Пострадянська організація освіти у постмайданній Україні стає більш ніж історичним атавізмом

• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Введіть e-mail адресу:     

Візія децентралізації у нашій освіті

ПРОБЛЕМА

Пострадянська організація освіти у постмайданній Україні стає більш ніж історичним атавізмом.

Гальмування процесу зміни старих  авторитарних форм управління та організації освіти  в Україні підтримує корумпована частина суспільства. Її ядром є посадовці, котрі  попри скромні офіційні статки звикли до такого рівня матеріального багатства, яке не може, навіть, приснитись їхнім закордонним колегам. Утім, зростає маса критично налаштованих громадян, котрі розуміють усю історичну безперспективність сподівань на сталий життєвий розвиток за рахунок корупційних тіньових оборудок чи  так званих «схем».  Люди починають розуміти, що надії на безперешкодне успадковування такого багатства у межах кастового суспільства надто примарні. 

Попри дефіцит  демократичних  навиків життя, в Україні поступово виростає справжнє громадянське суспільство. Волонтерський рух на підтримку спротиву агресії Росії є тому підтвердженням, а волонтерська ініціатива змін у програмі початкової школи один з прикладів його поширення. 

Тому ігнорування владою того факту, що українське громадянське суспільство доросло до природної потреби прямо впливати на організацію власного суспільного життя може стати черговим випробуванням для всієї країни, у тому числі й в освітньому сегменті.

ОЧІКУВАННЯ

До честі теперішньої влади маємо формальні ознаки розуміння нею важливості проблеми: «Найголовніше – децентралізація дасть можливість створити громади, які здатні взяти на себе відповідальність за свою розбудову. Вони отримають додаткове фінансування, додаткові повноваження — і  це вперше в історії України.  Президент віддає свої повноваження громадам на місцях. До цього у громад, як правило, забирали повноваження», – наголошував Дмитро Шимків.

Контекст  поєднання планів влади та сподівань громадянського суспільства має два важливих сенси для освітнього сегменту.

Перший, - це очевидна потреба у децентралізації управління освітою, котру еліти в Україні мали б здійснити навіть не «вчора, а ще позавчора».

Другий, - це дещо неочевидна вимушеність  миритися зі станом високої централізації влади, з чим країна живе вже чверть століття поспіль.

Головна причина цього, з історичної точки зору ганебного, стану «сидить» не лише по київських кабінетах. Чи не більше прихильників моделі централізації управління освітою знаходиться на базовому територіальному рівні та серед чиновників середньої ланки.

Одним з останніх прикладів цього є очікування на «захист» закладів системи ПТО завдяки  центральному бюджету, хоча саме громади на місцях мали б радіти можливості адаптувати цей сегмент освіти до власних профільних потреб і кардинально відмовитися, приміром, від таких «важливих» напрямків  профтехосвіти як  комп’ютерний набір чи тому подібні симуляції осучаснення  пострадянського змісту профтехосвіти.

РИЗИКИ

Найбільшим викликом є те, що місцеві еліти у період становлення новітньої незалежної України не показали себе  гарантами убезпечення децентралізації управління від перетворення у пострадянський неофеодалізм.  Першим прикладом стали нові олігархи із числа «червоних директорів», котрі свої статки «заробляли» на колись загальнодержавній власності. І не тільки на засобах виробництва та послуг, а навіть на закладах державної системи освіти.

Вихідці  із суспільства, де діяла лицемірна комуністична виховна і освітня модель виявилися здебільшого не носіями «розумного, доброго, вічного», тобто добропорядного, а скоріше нахабно зажерливими негідниками.  Країна фактично ще так досі  і не вирвалася з «пазурів» неофеодалізму сучасного штибу, який прикривається псевдодемократичним забралом. Освітній сегмент, на жаль також, не став локомотивом справжніх демократичних перетворень державно-національного рівня, хіба окрім впровадження національної системи ЗНО.

ВІЗІЯ

Українці  ситі по саме «горло»  обіцянками влади про те, як воно буде по-новому  та супутніми їм розмовами про зміни. От, тільки за цими розмовами замість змін чуємо наступні обіцянки, навіть, без пояснення чому ж попередні не було реалізовано. Не має ніякої роботи над помилками, котра у реальному вимірі починається з кардинально нової кадрової політики, характерними для якої мали би бути відкриті суспільні кар’єрні ліфти для представників активної громадянської спільноти  патріотичного та професійного новітнього штибу. Мова про тих, хто здатен жити за формулою «За державу соромно», тих, хто є носієм візії трансформації суспільного, освітнього зокрема,  життя на стандарти країн ЄС замість подальшого збереження орієнтації на «путеводную кремлевскую звезду».

До честі постмайданної влади вона нарешті задекларувала певну дійсно НОВУ конкретику: «Проект децентралізації влади передбачає трирівневу систему організації місцевого самоврядування (громада - район - регіон). Центральну владу представлятимуть префекти або державні уповноважені, які призначаються і звільняються президентом за поданням КабінетуМіністрів. Президенту надається право припиняти рішення і діяльність органів місцевого самоврядування у разі, якщо вони порушують Конституцію, закон або загрожують суверенітету і територіальній цілісності країни» - зазначав спікер ВР  Володимир Гройсман. І це на добре й для освіти, бо без такого плацдарму окремі передові школи, університети чи, навіть, відомство «погоди» на всю Україну не зроблять.

РУШІЇ

Як  очевидним бачиться, що із середовища теперішніх директорів, завучів та вчителів зможуть постати лідери з демократичною візією децентралізації освіти  завдяки поєднанню  наступних чинників:

• освітяни-лідери внутрішньо зорієнтують себе або на роль керівників шкіл (основної плюс/чи окремо початкової), або на роль керівників окремих закладів для старшокласників (ліцею, коледжу тощо);
• уряд чітко заявить, що у його найближчі плани входить формування сучасної мережі шкільних закладів, яка б передбачала початкову та основну школу чи не у кожному населеному пункті та окрему районну/міську мережу профільних закладів для старшокласників (ліцеї, коледжі тощо);
• створяться органи громадсько-державної форми управління з реальними повноваженнями щодо прийому на роботу керівників шкільних закладів та впливу на здійснення бюджетного забезпечення комунально-технічних потреб освітніх закладів;
• законодавчо впровадяться засади відкритого конкурсного підбору директорів шкільних закладів громади;
• сформується механізм фінансування закладів у частині забезпечення власне навчально-виховної діяльності на основі принципу «гроші ходять за учнем»;
• зміниться структура та функції органів управління: відмова від управління закладами (управляти має рада з директором) на користь формування та забезпечення умов/якості діяльності мережі шкільних закладів.

ЗАСОБИ

Не менш зрозуміло й те, що для успіху реформи децентралізації управління освітою мають існувати наступні зовнішні до того мотиваційні чинники:

• по-перше, автоматизована комп'ютерна система незалежної атестації професійного рівня як вчителів, так і керівників замість «паперово-комісійної» традиційної системи, за якої «свої атестують своїх»;
• по-друге, нова структура та зміст системи курсової перепідготовки педагогів, де б основною стала свобода вибору шляхів самовдосконалення  вчителів. Наприклад, вже зараз цьому можуть слугувати  такі засоби дистанційної освіти як Moodle чи науково-теоретичні курси системи «Coursera» - https://www.coursera.org/ тощо.

На додачу бачаться необхідними, як мінімум, наступні резонансні до суті питання  організаційно-структурні  цільові оновлення:

• ліквідація підзвітності довільного змісту з боку шкільного закладу перед органами місцевого самоврядування за рахунок впровадження системи державних електронних реєстрів. Мова виключно про робочу базу даних, що відображає сутність діяльності закладу;
• запровадження  адміністративної відповідальності посадовців місцевого самоврядування за спроби отримати від шкільних закладів інформацію якісно-описової змістовності під приводом  формування т.зв. рейтингів, проведення примусово-добровільних конкурсів чи потреби місцевого начальства в так званих «об’єктивках» про заклади для виступу того чи іншого чиновника;
• створення всеукраїнської незалежної служби  моніторингових вимірювань якості освіти на основі аналітичних порівнянь  (заклад на фоні району/міста, області, країни) як основи для  об’єктивних висновків громадсько-державної ради щодо ефективності його керівництва;
• запровадження  державної процедури обов’язкової ротації для директорів закладів, щоб унеможливити  за багаторічної «стабільності» керівництва неминуче формування атмосфери кумівства та творчого застою;
• встановлення законодавчого механізму колегіально-демократичного (протокольні голосування на рівні адміністративної ради закладу) вирішення  напрямків використання фінансових ресурсів замість процедури одноосібного підпису директора;
• встановлення до претендента на посаду директора як обов’язкових наступних формальних       компетенцій:  володіння ІТ-навиками, володіння західною іноземною мовою, наявність власних публікацій в освітянських паперових та електронних виданнях, участь у діяльності громадських організацій і органах місцевого самоврядування, участь у роботі всеукраїнських конференцій тощо;
• запровадження рівня винагороди керівників закладів та педагогів спів-ставного з практикою прогресивних пострадянських держав.

Зрозуміло, що про ці речі треба думати та діяти вже зараз, а не опісля пілотних «експериментів» під керівництвом науково-дослідних  структур чи завершення циклу підготовки педагогічних кадрів за новою програмою педагогічних факультетів  ВНЗ, або появи нової генерації політиків тощо.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ

При цьому, без наперед продуманих запобіжників до спотворення проекту бюрократією на місцях,можна отримати не тільки знайоме «хотіли як краще, а вийшло як завжди», а ще гірше попереднього.

Які ж практичні речі можуть бути такими запобіжниками?

По-перше, - потрібно позбавити службовців різного рівня функцій грати роль «останньої інстанції» на прийомах громадян як клієнтів влади, у тому числі й у сегменті освіти.

Чиновник/посадовець  має приймати не громадянина, а лише його запит і рішення має прийматися власне не бюрократом, а через відповідну тому демократичну процедуру. Мені особисто ще тридцять років тому випало проходити  через такі процедури в Алжирі, коли вилітав у відпустку та по завершенню контракту. Враження незрівнянні з тим, що бачиш у наших відомствах. Прийміть до уваги,  що тоді закордонні державні органи не мали теперішніх можливостей електронного супроводу, але прямий контакт між громадянином і чиновником зводився до мінімуму. Аналогічно діяли й секретарі алжирських ліцеїв, з якими доводилося працювати: приймали письмову чи усну заяву, казали через скільки днів зайти за документом і чітко дотримувалися слова.

У США так взагалі весь документообіг держава здійснювала і частково продовжує здійснювати  з клієнтами виключно через пошту.

Звісно, що тепер завдяки електронним засобам нам, як то кажуть, «і Бог велів» прибрати пряму взаємодію між клієнтом і виконавцем. Розвинений політично і по-громадянському світ давно зрозумів, що потрібно не просто шукати щораз порядного та чесного посадовця, а вкрай важливо сформувати умови, за яких вирішує не персона, а встановлені чинні процедури і починаються вони з виключення контакту чиновника і громадянина у координатах взаємодії «один на один».

Відтак не є достатнім просто задекларувати «відкриті вікна» чи «відкриті офіси». Важливо оновити сутність взаємодії. Звісно, чиновники на місцях будуть такому порядку опиратися. Вони ладні повісити нову вивіску, але як і раніше відповідно до профілю питань самим же сісти за «прийом громадян». У підсумку вийде те, що було й раніше – пострадянські за сутністю органи влади будуть як та сорока: «Цьому дам, бо він …, а цьому не дам, бо він…».

Більшість наших директорів шкіл на подібні пропозиції реагують відповідно: «А для чого ж тоді директор?» Не має у них бачення, що місія директора у тім, щоб уберегти демократичні процедури від спотворень та профанації, а не щораз «правильно» вирішувати та враховувати особливість випадків.

По-друге, - має бути відкритий та публічно-доступний для кожного громадянина механізм прийняття колегіальних рішень. Мова про питання, що не входять до переліку стандартизованих адміністративно-процедурних актів.  Мова про роботу колегіальних органів з прийняття рішень, які передбачають голосування тими, хто на те отримує повноваження та відповідальність за їх здійснення. У вік ІТ-засобів таке перестало бути проблемою. Залишається забезпечити технічну неможливість повторного вторгнення у запис перебігу засідання, щоб «підправляти» рішення «заднім» ходом.

По-третє, - потрібно чітко розмежувати повноваження між посадовцями, яке б унеможливлювало дублювання функцій. Мова про єдиний для країни перелік функцій керівних органів із зазначенням тих відділів, комісій, рад тощо, котрі мають їх реалізовувати як наймані народом працівники чи члени виборних органів/рад тощо. 

По-четверте, - слід запровадити на першому етапі громадські ради базового територіального рівня  (місто, громада, район). Найлегше це зробити саме в освіті та системі охорони здоров’я. Такі громадські ради мають бути виборними і отримати певний перелік повноважень прямої дії. До них має входити здійснення відкритих публічних конкурсів на посади керівників освітніх і медичних закладів та (увага!) таких же конкурсів на вакансії посад педагогічних і медичних працівників до цих закладів. Практика, за якої сам директор набирає собі «команду однодумців» є не чим іншим як варіант збереження пострадянської авторитарної моделі секуляризації системи освітнього менеджменту.

ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Певен, що подібний механізм здатний позбавити Україну ганебної практики, за якої на посади як керівників, так і рядових працівників, у першу чергу, призначаються знайомі знайомих та родичі  керівництва. Головна роль громадських рад якраз саме у тім, щоб з одного боку відкрити механізм селекції  кращих спеціалістів через соціально-кар’єрні ліфти, а з іншого залучити місцеву еліту до створення заохочувальних умов до роботи у закладах власної громади якомога кращих спеціалістів. 

Звісно, що було б наївним сподіватися на впровадження подібних речей через наші науково-дослідні  структури пострадянського формату, котрі за десятиліття навчилися так реформували освіту, щоб принципово нічого не змінювалося. Більше того: після гіпотетичного нового випуску нових педагогів за новою програмою педінститутів/факультетів ВНЗ не має жодних гарантій до успіху, бо в умовах старої системи управління, структури та організації діяльності, навіть, з новим педагогом ще невідомо хто кого здолає.

Тільки в оновленій системі управління освітою з такою децентралізацією, що передбачає гармонійне поєднання повноважень та відповідальності місцевих громад останні матимуть педагога як експерта-практика, якому і держава, і батьки зможуть повністю довіряти. Саме довіра є тієї крапкою, за якою можна буде вважати, що  справу зроблено. 

Володимир Бєлий, заступник директора фізико-технічного ліцею при Херсонському національному технічному університеті і Дніпропетровському національному університеті Херсонської міської ради. Портал «Освітня політика».

Освіта.ua
29.08.2016