку та проблеми. Усі їх види мають психологічний, моральний і соціальний аспекти. Інакше бути не може, оскільки мова йде про людей. Для відносин між адміністрацією, учителями й батьками важливим є організаційний та юридичний аспекти. Питання шкільного менеджменту не тільки організаційно, а і психологічно дуже складні проблеми, при вирішенні яких постійно виникають конфліктні ситуації, ведуть до склок, що отруюють життя.

Проблеми шкільних комунікацій аж ніяк не обмежуються сьогоднішньою Україною. Вони були завжди та скрізь. Наприклад, Аврелій Августин у «Сповіді» дає яскраві описи мотивів своєї поведінки в дитинстві з позиції учня, а коли став учителем, розповідає про труднощі спілкування з учнями. Географія проблеми також охоплює практично весь світ, але з особливою гостротою відчувається саме у християнській цивілізації. Інформацію про проблеми насильства, моббінгу й залякування в європейських школах можна почерпнути на порталі «VISIONARY» загальноєвропейського проекту. Сьогодні ми маємо проблему, про яку більше не можна мовчати. Безумовно, у кожній країні існують свої особливості, але в цілому ми схильні розглядати проблему шкільних комунікацій як частину більш загальної проблеми - кризи європейської культури в цілому.

Оскільки все пізнається в порівнянні, то кращий спосіб пізнати наші проблеми - порівняти нашу цивілізацію з абсолютно іншою, несхожою. Як не дивно, але практично вичерпну відповідь на комунікативні проблеми нашої цивілізації дає класична праця геніального американського етнографа Маргарет Мід «Дорослішання на Самоа», ще в 1928 р. У той час майже одностайно визнавалося, що труднощі соціалізації підлітків пов'язані з фізіологічною та психологічною перебудовою організму в пубертатний період. Виходить, труднощів не можна уникнути, тому що неможливо уникнути самої перебудови організму. Спостереження за поведінкою підлітків у американському суспільстві кожний рік приносить підтвердження гіпотези: звіти шкіл і судів у справах неповнолітніх дають усе нові й нові приклади труднощів розвитку в юнацькому віці». Ці факти, які лежать на поверхні, не влаштували М. Мід, і вона продовжила пошук глибинних причин феномена. Чи виникають усі ці труднощі адаптації в підлітків тільки тому, що вони підлітки, чи тому, що це підлітки, які живуть в Америці? М. Мід удалось переконливо показати, що «період статевого дозрівання необов'язково приносить із собою особливі труднощі в житті підлітка, але «із чим тоді пов'язані бури та стреси в американських підлітків?». Відповідь звучить категорично: «Відмінність тут тільки в соціальному оточенні й саме в ньому ми повинні шукати пояснення». І після цього Мід дає картину разючої відмінності примітивної цивілізації від сучасної в питаннях соціалізації й згладжування, нівелювання конфліктів, усуваючи їх причини, а не переборюючи негативні наслідки. А якщо врахувати, що 20-ті роки ХХ століття, коли було проведено дослідження й написана книга, нам представляються сьогодні давньою давниною, то ситуація виглядає ще більш контрастно.

М. Мід абсолютно чесно заявляє: «Протиріччя норм у сучасному суспільстві так впадають в око, що навіть найдурніша, найбезтурботніша людина не може їх не помітити. І ці протиріччя такі старі, так глибоко ввійшли в саму плоть тих напіврішень чи компромісів, які ми називаємо християнством, демократією, гуманізмом, що вони заплутають найдужчий, найбільш живий, найбільш аналітичний розум». Тому в нашій цивілізації поширені неврози, а в самоанців їх немає. Будь-яка культура в тому чи іншому ступені викликає неврози, оскільки придушує природні імпульси в людині, культивує в ній соціально значуще. Але ж культура повинна давати й механізми компенсації чи сублімації такого придушення. У протилежному випадку доводиться боротися з негативними наслідками: неврозами, стресами, конфліктами, агресією. Потрібні психіатри та психологи, суди й поліція, масова культура, наркотики й алкоголь. Але вони не стільки компенсують тиск культури, скільки збільшують, «додавлюють» або в найкращому разі каналізують «зв'язану енергію» людини. Тому й не допомагають уроки християнської етики й закону Божого, психологічна служба та соціальні педагоги. Стримувана напруга підлітків виливається в агресію, спрямовану або зовні - на іншого, або всередину - на себе, що веде до суїциду. Саме в цьому ми бачимо причину регулярних збройних конфліктів у школах і коледжах США, а тепер і в інших країнах, розквіт у європейській культурі в останні десятиліття психологічного насильства й терору.

Висновок, якого доходить М. Мід, звучить не на нашу, європейську, користь: «Самоанська культура не тільки більш м'яко обходиться з дитиною, а і краще готовить її до майбутніх зустрічей із життєвими труднощами». Структура сім'ї та характер родинних зв'язків, ставлення до особистості, життя та смерті, шлюбу, прості та зрозумілі правила вибору друзів і коханців, сувора вікова й соціальна ієрархія із притаманним їй незаперечним авторитетом старшого, постійна зайнятість дітей посильною працею рятують самоанців від властивих європейцям сімейних і соціальних конфліктів, від особистих емоційних драм і трагедій. Виховання на Самоа проходить м'яко, без повчань. «Самоанські батьки вважали б непристойним та огидним будь-які моральні вмовляння, що звертаються до почуття особистої прихильності дитини: «Поводься добре - пожалій матір», «Хоча б заради батька сходив у церкву»... Там, де існує один, і тільки один, стандарт поведінки, таке не варте змішання етики й почуття, слава Богу, усунене. Але там, де багато стандартів, і там, де всі дорослі щосили прагнуть схилити своїх дітей вибрати те, що вони самі вибрали у свій час, саме там і вдаються до цих нечесних й непристойних засобів. Вірування, ритуали, типи поведінки нав'язують дитині в ім'я родинних почуттів. Ми виробили форму сімейної організації, яка часто калічить наше емоційне життя й перешкоджає розвитку дуже багатьох здатностей особистості».

Замість лекцій про захист прав дитини краще вивчати в університетах, педінститутах та інститутах удосконалення вчителів книгу Мід. Необхідно думати над виробленням адекватних мір і реформ усієї культури, усього суспільства для зняття протиріч нашої цивілізації, які гнітять людину й ведуть фактично до розпаду суспільства. Замість цього ООН продукує безрезультатні, м'яко кажучи, декларації й роздмухує свій бюрократичний апарат. А в розвинених країнах створюються відомства із захисту дітей. Як би добре вони не працювали, але важко не зрозуміти, що вони також зацікавлені у збереженні своїх робочих місць і свого бюджету, а значить, для них чим гірше ситуація у школі, у сім'ї, тим краще, тому що тим більше в них роботи. Окрім того, діти починають шантажувати батьків: поскаржусь у відомство із захисту дітей! Ось вам і комунікації! І Україна прагне до такої Європи! У 1990 р. Україна ратифікувала «Конвенцію про права дитини», а у 2001 - Конвенцію МОП «Про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці».

Дозахищались! Останній документ просто пригнічує! Схоже, що над національним проектом в Україні працює більше людей, ніж кількість дітей, зайнятих важкою працею, у тому числі і працею на шахтах Донбасу. В умовах тотального лицемірства, розбіжності слова та справи говорити про нормалізацію комунікацій було б наївно.

Споконвічно християнська цивілізація, частиною якої ми сьогодні є, мала всі необхідні атрибути культури: верх і низ, соціальну ієрархію з авторитетом старшого, шанобливе ставлення до батьків і вчителів. Достатньо переглянути лише структуру й розділи Домострою, не кажучи вже про Біблію.

Із перемогою в європейській культурі ліберальних і демократичних цінностей релігію практично витиснули із соціального життя у сферу приватного життя кожної людини. У результаті, наприклад, у Німеччині офіційною ідеологічною доктриною в системі шкільної освіти є відсутність доктрини. Під виглядом релігійної толерантності та свободи совісті у школах проводяться уроки католицької етики для католиків, протестантської етики для протестантів і просто етики для всіх інших: мусульман, іудеїв, атеїстів і байдужих. А результат доволі жалюгідний: насильство у школі поширюється. А, наприклад, педагоги школи Rutli звернулись до берлінського сенату із проханням закрити навчальний заклад. Учителі не у змозі тримати під контролем агресивних школярів».

Суспільство, побудоване на ліберально-демократичних цінностях, руйнує всі механізми та регулятори людських відносин, які виходять за рамки холодної логіки й розрахунку. Це добре показав Френсіс Фукуяма у своїй книзі «Кінець історії й остання людина». Він доводить, що ліберально-демократичне суспільство - єдине ефективне, і тому воно становить кінцевий пункт розвитку історії, куди ось-ось прийдуть усі країни та народи. А далі як би суперечить самому собі й у підсумку показує, як лібералізм і демократія руйнують сім'ю: «... сім'я не діє, якщо побудована на ліберальних принципах - тобто коли члени сім'ї ставляться до неї як до акціонерного товариства, створеного заради їхньої користі, а не як до сім'ї, заснованої на обов'язку та любові. Виховання дітей чи збереження шлюбу на все життя вимагає особистих жертв, які виглядають ірраціональними з погляду розрахунку витрат і вигод, оскільки справжні плоди міцного сімейного життя найчастіше пожинають не ті, хто бере на себе найбільш важкі обов'язки, а тільки наступні покоління.».

Сучасна японська культура продовжує залишатись екзотичною для західної людини, оскільки японці дбайливо зберігають свої традиції. Жорстко регламентовані й людські відносини в Японії. Існують навіть спеціальні поняття, яких просто немає в європейських мовах, що відбивають принципи міжособистісних відносин. Так, горизонтальні взаємозв'язки позначаються словами «дорі» й «докусей». Перше використовується діловими людьми для позначення своїх колег або людей, які займають однакове службове становище в компанії. Докусей застосовується до студентів, однокласників чи просто до однолітків. Але подібні рівноправні відносини серед японців не поширені, а переважає система підпорядкування типу семпай-кохай, старший-молодший. Відносини семпай-кохай існували протягом усієї японської історії. У суспільстві й донині жорстко дотримуються вертикальної ієрархії. Молодші беззаперечно підкоряються старшим. Опираючись на глибоку традицію, виконуючи безліч позитивних функцій, ця система все-таки все більше й більше дає збої. І у школах Японії також процвітає моббінг, або по-японськи - ідзім: «На ґрунті «удаваної скромності» та небажання виділятись у школах процвітають знущання (ідзім). Через непомірні навантаження учні компенсують свою напругу тим, що вибирають жертву серед своїх же однокласників і перетворюють її в об'єкт для глузувань і фізичних знущань. Учителі теж дозволяють собі ображати учнів, причому іноді у фізичній формі. Нерідко жертви шкільних ідзім кінчають життя самогубством».

Ми розуміємо, що цивілізаційні зрушення за допомогою статті чи міністерського наказу здійснити неможливо. Але й не діяти не можна. У цьому випадку доречно пригадати лікарський принцип: спершу полегшити хворому страждання, а потім лікувати. Необхідний цілий комплекс систематичних заходів, що дозволить нормалізувати систему комунікацій у школі, а значить, і в суспільстві.

Колись учителі дійсно виховували обраних і для себе, причому - скрізь: хоч у цехах ремісників, хоч в університетах і гімнасіях... А школа останнім часом більше схожа на лепрозорій, куди ізолюють прокажених. Тобто наші діти - як каста недоторканних, яких і зовсім виганяли із суспільства, тому що ВИГЛЯД ЇХ СТРАШНИЙ, і ЩО РОБИТИ З НИМИ, НЕЗРОЗУМІЛО, і НЕЗРОЗУМІЛО, ЗВІДКИ ТАКА ХВОРОБА ВЗЯЛАСЬ. Наші діти - лепра наших сімей, вони ЗВІДКИЛЯСЬ беруться, що з ними робити (сім'ї, для сенсу сім'ї, а не тільки для доказу своєї фізіологічної заможності), НЕЗРОЗУМІЛО, і в підлітковому віці ВИГЛЯД ЇХ СТРАШНИЙ. Дітей не люблять удосталь, не купаються діти в нашій любові, і ми не купаємось у своїй любові до дітей. Ми на них заробляємо й витрачаємо, вони - скоріше дратівний, ніж ніжний сигнал. А потім - найкраще, що нам уготовано - ми ними ПИШАЄМОСЬ, тобто підтверджуємо собі, що вони відповідають нашим соціальним домаганням... Негідники ми, низькі, жадібні люди, а не люблячі дітей їхні милі батьки, матінки й панотці. Ми повинні жити й дихати любов'ю, що «долготерпить, милосердствує, не заздрить, не звеличується, не пишається, не бешкетує, не шукає свого, не дратується, не замислює зла, не радіє неправді, а сорадіє істині; усе покриває, усьому вірить, усього сподівається, усе переносить».

Напрошується висновок, що сім'ї діти не потрібні, тому що діти на сім'ю не працюють, а тому від них позбуваються, здають, щоб самим не жити з дітьми, а працювати. Наша школа доглядає дітей, тому що для суспільства, соціуму, вигляд їх страшний. А який же авторитет у доглядача звіринцю!

Ми живемо у «статистичному суспільстві», в якому людей багато, і здається, що треба всім дати, і дати однаково. А це не так, це шкода, тому що кожному треба одержати в цьому житті унікальне, своє. Суспільство ж, створивши махину всеобуча, вирішивши якісь свої насущні завдання, завдало шкоди, тягара, здійснило насильство над усіма. Викладати треба люблячи, і казки читати - люблячи, і сад обробляти люблячи, і свиней пасти, і корів доїти, і машини лагодити - люблячи... А ми - з ненавистю, тому що однаково. А однакове - нікому не потрібне. А ще страшно те, що наша культура й наше суспільство не дають можливості відійти, «вистрибнути» із цього загального пакета обов'язкових послуг. Ось і всеобуч потрібний і корисний не більше ніж третині, а іншим - кому не потрібно, а кому й не можна. Якщо так будувати систему освіти, то багато конфліктів просто знімаються, пропадає їх причина. А механізм соціалізації через «агресивний відстійник» - не рішення проблеми.

Треба розуміти, що агресія й неефективність комунікацій у школі - це виклик світу до усвідомлення й учинків у даній ситуації. Цивілізація наша не приймає сигналів від елементів своєї системи, вона грає у свою п'янку гру, відмовляючись від експертів, від усвідомлення того, що відбувається. І наше «отямтесь!» також нікого не цікавить! Це зрозуміло. І все-таки ми посилаємо сигнали, тому що не можемо не посилати їх, хоча й думаємо, що наші конструкції утопічні, і знаємо, що на практиці будемо такими ж, м'яко кажучи, недотепами. Хоча доблесть учителя - вірити й любити, доблесть учня - любити та вірити...

Що ж можна та треба конкретно зробити, на наш погляд, уже сьогодні? Найзагальніші цілі - повернути в суспільство, а значить, і у школу, - почуття спільності, колективності, соборності. Друге, що необхідно, - повернути у школу вертикальну ієрархію, без якої не може бути авторитету. А без авторитету не можна ані вчити, ані тим більше виховувати.

Для цього держава в особі Міносвіти та Верховної Ради повинна створити відповідну законодавчу базу, фінансування, програми підготовки й перепідготовки педагогів, повинна організувати соціальну рекламу, що піднімає престиж учителя, підкріплюючи її відповідними пільгами (житло, путівки, пенсії, статус держслужбовця тощо).

Школярам - побільше літератури та історії, і жодних спецпредметів у вигляді Закону Божого, етики, психології сімейних відносин тощо. Літератури як предмета вивчення достатньо, щоби прищепити любов до Батьківщини, повагу до іншої людини, пояснити моральні імперативи та показати труднощі й радощі сімейного життя. Про це, до речі, писав ще Петро Кропоткін у своїх чудових мемуарах «Записки революционера» наприкінці XIX століття. Викладати етику, мораль, Закон Божий як фізику чи хімію - тільки підсилювати лицемірство. Оскільки розбіжність життя й уроку - того вимагає. Адже дурнів немає! Усі все розуміють. А треба, щоби співчуття та співпереживання, цінності й ідеали чіпляли серце, входили в душу, а не суха інформація - у мозок. І оцінки, до речі, у цьому випадку зайві! І жодних запитань на кшталт «Чому нас учить цей вірш?». Це розбещує учня, тому що псує його природний смак...

Шкільне життя не повинно обмежуватись уроками. Потрібні колективні заходи: хор, шкільний театр, гуртки, виставки, підготовлені своїми руками, спортивні змагання не для перемоги, а для участі, культпоходи до кіно й театру, туристичні походи (до речі, це дуже розвинене в Німеччині, і дітей з бідних сімей навіть підтримує держава, оплачуючи витрати на проїзд і проживання у спеціальних шкільних чи студентських таборах, які є по всій країні). Словом - усе, що виховує колективізм і поважне ставлення до іншої людини. І краще все це робити в позашкільних установах.

Батьки - це особлива проблема. Довіра між школою й батьками підірвана. Агресія дітей - це почасти й відбиття агресії їхніх батьків у ставленні до школи. При цьому часто неправі й батьки, і вчителі чи адміністрація школи. А значить, агресію, некоректність у відносинах нібито можна пояснити й виправдати. Ні! Виправдати не можна. Взаємні докори - не рішення проблем. Треба усвідомити, що цілі й завдання у школи та сім'ї - одні! Батьки різні. Не всі мають бажання й уміння приділяти достатню та потрібну увагу дітям. Тому школа повинна стимулювати це та спрямовувати: консультувати, радити, співробітничати, підтримувати, вести лекторії для батьків. Це робота шкільної адміністрації, яку мусить підтримати фінансово й законодавчо держава.

Можливо, такі заходи допоможуть створити атмосферу апріорної доброзичливості, як казав академік Микита Моісеєв, у школі, а значить, і в суспільстві.

Автори: Є. Смотрицький, О. Шейніна
Харків-Kaiserslautern

Освіта.ua
05.05.2009

Коментарі
Аватар
Введіть ваше ім’я:
Введіть код:
Залишилось 1000 символів. «Правила» коментування

Немає коментарів